Постанова 4818 № 638/18594/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 квітня 2023 року м. Харків справа № 638/18594/19 провадження № 22-ц/818/520/23 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 розглянувши в порядку ст. 369 ЦПК України в м. Харкові без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 15 грудня 2022 року у складі судді Рибальченко Л.М.,- в с т а н о в и в: У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 липня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 09.03.2010 року у розмірі 98650 грн 23 коп. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 986 грн 50 коп. Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 вересня 2021 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 21.07.2020 року задоволено. Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 21.07.2017 року скасовано. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 15 грудня 2022 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції, як незаконне та необґрунтоване і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги та стягнути з відповідача суму боргу за договором позики у розмірі 98650,23 грн. Зазначає, що 09 березня 2010 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики, згідно якого відповідач позичив у позивача грошові кошти в іноземній валюті, а саме 3700 Євро строком до 09 червня 2010 року, однак у вказаний термін відповідач борг не повернув, щоразу відкладаючи термін повернення коштів. У зв`язку з невиконанням відповідачем своїх зобов`язань, позивач просить суд позов задовольнити, стягнути суму заборгованості у розмірі 98650, 23 грн. Вказує, що судом першої інстанції неправомірно застосовано строки позовної давності, оскільки заява відповідачем подана лише у листопаді 2022 року; до цього часу ніяких заяв чи клопотань з боку відповідача до суду не надходило; зазначає, що судом безпідставно не було відкладено розгляд справи, чим порушено вимоги чинного законодавства та не надано можливість позивачу надати клопотання про поновлення строку для звернення до суду з позовною заявою; крім того судом першої інстанції проігноровано клопотання щодо виклику та допиту свідка. Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції надано не було. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що строк повернення грошових коштів за договором позики від 09 березня 2010 року встановлений до 18 години 00 хвилин 09 червня 2010 року, однак позивач звернувся з позовною заявою 25 листопада 2019 року (а.с. 9). Таким чином, строком виконання відповідачем зобов`язань за договором позики від 09 березня 2010 року було визначено 18 година 00 хвилин 09 червня 2010 року, а відтак з 10 червня 2010 року почався перебіг строку позовної давності. На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що строк позовної давності відносно вимог позивача за договором позики, укладеним 09 березня 2010 року сплив 10 червня 2013 року. Позов було подано до суду 25 листопада 2019 року, тобто після спливу трирічного строку позовної давності, про застосування якого просив відповідач, при цьому позовна заява не містить зазначення причин пропущення вказаного строку позивачем та відповідного клопотання про визнання їх поважними, а тому судом застосований строк позовної давності. Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судовим розглядом встановлено, що 09.03.2010 року між сторонами - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Маслак Н. В., згідно з умовами якого ОСОБА_1 (позикодавець) передав, а ОСОБА_2 (позичальник) прийняв у власність 40108 грн, що становить еквівалент 3700 Євро, та ОСОБА_2 зобов`язався повернути їх у строк до 18 год. 00 хв. 09.06.2010 року. Як зазначає ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не виконує взяті на себе зобов`язання протягом тривалого часу, що свідчить про порушення умов договору позики. Загальна сума заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 станом на 15.11.2019 року становить 98650, 23 грн. В заяві про перегляд заочного рішення ОСОБА_2 зазначав, що ОСОБА_1 був пропущений строк позовної давності при зверненні з позовною заявою до суду. 04 листопада 2022 року ОСОБА_2 подав до суду заяву про застосування строку позовної давності(а.с. 140). Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Частиною 1 статті 527 ЦК України встановлено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Положеннями частини першої статті 530 цього Кодексу передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Факт наявності заборгованості за договором позики відповідачем не спростовано. Відповідно до умов, визначених у договорі позики від 09 березня 2010 року, сума боргу 40108 грн, що за згодою сторін складає еквівалент 3700 Євро повинна була бути повернута позивачу до 18 години 00 хвилин 09 червня 2010 року, однак до теперішнього часу борг повернуто не було. Таким чином, сторони за договором позики визначили умови виконання договору(повернення коштів). Відповідно до статті 1046 Цивільного кодексу України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до частини 2 статті 1047 Цивільного кодексу України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Згідно частини 1 статті 1049 Цивільного кодексу України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. З матеріалів справи убачається, що відповідно до умов, визначених у договорі позики від 09 березня 2010 року, сума боргу 40108 грн, що за згодою сторін складає еквівалент 3700 Євро повинна була бути повернута позивачу до 18 години 00 хвилин 09 червня 2010 року. Згідно зі статтею 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Статтею 257 Цивільного кодексу України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Як встановлено частиною першою статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом частини четвертої статті 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Оскільки строк виконання зобов`язання у договорі позики зазначено 18:00 год. 09 червня 2010 року, то саме з цього моменту у позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак позивач звернувся до суду із зазначеним позовом лише в листопаді 2019 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності. Судова колегія зазначає, що під час вирішення заяви ОСОБА_2 про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин судом першої інстанції обгрунтовано враховано, що відповідно до правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 317/3698/15-ц (провадження № 61-19795св18), постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14, якщо відповідач не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участь у такому розгляді, то це є підставою для вирішення судом заяви цього відповідача про застосування строку позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції під час розгляду справи. Відповідно до наведених правових висновків суд вправі вирішувати питання про застосування позовної давності за заявою відповідача, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участь у такому розгляді, проте у разі, якщо про застосування позовної давності відповідач заявив під час подання заяви про перегляд заочного рішення у справі. Заява відповідача була подана під час подання заяви про перегляд заочного рішення, тому така заява обгрунтовано прийнята судом. За таких обставин висновки суду першої інстанцій про пропуск позовної давності щодо позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_2 відповідають вимогам закону. Щодо посилання ОСОБА_1 про безпідставність застосування строків позовної давності, судом першої інстанції, судова колегія зазначає наступне. Позивач подаючи позовну заяву, не звертався з клопотанням про поновлення строку на звернення до суду з позовом та не надавав доказів поважності причин пропуску строку позовної давності. Не надано таких доказів і під час розгляду справи в суді першої інстанції, а саме з листопада 2019 року по грудень 2022 року. Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, щодо підстав звернення до суду з позовною заявою з пропуском строку позовної давності, ОСОБА_1 надано до суду апеляційної інстанції відповіді: КНП «Центр первинної медико- санітарної допомоги №3 м. Вінниці» № 1191 від 20 грудня 2022 року та КНП «Центр первинної медико- санітарної допомоги №3 м. Вінниці» № 1192 від 20 грудня 2022 року. З матеріалів справи вбачається, що дані відповіді на підтвердження обґрунтованості підстав пропуску строку для звернення з позовною заявою до суду, подані лише до суду апеляційної інстанції. Колегія суддів не приймає зазначений доказ по справі з огляду на таке. За приписами ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ст. 95 ЦПК України). Частиною першою статті 77 ЦПК України визначено, що належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частинами другою, третьою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Апеляційний суд при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та не має права виходити як за межі доводів апеляційної скарги, так і за межі вимог, заявлених у суді першої інстанції, крім випадків, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті. За змістом пункту 6 частини другої статті 356, частини третьої статті 367 та пункту 1 частини першої статті 376 ЦПК апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувались із порушенням установленого порядку. Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з`явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень. При цьому колегія суддів виходить з того, що позиція позивача щодо поновлення строку на звернення до суду з позовною заявою, позивачем змінилася вже після подання відповідачем заяви про застосування строків позовної давності. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно вирішив справу на підставі досліджених в судовому засіданні доказів та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375, 381, 382-384, 389, 390 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 15 грудня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Н.П. Пилипчук О.Ю. Тичкова