Ухвала ККС ВС № 332/1166/19

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 квітня 2023 року м. Київ справа № 332/1166/19 провадження № 51-716ск23 Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого судді ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянувши касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 15 листопада 2021 року та ухвалу Запорізького апеляційного суд від 12 вересня 2022 року щодо нього, встановив: За вироком Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 15 листопада 2021 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , в силу ст. 89 Кримінального кодексу України (далі - КК) раніше не судимого, визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років. На підставі ч. 5 ст. 72 КК зараховано ОСОБА_4 в строк покарання строк попереднього ув`язнення з 17 січня 2019 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі. Також вирішено питання щодо запобіжного заходу, початку строку відбування покарання та долю речових доказів. За вироком суду встановлено, що 15 січня 2019 року, приблизно о 15 годині 30 хвилин, біля кафе «Стопочка», розташованого за адресою: м. Запоріжжя, вул. Глазунова, 1, між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин виникла обопільна бійка. Під час бійки ОСОБА_4 повалив на спину ОСОБА_5 та утримуючи потерпілого у такому положенні, перебуваючи в положенні зверху, дістав розкладний ніж з кишені свого одягу, та тримаючи його в правій руці, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, з метою протиправного заподіяння смерті ОСОБА_5 , наніс останньому один удар в область живота зліва. Усвідомлюючи, що потерпілий продовжує чинити опір, з метою протиправного заподіяння смерті ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , не зупиняючись на досягнутому, наніс ще один спрямований удар ножем в область шиї потерпілого зліва. Відповідно до висновку експерта, завдані ОСОБА_5 тілесні ушкодження у вигляді колото-різаної рани в ділянці передньої черевної стінки по передній пахвинній лінії ліворуч, на рівні 9-10 ребер, що проникає в черевну порожнину з пораненням брижі та утворенням гематоми поперечно-ободової кишки, з проникненням ранового каналу в ліву плевральну порожнину та поранення лівого купола діафрагми, а також колото-різану рану лівої бокової поверхні шиї з перетином ларінгеальної гілки сонної артерії та пораненням тіл 4-5 шийних хребців, з розвитком гіповолемічного шоку III ступеню, у своїй сукупності кваліфікуються як тяжкі тілесні ушкодження за ознакою небезпеки для життя. Після того ОСОБА_4 , утримуючи в руці ніж, покинув місце вчинення злочину. Таким чином, ОСОБА_4 , прагнучи заподіяти смерть ОСОБА_5 шляхом нанесення ножових поранень, спрямованих в життєво важливі органи потерпілого, виконав усі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, однак смерть ОСОБА_5 не настала і злочин не було закінчено з причин, які не залежали від волі ОСОБА_4 , у зв`язку з тим, що потерпілому вчасно була надана необхідна медична допомога. Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 12 вересня 2022 року апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_4 (з урахуванням доповнень засудженого та його захисника - адвоката ОСОБА_6 ) залишено без задоволення, а вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 15 листопада 2021 року - без змін. Доводи касаційної скарги та її вимоги У касаційній скарзі засуджений просить скасувати оскаржені судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. В обґрунтування доводів стверджує про наявність істотних порушень вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність в частині кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК. Зазначає про відсутність умислу на спричинення смерті потерпілому, обґрунтовуючи це з посиланням на показання ряду свідків у кримінальному провадженні та висновок експерта №96/к від 03 квітня 2019 року. При цьому не погоджується з показаннями свідка ОСОБА_7 , наданими в судовому засіданні, які, на переконання засудженого, були покладені в основу обвинувального вироку, оскільки вони не узгоджуються з показаннями, наданими цим свідком на стадії досудового розслідування, а також з іншими доказами у кримінальному провадженні. Спираючись на власну оцінку доказів на предмет їх достовірності, стверджує, що в його діях не було умислу, спрямованого на заподіяння шкоди життю та здоров`ю потерпілого, а висновки судів попередніх інстанцій щодо встановлених фактичних обставин є безпідставними. Посилається на порушення приписів ст. 414 КПК, як підставу до застосування судом касаційної інстанції повноважень, визначених положеннями п. 3 ч. 1 ст. 438, ст. 436 КПК. Наводить доводи про недотримання судом апеляційної інстанції вимог статей 404, 405, 419 КПК, зокрема, про те, що апеляційний суд не розглянув клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів в провадженні, з огляду на що, дійшов необґрунтованого висновку про безпідставність доводів апеляційної скарги, поданої обвинуваченим. Мотиви Суду Перевіривши касаційну скаргу та долучені до неї копії оскаржених судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК. Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. З огляду на наведене положення процесуального закону суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неповнота судового розгляду не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку. Під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд керується фактичними обставинами, встановленими місцевим та апеляційним судами, і перевіряє правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин. Як убачається зі змісту доданого до касаційної скарги вироку, висновок місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, зроблено з дотриманням правил безпосередності дослідження доказів, на підставі з`ясування обставин, що належать до предмета доказування, які підтверджено дослідженими у судовому засіданні доказами, оціненими відповідно до правил ст. 94 цього Кодексу, та з дотриманням вимог кримінального процесуального закону. Так, винуватість засудженого ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого злочину була встановлена на підставі належних, допустимих та достовірних доказів, безпосередньо досліджених судом, зокрема: показань засудженого ОСОБА_4 , потерпілого ОСОБА_5 , свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , а також інших письмових доказів, як то протоколу огляду місця події від 15 січня 2019 року та фототаблиці до нього, протоколу пред`явлення для впізнання за фотознімками від 15 січня 2019 року за участю свідка ОСОБА_8 , протоколу огляду мобільного телефону від 15 січня 2019 року та фототаблиці до нього, висновку експерта № 350 від 04 березня 2019 року, висновку експерта № 352 від 05 березня 2019 року, висновку експерта № 351 від 04 березня 2019 року, протоколів пред`явлення для впізнання за фотознімками від 27 березня 2021 року за участю свідка ОСОБА_9 , протоколу затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину від 17 січня 2019 року, висновку судово-психіатричного експерта № 89 від 20 лютого 2019 року, висновку експерта № 8?187 від 27 березня 2019 року, висновку експерта №140 м/д від 18 березня 2019 року, висновку експерта №92 від 12 лютого 2019 року, висновку судово-психіатричного експерта №89, протоколу слідчого експерименту від 18 березня 2019 року, висновку експерта №96/к за матеріалами кримінального провадження від 03 квітня 2019 року (висновку експерта №140 м/д від 18 лютого 2019 року і слідчого експерименту за участю свідка ОСОБА_7 ), протоколу слідчого експерименту за участю потерпілого ОСОБА_5 та інших. Суд дійшов висновку, що досліджені докази в сукупності та взаємозв`язку поза розумним сумнівом доводять, що 15 січня 2019 року приблизно о 15 годині 30 хвилин біля кафе «Стопочка», розташованого за адресою: м. Запоріжжя, вул. Глазунова, 1, між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин виникла обопільна бійка, під час якої ОСОБА_4 , перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, повалив на спину ОСОБА_5 , перебуваючи в положенні зверху, дістав розкладний ніж з кишені свого одягу, та тримаючи його в правій руці, наніс потерпілому ОСОБА_5 ножем один удар в область живота та другий удар в область шиї. Після того, як ОСОБА_5 не міг вчиняти активних дій, ОСОБА_4 , утримуючи в руці ніж, покинув місце вчинення злочину. Судом першої інстанції спростовано версію події кримінального правопорушення, яку відстоювала сторона захисту, що під час обопільної бійки ОСОБА_4 , хаотично розмахуючи ножем, який мав при собі, наніс цим ножем два удари потерпілому ОСОБА_5 , проте не бачив куди саме були нанесені ці удари. При цьому за змістом показань потерпілого, під час конфлікту, який переріс у обопільну бійку між ним і засудженим, вони один одному наносили удари кулаками по обличчю та тулубу, падали на землю, і коли лежали на землі, він відчув біль, а коли встав, побачив кров. Після цього бійка припинилась і ОСОБА_4 залишив місце події. Свідок ОСОБА_7 у суді першої інстанції зазначив, що знаходячись неподалік від кафе, він побачив, що між ОСОБА_5 та раніше незнайомим йому чоловіком відбувалась обопільна бійка, під час якої вказаний чоловік повалив ОСОБА_5 на землю, та знаходячись на ньому зверху, наніс два удари правою рукою в область шиї та в область живота, після чого встав з нього та пішов через трамвайні колії у бік багатоповерхових будинків. При цьому він побачив у правій руці вказаного чоловіка ніж. За змістом протоколу проведення слідчого експерименту від 18 березня 2019 року на стадії досудового розслідування свідок ОСОБА_7 також надавав пояснення про те, що засуджений наніс потерпілому удари ножем, знаходячись в положенні зверху на потерпілому, після чого надав аналогічні пояснення під час допиту в суді першої інстанції. Суд належно врахував пояснення свідка ОСОБА_7 про те, що він, як на стадії досудового розслідування (під час проведення слідчого експерименту за його участі), так і протягом судового розгляду, надавав абсолютно незмінні, стабільні показання з приводу обставин нанесення потерпілому ножових поранень. Колегія суддів касаційного суду звертає увагу засудженого на положення статей 23, 95 КПК, за якими суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, крім порядку отримання показань, визначеного ст. 615 цього Кодексу, а отже неспроможними є доводи касаційної скарги засудженого щодо неузгодженості показань свідка ОСОБА_7 з відомостями, відображеними в протоколі його допиту на етапі досудового розслідування. Подія кримінального правопорушення була встановлена судом на підставі показань, безпосередньо допитаних в суді потерпілого, свідків, слідчих експериментів та інших письмових доказів в їх сукупності та взаємозв`язку. Суд надав критичну оцінку показанням свідка ОСОБА_13 , допитаного за клопотанням сторони захисту, оскільки, по-перше, вони не узгоджуються з показаннями допитаних у судовому засіданні потерпілого, інших свідків та дослідженими документами, а по-друге, як пояснив сам свідок, він особисто не бачив, щоб ОСОБА_4 взагалі наносив удари ножем потерпілому ОСОБА_5 . Суд надав правильну оцінку висновку експерта № 140м/д від 18 березня 2019 року щодо ступеню тяжкості тілесних ушкоджень та їх локалізації, протоколу проведення слідчого експерименту від 18 березня 2019 року та відеозапису до нього щодо механізму нанесення тілесних ушкоджень, висновку експерта № 96/к від 03 квітня 2019 року, за яким не виключається можливість утворення ушкоджень в ділянках лівої передньої черевної стінки та шиї при обставинах, на які вказує свідок ОСОБА_7 . За висновком експерта № 140 м/д від 18 березня 2019 року виникнення виявлених у ОСОБА_5 тілесних ушкоджень можливе при будь-якому взаєморозташуванні потерпілого відносно нападника за умови доступності зон ушкоджень. Спричинені ОСОБА_4 потерпілому ОСОБА_5 тілесні ушкодження мають проникаючий характер з огляду на переважання глибини ранових каналів над довжиною шкірних ран, і кваліфікуються у своїй сукупності як тяжкі тілесні ушкодження за ознакою небезпеки для життя. З показань обвинуваченого, потерпілого та свідків суд встановив, що саме потерпілий ОСОБА_5 був ініціатором конфлікту та першим розпочав конфлікт. Обвинувачений ОСОБА_4 показав, що він хотів припинити конфлікт та намагався покинути місце події, але потерпілий тримав його за рукав, тому обвинувачений дістав ніж та почав хаотично ним розмахувати, захищаючись від потерпілого. За положеннями ст. 36 КК, які втілюють гарантоване ст. 27 Конституції України право кожного захищати своє життя і здоров`я від протиправних посягань, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об`єктивна реальність, спрямованість, мета і межі вчинення дій особою, яка захищається, де шкода, завдана особі, яка здійснює посягання, має відповідати суспільній небезпечності посягання та обстановці захисту. Право на необхідну оборону виникає з моменту створення особою, яка здійснює посягання, реальної небезпеки заподіяння істотної шкоди охоронюваним суспільним відносинам (життю і здоров`ю), і діє до припинення таких дій і усвідомлення (реальної можливості усвідомити) особою, яка здійснює захист, факту остаточного припинення особою, яка посягає, суспільно небезпечних дій. Заподіяння шкоди особі, яка здійснює посягання, обумовлено необхідністю негайного відвернення або припинення такого посягання. Необхідність негайного відвернення або припинення суспільного небезпечного посягання виникає там і тоді, де і коли зволікання з боку того, хто обороняється, в заподіянні шкоди нападнику загрожує негайною і невідворотною шкодою для правоохоронюваних інтересів. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту, що тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК. Таким чином, суд повинен врахувати конкретні обставини справи, здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах. Як вбачається з копій судових рішень, такого суспільно небезпечного посягання, яке б загрожувало життю чи здоров`ю засудженого та підлягало негайному відверненню чи припиненню, зі сторони потерпілого судом не встановлено. Також не встановлено обставин, за яких засуджений міг би вбачати реальну загрозу з боку потерпілого, тобто певної підстави (юридичного факту), наявність якої б вказувало на обґрунтованість виникнення у нього підстав для правомірного захисту. Отже, встановлені судом фактичні обставини, у тому числі й на підставі показань самого засудженого, свідчать про відсутність акту суспільно небезпечного посягання зі сторони потерпілого, який би за своїми об`єктивними ознаками міг створити реальну та безпосередню загрозу заподіяння шкоди для ОСОБА_4 , що в свою чергу могло викликати у останнього невідкладну необхідність у заподіянні шкоди потерпілому. За таких обставин немає підстав вважати, що засуджений цілеспрямовано, використовуючи ніж, та, завдаючи ним потерпілому удари в область розташування життєво важливих органів, перебував у стані оборони та діяв з перевищенням її меж. Натомість вчинення таких дій свідчить про те, що він через конфлікт бажав заподіяти ОСОБА_5 фізичну шкоду та діяв із відповідним умислом. На підставі встановлених обставин, суд дійшов переконливого висновку про те, що дії потерпілого ОСОБА_5 за своїми об`єктивними ознаками не створили реальну та безпосередню загрозу заподіяння шкоди ОСОБА_4 , які б у зв`язку з цим викликали невідкладну необхідність у заподіянні фізичної шкоди ОСОБА_5 ножем, який засуджений носив із собою, а отже і про відсутність підстав до застосування положень закону про кримінальну відповідальність про необхідну оборону. Отримання ОСОБА_4 під час обопільної бійки тілесних ушкоджень, що встановлено висновком експерта № 92 від 12 лютого 2019 року, судом обґрунтовано оцінено у сукупності із іншими доказами як факт, що сам по собі не свідчить про наявність підстав до застосування положень про необхідну оборону. З огляду на характер вчинених засудженим дій, кількість ударів, локалізацію ушкоджень на тілі потерпілого, а також інші обставини провадження, суд дійшов до вмотивованого висновку, що в аспекті вирішення питання про застосування приписів статей 36, 124 КК, відповідні підстави до цього відсутні, оскільки умисел засудженого був направлений саме на заподіяння смерті потерпілому за відсутності підстав необхідної оборони. Призначаючи покарання ОСОБА_4 , суд, у відповідності зі ст.65 КК, врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, який відповідно до ст. 12 КК є особливо тяжким злочином, ступінь здійснення злочинних намірів, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, поведінку потерпілого і обвинуваченого до та під час вчинення злочинних дій останнім, його ставлення до скоєного, а також дані про особу обвинуваченого, який має постійне місце проживання, не працевлаштований, є інвалідом 3 групи, на обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває, медичних протипоказань, окрім обмежень пов`язаних з інвалідністю щодо умов праці, не має. Враховуючи відсутність пом`якшуючих обставин, вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння як обставину, яка обтяжує покарання, думку потерпілого, який просив не карати ОСОБА_4 суворо, оскільки сам спровокував бійку і не має до нього матеріальних претензій, суд призначив покарання у виді позбавлення волі у мінімальному розмірі, передбаченому санкцією ст. 115 КК, оскільки таке покарання відповідає принципам співмірності й індивідуалізації, характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, і буде необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення ним нових злочинів. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 15 листопада 2021 року за апеляційною скаргою засудженого ОСОБА_4 (з урахуванням доповнень засудженого та його захисника - адвоката ОСОБА_6 ), керувався приписами статей 404, 405 КПК. Згідно з положеннями ст. 419 цього Кодексу в ухвалі апеляційного суду, за наслідками перегляду в межах і в порядку, визначених приписами статей 404, 405 КПК, крім іншого, мають бути зазначені узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, а при залишенні апеляційної скарги без задоволення - підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою, наводяться мотиви, що спростовують її доводи. З долученої копії оскарженої ухвали суду апеляційної інстанції вбачається, що під час перегляду вироку місцевого суду він дотримався вказаних вимог закону, дав належну оцінку доводам, викладеним у апеляційній скарзі засудженого (з урахуванням доповнень засудженого та його захисника - адвоката ОСОБА_6 ), та із зазначенням належних мотивів постановленого рішення залишив вирок суду першої інстанції без змін, де навів переконливі відповіді на всі доводи сторони захисту. Здійснивши перегляд в межах, визначених ст. 404 КПК, і в порядку, встановленому ст. 405 цього Кодексу, свій висновок апеляційний суд зробив на підставі аналізу та належної правової оцінки дотримання місцевим судом правил, встановлених статтями 23, 86, 94 вказаного Кодексу, дійшов обґрунтованого висновку про повноту, всебічність та об`єктивність дослідження обставин кримінального провадження місцевим судом. Погоджуючись із висновками суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що висновок про винуватість ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, за обставин, установлених під час судового розгляду, відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, підтверджується доказами, зібраними у кримінальному провадженні, які безпосередньо досліджені у судовому засіданні та оцінені у їх сукупності і взаємозв`язку, навів відповідні мотиви про те, що обставини, встановлені під час кримінального провадження досліджені судом першої інстанції повно і без порушень. Суд апеляційної інстанції, з огляду на викладене вище, на підставі положень ч. 3 ст. 404 КПК обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів у кримінальному провадженні, оскільки сторона захисту не навела відповідних підстав для цього, а вказані у клопотанні докази були досліджені судом першої інстанції відповідно до правил, встановлених в КПК. Рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів в цьому провадженні узгоджується із усталеними в правозастосовній практиці підходами до застосування приписів ст. 404 КПК, які відображені, зокрема, у постанові Верховного Суду від 10 червня 2020 року у справі № 712/2341/15-к (провадження № 51?6364км19), про що небезпідставно вказано в оскарженому рішенні суду апеляційної інстанції. Колегія суддів касаційного суду погоджується з таким висновком апеляційного суду. Приписами ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII визначено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду. Розгляд у суді апеляційної інстанції не повинен дублювати дослідження доказів, яке проводилось у місцевому суді, оскільки це суперечить основним засадам кримінального провадження. Відмова в задоволенні клопотання щодо повторного дослідження доказів у цьому провадженні свідчить не про порушення кримінального процесуального закону та неповноту дослідження доказів, а про відсутність обґрунтованих підстав щодо необхідності таких дій. Апеляційний суд перевірив за доводами сторони захисту повноту відображення у вироку суду змісту показань свідка ОСОБА_7 , їх оцінку судом на предмет достовірності, за результатом перевірки суд встановив, що з технічних записів судових засідань та мотивувальної частини вироку вбачається, що показання цього свідка викладені в обсязі, необхідному та достатньому для встановлення фактичних обставин вчиненого злочину, вони повністю узгоджуються між собою та з іншими дослідженими судом доказами, і не узгоджуються щодо істотних обставин вчиненого злочину лише з показаннями самого засудженого ОСОБА_4 , які суд обґрунтовано оцінив критично, оскільки вони повністю суперечать показанням потерпілого та свідка, а також дослідженим матеріалам кримінального провадження. Переконливих мотивів для обмови потерпілим і свідком ОСОБА_7 засудженого ОСОБА_4 судом не встановлено. Доводи касаційної скарги не спростовують таких висновків апеляційного суду. Апеляційний суд перевірив доводи апеляційної скарги, які аналогічні доводам касаційної скарги засудженого, щодо невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, істотного порушення норм кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, спростував їх, обґрунтував своє рішення відповідно до вимог статей 374, 419 КПК. В касаційній скарзі не наведено переконливого обґрунтування щодо неповного дослідження судом першої інстанції обставин кримінального провадження або його здійснення з порушеннями, які би спростовували висновки апеляційного суду за результатами апеляційного перегляду. Її доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, де засуджений заперечує достовірність доказів, покладених в обґрунтування такого висновку. Доводи сторони захисту про порушення апеляційним судом вимог статей 404, 405, 419 КПК є безпідставними. В частині оцінки дотримання судом апеляційної інстанції вимог ст. 419 КПК, колегія суддів також враховує, що приписи пункту 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які зобов`язують суд обґрунтовувати своє рішення, не можна тлумачити як такі, що вимагають детальної відповіді на кожен аргумент, а питання про те, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання належного обґрунтування може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У цьому кримінальному провадженні відповідні стандарти вмотивування судового рішення судом апеляційної інстанції дотримано. Замах на умисне вбивство, передбачене в ч. 1 ст. 115 КК, з суб`єктивної сторони характеризується умисною формою вини, коли винний усвідомлює суспільну небезпечність конкретної своєї дії, а отже, передбачає достатню вірогідність або високу вірогідність, що наближається до неминучості, заподіяння смерті особі внаслідок вчиненого ним діяння, передбачає можливість настання таких наслідків і бажає або свідомо припускає їх настання. Передбачання високої вірогідності настання наслідків вказує про вчинення кримінального правопорушення з прямим умислом, де конкретні наслідки є метою вчинення злочину. Доказування суб`єктивної сторони злочину досить часто ґрунтується не на одному чи кількох прямих доказах, а на аналізі саме сукупності всіх доказів, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) елементів суб`єктивної сторони кримінального правопорушення, які підлягають доказуванню. Ознаки суб`єктивної сторони й особливості психічного ставлення винуватої особи встановлюються судами з урахуванням характеру вчиненого діяння та об`єктивно-предметних умов його вчинення на підставі доказів, зібраних у порядку, передбаченому КПК, та оцінених відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу. Питання про форму вини, яка характеризує вчинене діяння, необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. Замах на кримінальне правопорушення може бути здійснений тільки за наявності прямого визначеного (конкретизованого) умислу. Визначений умисел виражається в тому, що особа має конкретне, точне уявлення про індивідуально визначений у свідомості винного результат свого діяння, передбачає можливість настання конкретного суспільно?небезпечного наслідку. Водночас відповідну конкретизацію у свідомості особи тих наслідків, яких вона прагне, не можна зводити в усіх випадках до чітких формальних параметрів. Визначений умисел завжди є таким, коли винний передбачає і бажає настання наслідку, досягнення певної мети, зокрема смерті потерпілого, що має місце в тих випадках, коли винний передбачає високу вірогідність настання наслідку не просто як одного із декількох можливих, а як найбільш типовий результат свого суспільно небезпечного діяння, де настання менш небезпечних наслідків є скоріше виключенням із правил розвитку причинно-наслідкових зав`язків, зокрема, через щасливий збіг обставин для потерпілого. За встановленими судом обставинами провадження відсутні підстави стверджувати про те, що мисленим уявленням засудженого про результат своїх дій не охоплювалось умисне заподіяння смерті як конкретизований результат вчиненого діяння з огляду на його характер та спрямованість. Апеляційний суд обґрунтовано погодився із оцінкою, наданою місцевим судом вчиненому ОСОБА_4 діянню, оскільки за змістом оскаржених судових рішень смерть потерпілого не настала лише завдяки своєчасно наданій йому медичній допомозі. Отже висновки судів про те, що вчинивши усі дії, які вважав необхідними, ОСОБА_4 не довів злочин до кінця з причин, які не залежали від його волі, де смерть потерпілого не настала внаслідок того, що йому своєчасно була надана кваліфікована медична допомога, дають підстави до твердження про правильність юридичної оцінки вчинених ОСОБА_4 дій за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК. Доводи засудженого про порушення судами приписів ст. 414 КПК є необґрунтованими. За ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість. Суд призначив ОСОБА_4 покарання за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КПК у виді позбавлення волі на строк 7 років, тобто в мінімальному розмірі, визначеному в санкції інкримінованої статті, при цьому в повній мірі врахував обставини, які за законом повинні бути врахованими при призначенні особі покарання, та прийшов до обґрунтованого висновку, що виправлення та перевиховання засудженого, а також попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень можливо лише з призначенням йому саме такого покарання, а підстави для застосування положень ст. 69 КК відсутні. Висновки апеляційного суду в цій частині є обґрунтованими і правильними. З огляду на приписи ст. 433 КПК, доводи касаційної скарги, що за своїм змістом зводяться до незгоди з оцінкою доказів на предмет їх достовірності, де засуджений наводить їм власну оцінку, не погоджується з встановленими судом фактичними обставинами кримінального провадження, не можуть бути предметом оцінки суду касаційної інстанції. В касаційній скарзі відсутні обґрунтовані підстави ставити під сумнів встановлені судами фактичні обставини кримінального правопорушення та повноту судового розгляду в цьому провадженні, оскільки сторона захисту не ставить під сумнів допустимість доказів, покладених в основу обвинувального вироку суду, не стверджує про порушення процесуального порядку збирання доказів на досудовому розслідуванні. Враховуючи наведене, колегія суддів не вбачає безумовних підстав для скасування чи зміни оскаржених судових рішень з мотивів, зазначених у касаційній скарзі засудженого, та вважає, що у відкритті провадження за його касаційною скаргою необхідно відмовити. Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, суд постановив: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргоюзасудженого ОСОБА_4 на вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 15 листопада 2021 року та ухвалу Запорізького апеляційного суд від 12 вересня 2022 року щодо нього. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3