Постанова Київський апеляційний суд № 757/4769/22-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 757/4769/22-ц Головуючий у суді І інстанції Головко Ю.Г. Провадження № 22-ц/824/17/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 березня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, в с т а н о в и в: У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк»), в якому просила визнати незаконним та скасувати наказ філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» від 15 грудня 2021 року № 674-к «Про звільнення ОСОБА_1 », поновити її на посаді начальника відділу інкасації коштів та перевезення валютних цінностей філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк», стягнути з відповідача в особі філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 грудня 2021 року по день ухвалення судового рішення та моральну шкоду у розмірі 20 000,00 грн, а також понесені судові витрати. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 1 березня 2011 року позивач працювала у відповідача на посаді керуючого відділенням № 10004/043 у м. Донецьку, а з лютого 2015 року - на посаді начальника відділу інкасації коштів та перевезення валютних цінностей філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк». Наказом від 28 грудня 2017 року № 757-к позивача було звільнено із займаної посади у зв`язку з систематичним невиконанням без поважних причин обов`язків, покладених на неї трудовим договором, згідно з пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України. Постановою Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 234/1020/18-ц визнано незаконним та скасовано вказаний наказ про звільнення і поновлено позивача на посаді начальника відділу інкасації коштів та перевезення валютних цінностей філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк». На виконання цього судового рішення керівництво філії видало наказ від 17 лютого 2021 року про поновлення ОСОБА_1 на посаді, однак роботодавець не мав наміру реально відновлювати трудові відносини з поновленим на роботі працівником, зокрема, встановив позивачу найнижчий серед усіх начальників відділів філії посадовий оклад та фактично відсторонив її від виконання посадових обов`язків. 11 жовтня 2021 року позивач була попереджена відповідачем про майбутнє звільнення у зв`язку із скороченням штатної чисельності та внесенням змін до штатного розпису і в цей же день їй запропоновано 37 вакантних посад лише у філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк». У зв`язку з тим, що у переліку вакантних посад станом на 11 жовтня 2021 року та 15 грудня 2021 року не було посад, які б відповідали досвіду роботи та кваліфікаційному рівню позивача, остання від них відмовилась. Відповідно до наказу від 15 грудня 2021 року № 674-к відповідач звільнив позивача з посади начальника відділу інкасації коштів та перевезення валютних цінностей філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Позивач не погоджується з порядком її звільнення, наполягаючи на тому, що їй належним чином не запропоновані усі вакантні посади, які були наявні у роботодавця на день видання наказу від 15 грудня 2021 року № 674-к, а тому під час звільнення відповідач не дотримався гарантій, передбачених статтею 49-2 КЗпП України, що є грубим порушенням порядку вивільнення працівника та є підставою для визнання такого звільнення незаконним. Оскільки відповідачем не була дотримана процедура звільнення та порушені трудові гарантії позивача, остання змушена з метою захисту своїх порушених прав порушувати питання про поновлення її на роботі і стягнення із відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, а також відшкодування завданої моральної шкоди, яка полягала у моральних стражданнях внаслідок вчинення неправомірних дій відповідачем, а також зниження її авторитету в очах колективу філії, втрати нормальних життєвих зв`язків та відчуття приниження гідності і репутації. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13 вересня 2022 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ філії - Донецьке обласне управління AT «Ощадбанк» від 15 грудня 2021 року № 674-к в частині звільнення ОСОБА_1 . Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу інкасації коштів та перевезення валютних цінностей філії - Донецьке обласне управління AT «Ощадбанк». Стягнуто з AT «Ощадбанк» в особі філії - Донецьке обласне управління AT «Ощадбанк» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 грудня 2021 року по 13 вересня 2022 року у розмірі 132 515,46 грн. Стягнуто з AT «Ощадбанк» в особі філії - Донецьке обласне управління AT «Ощадбанк» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12 000,00 грн. Стягнуто з AT «Ощадбанк» в особі філії - Донецьке обласне управління AT «Ощадбанк» на користь держави судовий збір у розмірі 1 984,80 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду в частині стягнення з AT «Ощадбанк» в особі філії - Донецьке обласне управління AT «Ощадбанк» на користь ОСОБА_1 заробітної плати в межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що під час звільнення позивача відповідач не дотримався гарантій, передбачених статтею 49-2 КЗпП України, оскільки з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору не запропонував їй усіх вакантних посад (інша роботу) у цілому по AT «Ощадбанк, які з`явилися протягом цього періоду і які існували на день звільнення, у зв`язку з чим порушив її трудові права, які підлягають захисту шляхом скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Водночас указані позивачем причини завдання їй моральних страждань, спричинені поведінкою відповідача, об`єктивно не підтверджені жодним доказом, тому не є належною підставою для відшкодування моральної шкоди. В апеляційній скарзі відповідач в особі представника за довіреністю - адвоката Павленка Л.М. просить зазначене судове рішенняв частині задоволених позовних вимог скасувати з мотивів невідповідності висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального та неправильного застосування норм матеріального права, і ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судовим розглядом не була встановлена відсутність визначеної у статті 40 КЗпП України підстави звільнення - скорочення чисельності або штату працівників, а наявні у справі докази вказують на її наявність, тому висновки суду першої інстанції з приводу застосування частини першої статті 235 КЗпП України щодо поновлення позивача на роботі не можуть вважатися такими, що відповідають обставинам справи та нормам матеріального права. Правовий висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2021 року у справі № 800/538/17 про те, що роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що існують на підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював, стосується структурного підрозділу, а не відокремленого підрозділу, яким є філія - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк», посаду в якому обіймала позивач до звільнення, тому суд безпідставно послався на нього в оскаржуваному судовому рішенні. Виходячи зі змісту повідомлень від 11 жовтня 2021 року та від 15 грудня 2021 року позивачу пропонувались вакантні посади у філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк», тобто у відокремленому підрозділі банку, який, зокрема, має окремий штатний розпис та відповідно окремий облік кадрів. Підстав для фактичного ототожнення двох різних видів підрозділів юридичної особи таких як структурний та відокремлений підрозділ не вбачається, адже сама правова природа такого виду підрозділу, як філія вказує на його відмінність від такого виду підрозділу, як структурний підрозділ. Вищенаведене дає підстави для висновку, що для працівника відокремленого підрозділу з окремим штатним розписом іншою роботою на тому самому підприємстві, установі, організації, у розумінні частини третьої статті 49-2 КЗпП Україниможна вважати іншу роботу саме у такому відокремленому підрозділі, працівником якого він є, що не було враховано судом першої інстанції. Звільнення позивача відбулось саме у зв`язку з скороченням чисельності або штату працівників, а не у зв`язку з ліквідацією чи реорганізацією певного управління або сектору відділу. Крім того, не враховані висновки Верховного Суду, наведені у постанові від 9 червня 2020 року у справі № 466/9758/16-ц з приводу належних документів, які можуть підтверджувати сплату витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги. Відзив позивача на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасника справи, що з`явився в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі наказу від 1 березня 2011 року № 247-к прийнята на посаду керуючого ТВБВ № 10004/043 (1 типу) філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» з 1 березня 2011 року. 26 лютого 2015 року за наказом № 51-к позивача переведено на посаду начальника відділу інкасації коштів та перевезення валютних цінностей РУ філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» з 2 березня 2015 року. Згідно наказу від 13 травня 2016 року № 114-к позивач була переведена на посаду начальника відділу інкасації коштів та перевезення валютних цінностей філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» з 14 травня 2016 року. Наказом відповідача від 28 грудня 2017 року № 757-к ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу інкасації коштів та перевезення валютних цінностей філії - Донецьке обласне управління з 28 грудня 2017 року у зв`язку із систематичним невиконанням без поважних причин обов`язків, покладених на неї трудовим договором, за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України. Постановою Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 234/1020/18-ц (провадження № 61-2253св19) визнано незаконним та скасовано наказ від 28 грудня 2017 року № 757-к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу інкасації коштів та перевезення валютних цінностей філії -Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» та поновлено її на вказаній посаді. На виконання цього судового рішення філія Донецького обласного управління АТ «Ощадбанк» видала наказ від 17 лютого 2021 року № 80-к про поновлення ОСОБА_1 на роботі на займаній посаді з 29 грудня 2017 року. Відповідно до наказу філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» від 22 вересня 2021 року № 3700 «Про скорочення штатної чисельності та внесення змін до штатного розпису», виданого на виконання вимог постанови правління АТ «Ощадбанк» від 6 вересня 2021 року № 602 «Про зміни в організації виробництва і праці АТ «Ощадбанк», встановлено внесення змін до штатного розпису філії не пізніше 16 грудня 2021 року шляхом скорочення посад згідно з додатком

1. Пунктом 53 додатку 1 до наказу від 22 вересня 2021 року № 3700передбачено скорочення посади начальника відділу інкасації коштів та перевезення валютних цінностей філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк», яку обіймала позивач. В день попередження позивача про скорочення - 11 жовтня 2021 року її було ознайомлено з наказом від 22 вересня 2021 року № 3700 «Про скорочення штатної чисельності та внесення змін до штатного розпису», майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з 15 грудня 2021 року та повідомлено про вакантні посади у філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк», однак ОСОБА_1 не погодилась на переведення на запропоновані їй вакансії. 15 грудня 2021 року позивача повторно повідомлено про вакантні посади у філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк», ОСОБА_1 не була згодна з переведенням на всі запропоновані посади і відмовилась, оскільки у переліку вакантних посад станом на 11 жовтня 2021 року та 15 грудня 2021 року не було посад, які б відповідали її досвіду роботи та кваліфікаційному рівню. Наказом філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» від 15 грудня 2021 року № 674-к позивач була звільнена з посади начальника відділу інкасації коштів та перевезення валютних цінностей з 15 грудня 2021 року у зв`язку з скороченням чисельності або штату працівників, згідно пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Стаття 43 Конституції України встановлює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Однією з гарантій забезпечення прав громадян на працю, визначених у статті 5-1 КЗпП України, є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв`язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією. Визначення юридичної особи, поняття та порядок ліквідації чи реорганізації юридичної особи закріплено у статтях 80, 104, 111 ЦК України, статтях 62, 66, 79, 92 ГК України. Згідно з цими нормами підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Підприємство може складатися з виробничих або функціональних структурних підрозділів (виробництв, відділень, цехів, управлінь, бюро, служб тощо) та створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи. Право власника або уповноваженого ним органу визначати чисельність працівників і штатний розпис закріплено у статті 64 ГК України, згідно з якою підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Згідно з частиною другою статті 65 ГК України власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства. Втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України. Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц (провадження № 61-312св17), від 6 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц (провадження № 61-1214св18) суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить виключно власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов`язаний тільки з`ясувати наявність підстав для звільнення. Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Відповідно до частини першої, третьої статті 49-2 України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Виходячи з вимог статті 49-2 КЗпП України одночасно з попередженням про вивільнення конкретного працівника протягом двох місяців роботодавець повинен запропонувати йому всі наявні за відповідною кваліфікацією вакантні посади. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Отже, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник є таким, що належно виконав вимоги частини першої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. У постанові Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15 вказано, що оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18), провадження № 11-43/асі18, зроблено висновок, що за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. В матеріалах справи містяться повідомлення відповідача про те, що у зв`язку зі скороченням посади ОСОБА_1 з 16 грудня 2021 року відповідно до вимог постанови правління АТ «Ощадбанк» від 6 вересня 2021 року № 602 «Про зміни в організації виробництва і праці АТ «Ощадбанк» та на підставі наказу філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» від 22 вересня 2021 року № 3700 «Про скорочення штатної чисельності та внесення змін до штатного розпису», позивачу були запропоновані вакантні посади лише в межах філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк», а не в цілому по підприємству АТ «Ощадбанк». Таким чином, встановивши, що вакантні посади позивачу були запропоновані лише у межах філії Донецького обласного управління АТ «Ощадбанк», суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що порушення трудових прав ОСОБА_1 призвело до її незаконного звільнення, що є підставою для визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення її на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до положень статті 235 КЗпП України. Твердження відповідача про дотримання власником вимог статті 49-2 КЗпП України, оскільки ОСОБА_1 були запропоновані усі наявні у межах філії вакантні посади, є безпідставним, оскільки відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1723цс17, роботодавець зобов`язаний запропонувати усі вакансії, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працювала. Аналогічний висновок також викладений у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 695/2369/18 (провадження № 61-20155св19) за позовом працівника філії Черкаського обласного управління АТ «Ощадбанк» до АТ «Державний ощадний банк України» про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Воловік проти України, № 15123/03, § 45, 6 грудня 2007 року). Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Посилання в апеляційній скарзі про неправильне застосування районним судом частини першої статті 235 КЗпП України при поновленні позивача на роботі колегія суддів відхиляє, оскільки закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та статті 240 КЗпП України, а тому, встановивши, що звільнення позивача відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі. Отже, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. При цьому розрахунок середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу проведений судом, в оскаржуваному рішенні на підставі частини другої статті 235 КЗпП України та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, а також відповідно до довідки відповідача від 5 липня 2022 року № 104.21-41/149,перевірений колегією суддів, розмір та порядок нарахування не оспорюється відповідачем в апеляційній скарзі, а також не викликає сумнівів в його правильності і обґрунтованості, тому відсутні підстави повторно його наводити в судовому рішенні суду апеляційної інстанції. Доводи апеляційної скарги про те, що до остаточного розрахунку судових витрат від 11 серпня 2022 року не було додано документів, які можуть вважатися належними доказами, що свідчать про оплату гонорару адвоката та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформленими у встановленому законом порядку, є необґрунтованими, оскільки розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Тобто, витрати на надану професійну правничу допомогу, у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Зазначене узгоджується з правовими висновками, наведеними в постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, в постановах Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 16 липня 2020 року у справі № 909/452/19, від 17 серпня 2020 року у справі № 925/1067/19, від 19 серпня 2020 року у справі № 910/6029/17, від 22 жовтня 2020 року у справі № 904/4387/19, в постанові Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 вересня 2020 року у справі № 329/766/18 та постанові Верховного Суду у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів, яким судом дана належна правова оцінка Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», § 58). У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони відповідача. За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення про задоволення позову, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 вересня 2022 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: М.В. Мережко С.І. Савченко