Постанова 4855 № 640/1779/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/1779/20 Суддя (судді) першої інстанції: Маруліна Л.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2023 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Федотова І.В., суддів: Єгорової Н.М. та Сорочка Є.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання протиправними дій, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі - відповідач), в якому просила: - визнати незаконними (протиправними) дії (бездіяльність) Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві після видання наказу від 23.10.2019 року №854-к; - визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ПФ України в місті Києві від 23.12.2019 року №1092-к (додаток 4) про звільнення позивача з роботи, з яким її ознайомлено 24.12.2019 року; - поновити ОСОБА_1 на роботі у Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві з 24.12.2019 року на рівнозначній посаді згідно з штатним розписом відповідача; - стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві всі суми, що мають бути виплачені позивачу; - стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві 100 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, завданої його протиправними діями. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2022 року позов було задоволено частково. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, які полягають у неналежному оформленні довідки ОСОБА_1 про роботу, оформленої 15.01.2020 року за №01-01-11. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві виготовити та видати ОСОБА_1 належно оформлену відповідно до вимог статті 49 Кодексу законів про працю України довідки про роботу (із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати). В решті відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням в частині позовних вимог у задоволенні яких було відмовлено, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні). Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, постановою Верховного Суду від 09.10.2019 року у справі №640/12592/14 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 10.02.2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12.04.2017 року скасовано. Прийнято нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва від 14.08.2014 року №155/к «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва з 14.08.2014 року. Наказом Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 23.10.2019 року на виконання постанови Верховного Суду від 09.10.2019 року у справі №640/12592/14 поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва з 14.08.2014 року. 24.10.2019 року Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві ознайомлено ОСОБА_1 із Попередженням про наступне вивільнення у зв`язку із скороченням посади головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва з підстав реорганізації управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва та його правонаступника - Лівобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві. Наказом Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 23.12.2019 року №1092-к звільнено ОСОБА_1 24.12.2019 року з посади головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва у зв`язку із скороченням посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Зокрема, наказано виплатити вихідну допомогу у розмірі середньомісячної заробітної плати. 15.01.2020 року Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві видано Довідку №01-01-11 ОСОБА_1 про те, що остання працювала на відповідних посадах в управлінні Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва та звільнена з займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Вважаючи наказ від 23.12.2019 року №1092-к протиправним, а процедуру звільнення з посади порушеною, позивач звернулася до суду за захистом своїх прав. Відмовляючи у задоволенні позову по суті, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав вважати процедуру вивільнення позивача з займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889 та статті 49-2 КЗпП України порушеною. Крім того, відповідачем дотримано строки виплати вихідної допомоги, встановлені статтею 116 КЗпП України. За наслідком перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку колегія суддів враховує наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями ч.2 ст.38 Конституції України визначено, що громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Згідно з ч.1 ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Колегія суддів зазначає, що принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII). Відповідно до ч.1 ст.1 Закону № 889-VIII визначено, що державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. Згідно із ч.1 ст.3 Закону № 889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Пунктом 4 ч.1 ст. 83 Закону № 889-VIII визначено, що серед підстав для припинення державної служби передбачено її припинення за ініціативою суб`єкта призначення. Згідно з п.1 ч.1 статті 87 Закону № 889-VIII підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу. Відповідно до абзацу 2 частини третьої статті 87 Закону №889 державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу. Пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України встановлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Частиною 2 статті 40 передбачено, що звільнення з зазначених підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Відповідно до ч. 2 ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. За приписами статті 49-2 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Згідно з пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення. Аналогічна правова позиція сформульована Верховним Судом України у постанові від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, та підтримується Верховним Судом, зокрема, у постановах від 08 травня 2019 року у справі № 806/1175/17 та від 13 лютого 2020 року у справі №810/1564/17. Як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 року № 1055 «Деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України» управління Пенсійного фонду України в Дніпровському районі міста Києва реорганізовано шляхом злиття з управлінням Пенсійного фонду України в Дарницькому районі міста Києва та управлінням Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Києва (код ЄДРПОУ 26063541) в Лівобережне об`єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві (код ЄДРПОУ 40379527). 31.05.2016 року відбулося припинення управління Пенсійного фонду України в Дніпровському районі міста Києва, як юридичної особи, 30.03.2016 року утворено нову юридичну особу - Лівобережне об`єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві. 27.04.2018 року Лівобережне об`єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві припинено як юридичну особу, та 27.04.2018 року, у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 року № 203 «Про утворення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві», утворено нову юридичну особу - Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві (код ЄДРПОУ 42098368) шляхом злиття Лівобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві та Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві. Відповідно до копії Штатного розпису Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві на 2019 рік, посада головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі міста Києва на момент видання наказу від 23.10.2019 року №854-к про поновлення та наказу від 23.12.2019 року №1092-к в структурі Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві відсутня. З матеріалів справи вбачається, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві попереджено ОСОБА_1 про наступне вивільнення, із яким останню ознайомлено 24.10.2019 року. При цьому, ОСОБА_1 запропоновано переведення на наступні посади: спеціаліст відділу обслуговування громадян №1 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з посадовим окладом 3 810 грн. (на період відсутності основного працівника ОСОБА_2 ); спеціаліст відділу обслуговування громадян №3 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з посадовим окладом 3 810 грн.; спеціаліст відділу обслуговування громадян №5 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з посадови окладом 3 810 грн. (на період відсутності основного працівника ОСОБА_3 ); спеціаліст відділу обслуговування громадян №8 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з посадови окладом 3 810 грн. (на період відсутності основного працівника ОСОБА_4 ); спеціаліст відділу обслуговування громадян №9 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з посадови окладом 3 810 грн.; провідний спеціаліст відділу з питань виплати пенсії №1 управління з питань виплати пенсій з посадовим окладом 4 690 грн.; провідний спеціаліст відділу з питань виплати пенсії №2 управління з питань виплати пенсій з посадовим окладом 4 690 грн.; провідний спеціаліст відділу з питань виплати пенсії №2 управління з питань виплати пенсій з посадовим окладом 4 690 грн. (на період відсутності основного працівника ОСОБА_5 ); провідний спеціаліст відділу з питань виплати пенсії №3 управління з питань виплати пенсій з посадовим окладом 4 690 грн.; робітник з комплексного обслуговування й ремонту будинків відділу господарського обслуговування та матеріально-технічного забезпечення управління адміністративного забезпечення (2 посади) з посадовим окладом 2 454 грн. Також в попередженні про наступне вивільнення ОСОБА_1 запропоновано взяти участь у конкурсі на зайняття посад державної служби в Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві, інформація про проведення конкурсу розміщена на Єдиному порталі вакансій державної служби https://career.gov.ua. У разі згоди на переведення на одну із запропонованих посад подати відповідну заяву (зразок якої було додано до попередження) до управління. Враховуючи наведені обставини, які підтверджуються матеріалами справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивача із дотриманням строку визначеного статтею 49-2 КЗпП України повідомлено про скорочення її посади та надано перелік посад, для прийняття рішення щодо подальшого працевлаштування. Однак, позивач до пенсійного органу з питань працевлаштування не зверталася та заяву-згоду на переведення її на одну із запропонованих відповідачем посад не подавала. Вказане сторонами не заперечується та не спростовується. Наведене у сукупності свідчить про дотримання процедури вивільнення позивача з займаної нею посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889. З огляду на вказане, посилання апелянта на незаконність її звільнення із займаної посади не знайшли свого підтвердження в ході перегляду рішення суду першої інстанції. Щодо доводів апелянта про незаконність дій відповідача при виплаті їй вихідної допомоги, колегія суддів зауважує наступне. Згідно з частиною четвертою статті 87 Закону №889 у разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Як вірно встановлено судом першої інстанції, 26.12.2019 року позивач звернулася із заявою до відповідача про розмір вихідної допомоги. У відповідь на вказане звернення, відповідачем повідомлено, що вихідну допомогу при звільнені, нараховану згідно з наказом від 23.12.2019 року №1092-к, одержано ОСОБА_1 27.12.2019 відповідно до видаткового касового ордеру від 26.12.2019 №131. Так, при одержанні коштів позивачу надано розрахунковий листок, в якому вказано всі суми утримань, проведені з вихідної допомоги. При цьому, розрахунок вихідної допомоги позивачу здійснено з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2014 року №110 «Питання оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери», якою встановлено посадовий оклад головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій Управління Пенсійного фонду України в Дніпровському районі міста Києва у розмірі 1 218, 00 грн. Враховуючи, що алгоритм розрахунку вихідної допомоги, який наведений судом першої інстанції в судовому рішенні, з яким погодився відповідач, позивачем не оскаржується, то виходячи із приписів норм ст.308 КАС України, оцінка такому розрахунку апеляційним судом не надається. Щодо доводів апеляційної скарги про незаконність дій відповідача щодо відмови ОСОБА_1 у наданні оплачуваної відпустки через ненадання їй робочого місця, а також щодо відмови у прийнятті листка непрацездатності, то колегія суддів зауважує, що вказані обставини позивач зазначає уже в апеляційній скарзі на стадії апеляційного перегляду. Відтак, судом першої інстанції діям відповідача в контексті наведених доводів оцінка не надавалась, та вказане не було покладено в основу оскаржуваного рішення. Частиною 5 статті 308 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції. При цьому, як вбачається зі змісту апеляційної скарги позивач стверджує про те, що вищевказані дії відповідача не були оцінені судом першої інстанції через те, що справа №640/1779/20 розглядалась судом першої інстанції без виклику сторін. Крім того, на стадії апеляційного розгляду справи, позивачем було подано клопотання, в якому остання посилаючись на те, що оскільки засідання не було призначено судом першої інстанції, а клопотання про розгляд справи у відкритому судовому засіданні повернуто, то позовні вимоги не сформульовано нею у повному обсязі відповідно до порушень її прав відповідачем, а тому, враховуючи, що з 23.04.2021, тобто після видання наказу від 23.10.19 №854-к відповідачем порушено ще і норми Закону №1058-IV, просить у частині встановлення незаконності дії відповідача при призначенні їй пенсійної виплати направити справу №640/1779/20 до суду першої інстанції для продовження розгляду. З приводу зазначеного колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Частиною першою статті 47 КАС України визначено, що крім прав та обов`язків, визначених у статті 44 цього Кодексу, позивач має право на будь-якій стадії судового процесу відмовитися від позову. Позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п`ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. При цьому, частиною третьою статті 262 КАС України передбачено, що підготовче засідання при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження не проводиться. Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - протягом п`ятнадцяти днів з дня відкриття провадження у справі. Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.02.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. При цьому в ухвалі суду зазначено про те, що згідно зі статтями 12, 19, 20, 26 Кодексу адміністративного судочинства України зазначений спір відноситься до юрисдикції адміністративних судів і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства у формі спрощеного позовного провадження за правилами, встановленими статтями 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України. У системі «Електронний суд» 10.02.2021 року позивачем сформовано клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін, яке судом першої інстанції було повернуто без розгляду. Даючи оцінку висновкам суду першої інстанції щодо розгляду даної справи у формі спрощеного позовного провадження, колегія суддів зауважує, що частина друга статті 257 КАС України визначає, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. Відповідно до частини четвертої цієї статті за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, зокрема: 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Виходячи з норм КАС України та позовних вимог позивача, з якими вона звернулась до суду, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зазначений спір підлягає розгляду у формі спрощеного позовного провадження за правилами, встановленими статтями 262, 263 КАС України. При цьому, за наведеного правового регулювання, позивачка, у випадку необхідності, мала право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі. Однак, як вбачається з матеріалів справи, позивачем вказане право реалізовано не було і до суду першої інстанції інших, крім заявлених позовних вимог, не надходило. За таких обставин, доводи апелянта про те, що суд першої інстанції фактично позбавив її можливості висловити свої аргументи та уточнити позовні вимоги від 24.01.2020, надати докази порушень її прав відповідачем, є безпідставними та необґрунтованими. Крім того, апелянт зазначає, що враховуючи статус відповідача та пенсійний вік позивача, їх правовідносини з відповідачем на дату постановлення судом першої інстанції оскаржуваного рішення охоплювалися вже і Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». З 23.04.21, тобто після видання наказу від 23.10.19 №854-к відповідачем було порушено ще і норми вищевказаного Закону. Так, апелянт вказує на незаконність дій відповідача при призначенні їй пенсійної виплати, а саме не погоджується із розрахунком страхового стажу, який було здійснено відповідачем при призначенні їй пенсії. Однак, колегія суддів зауважує, що позивач не зверталася до суду першої інстанції з вказаною позовною вимогою. При цьому, частина 2 статті 9 КАС України встановлює, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Частиною 5 статті 308 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції. Водночас, повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення визначені статтею 315 КАС України. Виходячи з наведених норм, суд апеляційної інстанції позбавлений процесуальної можливості направити справу №640/1779/20 у частині встановлення незаконності дій відповідача після видання наказу від 23.10.2019 №854-к і до постановлення рішення від 18.04.2022 при призначенні їй пенсійної виплати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Щодо доводів апеляційної скарги про незаконність рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, колегія суддів зауважує наступне. Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до ч. 3 ст. 23 Цивільного кодексу України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56). Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано. У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005). Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди. Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір. При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, позивачем не доведено жодними доказами заподіяння останній моральної шкоди, а саме, наявності душевних переживань, погіршення стану здоров`я тощо, наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями (бездіяльністю) відповідача та заподіянням позивачеві шкоди, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди тощо. При цьому, сам факт незазначення відповідачем у довідці про роботу спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати, що було встановлено судом першої інстанції та зобов`язано видати таку довідку з урахуванням вимог статті 49 КЗпП України, не свідчить про заподіяння позивачці моральної шкоди. Відтак, судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено у задоволенні вказаної вимоги позивача. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Підсумовуючи, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції є законним, підстави для його скасування відсутні, так як суд вирішив спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2022 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України. Головуючий суддя: І.В. Федотов Судді: Н.М. Єгорова Є.О. Сорочко