Постанова 4821 № 705/4967/22

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження 22-ц/821/451/23Головуючий по 1 інстанції Справа № 705/4967/22 Категорія: 305020000 Годік Л. С. Доповідач в апеляційній інстанції Нерушак Л. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 березня 2023 року Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого Нерушак Л.В. ( суддя - доповідач ) Суддів Гончар Н.І., Новікова О.М. За участі секретаря Попової М.В. учасники справи: позивач ОСОБА_1 ; відповідач ОСОБА_2 ; особа, яка подає апеляційну скаргу позивач ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 08 лютого 2023 року, ухвалене під головуванням судді Годік Л.С. у приміщенні Уманського міськрайонного суду Черкаської області 08.02.2023 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення заборони, - в с т а н о в и в : 19.12.2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення заборони. В обґрунтування позову позивач вказує, що згідно до договору дарування від 27.05.1994 року позивачу та ОСОБА_3 належить 1/3 частина будинку по АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності. ОСОБА_1 зазначає, що за минулий період відсутні дії, спрямовані на зміну чи припинення відносин між ними, а відчуження іншій особі можливе лише після визначення і виділу в натурі часток з нотаріальним посвідченням. Відповідач ОСОБА_2 стверджує, що відповідно до договору дарування від 29.08.2017 року вона є правонаступником ОСОБА_3 , однак таке можливо в результаті незаконної перереєстрації або ж предмет договору не може стосуватися його спільної сумісної власності з ОСОБА_3 . Відповідач ОСОБА_2 обмежує йому доступ до власності позивача, залякує, погрожує, чинить психологічний тиск, пред`являє штучні збитки без жодних правових підстав. ОСОБА_1 просить визнати особисті дії ОСОБА_2 неправомірними щодо спроб незаконного набуття прав і захоплення майна спільної сумісної власності по договору дарування від 27.05.1994 року. Накласти заборону наближення до спільної сумісної власності ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 згідно договору дарування на відстані 10 м та стягнути з відповідача судовий збір. Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 08 лютого 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив рішення в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу. В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказується, що згідно договору дарування від 27.05.1994 року, позивачу ОСОБА_1 належить 1/3 частина будинку по АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності, а відповідачу ОСОБА_2 по договору дарування від 29.08.2017 року належить 1/6 частка зазначеного житлового будинку. Відповідно до рішень Уманського міськрайонного суду Черкаської області це окремі види майна різних власників, однак відповідач зазіхає на його кухню, порушує недоторканість житла та чинить інше насилля. Дії відповідача неодноразово розглядав суд (справа № 707/2793/21 та інші), поліція відкрила кримінальні справи (12019250250001184 та інші), але це нічого не змінило. Скаржник ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції відмовив йому у задоволенні вимог про встановлення заборони з підстав, що позивач не надав доказів і не довів своїх вимог, хоча він вважає, що за таких обставин, справа підлягає залишенню без розгляду (ст. 257 ЦПК України) з можливим повторним зверненням до суду. Проти рішення суду заперечує, оскільки вважає, що порушені норми процесуального права. Враховуючи наведене в апеляційній скарзі, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 08 лютого 2023 року, залишити його позов без розгляду та стягнути судовий збір з відповідача незалежно від рішення суду та його пільг. Відзив на апеляційну скаргу на адресу Черкаського апеляційного суду не надходив. Згідно ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду. Сторони в судове засідання не з?явились, повідомлені про дату, час, місце розгляду справи належним чином, що підтверджується даними судових повісток про вручення. Заяв чи клопотань про відкладення розгляду справи чи наполягання сторін на участі у розгляді справи в суді апеляційної інстанції на адресу суду не надходило. Заслухавши суддю - доповідача, вивчивши та обговоривши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до положень частин 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам, оскільки ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про встановлення заборони, суд першої інстанції виходив з того, що позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ЦПК України та з посиланням на матеріально-правову підставу своїх вимог, зазначені ним обставини. Однак таких доказів він не надав і не ставив питання в судовому засіданні про їх витребування, відповідно до процедури врегульованої ЦПК України. Тому, суд прийшов до висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення заборони не підлягає до задоволення. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, вважає їх такими, що відповідають обставинам справи та вимогам закону, оскільки судом першої інстанції встановлено дійсні обставини справи, дано належну оцінку зібраним доказам, правильно застосовано норми матеріального права, не допущено порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, та ухвалено у справі законне рішення, підстав для скасування якого, апеляційний суд не вбачає, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено обов`язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. Однією з основних засад судочинства, визначених п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що згідно договору дарування, укладеного 27 травня 1994 року та посвідченого державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори, зареєстрований в реєстрі за № 2-1577, ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_3 та ОСОБА_1 прийняли в дар, кожен в рівних долях, належну ОСОБА_4 1/3 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд, що знаходиться в АДРЕСА_1 , розташованого на присадибній ділянці розміром 2035 кв. м. Згідно ст. ст. 47, 48 Конституції України кожен громадянин має право на житло та на достатній життєвий рівень. Правове забезпечення цих конституційних приписів здійснюється відповідно до житлового та цивільного законодавства. Відповідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. За змістом статті 383 ЦК України, статей 150, 156 Житлового кодексу України власник житла має право використовувати свою власність для свого проживання та проживання членів своєї родини. Непорушність права власності визначена статтею 321 ЦК України. Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно); майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності; право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом; спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно у цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними відсотками від цілого чи у виразі часток. Відповідно до частин 1-3 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Концепція приватного життя включає в себе фізичну та психологічну недоторканість людини. Окрім цього, позитивні зобов?язання державних органів в аспекті забезпечення прав, передбачених статтями 2 та 3 Конвенції, а в окремих випадках статтею 8 самостійно або у поєднанні зі статтею 3, можуть включати обов?язок встановлювати та застосовувати на практиці відповідне законодавство, що дозволяє захистити проти насильницьких актів з боку фізичних осіб (§65). Вивчивши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та рішення суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не надано до суду будь-яких доказів стосовно того, яким чином ОСОБА_2 обмежує йому доступ до його власності, здійснює будь-яке насильство відносно нього. Колегія суддів апеляційного суду враховує, що подання доказів визначено ст. 83 ЦПК України, так сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Зокрема, позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано, причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. При цьому, копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Проте, звертаючись в суд з даним позовом, ОСОБА_1 не надав жодного доказу як на підтвердження своїх позовних вимог, так і не зазначав про неможливість отримання будь-яких доказів, не заявляв жодних клопотань про їх витребування у відповідності до вимог ст. 84 ЦПК України, яка регламентує витребування доказів. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін згідно ч. 1 ст. 12 ЦПК України). За частинами 1, 2, 3 ст. 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи згідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України. Згідно з нормами ч. 1 та ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування згідно ч. 1 ст. 80 ЦПК України). Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У ч. 1 с. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Таким чином, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ЦПК України та з посиланням на матеріально-правову підставу своїх вимог, зазначені ним обставини. Однак таких доказів він не надав і не ставив питання в судовому засіданні про їх витребування, відповідно до процедури врегульованої ЦПК України. Отже, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що за викладених обставин, у зв`язку з тим, що позивач не довів тих обставин, на які він посилається в своїй позовній заяві, то позов не підлягає задоволенню. Апеляційний суд акцентує увагу, що позивач ОСОБА_1 , посилаючись у апеляційній скарзі на відкриті кримінальні провадження (12019250250001184 та інші) та те, що це нічого не змінило, не зазначає, з яких поважних причин про такі обставини ним не було повідомлено при зверненні із позовною заявою до суду першої інстанції, та не надано будь-яких доказів на підтвердження вказаного. Щодо посилання скаржника ОСОБА_1 на те, що суд повинен був залишити позов без розгляду з підстав не надання доказів в підтвердження позовних вимог, то апеляційний суд вказує наступне. Статтею 257 ЦПК України передбачено чіткий та вичерпний перелік підстав для залишення позову без розгляду. ОСОБА_1 , згідно п. 5 ч. 1 ст. 257 ЦПК України, до початку розгляду справи по суті не подав заяву про залишення позову без розгляду, тому суд першої інстанції вірно прийшов до висновку про можливість розгляду позовних вимог ОСОБА_1 по суті, адже жодна з інших передбачених ст. 257 ЦПК України підстав для залишення позовної заяви без розгляду, на час ухвалення судом рішення відсутня. Суд першої інстанції, за визначеного позивачем кола учасників справи, відмовив у задоволенні позову з підстав недоведеності позовних вимог, що не призвело до неправильного вирішення спору, а тому відсутні підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення суду. Частиною 1 ст. 377 ЦПК України визначено, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. При цьому, колегія суддів апеляційного суду звертає увагу і на те, що згідно ч. 1 ст. 373 ЦПК України в суді апеляційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу. Колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга не містить обґрунтованих доводів, підтверджених належними і допустимими доказами, що унеможливлює оцінити такі докази судом, як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, оцінка яких спрямована на встановлення достовірності чи відсутності обставин, з якими позивач пов`язує наявність підстав для задоволення позову. Отже, доводи апеляційної скарги колегією суддів апеляційного суду оцінюються критично, оскільки є безпідставними та необґрунтованими, і не містять жодних доказів та посилань щодо порушення норм процесуального права судом першої інстанції під час розгляду позовної заяви, неправильного застосування норм матеріального права, оскільки такі скаржником не наведені у скарзі, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування законного рішення суду першої інстанції, яким в задоволення позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено повністю. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов?язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). При цьому колегія суддів апеляційного суду враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»). Виходячи з вищевикладеного, апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним та не підлягає скасуванню, оскільки ухвалене з дотриманням норм процесуального законодавства, правильним застосовуванням норм матеріального права, а тому рішення суду першої інстанції слід залишити - без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Оскільки позивач ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору за подання апеляційної скарги, та апеляційний суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, то судовий збір за подання апеляційної скарги компенсується за рахунок Держави. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від08 лютого 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції, Верховного Суду протягом тридцяти днів, в порядку та за умов, визначених цивільно процесуальним законодавством. Повний текст постанови складений 23.03.2023 року. Головуючий Л.В. Нерушак Судді Н.І. Гончар О.М. Новіков