Постанова Одеський апеляційний суд № 522/20822/18

Номер провадження: 22-ц/813/1383/23 Справа № 522/20822/18 Головуючий у першій інстанції Бондар В. Я. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.03.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Сєвєрової Є.С., Цюри Т.В., з участю секретаря Шлапак А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2020 року, постановленого під головуванням судді Бондар В.Я., повний текст рішення складений 28 лютого 2020 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні, - в с т а н о в и в: У листопаді 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою. В подальшому уточнивши свої вимоги, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні власністю шляхом позбавлення ОСОБА_3 права користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , зі зняттям його з реєстраційного обліку. В обґрунтуванні позовних вимог, позивачі посилалися на те, що є власниками квартири АДРЕСА_2 . Також позивачі зазначали, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив в силі рішення Приморського районного суду та ухвалу апеляційного суду Одеської області, яким відмовлено у задоволені позову про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Відповідач є колишнім чоловіком ОСОБА_1 та проживає окремо з новою дружиною. Втім, наданий йому сервітут на користування кімнатою порушує їхні права, оскільки вони самі несуть витрати за житлово-комунальні послуги, квартирну плату та інші видатки. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якої просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю, посилаючись при цьому на порушення норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не досліджено матеріали справи та не встановлено всіх обставин справи. Постановою Одеського апеляційного суду від 28.12.2020 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2020 року залишено без змін. Постановою ВС від 09 червня 2021 року постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалою ВС від 08 вересня 2021 року виправлено описку у постанові ВС від 09 червня 2021 року. 01.10.2021 року Одеським апеляційним судом прийнято до провадження справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2020 року. Учасники справи про призначене судове засідання на 15 березня 2023 року були сповіщені належним чином у відповідності до п. 2 ч. 8 ст. 128 ЦПК України (а.с. 114-120 т. 2). Від адвоката Сокалюк В.П., представника ОСОБА_1 до суду надійшла заява про розгляд справи за його відсутністю (а.с. 121-122 т. 2). Від ОСОБА_1 та ОСОБА_5 до суду надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності (а.с. 123-124 т. 2). Від ОСОБА_3 на адресу суду надійшла заява, в якої відповідач просить ухвалити рішення про задоволення позовних вимог до нього, та розглянути справу за його відсутності (а.с. 125, 129-130 т. 2) . Заяв, або клопотань про відкладення розгляду справи від учасників справи до суду не надходило. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, явка яких не визнавалася апеляційним судом обов`язковою. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду скасуванню, з наступних підстав. У відповідності до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового судового рішення або зміни судового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи та у випадках встановлених ч. 3 цієї статті. Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду зазначеним вимогам не відповідає, з огляду на таке. Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги, заявлені позивачами є необґрунтованими, недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню з огляду на наявність преюдиційного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2016 року, також суд критично оцінив посилання позивача на те, що жодних речей відповідача у спірній квартирі немає, оскільки позивачем не надано належних доказів відсутності інших, ніж зазначено у акті розподілу матеріального майна від 22 вересня 2013 року, речей відповідача у спірній квартирі. Однак, колегія суддів не погоджується з таким висновком суду з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Статтею ст. 150 ЖК УРСР встановлено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Згідно з ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Відповідно до ст. 158 ЖК УРСР наймач користується жилим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення укладається між власником будинку (квартири) і наймачем у письмовій формі з наступною реєстрацією у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів або в органі управління, що ним утворюється. Договір повинен містити вказівку на предмет договору, строк, на який він укладається, визначати права і обов`язки наймодавця і наймача та інші умови найму. Отже, житловим законодавством встановлено, що особа може користуватися житловим приміщенням, яке перебуває у приватній власності, у випадку, якщо вона є членом сім`ї власника житла, або на підставі договору найму жилого приміщення, який укладається в письмовій формі. Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Судом встановлено та матеріалами підтверджується, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є власниками квартири АДРЕСА_3 , про що свідчить свідоцтво про право власності на житло від 22 січня 2010 року (а.с. 9 т. 1). Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 05 травня 2010 року реєстр. № 3-399, посвідченого державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори Різой Н.В., ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , успадкував після смерті ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , житловий будинок з надвірними спорудами АДРЕСА_4 та зареєстрував своє право власності на вказаний будинок, реєстраційний номер 30256829 (а. с. 43-46 т. 1). 10 вересня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвали шлюб, про що було зроблено відповідний актовий запис № 203, що встановлено зі свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 (а.с. 16 т. 1). Відповідно до акту розподілу матеріального майна від 22 вересня 2013 року, який підписаний сторонами, ОСОБА_3 за спільною згодою з ОСОБА_1 забрав з квартири АДРЕСА_2 речі та цінні документи, а саме: напільний годинник; письмовий стіл; кресло-вертушка; книжкова полиця; свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу на автомобіль Nissan Almera реєстраційний номер НОМЕР_2 ; настільну лампу, в зв`язку із чим матеріальних претензій до колишньої дружини не має (а.с. 151 т. 1). У декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2014 рік зазначено, що дружиною ОСОБА_3 є ОСОБА_7 (а.с. 17-25 т. 1). Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2016 року у справі № 522/25608/16 у задоволені позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщення квартирою АДРЕСА_2 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено та вселено ОСОБА_3 в кімнату, загальною площею 14,0 кв. м, яка визначена в технічному паспорті на квартиру під номером 7 квартири АДРЕСА_2 (а.с. 27-29 т. 1). Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2016 року залишено без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 24 квітня 2017 року (а.с. 30-33 т. 1). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року у відкритті касаційного провадження відмовлено у зв`язку з необґрунтованістю касаційної скарги (а.с. 34-35 т. 1). 28 липня 2017 року ОСОБА_1 зверталась до начальника Приморського ВДВС Одеського міського управління юстиції Шуляченко Н.Б. з листом, у якому зазначила, що ОСОБА_3 фактично проживає за адресою: АДРЕСА_4 , в зв`язку із чим, вона надіслала йому зразки договору оренди житла та акту приймання-передачі житлової кімнати та ключів від неї, на виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2016 року № 522/25608/16 (а.с. 36-41 т. 1). Довідкою № 24 від 12 листопада 2018 року ОСББ «ІДЕАЛ» встановлено, що ОСОБА_1 оплатила за період з 29 травня 2017 року до 01 листопада 2018 року кошти по утриманню будинку та комунальні послуги у розмірі 23 594,46 грн (а.с. 42 т. 1). Згідно з довідкою від 12 листопада 2018 року вих. № 23, виданої ОСББ «ІДЕАЛ» ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 ; склад сім`ї три особи; на житловій площі прописані та проживають: донька ОСОБА_2 , 1990 року народження; колишній чоловік ОСОБА_3 , 1955 року народження. При цьому, останній прописаний, але не проживає з 10 вересня 2013 року та не веде спільного господарства з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зв`язку з розірванням шлюбу (а.с. 43 т. 1). Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. За обставинами цієї справи, позивачі як на підстави для припинення сервітуту відповідача, посилались на такі обставини: припинення сімейних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; відсутність як дружніх, так і побутових спільних стосунків між позивачами та відповідачем; наявність у відповідача іншої сім`ї та іншого житла. Усі ці обставини, на думку сторони позивача у своїй сукупності дають підстави для припинення сервітуту відповідача на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. З наведеного можна дійти висновку, що особа, яка вселилася у житло в якості члена сім`ї власника житлового будинку (у цій справі чоловіка та батька власників житла) набуває право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є особистим сервітутом. Отже, у цій справі підставою виникнення особистого сервітуту на спірну квартиру для ОСОБА_3 стала сукупність обставин: укладення шлюбу з ОСОБА_1 , згода власників на вселення відповідача. Право такої особи на користування чужим майном, за наявності обставин, які мають істотне значення, зокрема, у разі припинення сімейних відносин, підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Колегією суддів встановлено, що ОСОБА_3 не є членом сім`ї позивачів, між сторонами не укладено договір про порядок користування чужим майном. Колегія суддів також приймає до уваги, що ОСОБА_3 має іншу сім`ю, а також на праві власності йому належить будинок за АДРЕСА_4 . За встановлених обставин , колегія суддів приходить до висновку про те, що відповідач спільним побутом із позивачами не пов`язаний, тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власників цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України, шляхом зняття з реєстраційного обліку. Подібні висновки неодноразово робив і Верховний Суд, зокрема, у постановах: від 08 травня 2019 року у справі № 601/1114/18 (провадження № 61-3916св19), від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), від 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17-ц (провадження № 61-38672св18) та інших. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги скасовує судове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з підстав порушення норм процесуального права або неправильним застосуванням норм матеріального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . Керуючись ст.ст. 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2020 року скасувати. Прийняти постанову. Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні задовольнити. Усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом позбавлення ОСОБА_3 права користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , із зняттям його з реєстраційного обліку зазначеної квартири. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складений 20 березня 2023 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ Є.С. Сєвєрова ______________________________________ Т.В. Цюра