Постанова 4855 № 620/4039/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/4039/22 Суддя (судді) першої інстанції: Баргаміна Н.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 березня 2023 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Карпушової О.В., суддів: Губської Л.В., Епель О.В., секретар судового засідання Євгейчук Ю.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2022 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення коштів В С Т А Н О В И В : Історія справи 15 червня 2023 ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , у якому просив стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22.08.2018 по 09.06.2022 року в розмірі 574979,00 гривень, без урахування обов`язкових податків та зборів. Позов мотивовано тим, що не проведення повного розрахунку при звільненні є підставою для виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2022 р. адміністративний позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення з ОСОБА_1 своєчасного повного розрахунку при звільненні та стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 40000,00 грн. з відрахуванням зборів, податків та інших обов`язкових платежів з вказаної суми. В решті позову відмовлено. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку, що оскільки з позивачем не було проведено повного розрахунку при звільненні, то наявні підстави для відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнав внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, при цьому зменшивши розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до 40000,00 грн. Не погодившись з рішенням суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, якою просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказує, що, на момент виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 Позивач жодних застережень щодо можливого неповного розрахунку не вказав у рапорті про звільнення, що свідчить про відсутність підстав для стягнення середнього заробітку. Вважає, що Позивач зловживає процесуальними правами, затягуючи час по прийняттю рішення, збільшуючи вимоги по виплатам. Позивачем відзиву на апеляційну скаргу не подано. Відповідно до статті 311 КАС України, апеляційну скаргу розглянуто в порядку письмового провадження. За приписами частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, зазначає наступне. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 22.08.2018 № 212 позивача, звільненого з військової служби, було виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 22.08.2018, з грошового забезпечення з 27.06.2018 (а.с. 9). Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 06.08.2021 у справі № 620/6182/21 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/98837788) адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про зобов`язання вчинити певні дії було задоволено в повному обсязі, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 у відношенні до ОСОБА_1 щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення у період з 01.07.2015 по 28.02.2018 із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін - січень 2008 року; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.07.2015 по 28.02.2018, із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року. 09.06.2022 позивачу було виплачено 92148,89 грн. індексації грошового забезпечення (а.с. 11). Проте, позивач вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати йому вказаної індексації подав позов щодо зобов`язання відповідача виплатити йому середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені з 22.08.2018 (включно) по день фактичного зарахування індексації 09.06.2022 (включно). Вказані обставини підтверджені належним, достатніми та допустимими доказами, і не є спірними. Нормативно-правове обґрунтування. Відповідно до положень ч.1-4 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу. За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. Частиною 1 статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. За змістом частини 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Умовами застосування частини 1 статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість настання відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Висновки суду. Згідно ч.5 ст.242 КАС України, суди при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин мають враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 вказала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. При цьому, у постанові від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) Верховний Суд, погодившись з висновком Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16) підтвердив відмінність вимог про стягнення заробітної плати та вимог про стягнення з роботодавця відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Зокрема, у пункті 60 постанови від 26.06.2019 по справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) (надалі - Постанова), колегія суддів Великої Палати Верховного Суду зазначила, що відповідно до частини 1 статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою. Водночас Велика Палата Верховного Суду врахувала, що звернення працівника про стягнення відшкодування пов`язане з порушенням законодавства про оплату праці, а відповідно до статті 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком (пункт 63 Постанови). Отже, всі вищенаведені правові висновки Верховного Суду суд першої інстанції проаналізував та прийняв до уваги, тому висновок суду першої інстанції, що відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України треба розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником, до дня настання відповідної події, зокрема у даному випадку - до дня фактичного проведення відповідних виплат на користь позивача є правильним. Матеріалами справи підтверджено, що днем звільнення позивача з військової служби є 22.08.2018, а спірні суми індексації були виплачені відповідачем 09.06.2022, тобто, суд першої інстанції частково задовольняючи позовні вимоги правильно встановив обставини і прийняв до уваги належні докази, тому що час затримки розрахунку за вказаними виплатами становив 1387 календарних днів, з чим погоджується суд апеляційної інстанції. Посилання відповідача на зловживання позивача його процесуальних прав через наявність інших судових рішень, колегія суддів вважає необгрунтованими, оскільки з аналізу зазначених судових рішень, зокрема, у справах № 2540/2812/18, № 620/723/19, 620/2146/19, 825/1665/18 не вбачається однакових предметів спору по відношенню до справи № 620/6182/21, на виконання якого 09.06.2022 було виплачено позивачу 92148,89 грн. Доказів протилежного апелянтом не надано. З огляду на встановлене та зменшення судом першої інстанції розміру відшкодування, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, колегія суддів погоджується із висновками суду про часткове задоволення позовної заяви. Колегія суддів зауважує, що зменшення розміру відшкодування не є предметом даного апеляційного оскарження з огляду на відсутність апеляційної скарги позивача. Відповідно до ч.1 та 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Проте, в адміністративних справах про протиправність рішення обов`язок доказування правомірності свого рішення покладено на відповідача. Колегія суддів вважає, що всі доводи апелянта не заслуговують уваги, оскільки не спростовують правильних висновків суду першої інстанції. Крім того, надаючи оцінку всім іншим доводам сторін, судова колегія наголошує що приймає до уваги рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому Суд зазначив, що «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…». Отже, судом першої інстанції повно та правильно встановлено обставини справи і ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, відповідно до вимог ст. 242 КАС України. Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 139, 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2022 р. - залишити без задоволення. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2022 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення коштів - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Колегія суддів: О.В. Карпушова Л.В. Губська О.В. Епель