Ухвала КЦС ВС № 752/28942/21

Ухвала Іменем України 03 березня 2023 року м. Київ справа № 752/28942/21 провадження № 61-2719ск23 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 18 серпня 2022 року у складі судді: Плахотнюк К. Г., та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2023 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Мостової Г. І., у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренка Сергія Володимировича, стягувач - публічне акціонерне товариство «Банк Столиця», ВСТАНОВИВ: У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на бездіяльність старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренка С. В., заінтересована особа - публічне акціонерне товариство «Банк Столиця» (далі - ПАТ «Банк Столиця»). Скарга мотивована тим, що з 21 листопада 2011 року у відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби перебуває виконавче провадження № 29940603 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1051/10, виданого 18 жовтня 2011 року Голосіївськиим районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Столиця» грошових коштів у сумі 26 632 424,44 грн. 30 листопада 2016 року винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», яка ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва була скасована. Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби від 01 червня 2021 року виконавче провадження № 29940603 відновлено відповідно до вимог частини першої статті 41 Закону України «Про виконавче провадження», а також накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно боржника ОСОБА_1 . Проте, станом на момент звернення до суду зі скаргою, стягувачем у порушення вимог частини другої статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ не пред`явлений до примусового виконання. ОСОБА_1 просив суд: визнати неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренка С. В. з незакінчення виконавчого провадження № 29940603 на підставі частини тринадцятої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження»; зобов`язати старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренка С. В. винести постанову про закінчення виконавчого провадження № 29940603 на підставі частини тринадцятої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження»; зобов`язати старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренка С. В. скасувати всі арешти та забезпечувальні заходи винесені в межах виконавчого провадження № 29940603. Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 18 серпня 2022 року скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що: при зверненні зі скаргою представник ОСОБА_1 зазначав, що з моменту винесення постанови про відновлення виконавчого провадження № 29940603 пройшов тривалий час, однак виконавчий документ № 2-1051/10, виданий 18 жовтня 2011 року Голосіївським районним судом м. Києва, стягувачем до примусового виконання не пред`являвся, що свідчить про протиправну бездіяльність державного виконавця щодо незакінчення виконавчого провадження з підстав частини тринадцятої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», а вжиті у межах цього ж виконавчого провадження заходи примусового виконання рішення у вигляді накладення арешту на майно порушують права ОСОБА_1 ; з урахуванням того, що належним доказом підтвердження надсилання стягувачу оригіналу виконавчого листа № 2-1051/10 виданого 18 жовтня 2011 року Голосіївським районним судом м. Києва та копії постанови від 01 червня 2021 року про відновлення виконавчого провадження № 29940603 є виключно квитанція про відправлення та рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, а матеріали скарги та копії матеріалів виконавчого провадження, що надані суду, зазначених доказів не містять, відповідно у суду відсутні підстави вважати, що старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренком С. В. порушено вимоги пункту 13 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» щодо закінчення виконавчого провадження у разі непред`явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону; оскільки суд першої інстанції зробив висновок про відмову у задоволенні вимог про зобов`язання старшого державного виконавця винести постанову про закінчення виконавчого провадження № 29940603 на підставі пункту 13 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», а відтак і заявлені у скарзі вимоги про зобов`язання старшого державного виконавця скасувати всі арешти та забезпечувальні заходи винесені в межах цього ж виконавчого провадження з цих же підстав не задоволені судом. Постановою Київського апеляційного суду від 30 січня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення, а ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 18 серпня 2022 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні вимог про зобов`язання старшого державного виконавця винести постанову про закінчення виконавчого провадження № 29940603 на підставі частини тринадцятої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», а відтак і заявлені у скарзі вимоги про зобов`язання старшого державного виконавця скасувати всі арешти та забезпечувальні заходи винесені в межах цього ж виконавчого провадження з цих же підстав не можуть бути задоволені судом; апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги щодо пропусків строків виконання рішення суду та те, що Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України визнав направлення та отримання постанови про відновлення виконавчого провадження стягувачем, а також непред`явлення ним виконавчого документа у місячний строк відповідно до частини другої статті 41 Закону України «Про виконавче провадження», як і не вчинення ним дій передбачених пунктом 13 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» з огляду на наступне. З урахуванням ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 23 квітня 2019 року у справі № 752/254/17 та керуючись статтею 41 Закону України «Про виконавче провадження» державним виконавцем відновлено виконавче провадження постановою від 01 червня 2021 року ВП № 29940603. Скасовано документ «Постанова про арешт майна боржника» від 29 листопада 2016 року, що видав Кошкер І. А. , та скасовано документ «Постанова про стягнення виконавчого збору» від 15 травня 2012 року, що видав ОСОБА_5 , постановами про скасування процесуального документу від 01 червня 2021 року ВП № 29940603. Отже, державним виконавцем 01 червня 2021 року винесено постанову про відновлення виконавчого провадження. В подальшому встановлено, що оригінал виконавчого листа Голосіївського районного суду від 18 жовтня 2011 року №2-1051/10 було втрачено, а державний виконавець звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з заявою від 11 лютого 2022 року № 29940603/20.1/23 про видачу дублікату виконавчого листа № 2-1051/10, виданого 18 жовтня 2011 року Голосіївським районним судом м. Києва; оскільки виникли об`єктивні обставини, що унеможливили пред`явлення виконавчого листа до виконання, у державного виконавця були відсутні правові підстави для закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 13 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» та відповідно скасування всіх арештів та забезпечувальних заходів винесених та вжитих в межах виконавчого провадження № 29940603. Таким чином, апеляційний суд зазначив, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях. ОСОБА_1 27 лютого 2023 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 18 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2023 року, у якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити скаргу. ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно застосовано пункт 13 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» і щодо застосування цієї норми відсутній висновок Верховного Суду. Суди безпідставно відмовили у задоволенні скарги за наявності беззаперечних письмових доказів непред`явлення виконавчого документу за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 Закону України «Про виконавче провадження». ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає, що зі змісту пункту 13 частини першої статті 39, частини другої статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» виконання державним виконавцем обов`язку із закінчення виконавчого провадження не ставиться в залежність від того чи не пред`явив стягувач виконавчий документ у місячний строк з причини втрати виконавчого документа чи з будь-якої іншої причини. З огляду на їх зміст причина, з якої не пред`явлено виконавчий документ до виконання у встановлений місячний строк, не має жодного значення і державний виконавець не зобов`язаний з`ясовувати причину неподання у місячний строк виконавчого документу. Судами встановлено, що постанова від 01 червня 2021 року про відновлення виконавчого провадження № 29940603 надходила стягувачу у червні 2021 року, а оскаржена ухвала постановлена 18 серпня 2022 року, тобто місячний строк пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив. Про те, що стягувачу повертався виконавчий документ, свідчить ухвала Голосіївського районного суду м. Києва від 12 вересня 2019 року у справі № 752/17125/19, з якої вбачається, що в період після повернення стягувачу виконавчого листа (30 листопада 2016 року) та відновленням спірного виконавчого провадження (01 червня 2021 року), а саме: 16 серпня 2019 року, стягувач звертався до суду за видачею дубліката виконавчого листа. Апеляційний суд в судовому засіданні зобов`язав відділ примусового виконання рішень надати відповідь на питання про те, чи вживав стягувач у місячний строк, що встановлений частиною другою статті 41 Закону України «Про виконавче провадження», яких-небудь заходів для пред`явлення виконавчого листа до виконання у відновленому виконавчому провадженні та чим це підтверджується, однак не отримав відповіді на зазначене питання. Апеляційний суд не навів жодних підстав того, що рішення суду може бути прийнято без з`ясування у виконавчої служби даних про вжиття стягувачем у місячний строк, що встановлений частиною другою статті 41 Закону України «Про виконавче провадження», заходів для пред`явлення виконавчого листа до виконання у відновленому виконавчому провадженні та без отримання такого підтверджується і чому відпала необхідність отримання відповіді на вищезазначене питання. Суди проігнорували та не надали правової оцінки наявним у справі доказам, які підтверджують, що непред`явлення стягувачем виконавчого документа до виконання у відновленому виконавчому провадженні у місячний строк, що встановлений частиною другою статті 41 Закону України «Про виконавче провадження», є прямим наслідком власної недбалості стягувача, а не якої-небудь поважної причини. Не отримавши запитуваної відповіді та підтвердження вжиття стягувачем у місячний строк, що встановлений частиною другою статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» з моменту надходження постанови про відновлення виконавчого провадження будь-яких заходів для пред`явлення виконавчого листа до виконання у відновленому виконавчому провадженні та за наявності в матеріалах справи беззаперечних доказів, що були досліджені в судовому засіданні та підтверджують невжиття стягувачем жодних заходів у встановлений строк, апеляційний суд зробив незаконний висновок про те, що у державного виконавця відсутні правові підстави для закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 13 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» та відповідно скасування всіх арештів та забезпечувальних заходів винесених та вжитих в межах виконавчого провадження № 29940603, а скарга є передчасною. У даному випадку, судами порушено норми процесуального права, а саме: статей 2, 10, 76, 89, 95, 263, 264 ЦПК України, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Судом апеляційної інстанції при винесенні оскарженої постанови не було застосовано принцип «естопеля», який означає категоричне заперечення такої поведінки сторони в процесі, якою вона перекреслює те, що попередньо було нею визнано в судовому процесі. На стадії апеляційного провадження виконавча служба кардинально змінила свою позицію та адаптувалась під висновки суду першої інстанції, оскільки у відзиві департамент державної виконавчої служби визнав направлення та отримання постанови про відновлення виконавчого провадження стягувачем, а також не пред`явлення ним виконавчого документа у місячний строк відповідно до частини другої статті 41 Закону України «Про виконавче провадження», як і невчинення ним дій по закінченню виконавчого провадження у зв`язку із непред`явленням виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону. Незважаючи на пояснення, викладені у відзиві, та докази направлення виконавчою службою стягувачу виконавчого листа, після прийняття ухвали судом першої інстанції, виконавча служба почала заперечувати, що виконавчий лист був повернутий державним виконавцем стягувачу у 2016 році (супровідний лист відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МУЮ від 30 листопада 2016 року за № 20-1.133/17). Така непослідовна поведінка державної виконавчої служби свідчить про порушення загального принципу недопустимості зловживання правом. У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів. Суди встановили, що 21 листопада 2011 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішення Державної виконавчої служби України Маєвською Д. В. відкрито виконавче провадження № 29940603 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1051/10, виданого Голосіївським районним судом м. Києва 18 жовтня 2011 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Столиця» грошових коштів у сумі 26 632 424,44 грн. 30 листопада 2016 року старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішення Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у межах виконавчого провадження № 29940603 винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 2, 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження». Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 23 квітня 2019 року визнано неправомірною та скасовано постанову від 30 листопада 2016 року про повернення виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні № 29940603, яка винесена старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Кошкером І. А. Ухвала набрала законної сили 07 грудня 2020 року. 01 червня 2021 року, у зв`язку із скасуванням постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішення Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренком С. В. винесено постанову про відновлення виконавчого провадження № 29940603 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1051/10, виданого 18 жовтня 2011 року Голосіївськиим районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Столиця» грошових коштів у сумі 26 632 424,44 грн. 01 червня 2022 року старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішення Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренком С. В. винесено постанову про арешт майна боржника у межах виконавчого провадження № 29940603. Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»). Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»). Виконавче провадження підлягає закінченню у разі непред`явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону (пункт 13 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження»). У разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення. У разі відновлення виконавчого провадження стягувач, суд або орган (посадова особа), яким повернуто виконавчий документ, зобов`язані у місячний строк з дня надходження постанови про відновлення виконавчого провадження пред`явити його до виконання (частина перша та друга статті 41 Закону України «Про виконавче провадження»). Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи (стаття 447 ЦПК України). У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника) (частина друга статті 451 ЦПК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 (провадження № 12-197гс18) зазначено, що «право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 339 ГПК України пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця». У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 (провадження № 61-10355св19) вказано, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим». Суди встановили, що: матеріали скарги та копії матеріалів виконавчого провадження, які були надані суду, не містять належних доказів (якими є виключно квитанція про відправлення та рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення) на підтвердження надсилання стягувачу оригіналу виконавчого листа № 2-1051/10 та копії постанови від 01 червня 2021 року про відновлення виконавчого провадження № 29940603; оригінал виконавчого листа Голосіївського районного суду від 18 жовтня 2011 року № 2-1051/10 було втрачено, а державний виконавець звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з заявою від 11 лютого 2022 року № 29940603/20.1/23 про видачу дублікату виконавчого листа № 2-1051/10, виданого 18 жовтня 2011 року Голосіївським районним судом м. Києва. За таких обставин, встановивши, що права боржника не порушені, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні скарги. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що правильне застосовування судами норм права є очевидним, а касаційна скарга - необґрунтованою. У разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення (частина четверта статті 394 ЦПК України). Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 18 серпня 2022 року, та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2023 року в справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренка Сергія Володимировича, стягувач - публічне акціонерне товариство «Банк Столиця». Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді: В. І. Крат І. О. Дундар Є. В. Краснощоков