Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/13131/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/13131/20 Головуючий у 1 інстанції: Леонтович А.М. Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 лютого 2023 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р. Суддів Аліменка В.О. Безименної Н.В. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправними та скасування вимог,- В С Т А Н О В И Л А: Позивач - ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління ДПС у Київській області, в якому, з урахуванням збільшення позовних вимог, просила: - визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-144218-52 від 10.11.2020 Головного управління ДПС у Київській області про сплату ОСОБА_1 , заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, яка станом на 31.10.2020 становить 35588,74 грн; - скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-144218-52 від 12.11.2018 Головного управління ДФС у Київській області про сплату ОСОБА_1 , заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в сумі 15819,54 грн. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2022 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-144218-52 від 10.11.2020 винесену Головним управлінням ДПС у Київській області. Визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-144218-52 від 12.11.2018 винесену Головним управлінням ДФС у Київській області. Не погодившись з рішенням суду, відповідач - Головне управління ДПС у Київській області звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказує, що фізичні особи-підприємці, стосовно яких не проводилася державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця (у тому числі до створення Єдиного державного реєстру), не втратили статусу фізичної особи-підприємця. Також, апелянт зазначає, що з 1 січня 2017 року фізичні особи-підприємці на загальній системі оподаткування, які не отримували дохід (прибуток) у звітному ропі або окремому місяці року зобов`язані сплачувати єдиний внесок за себе не менше мінімального страхового внеску за місяць: у 2017 році не менше 704 грн. за місяць, у 2018 - не менше 819,06 грн. за місяць. На переконання апелянта, не зважаючи на те, що позивач не отримувала дохід у звітному році або окремому місяці, позивач, як ФОП зобов`язана сплачувати ЄСВ, не незалежно від того, що вона не здійснювала підприємницьку діяльність. Також, апелянт вказує, що, у зв`язку з наявністю в ІКПП позивача за кодом бюджетної класифікації 71040000 заборгованості зі сплати ЄСВ та, відповідно до ст. 25 Закону 2464-VI, сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-144218-52 на суму 15879,54 грн. та №Ф-144218-52 від 10.11.2020 на суму 35 588,74 грн. 12 січня 2023 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від позивача - ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні. Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження. В апеляційній скарзі Головне управління ДПС у Київській області просить замінити відповідача в порядку процесуального правонаступництва, а саме: з ГУ ДПС у Київській області (код ЄДРПОУ 43141377) на ГУ ДПС у Київській області (код ЄДРПОУ ВП 44096797). З даного приводу, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ст. 52 КАС України, у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов`язкові для особи, яку він замінив. Згідно статті 21-1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» та Положення про Державну податкову службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 р. № 227 (зі змінами), Державна податкова служба України видала наказ від 30.09.2020 р. № 529 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби» (далі - Наказ № 529), яким наказано утворити як відокремлені підрозділи Державної податкової служби територіальні органи за переліком згідно з додатком, а Департаменту правової роботи - подати державному реєстратору документи для внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відповідної інформації про утворення територіальних органів Державної податкової служби як її відокремлених підрозділів. У відповідності до Наказу Державної податкової служби України від 24.12.2020 року № 755, розпочато з 01.01.2021 року здійснення територіальними органами ДПС, утвореними як її відокремлені підрозділи згідно з наказом ДПС від 30.09.2020 року № 529 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби», повноважень та функцій територіальних органів ДПС, що ліквідуються відповідно до пункту 1 постанови №

893. Отже, з 01 січня 2021 року відбулося фактичне адміністративне правонаступництво, оскільки, саме норми адміністративного права врегулювали умови та порядок передання адміністративної компетенції від ліквідованого Головного управління ДПС у Київській області, як юридичної особи публічного права, до Головного управління ДПС у Київській області, як відокремленого підрозділу Державної податкової служби України (код ЄДРПОУ 44096797). Враховуючи викладене, наявні правові підстави для заміни відповідача в порядку процесуального правонаступництва, а саме: з Головного управління ДПС у Київській області на Головне управління ДПС у Київській області, як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України (код ЄДРПОУ 44096797). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 громадянина України виданого Броварським МВГУ МВД України в Київській області 18.03.1998. Відповідно до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відомості щодо реєстрації ОСОБА_1 , відсутні. Згідно із довідкою АТ «Державний ощадний банк України» від 30.11.2020 №10.24-12, ОСОБА_1 з 17.03.2012 і по час видачі довідки працює у філії Головного управління по м. Києву та Київській області АТ «Ощадбанк». Головним управлінням ДФС у Київській області виставлено ОСОБА_1 вимоги про сплату (недоїмки) №Ф-144218-52 від 10.11.2020, №Ф-144218-52 від 12.11.2018. Не погоджуючись із вимогами про сплату боргу (недоїмки), позивач звернулася до суду з вищевказаним позовом. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне. Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 67 Конституції України, кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08 липня 2010 року № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI), (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). За приписами пункту 2 частини 1 статті 1 вищевказаного Закону, єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI, платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Згідно частини 2 статті 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування", платник єдиного внеску зобов`язаний; своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування. У разі надсилання звітності поштою вона вважається поданою в день отримання відділенням поштового зв`язку від платника єдиного внеску поштового відправлення із звітністю. Базою нарахування єдиного внеску для зазначених платників є сума нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються положеннями Закону про оплату праці, та сума винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами (абзац 1 пункту 1 частини першої статті 7 Закону України № 2464-VI). Також, платниками єдиного внеску, як зазначено у пункті 4 частини 1 статті 4 Закону України № 2464-VI, є фізичні особи-підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, незалежно від того, чи є такі особи найманими працівниками. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 7 Закону № 2464-VI, єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пункті 4 частини 1 статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Як вбачається з матеріалів справи, Головним управлінням ДФС у Київській області виставлено ОСОБА_1 вимоги про сплату (недоїмки) №Ф-144218-52 від 10.11.2020 на суму 35588,74 грн. та №Ф-144218-52 від 12.11.2018 на суму 15819,54 грн. Колегія суддів зазначає, що спірним в цій справі є питання наявності у позивача обов`язку з нарахування та сплати єдиного внеску саме, як фізичною особою-підприємцем. Апелянт вказує, що, згідно даних ITC «Податковий блок», ОСОБА_1 зареєстрована, як фізична особа-підприємець, з 02.10.2001 та перебуває на загальній системі оподаткування. Процедура державної реєстрації та припинення підприємницької діяльності фізичною особою передбачена Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» від 15 травня 2003 року №755-IV (далі - Закон України №755-IV). Згідно пункту 4 частини 1 статті 1 цього Закону, державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців (далі - державна реєстрація) - офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об`єднання, професійної спілки, її організації або об`єднання, політичної партії, організації роботодавців, об`єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу-підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом. Пунктом 7 частини 1 статті 1 Закону №755-IV закріплено, що Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує збирання, накопичення, обробку, захист, облік та надання інформації про юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадські формування, що не мають статусу юридичної особи. Відповідно до частини 1 статті 4 Закону №755-IV, державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Частиною 8 цієї статті 4 Закону №755-IV передбачено, фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою. Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що особою, яка має статус фізичної особи-підприємця, є особа, яка в обов`язковому порядку визнана державою, тобто, зареєстрована державним реєстратором в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом №755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону №755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV). Даний висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 14 липня 2021 року у справі № 1.380.2019.002699, від 16 березня 2021 року у справі № 280/2854/20. 01 липня 2010 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» № 2390-VI (далі - Закон № 2390-VI), який набув чинності 03 березня 2011 року. Відповідно до підпунктів 2-4 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI, процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними. Пункт 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI, у зв`язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедури припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців за їх рішенням» від 19 травня 2011 року №3384-VI (далі - Закон України №3384-VI), викладено в наступній редакції: «Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки зобов`язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру». Відповідно до пунктів 7-8 Розділу II Закону № 2390-VI, спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців. Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру. Пунктом 4 та абзацом 2 пункту 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Отже, наведеними положеннями Закону №755-IV закріплено, що інформація про всі юридичні особі та фізичні особи-підприємці незалежно від дати їх реєстрації підлягає внесенню до Єдиного державного реєстру. Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 1 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI, закінчився 3 березня 2012 року. При цьому, цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких проведена до 1 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання фізичними особами-підприємцями реєстраційних карток державному реєстратору. Натомість, відомості про фізичних осіб-підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб-підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію. 25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року №1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців до Єдиного державного реєстру» (далі - Закон № 1155-VII). Цим Законом пункт 2 розділу VIII Прикінцеві положення Закону № 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої, усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців і видати їм виписку з ЄДР. Законом № 1155-VII також були виключені пункти 2-4 і 7-9 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI. З огляду на зазначене, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 14 липня 2021 року у справі № 1.380.2019.002699 та від 16 березня 2021 року у справі № 280/2854/20 дійшов до висновку, що, оскільки, статус ФОП є формою реалізації особою конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації особою цього права в умовах нормативно-правового регулювання, чинного з 1 січня 2004 року, виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки, особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд. Водночас, зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб-підприємців, запроваджені законами №2390-VI та №1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності. Вищезазначене правозастосування відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 01 липня 2020 року у справі № 260/81/19. Враховуючи вищезазначене, доводи апелянта про те, що фізичні особи-підприємці зареєстровані до 01.07.2004, стосовно яких не проводилася державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця, у тому числі до створення Єдиного державного реєстру, не втратили статусу фізичної особи-підприємця та не можуть бути зняті з обліку, колегія суддів вважає необгрунтованими. Колегія суддів зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем та відповідні відомості про неї внесено до Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Беручи до уваги викладене, колегія суддів вважає, що відсутність підтвердження у ОСОБА_1 статусу фізичної особи-підприємця у спосіб і в порядку, які встановлені Законом №755-IV, що, у свою чергу, виключає і можливість формальної та фактичної її участі у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом. Відтак, підстави для донарахування ОСОБА_1 єдиного внеску за 2017 - 2020 роки у сумах 35588,74 грн та 15819,54 грн. відсутні, а вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску від 07 листопада 2020 року №Ф-144218-52, №Ф-144218-52 є протиправними та правомірно скасовані судом першої інстанції. Крім того, слід зазначити, що, згідно із довідкою АТ «Державний ощадний банк України» від 30.11.2020 №10.24-12, ОСОБА_1 з 17.03.2012 і по час видачі довідки працює у філії Головного управління по м. Києву та Київській області АТ «Ощадбанк». Таким чином, у розумінні Закону №2464-VI, позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за неї регулярно нараховує та сплачує роботодавець в розмірі, не менше мінімального страхового внеску, що виключає обов`язок по сплаті єдиного внеску позивачем. Посилання апелянта на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.09.2019 у справі №320/5965/18 колегія суддів не приймає до уваги, оскільки, дане судове рішення, відповідно до ст. 7 КАС України, не є джерелом права, що застосовується судом при вирішенні справ та, виходячи з норм ч. 5 ст. 242 КАС України, його висновки не є обов`язковими для врахування. Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують. Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29). Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та наявність правових підстав для їх задоволення. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України). При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Київській області залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України. Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р. Судді Аліменко В.О. Безименна Н.В.