Постанова 4857 № 260/1093/19

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 лютого 2023 рокуЛьвівСправа № 260/1093/19 пров. № А/857/10829/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі : головуючого судді : Кухтея Р.В., суддів : Обрізка І.М., Шевчук С.М., з участю секретаря судового засідання: Хабазні Ю.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційні скарги Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 червня 2022 року (ухвалене головуючим-суддею Луцович М.М., час проголошення рішення 16 год 01 хв у м. Ужгороді, повний текст судового рішення складено 28 червня 2022 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Закарпатській області, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, Міністерства внутрішніх справ України, Державної казначейської служби України про стягнення коштів, в с т а н о в и в : У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Закарпатській області (далі ГУ НП, відповідач-1), Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області (далі УМВС України, відповідач-2), Міністерства внутрішніх справ України (далі МВС України, відповідач-3), Державної казначейської служби України (далі ДКСУ, відповідач-4), в якому просив стягнути з ГУ НП, УМВС України та МВС України на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 33105,80 грн, середній заробіток за затримку виконання рішення суду про поновлення на посаді в сумі 109610,80 грн, грошові кошти за невикористані дні щорічної відпустки в сумі 19474,00 грн, матеріальну допомогу на оздоровлення та покращення соціально-побутових умов в сумі 33384,00 грн, кошти за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 50771,50 грн, моральну шкоду в сумі 100000 грн та вихідну допомогу в сумі 10000 грн. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 13.06.2022 позовні вимоги були задоволені частково. Стягнуто з УМВС України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14.09.2015 по 26.10.2016 в сумі 27186,23, середній заробіток за затримку виконання рішення суду з 27.10.2016 по 20.05.2018 в сумі 37954,40 грн, зобов`язано УМВС України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку за фактично відпрацьований час у 2018 році, відповідно до наказу УМВС України №161 о/с від 27.07.2018, зобов`язано УМВС України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні на підставі наказу №161 о/с від 27.07.2018, відповідно до вимог п.10 постанови Кабінету Міністрів України №393 від 17.07.1992 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам, які мають право на пенсію відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі Постанова №393), крім військовослужбовців строкової служби і членів їх сімей та прирівняних до них осіб». У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, УМВС України та ОСОБА_1 подали апеляційні скарги. В обґрунтування доводів апеляційної скарги УМВС України не погоджується в частині задоволення позовних вимог, зокрема, щодо стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу та середнього заробітку за затримку виконання рішення суду, вказуючи що законодавство яким було встановлено виплату грошового забезпечення працівникам міліції, втратило чинність, а тому відсутні будь-які асигнування на виплату грошового забезпечення колишнім працівникам міліції поновленим за рішенням суду. Щодо стягнення компенсації за невикористані відпустки вказує, що у ліквідаційної комісії відсутні повноваження надання відпусток чи проведення компенсації за відпустки. Щодо стягнення вихідної допомоги то асигнувань для виплати такої не виділялось. В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 не погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог. При цьому зазначає, що суд безпідставно не врахував доводи його представника про те, що розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі необхідно проводити з урахуванням встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати. Щодо стягнення компенсації за невикористані щорічні відпустки зазначає, що на дату його звільнення відповідач зобов`язаний був виплатити йому грошову компенсацію невикористаних відпусток у кількості 123 дні. Всупереч вищевказаному, суд протиправно відмовив у задоволенні вимоги про стягнення такої компенсації за період 2015-2018 роки. Також вказує, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні станом на дату винесення оскаржуваного рішення становила 301337,54 грн та підлягала стягненню судом. У відзиві на апеляційну скаргу УМВС України представник позивача просить залишити її без задоволення. Відповідачі не скористалися правом подачі на апеляційну скаргу у встановлений судом строк. Представники сторін в судове засідання не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце слухання справи, при цьому колегія суддів не вбачає підстав для відкладення судового розгляду. З урахуванням положень ч.2 ст.313 КАС України, колегія суду ухвалила проводити розгляд справи за відсутності представників сторін. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційних скарг в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін, виходячи з наступного. Як видно з матеріалів справи, 02.11.2015 постановою Львівського апеляційного адміністративного суду було скасовано постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 10.06.2015 по справі №807/3128/14 та прийнято нову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ начальника УМВС України №1193 від 11.09.2014 про звільнення інспектора - чергового спеціального приймальника для утримання осіб, підданих адміністративному арешту УМВС України старшого лейтенанта ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ на підставі пункту «є» статті 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС України (за порушення дисципліни). Поновлено старшого лейтенанта ОСОБА_1 на посаді інспектора - чергового спеціального приймальника для утримання осіб, підданих адміністративному арешту УМВС України. Ухвалюючи рішення по суті по справі №807/3128/14 Львівським апеляційним адміністративним судом не було вирішено питання стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Також, суд зазначив, що з аналізу постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2015 не вбачається, що позивачем подавалася до суду така вимога. 07.12.2015 відповідно до наказу УМВС України №62 о/с, відповідно до постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2015, були скасовані відповідні пункти наказів УМВС України №1193 від 11.09.2014 та №181 о/с від 12.09.2014 в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ та поновлено його посаді з 13.09.2014. Цим же наказом звільнено позивача з 08.12.2015 за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів). Як встановлено, виконуючи зазначену вище постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2015, відповідач не виплатив позивачеві середній заробіток за час вимушеного прогулу. У подальшому постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 26.04.2016 по справі №807/2436/15 позовні вимоги ОСОБА_1 до ГУ НП, УМВС України було задоволено частково. Скасовано наказ УМВС України №62 о/с від 07.12.2015 в частині звільнення з 08.12.2015 за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 (М-157416) інспектора - чергового спеціального приймальника для утримання осіб, підданих адміністративному арешту (наповнення 19 ліжко - місць) на підставі пунктів 10, 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ та зобов`язано УМВС України поновити на займаній на час звільнення посаді старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 (М-157416) інспектора - чергового спеціального приймальника для утримання осіб, підданих адміністративному арешту (наповнення 19 ліжко - місць) з 08.12.2015. В решті позовних вимог відмовлено. При цьому, скасовуючи наказ №62 о/с від 07.12.2015 в частині звільнення позивача з 08.12.2015 за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів) та поновляючи позивача на займаній посаді з 08.12.2015, Закарпатським окружним адміністративним судом, згідно постанови від 26.04.2016 по справі №807/2436/15, питання щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу не вирішувалося. Крім того, згідно постанови Закарпатського окружного адміністративного суду від 26.04.2016 по справі №807/2436/15 не вбачається, що позивачем подавалася до суду вимога про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Також, постанова Закарпатського окружного адміністративного суду від 26.04.2016 по справі №807/2436/15, в частині поновлення позивача на займаній посаді з 08.12.2015, не зверталася судом до негайного виконання. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.10.2016 постанова Закарпатського окружного адміністративного суду від 26.04.2016 по справі №807/2436/15 була залишена без мін. При цьому питання щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу не вирішувалося під час розгляду справи №807/2436/15 ані Закарпатським окружним адміністративним судом, ані Львівським апеляційним адміністративним судом. Надалі, як встановлено судом, 21.02.2017 ОСОБА_1 звертався до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до УМВС України, ГУ НП, ГУ ДКСУ в Закарпатській області, ДКСУ, в якому, з урахуванням заяви про зміну (уточнення) позовних вимог від 18.12.2017, просив стягнути з УМВС України (ГУ НП) на його користь середню заробітну плату по Закарпатській області за жовтень 2017 року у сумі 79569 грн, як заробітну плату, стягнути з УМВС України (ГУ НП) на його користь за невикористані відпустки за 2014 рік та 2015 рік 20186 грн, стягнути з УМВС (ГУ НП) на його користь грошові кошти за неотриману матеріальну допомогу до відпусток в сумі 26532 грн та стягнути з УМВС України (ГУ НП) моральну шкоду в сумі 50000 грн (адміністративна справа №807/176/17). Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 по справі №807/176/17 позовні вимоги ОСОБА_1 до УМВС України, ГУ НП, ГУ ДКСУ в Закарпатській області, ДКСУ були задоволені частково. Стягнуто з УМВС України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13.09.2014 по 13.09.2015 в сумі 24264, 72 грн, з урахуванням проведених виплат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 по справі №807/176/17 набрало законної сили 16.09.2021. Таким чином, рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 по справі № 807/176/17 було стягнуто на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13.09.2014 по 13.09.2015. Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з часткової обгрунтованості позовних вимог. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Відповідно до статті 18 Закону України «Про міліцію», чинного на момент звільнення позивача з органів внутрішніх справ, порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України. Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки врегульовано Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР №114 від 29.07.1991 (далі Положення №114). Пунктом 24 Положення №114 передбачено, що у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов`язків, але не більш як за один рік. Статтею 235 КЗпП України визначено, що у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Колегія суддів звертає увагу, що у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про Національну поліцію України» втратив чинність Закон України «Про міліцію» з 07.11.2015. Проте, Положення №114 не втратило чинності з втратою чинності Законом України «Про міліцію». Отже, якщо при вирішенні спору щодо протиправності звільнення працівника не було вирішено питання щодо виплати працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то такий працівник не позбавлений права звернення до суду з відповідним позовом щодо вирішення питання виплати працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а тому безпідставними є доводи УМВС України про те, що стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу є неможливим. Судом встановлено, що згідно наказу УМВС України №62 о/с від 07.12.2015, на виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2015 по справі №876/7544/15, якою скасовані відповідні пункти наказів УМВС України №1193 від 11.09.2014 та №181 о/с від 12.09.2014 в частині звільнення з органів внутрішніх справ позивача було поновлено на раніше займаній посаді з 13.09.2014. Цим же наказом №62 о/с від 07.12.2015 позивача було звільнено з 08.12.2015 за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів). У подальшому, постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 26.04.2016 по справі №807/2436/15, яка набрала законної сили 26.10.2016, було скасовано наказ УМВС України №62 о/с від 07.12.2015 та поновлено позивача на займаній на час звільнення посаді з 08.12.2015. Період тимчасового (вимушеного) прогулу позивача тривав з 13.09.2014 до 26.10.2016. Таким чином, оскільки рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 по справі № 807/176/17 було стягнуто на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13.09.2014 по 13.09.2015, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14.09.2015 по 26.10.2016. Визначаючи конкретний розмір середнього заробітку, колегія суддів враховує наступне. Середній заробіток працівника згідно ч.1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 (далі Порядок №100), абз.3 п.2 якого передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Абзацом першим пункту 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, які обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, -на число календарних днів за цей період. При цьому пункт 10 Порядку №100 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) установлював, що обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення. Отже, у разі підвищення тарифних ставок і посадових окладів як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення при обчисленні середньої заробітної плати. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 06.08.2019 по справі №0640/4691/18, від 15.04.2020 по справі №826/15725/17, від 13.05.2021 по справі №826/8588/18 . Разом з цим, колегія суддів враховує, що положення пункту 10 Порядку №100 виключено постановою Кабінету Міністрів України №1213 від 09.12.2020, яка набрала чинності 12.12.2020. Отже, з 12.12.2020 правові підстави для застосування коефіцієнта підвищення відсутні. Правовий висновок з цього приводу викладено у постанові Верховного Суду від 09.12.2021 по справі №340/588/20. Отже, як вірно зазначив суд першої інстанції, після набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020, саме з 12.12.2020 застосовується останній скоригований розмір середнього заробітку, а подальші коригування не здійснюються. Так, рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 по справі №807/176/17, яке набрало законної сили, встановлено, що згідно довідки УМВС України №214 від 21.07.2016 розмір заробітної плати позивача за останні два місяці роботи складав : за липень 2014 - 2079,30 грн, серпень 2014 року - 2042,38 грн. Середньоденний заробіток визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за цей період на кількість календарних днів, яка складає 62 дні, зокрема середньоденний заробіток позивача склав 66,47 грн (згідно рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 по справі №807/176/17). Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про необхідність стягнення з УМВС України на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14.09.2015 по 26.10.2016 в сумі 27186,23 грн (409 днів х 66,47 грн). Щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, колегія суддів зазначає наступне. Судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (ст.370 КАС України). Згідно п.3 ч.1 ст.371 КАС України, рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно. Статтею 236 КЗпП України передбачено, що у разі затримки власником чи уповноваженим ним органом виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника суд приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час затримки. Пленум Верховного Суду України у п.34 Постанови №9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснив, що рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу. Відповідно вимог до чинного законодавства рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника. Обов`язок власника або уповноваженого ним органу виплатити працівникові середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення його на роботі настає тільки тоді, коли така затримка була допущена з вини власника або уповноваженого ним органу. При несвоєчасному поновленні працівника на роботі з вини власника або уповноваженого ним органу середній заробіток виплачується йому за чітко визначений законом проміжок часу: з дня винесення відповідного рішення органом, що розглядав трудовий спір, до дня його фактичного виконання. Відповідно до ч.3 п.32 вищевказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України, у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Аналіз наведених вище норм, які регулюють спірні правовідносини, дає підстави для висновку, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду. Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Так, статтею 236 КЗпП України передбачено обов`язок роботодавця, у разі затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі, виплатити працівнику середній заробіток за час затримки. Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Наведені норми КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, які б вказували на його бажання поновитися на роботі. Таким чином, для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України належить встановити чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення з`ясуванню підлягає період цієї затримки, який обраховується від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі; та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 21.01.2022 по справі №640/22054/18. Як видно з матеріалів справи, наказом УМВС України №105 о/с від 21.05.2018, на виконання судових рішень по справі №807/2436/15, було скасовано пункт наказу №62о/с від 07.12.2015 в частині звільнення позивача з 08.12.2015 з органів внутрішніх справ та було поновлено його на посаді інспектора - чергового спеціального приймальника для утримання осіб, підданих адміністративному арешту (наповнення 19 ліжко - місць) з 08.12.2015. Згідно наказу голови ліквідаційної комісії УМВС України №106 о/с від 21.05.2018, позивача було зараховано в розпорядження УМВС України, звільнивши із займаної посади, з 22.05.2018 на підставі постанови Кабінету Міністрів України №730 від 16.09.2015 та наказу МВС України №1388 від 06.11.2015 . У подальшому наказом голови ліквідаційної комісії УМВС України №161 о/с від 27.07.2018 «По особовому складу» позивача, який з 22.05.2018 перебував у розпорядженні УМВС України за посадою інспектора-чергового спеціального приймальника для утримання осіб, підданих адміністративному арешту (наповнення 19 ліжко-місць) УМВС України, було звільнено з 30.07.2018 у запас Збройних Сил за п. 64 "г" (через скорочення штатів). З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що у межах спірних правовідносинах підтверджена обставина затримки виконання судового рішення, а тому позивач має право, відповідно до статті 236 КЗпП України на виплату середнього заробітку за час затримки його виконання. Враховуючи ту обставину, що постанова Закарпатського окружного адміністративного суду від 26.04.2016 по справі №807/2436/15, яка набрала законної сили 26.10.2016, була виконана тільки 21.05.2018 шляхом поновлення позивача на раніше займаній посаді, відтак суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 26.10.2016 по 20.05.2018, згідно статті 236 КЗпП України та вірно провів розрахунок заробітної плати позивача за вказаний період у розмірі 37954,40 грн. Щодо стягнення на користь позивача компенсації за невикористані щорічні відпустки, матеріальної допомоги на оздоровлення та покращення соціально побутових умов, колегія суддів враховує, що оскільки позовні вимоги в частині стягнення на користь позивача компенсації за невикористані відпустки за 2014-2015 роки та грошових коштів за недотриману матеріальну допомогу на оздоровлення та покращення житлово-побутових умов до відпусток за 2014-2015 роки було вирішено судом відповідно до рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 по справі №807/176/17, а тому не підлягають повторному розгляду в межах даної адміністративної справи. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що безпідставними є доводи позивача, про необхідність компенсування йому коштів за щорічну відпустку за час вимушеного прогулу за період з 13.09.2014 по 20.05.2018 та виплату матеріальної допомоги на оздоровлення та покращення соціально-побутових умов за час вимушеного прогулу за вказаний період, оскільки чинним законодавством передбачено виплату позивачу грошового утримання за час вимушеного прогулу, однак не передбачено можливості оплати йому відпусток та надання матеріальної допомоги за період вимушеного прогулу, як про це зазначає позивач. Згідно пункту 2.16.2 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом МВС України №499 від 31.12.2007 (чинної на час виникнення спірних правовідносин), матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань особам рядового і начальницького складу надається протягом року за мотивованим рапортом особи рядового чи начальницького складу у розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення, яке особа отримувала на день виплати. Відтак, вказана допомога надається протягом року, однак коли саме матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань може бути надана віднесено до волевиявлення працівника органів внутрішніх справ, яке він, в свою чергу, може висловити у своєму рапорті. При цьому, позивач не надав жодних доказів подання ним рапортів про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за час вимушеного прогулу у 2016, 2017, 2018 роках, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для виплати такої допомоги. Як видно з матеріалів справи, наказом голови ліквідаційної комісії УМВС України №105 о/с від 21.05.2018 на виконання судових рішень по справі №807/2436/15 позивача було поновлено на раніше займаній посаді з 08.12.2015 та згідно наказу голови ліквідаційної комісії УМВС України №106 о/с від 21.05.2018 було зараховано в розпорядження УМВС України, звільнивши із займаної посади, з 22.05.2018 на підставі постанови Уряду №730 від 16.09.2015 та наказу МВС України №1388 від 06.11.2015. Наказом голови ліквідаційної комісії УМВС України №161 о/с області від 27.07.2018 позивача, який з 22.05.2018 перебував у розпорядженні УМВС України на посаді інспектора-чергового спеціального приймальника для утримання осіб, підданих адміністративному арешту (наповнення 19 ліжко-місць) УМВС України, було звільнено з 30.07.2018 у запас Збройних Сил за п. 64 "г" (через скорочення штатів). Наказом голови ліквідаційної комісії УМВС України №161 о/с від 27.07.2018 о/с було вирішено виплатити позивачеві компенсацію за невикористану відпустку за фактично відпрацьований час у 2018 році в кількості 18 календарних днів. Разом з тим, як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідачеві під час звільнення у запас Збройних Сил за п. 64 "г" (через скорочення штатів), згідно наказу №161 о/с від 27.07.2018 не було виплачено компенсацію за невикористану відпустку за фактично відпрацьований час у 2018 році в кількості 18 календарних днів. Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що належним способом відновлення порушених прав позивача є зобов`язання УМВС України нарахувати та виплатити позивачеві компенсацію за невикористану відпустку за фактично відпрацьований час у 2018 році, відповідно до наказу УМВС України №161 о/с від 27.07.2018. Стосовно виплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч.2 ст.15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991 (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) (далі - Закон №2011-XII), військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров`я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв`язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше. Військовослужбовцям при звільненні з військової служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. Військовослужбовцям при звільненні з військової служби за службовою невідповідністю, у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем чи у зв`язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, у зв`язку з набранням законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за адміністративне корупційне правопорушення, пов`язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», одноразова грошова допомога передбачена цим пунктом, не виплачується. Аналогічні норми містяться у п.10 Постанови №393. Відповідно до п.10 Порядку №393, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби: які звільняються із служби за станом здоров`я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби; які звільняються із служби за віком, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, за наявності вислуги 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби; які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. Зазначеним в абзаці першому цього пункту військовослужбовцям, поліцейським і особам рядового і начальницького складу: які звільняються із служби за службовою невідповідністю, у зв`язку із систематичним невиконанням ними умов контракту, у зв`язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, одноразова грошова допомога не виплачується; які звільняються із служби повторно, одноразова грошова допомога виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, за винятком тих осіб, що при попередньому звільненні не набули право на отримання такої допомоги. Строк календарної служби для визначення розміру одноразової грошової допомоги обчислюється згідно з пунктами 1 і 2 цієї постанови. Згідно наказу голови ліквідаційної комісії УМВС України №161 о/с від 27.07.2018, вислуга років на день звільнення в календарному обчисленні для виплати одноразової грошової допомоги при звільнення складає 13 років 10 місяців 28 днів. Відтак, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що належним способом відновлення порушених прав позивача є зобов`язання УМВС України у Закарпатській області нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні, на підставі наказу №161 о/с від 27.07.2018, відповідно до вимог п. 10 Порядку №393. Також, суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні вимоги про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в частині не виплати позивачеві компенсації за невикористану відпустку з огляду на її передчасність, оскільки на час розгляду справи, компенсація за невикористану відпустку за фактично відпрацьований час у 2018 році, відповідно до наказу №161 о/с від 27.07.2018 та одноразова грошова допомога при звільненні, на підставі наказу №161 о/с від 27.07.2018 позивачеві не були виплачені. Водночас, щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача моральної шкоди, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Згідно статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. За змістом статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, неодноразово були сформульовані Верховним Судом, у тому числі у постановах від 10.04.2019 по справі №464/3789/17 та від 27.11.2019 по справі №750/6330/17. Зокрема, Суд дійшов висновку про те, що адекватне відшкодування шкоди, в тому числі й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їхню інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. Відповідно до пункту 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховується стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності, при вирішенні спору щодо відшкодування моральної шкоди слід дослідити чим підтверджується факт заподіяння особі моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин вони заподіяні та в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі оцінюється заподіяна шкода. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження; встановити причинно-наслідковий зв`язок і визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їхньої правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України). Водночас Верховний Суд у постановах від 24.09.2020 по справі №1.380.2019.001368, від 18.02.2021 по справі №420/7423/19, від 25.03.2021 по справі №520/4577/19, вказував на те, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Отже, за відсутності доказів заподіяння моральної шкоди позивачу, не підтвердження факту заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань, колегія суддів приходить до висновку, що така вимога задоволенню не підлягає. Зокрема, як вірно врахував суд першої інстанції, ГУ НП, МВС України, ДКСУ не вчинялися жодні дії чи бездіяльність щодо позивача в межах заявлених позовних вимог, позивач не перебував з ними у трудових відносинах, а також відсутні будь-які нормативно-правові акти, якими було б покладено на зазначених відповідачів обов`язок компенсувати за їх рахунок грошові суми, які випливають з трудових відносин щодо особи, яка не перебувала з ними у трудових відносинах, а тому в цій частині позовні вимоги також не підлягають до задоволення. Разом з тим, у зв`язку з відсутністю документально підтвердженої оплати витрат на правову допомогу суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника. Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001). Інші зазначені в апеляційних скаргах обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційних скарг, у зв`язку з чим відсутні підстави для їх задоволення. Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.1 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу. Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційні скарги Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області та ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 червня 2022 року по справі №260/1093/19 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді І. М. Обрізко С. М. Шевчук Повне судове рішення складено 20.02.2023