Ухвала КГС ВС № 907/852/21

УХВАЛА 07 лютого 2023 року м. Київ cправа № 907/852/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В., секретар судового засідання - Мельникова Л. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» на рішення Господарського суду Закарпатської області від 30.05.2022 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 24.10.2022 у справі за позовом Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» до Ужгородської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 , про скасування рішення Ужгородської міської ради від 14.05.2003 № 53 «Про надання та приватизацію земельних ділянок» у частині пункту 5.1 про припинення права постійного користування земельною ділянкою площею 0,04 га Ужгородському національному університету на вул. Високій, 2 у м. Ужгороді. У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Меренич М. І., відповідача - Гончарук А. Р., третьої особи - Колотуха О. М. ВСТАНОВИВ: У жовтні 2021 року Державний вищий навчальний заклад «Ужгородський національний університет» (далі - позивач та/або Університет) звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Ужгородської міської ради (далі - Міськрада та/або відповідач) про скасування пункту 5.1 рішення Міськради від 14.05.2003 № 53 «Про надання та приватизацію земельних ділянок» (далі - спірне рішення), відповідно до якого Університету припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 0,04 га на вул. Високій, 2 у м. Ужгороді. Позовні вимоги обґрунтовані, зокрема, тим, що Міськрадою неправомірно припинено право Університету на постійне користування частиною земельної ділянки площею 0,04 га на вул. Високій, 2 у м. Ужгороді, оскільки лист ректора Університету від 10.01.2003 № 5/12 про погодження відчуження земельної ділянки площею 350 кв. м гр. ОСОБА_2 з метою влаштування протипожежного під`їзду до жилого будинку не може вважатися добровільною відмовою від права постійного користування землею в розумінні пункту 3 статті 142 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у зв`язку з відсутністю відповідних повноважень у ректора Університету. У відзиві на позовну заяву відповідач заперечував проти позову, зазначивши про те, що спірне рішення прийняте в межах повноважень Міськради як органу місцевого самоврядування та відповідно до положень частин 3, 4 статті 142 ЗК України, адже підставою для прийняття спірного рішення було письмове звернення ректора Університету про погодження припинення права постійного користування частиною земельної ділянки на АДРЕСА_1 на користь домоволодіння на АДРЕСА_2 . З підстав, зазначених в ухвалі Господарського суду Закарпатської області від 02.12.2021, залучено до участі у цій справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 ОСОБА_1 у відзиві на позовну заяву заперечила проти позову, зазначивши про те, що спірне рішення прийняте Міськрадою відповідно до положень частин 3, 4 статті 142 ЗК України. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 30.05.2022 у справі № 907/852/21 (суддя Ушак І. Г.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 24.10.2022 (Зварич О. В. - головуючий, судді Гриців В. М., Малех І. Б.), відмовлено в задоволені позову повністю. Судові рішення арґументовані тим, що спірне рішення в оскаржуваній частині відповідає вимогам чинного законодавства та прийнято відповідно до компетенції Міськради, не порушує прав позивача, оскільки припинення права користування частиною земельної ділянки, наданою у постійне користування Університету для наукових цілей, зокрема земельною ділянкою площею 0,1310 га на вул. Високій, 2 у м. Ужгороді, на якій розташована будівля філії наукової бібліотеки Університету, здійснено у зв`язку з добровільною відмовою Університету від права користування цією земельною ділянкою. Суди попередніх інстанцій визнали безпідставними доводи позивача про те, що припинення права постійного користування спірною земельною ділянкою не належить до компетенції Міськради, оскільки спірна земельна ділянка, яка у складі земель згідно з Державним актом на право постійного користування землею І-ЗК № 002071 від 26.10.2000 була надана Університету у постійне користування для наукових цілей, та право користування частиною якої припинено згідно з оспорюваним рішенням, розташована в межах населеного пункту, не передана у приватну власність, тому відповідно до пункту 12 «Перехідних положень» ЗК України, чинного на час виникнення спірних правовідносин, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, належали Міськраді. Твердження позивача щодо відсутності повноважень ректора як керівника вищого навчального закладу на вчинення оспорюваних дій суди також визнали необґрунтованими, оскільки жодних доказів щодо наявності обмежень повноважень ректора, передбачених у статтях 23, 29 Закону України «Про вищу освіту», пунктах 33, 58 Положення про державний вищий навчальний заклад, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.09.1996 № 1074, які б перешкоджали наданню згоди на припинення права Університету на постійне користування спірною земельною ділянкою, матеріали справи не містять. Доводи позивача про те, що лист ректора Університету від 10.01.2003 № 5/12, яким погоджено відчуження земельної ділянки, не містить гербової печатки, не підтверджують обставини про невідповідність оспорюваного рішення вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції Міськради. Суди також зауважили, що у земельному законодавстві не передбаченні положення про недопустимість (заборону) припинення права постійного користування частиною земельної ділянки, наданою у постійне користування, для наукових цілей. Щодо застосування позовної давності у справі, про що заявлено відповідачем, суди попередніх інстанцій зазначили про те, що застосування позовної давності можливе лише за наявності порушення відповідачем прав позивача, чого не встановлено у даній справі, оскільки суд відмовив у позові з підстав необґрунтованості позовних вимог. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Закарпатської області від 30.05.2022 та постановою Західного апеляційного господарського суду від 24.10.2022 у справі № 907/852/21, Університет звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить постанову та рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України та пунктом 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Скаржник зазначає, що касаційна скарга подається на підставі, визначеній пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме неправильного застосування судами попередніх інстанцій положень статті 12 ЗК України, статті 63 Закону України «Про вищу освіту» без урахування висновку, викладеного Верховним Судом у подібних правовідносинах, а саме у постанові від 23.02.2022 у справі № 367/2271/15-ц про те, що «… рішення про припинення права постійного користування НДГ «Ворзель» НАУ зазначеною земельною ділянкою, прийняття її до земель запасу Бучанської міської ради та переведення до категорії земель житлової забудови не відповідає вимогам як Земельного кодексу України, так і статті 63 Закону України «Про вищу освіту», чинного на момент виникнення спірних правовідносин, і прийняте органом місцевого самоврядування за межами власних повноважень, наданих йому Конституцією та законами України, оскільки за змістом статті 12 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності і вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу, однак не земель державної власності. Тобто, оскільки припинення права постійного землекористування НДГ «Ворзель» НАУ повинно здійснюватися власником земельної ділянки - державним органом виконавчої влади, а не органом місцевого самоврядування, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, обґрунтовано встановив факт порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача». Скаржник також наголошує на тому, що суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин положення статті 80 ЗК України у редакції від 24.10.2001, Тимчасового порядку розмежування земель права державної і комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2002 № 1100 (далі - Порядок № 1100), за змістом якого у процесі розмежування у державній власності залишаються землі під державними підприємствами, установами, організаціями - вищими закладами освіти. Відповідно до Порядку № 1100 землі права державної власності можуть бути передані у комунальну власність виключно за рішенням Кабінету Міністрів України. Університет звертає увагу на те, що в оскаржуваному рішенні суд застосував положення статті 12 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), положення якої не діяли на час виникнення спірних правовідносин, отже суд застосував закон, який не підлягав застосуванню. Крім цього, Університет наголошує на тому, що суд не застосував норму права, яка підлягала застосуванню. Так, ЗК України, чинним на час прийняття Міськрадою спірного рішення, не передбачался відмова від частини земельної ділянки. Скаржник також зазначає про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази, зокрема: лист Університету від 10.01.2003 № 5/12, заяви Підболячного В. Ф. та його дружини ОСОБА_1 , правовстановлюючий документ на право власності зазначених громадян на будинок на АДРЕСА_2 під літ «а» площею 350 кв. м; довідку Управління архітектури та містобудування про погодження довиділення земельної ділянки від 12.02.2003 № П-50/01-8; викопіювання з плану міста, погоджене ректором Університету Сливкою В. Ю. з прикладенням гербової печатки Університету; викопіювання з плану земель міста погодженого, зокрема, представником Університету Гук Я. С. Крім цього, Університет акцентує увагу на порушенні судом апеляційної інстанції положень статті 269 ГПК України. Міськрада у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та постанову - без змін. ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та постанову - без змін. Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Підставою для касаційного оскарження є пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України, згідно з яким підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц. Разом з тим на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19). Верховний Суд заслухав суддю-доповідача, дослідив наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, у цьому випадку не підтвердилися з огляду на таке. У цій справі суди попередніх інстанцій установили, що згідно з Державним актом на право постійного користування землею І-ЗК № 002071 від 26.10.2000, виданого Міськрадою 26.10.2000 (з наступними змінами в землекористуванні), Ужгородський державний університет, правонаступником якого є Університет, одержав у постійне користування для наукових цілей, зокрема земельну ділянку площею 0,1310 га на вул. Високій, 2 у м. Ужгороді, на якій розташована будівля філії наукової бібліотеки Університету. Землю надано у постійне користування для наукових цілей відповідно до рішення Міськради від 21.06.2000. Зазначений Державний акт зареєстровано у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 293 . Ректор Університету Сливка В. Ю. в листі від 10.01.2003 № 5/12 повідомив Міськраду, що до Університету звернувся ОСОБА_2 з письмовою заявою, в якій виклав прохання про відчуження земельної ділянки площею 350 кв. м на АДРЕСА_3 , яка закріплена за Університетом, з метою влаштування протипожежного під`їзду до житлового будинку. За змістом цього листа Університет погодив дане питання з умовою внесення відповідних змін до плану землекористування філії наукової бібліотеки Університету. Також до Міськради звернулася ОСОБА_1 (дружина ОСОБА_2 , співвласник будинку за адресою: АДРЕСА_2 ) із заявою про винесення рішення про виділення земельної ділянки площею 350 кв. м для влаштування протипожежного під`їзду з боку вул. Високої за рахунок, зокрема, відчуження земельної ділянки Університету. 14.05.2003 Міськрада прийняла рішення за № 53 «Про надання та приватизацію земельних ділянок», у пункті 5.1 якого вирішила, згідно з пунктом 3 статті 142 ЗК України припинити право користування земельною ділянкою площею 0,04 га Університету на вул. Високій,

2. Внести зміни в Державний акт на право постійного користування від 26.10.2000 № 293 та надати гр. ОСОБА_1 в оренду строком на 3 роки земельну ділянку площею 0,04 га на вул. Цегольнянській, 16 під літ «а». Загальна площа ділянки складатиме 0,0694 га. Підставою для звернення позивача до місцевого господарського суду з даним позовом слугувало те, що, на його переконання, пункт 5.1 спірного рішення суперечить вимогам земельного законодавства, з його прийняттям порушено право Університету на постійне користування землею, наданою у постійне користування останньому для наукових цілей, зокрема земельною ділянкою площею 0,1310 га на вул. Високій, 2 у м. Ужгороді, на якій розташована будівля філії наукової бібліотеки Університету. З огляду на встановлені обставини справи та надані докази, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що припинення права користування частиною наданої Університету земельної ділянки здійснено відповідно до положень статей 83, 84, 141, 142 ЗК України та пункту 12 «Перехідних положень» ЗК України у зв`язку з добровільною відмовою землекористувача від такого права. Відтак, відсутні правові підстави для визнання недійсним та скасування спірного рішення Міськради. Звідси суди дійшли висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню. Колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що посилання скаржника у касаційній скарзі на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 23.02.2022 у справі № 367/2271/15-ц, не може бути виключною правовою підставою для касаційного оскарження судових рішень, оскільки постанова у наведеній справі ухвалена за інших обставин справи ніж у справі, яка розглядається. Так, у справі № 367/2271/15-ц перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА), Національного університету біоресурсів і природокористування України звернувся до суду з позовом до Бучанської міської ради Київської області (далі - Бучанська міська рада, Міськрада), фізичних осіб про визнання недійсним рішення від 02.09.2008 № 941-38-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками НДГ «Ворзель» НАУ, переведення їх до категорії земель житлової забудови та передачі до земель запасу Міськради в межах м. Бучі (мікрорайон «Рокач»)»; часткове визнання недійсними рішень про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування із незаконного володіння та у постійне користування Національного університету біоресурсів і природокористування України земельних ділянок. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірні земельні ділянки мають подвійну правову природу, а саме є землями, закріпленими за вищими навчальними закладами державної форми власності, та одночасно мають статус особливо цінних земель, які законодавцем віднесено до обмежено оборотоздатних об`єктів, які не можуть вилучатися та передаватися у приватну власність без згоди землекористувача та без погодження із Верховною Радою України, а тому згідно з вимогами статей 83, 84 ЗК України є землею державної власності, яка не підлягала вилученню для подальшої передачі як у комунальну, так і в приватну власність. Однак, незважаючи на особливий статус згаданої землі та установлену земельним законодавством заборону на таке вилучення особливо цінних земель сільськогосподарського призначення для передачі у комунальну та приватну власність, орган місцевого самоврядування безпідставно розпорядився нею, незаконно та безпідставно припинивши право постійного користування та передавши у приватну власність фізичних осіб для цілей, що прямо суперечать особливому режиму використання таких особливо цінних земель - для житлової забудови. Верховний Суд у постанові від 23.02.2022 у справі № 367/2271/15-ц, скасовуючи судові рішення та передаючи справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, посилаючись, зокрема, на положення статті 63 Закону України «Про вищу освіту», статей 84, 92, 149, пункту 12 «Перехідних положень» ЗК України, зазначив, що селищні ради мають право вилучати земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель. На думку Верховного Суду, спірні рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою, прийняття її до земель запасу та переведення до категорії земель житлової забудови не відповідають вимогам як ЗК України, так і статті 63 Закону України «Про вищу освіту», чинного на час виникнення спірних правовідносин, і прийняті органом місцевого самоврядування за межами власних повноважень, наданих йому Конституцією та законами України, оскільки за змістом статті 12 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності та вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу, однак не земель державної власності. З викладеного вбачається, що у справі № 367/2271/15-ц вирішувалося питання щодо порядку та механізму припинення, вилучення та переведення до категорії земель житлової забудови, а також передання фізичним особам земельних ділянок з особливим режимом використання - особливо цінних земель сільськогосподарського призначення. Натомість у справі № 907/852/21 спір виник з підстав припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою у постійне користування Університету для наукових цілей, зокрема земельною ділянкою площею 0,1310 га на вул. Високій, 2 у м. Ужгороді, на якій розташована будівля філії наукової бібліотеки Університету, у зв`язку із добровільною відмовою від права постійного користування цією ділянкою постійним землекористувачем. Таким чином, правовідносини у справі № 367/2271/15-ц, на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду в якій посилається скаржник у касаційній скарзі, та у справі № 907/852/21, що розглядається, не є подібними за підставами та предметами позовів, встановленими фактичними обставинами справ та матеріально-правовим регулюванням, зокрема, в частині категорії земель, а також у часі, оскільки норми права застосовані судами щодо повноважень в галузі земельних відносин, права на землю та права користування землею були викладені в принципово різних (інших) редакціях. Інших виключних підстав касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 ГПК України, скаржник у касаційній скарзі не зазначив. При цьому Верховний Суд звертає увагу на те, що зі змісту положень пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України слідує, що касаційна скарга на постанову суду апеляційної інстанції має в обов`язковому порядку містити посилання на конкретну постанову Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні, із зазначенням такої норми права та змісту правовідносин, в яких цю норму права застосовано. Отже, посилання скаржника на порушення положень статей 79-1, 80 ЗК України, Порядку № 1100, статті 12 ЦК України колегією суддів відхиляються, оскільки такі посилання здійснено без чіткого визначення та конкретизації постанов Верховного Суду, які не було враховано судами попередніх інстанцій. Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Стосовно твердження скаржника про те, що підставою для скасування судових рішень у цій справі та ухвалення нового рішення про задоволення позову є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібраних у справі доказів (пункт 1 частини 3 статті 310 ГПК України), Верховний Суд зазначає, що умовою для застосування положень пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави для касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України не підтвердилися. При цьому колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності. Основним елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми права на момент вчинення дії. Відповідно до пункту 8 частини 1 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Згідно зі статтею 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Аналогічно й частина 1 статті 17 ГПК України регламентує, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. У рішенні ЄСПЛ у справі «Ґарсія Манібардо проти Іспанії» («Garcia Manibardo v. Spain» від 15.02.2000, № 38695/97) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (див. також рішення у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom» від 02.03.1987, № 9562/81, серія A, № 115, с. 22, п. 56, а також рішення у справі «Helmers v. Sweden» від 29.10.1996, серія A, № 212-A, с. 15, п. 31). Отже, із встановленням законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду право на касаційне оскарження в Україні не є безумовним, що є передбачуваним для учасників судового процесу, виходячи із наведених вище норм ГПК України. За вказаних обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про закриття касаційного провадження, відкритого за касаційною скаргою Університету, згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України. Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ: Касаційне провадження за касаційною скаргою Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» на рішення Господарського суду Закарпатської області від 30.05.2022 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 24.10.2022 у справі № 907/852/21 закрити. Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає. Головуючий Н. О. Волковицька Судді С. К. Могил О. В. Случ