Постанова 4814 № 550/580/21

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 550/580/21 Номер провадження 22-ц/814/2043/23Головуючий у 1-й інстанції Оболєнська С.А. Доповідач ап. інст. Панченко О. О. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 лютого 2023 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Панченка О.О., суддів Одринської Т.В., Пікуля В.П. розглянувши цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» на рішення Чутівського районного суду Полтавської області від 16 червня 2022 року, ухваленого у складі головуючого судді Оболєнської С.А., повний текст судового рішення складено - дата не вказана, у справі за позовом Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1 , третя особа орган опіки та піклування виконавчого комітету Чутівської селищної ради Полтавського району Полтавської області про виселення без надання іншого жилого приміщення та зняття з реєстрації місця проживання, - В С Т А Н О В И В : Зміст позовних вимог У червні 2021 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Укргазбанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , просило виселети без надання іншого жилого приміщення та зняти з реєстрації місця проживання в будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_6 та стягнути з відповідача понесені судові витрати в сумі 2270 грн. Позов мотивовано тим, що рішенням Чутівського районного суду Полтавської області від 08.04.2010 року з ОСОБА_1 на користь АБ «УКРГАЗБАНК» було стягнуто заборгованість за кредитним договором №507 к-ф від 16.05.2008 року в розмірі 55137,41 дол. США, а також звернуто стягнення на предмет іпотеки: жилий будинок загальною площею 127,3 кв. м та земельну ділянку площею 0,41 га, на якій знаходиться будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 . Однак, як вказує позивач, рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не виконується через те, що ОСОБА_1 після укладення договору іпотеки зареєстрував у жилому будинку, що є предметом іпотеки, своїх дітей та дружину, і на даний час мешканці будинку не звільняють жилий будинок добровільно, що і стало підставою для звернення до суду. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Чутівського районного суду Полтавської області від 16 червня 2022 року в задоволенні позову Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1 , третя особа орган опіки та піклування виконавчого комітету Чутівської селищної ради Полтавського району Полтавської області про виселення без надання іншого житла та зняття з реєстрації місця проживання- відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги щодо зобов`язання зняти з реєстрації зареєстрованих осіб у жилому будинку, який є предметом іпотеки, є необґрунтованими та такими, що суперечать законодавству України. Доводи позивача, що відповідач всупереч умов зазначеного договору іпотеки, не повідомляв іпотекодержателя ПАТ АБ «Укргазбанк» про реєстрацію в предметі іпотеки вищевказаних осіб, та згоди на проведення вказаних дій не отримував, є безпідставними, оскільки у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №755/10564/18 суд касаційної інстанції указав, що факт реєстрації боржником в іпотечному майні неповнолітньої особи не впливає на встановлений порядок передачі на реалізацію нерухомого майна, право користування яким мають неповнолітні діти. Щодо доводів позивача про неможливість виконати рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, у зв`язку із тим, що відповідач зареєстрував у жилому будинку дружину і неповнолітніх дітей, суд першої інстанції їх не прийняв до уваги, оскільки процедура реалізації предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, передбачена Законом України «Про іпотеку», Законом України «Про виконавче провадження», Інструкцією з організації примусового виконання рішень, Порядком реалізації арештованого майна та іншими нормативно-правовими актами. Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги Не погодившись із таким вирішенням спору, Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права які належало застосовувати до спірних правовідносин, а висновки суду не відповідають обставинам справи, просить скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що на момент укладення договору іпотеки ОСОБА_1 з 19.09.2001 року був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_2 . Отже, відповідачі, на момент укладення договору іпотеки мали постійне житло та постійне місце проживання, а відтак відповідач ОСОБА_1 умисно вчинив дії щодо реєстрації у спірному будинку своєї дружини та малолітніх дітей, для можливості подальшого невиконання рішення суду. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Судом не застосовано ч.2 ст. 109 ЖК УРСР, згідно якої громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Частина 1, 2 ст. 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. У разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення ч.2 ст. 39 та/або ч.1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку», так і ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР. За змістом зазначених норм особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), який є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, за положенням ч.2 ст. 109 ЖК УРСР таке постійне житло вказується в рішенні суду. Відповідно до ч.1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, зокрема, на підставі: судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Відповідно до частини 1 статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В судове засідання сторони будучи належним чином повідомлені не з`явилися. Дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, приходить до наступного висновку. Встановлені обставини справи Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що16.05.2008 року між ВАТ АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки №507 к-ф без оформлення заставної, згідно умов якого іпотекодавець зобов`язаний іпотекодержателю не пізніше 14.05.2038 року повернути кредит у розмірі 54000 доларів США, сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 14,3 % річних та штрафні санкції у розмірі та випадках, передбачених кредитним та цим договорами (а.с.12-17). Відповідно до пункту 2.1 кредитного договору, предметом іпотеки є житловий будинок загальною площею 127,3 кв. м та земельна ділянка площею 0,41 га, на якій знаходиться будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Чутівського районного суду Полтавської області від 08.04.2010 року з ОСОБА_1 на користь АБ «Укргазбанк» було стягнуто заборгованість за кредитним договором №507 к-ф від 16.05.2008 року в розмірі 55137,41 дол. США, а також звернуто стягнення на предмет іпотеки: жилий будинок загальною площею 127,3 кв. м та земельну ділянку площею 0,41 га, на якій знаходиться будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 (а.с. 7-10). На момент передачі в іпотеку ВАТ АБ «Укргазбанк» вищевказаного жилого будинку у ньому не були зареєстровані малолітні та неповнолітні діти. Згідно довідки Чутівської селищної ради №1065 від 15.03.2021 року за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_6 (а.с.11). Згідно висновку органу опіки та піклування про доцільність виселення без надання іншого житла та зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 виконавчий комітет Чутівської селищної ради вважає недоцільним та таким, що порушує їхні права, виселення та зняття з реєстрації місця проживання у житловому будинку, що належить ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . (а.с.87-92). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» місцевий суд виходив з того, що позовні вимоги щодо зобов`язання зняти з реєстрації зареєстрованих осіб у житловому будинку, який є предметом іпотеки, є необґрунтованими та такими, що суперечать законодавству України. Доводи позивача, що відповідач всупереч умов зазначеного договору іпотеки, не повідомляв іпотекодержателя ПАТ АБ «Укргазбанк» про реєстрацію в предметі іпотеки вищевказаних осіб, та згоди на проведення вказаних дій не отримував, є безпідставними, оскільки у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №755/10564/18 суд касаційної інстанції указав, що факт реєстрації боржником в іпотечному майні неповнолітньої особи не впливає на встановлений порядок передачі на реалізацію нерухомого майна, право користування яким мають неповнолітні діти. Неможливість виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, у зв`язку із тим, що відповідач зареєстрував у житловому будинку дружину і неповнолітніх дітей, суд першої інстанції зазначив, що процедура реалізації предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, передбачена Законом України «Про іпотеку», Законом України «Про виконавче провадження», Інструкцією з організації примусового виконання рішень, Порядком реалізації арештованого майна та іншими нормативно-правовими актами. Колегія суддів вважає такий висновок місцевого суду вірним з наступних підстав. Застосування норм права, що регулюють спірні правовідносини Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з частиною 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до частини 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Положеннями статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно з частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. З матеріалів справи вбачається, що рішенням Чутівського районного суду Полтавської області від 08.04.2010 року з ОСОБА_1 на користь АБ «УКРГАЗБАНК» було стягнуто заборгованість за кредитним договором №507 к-ф від 16.05.2008 року в розмірі 55137,41 дол. США, а також звернуто стягнення на предмет іпотеки: житловий будинок загальною площею 127,3 кв. м та земельну ділянку площею 0,41 га, на якій знаходиться будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 . Згідно з довідкою Чутівської селищної ради №1065 від 15.03.2021 року за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_6 (а.с.11). Звертаючись до суду із позовом, АБ «УКРГАЗБАНК» просив виселети без надання іншого житлового приміщення та зняти з реєстрації місця проживання в будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_6 та стягнути з відповідача понесені судові витрати в сумі 2270 грн. Стаття 15 Цивільного кодексу України об`єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. У частині першій статті 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) зазначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 109 ЖК України). Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку», якій кореспондує положенням частини третьої статті 109 ЖК України, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушенні і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України. Відповідно до статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Отже, державою створений механізм захисту власником свого права власності в тому числі й правом вимагати від будь-якої особи усунути перешкоди в реалізації власником свого права власності, зокрема, правом визнати осіб, які безпідставно зареєстровані у квартирі, яка належить власнику, такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Проте, як на обґрунтування свого позову, ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК», посилається на неправомірне проживання відповідачів у вказаному будинку і вважає, що внаслідок цього, відповідачі мають бути виселені з нього. Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. У статті 47 Конституції України зазначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У частині четвертій статті 9 ЖК України закріплено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автоматичне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Кожному гарантується недоторканість житла (стаття 30 Конституції України). Стаття 8 Конвенції закріплює право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла, і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. За Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом буде мати наслідком їх виселення із спірної квартири. Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Суд першої інстанцій встановив, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_6 на законних підставах постійно проживали у спірній квартирі і зареєстровані там, наявність у них іншого житла позивачем не доведена. Тобто, відповідачі мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірний будинок є їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції. Відповідно до статті 59 ЦПК України права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена. За частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції). Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. За рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц зауважила, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, наслідком чого є виселення у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останніх на житло, внаслідок яких відповідачі втратять не лише право на користування житлом, а стануть безхатченками. Суди правильно встановили, що відповідачі та малолітні діти набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном. У цій справі позивач знав про проживання у спірному будинку відповідачів, які не мають іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом виселення без надання іншого житла та зняття з реєстрації місця проживання. Відповідачі внаслідок цього стануть безхатченками, що не є справедливим та не відповідає принципу пропорційності з урахуванням усіх обставин цієї справи. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанцій про відсутність підстав для виселення без надання іншого житла відповідачів та їх малолітніх дітей. Щодо позовних вимог про зняття з реєстраційного обліку Згідно з пунктом 12 статті 2 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання (перебування) особи - це внесення за заявою про реєстрацію місця проживання (перебування), поданою особою в паперовій формі, до реєстру територіальної громади інформації про місце проживання (перебування) особи. Відповідно до статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Аналіз змісту указаних норм свідчить про те, що позовна вимога про зняття з реєстраційного обліку осіб є похідною від задоволення судом позовної вимоги про виселення осіб. Оскільки колегія суддів дійшла висновку про законність рішення суду першої інстанції щодо відмови у виселенні без надання іншого житла, то й позовні вимоги банку в частині зняття їх з реєстраційного обліку також не підлягають задоволенню. Подібна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 201/9754/17, від 14 липня 2022 року в справі № 183/4172/20. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Проаналізувавши зміст рішеня суду першої інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом ухвалено рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, до яких суд дійшов шляхом повного та всебічного з`ясування обставин справи. Рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Враховуючи вищевикладене, підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду колегія суддів не вбачає. Суд не допустив порушень матеріального або процесуального закону, які могли б бути підставою для скасування рішення суду. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно зі статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення - без змін. Щодо судових витрат За приписами частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки в задоволенні апеляційної скарги необхідно відмовити, судові витрати апелянта, пов`язані з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, компенсації не підлягають. Керуючись ст.ст. 367, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 382 ЦПК України, суд - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» залишити без задоволення. Рішення Чутівського районного суду Полтавської області від 16 червня 2022 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 07 лютого 2023 року. Головуючий О.О. Панченко Судді Т.В. Одринська В.П. Пікуль