Постанова 4824 № 375/1486/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №375/1486/20 Головуючий у 1 інстанції: Чорненька О.І. провадження №22-ц/824/3128/2023 Головуючий суддя: Олійник В.І. ПОСТАНОВА Іменем України 06 лютого 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів: Головуючого судді: Олійника В.І., суддів: Суханової Є.М., Сушко Л.П., розглянувши у письмовому провадженні справу за апеляційною скаргою Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова на рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 04 травня 2022 року та на додаткове рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 16 травня 2022 року у справі за позовом Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова до ОСОБА_1 про стягнення вартості навчання, - в с т а н о в и в : У грудні 2020 року представник Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова звернувся до суду із зазначеним позовом, який обгрунтоував тим, що між Вінницьким національним медичним університетом імені М.І. Пирогова та ОСОБА_1 , у зв`язку із її зарахуванням на навчання за державним замовленням, де навчання здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, було укладено Угоду про підготовку лікаря №1533. Вказував, що вимога щодо укладення угоди про підготовку лікаря передбачена пунктом 5 «Порядку про працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням», затвердженого наказом МОЗ України № 367 від 25.12.1997 року та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року за №246/2686, яким визначено, що керівники вищих навчальних закладів освіти після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду. Укладена з відповідачем Угода про підготовку лікаря №1533 відповідає формі, яка уміщена в додатку №1 до «Порядку про працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням». Позивач виконав взяті на себе зобов`язання згідно укладеної Угоди щодо забезпечення відповідної якісної теоретичної і практичної підготовки фахівця з вищою освітою, згідно з навчальними планами та програмами і вимогами кваліфікаційних характеристик фахівця, доказом того є успішна здача відповідачем державних іспитів та відповідно до наказу від 23.06.2017 року № 383, студентці 6-го курсу медичного факультету №1 ВНМУ ім. М.І. Пирогова ОСОБА_1 присвоєно кваліфікацію «Лікаря» і видано диплом спеціаліста від 24.06.2017 року серії НОМЕР_1 , а також сертифікат ліцензійного іспиту в галузі знань «Медицина» від 07.06.2017 року №1058/2017, які засвідчують, що відповідачка закінчила навчання у навчальному закладі. Відповідно до угоди, укладеної між позивачем і відповідачем, ОСОБА_1 зобов`язувалась прибути після закінчення вищого навчального закладу на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати вартість навчання. Виконуючи вимоги пункту 8.3 «Порядку про працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням» та взяте на себе зобов`язання згідно з угоди, позивач забезпечив відповідачку місцем працевлаштування в державному секторі народного господарства, де вона зобов`язувалася відпрацювати не менше трьох років. З даною пропозицією відповідачка добровільно погодилася під розпис 01.03.2017 року. Отже, позивач взяті на себе зобов`язання передбачені угодою виконав. Частиною другою статті 11 ЦК України передбачено - підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини. Вказував, що відповідачка свої зобов`язання порушила та належним чином не виконала, за направленням три роки не відпрацювала, відтак зобов`язана відшкодувати до Державного бюджету вартість навчання. Невідшкодування відповідачкою вартості навчання фактично призводить до завдання позивачу збитків на суму заявленого позову. Так, пунктами 1 та 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року за №77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» визначено, що вищі навчальні заклади України здійснюють підготовку спеціалістів: за рахунок коштів Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів - за державним замовленням; за рахунок коштів відповідних юридичних та фізичних осіб - для роботи у недержавному секторі народного господарства; за рахунок власних коштів особи - для роботи у державному і недержавному секторі народного господарства (за бажанням). Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Однак, всупереч вищенаведеним нормам цивільного законодавства та вимогам ЗУ «Про вищу освіту», наказу МОЗ України №367 від 25.12.1997 року, постанови КМУ 992 (в редакції на час виникнення спірних відносин), умов Угоди №1533, ОСОБА_1 відпрацювала за вказаним місцем направлення від 01.09.2017 року до 31.07.2020 і звільнилася на підставі статті 38 КЗпП України (за власним бажанням). З метою врегулювання спору в досудовому порядку відповідачу було надіслано лист-вимогу від 09.09.2020 року № 01/10-1723 про добровільне відшкодування вартості навчання в сумі 14 4634 грн 27 коп. Відповідачка вартість навчання до Державного бюджету не відшкодувала і відповіді на лист-вимогу не надала. Враховуючи вимоги ч.2 ст.625 ЦК України позивачем здійснено розрахунок суми компенсації інфляційних та 3% річних на суму вартості навчання за порушення строків відшкодування, яка разом з вартістю навчання становить - 193 613 грн 78 гри., що включає: основну суму боргу - 144 634 грн 27 коп.; збитки від інфляції (з урахуванням встановленого індексу інфляції) становлять 32 036 грн 49 коп.; 3% відсотки річних від простроченої суми становлять 16 943 грн 02 коп. Рішенням Рокитнянського районного суду Київської області від 04 травня 2022 року у задоволенні позову відмовлено. 06 травня 2022 року представник відповідача - адвокат Капустін В.В. надіслав до суду заяву про ухвалення додаткового рішення у справі, в якій просив вирішити питання щодо розподілу судових витрат. Додатковим рішенням Рокитнянського районного суду Київської області від 16 травня 2022 року стягнуто з позивача Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова на користь відповідача ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 4 000 грн. В апеляційній скарзі Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування вказаних судових рішень та ухвалення нового, яким задовольнити позовну заяву. Скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, не дав належної оцінки наданим суду доказам, що має ґрунтуватися на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні та висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. Також, мало місце порушення та неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права. Ці обставини, відповідно до ч.1 ст.374 ЦПК України є підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення. Апелянт вважає оскаржуване рішення незаконним, необгрунтованим та таким, що не відповідає дійсним обставинам справи і порушує норми матеріального та процесуального права з наступних підстав. Так, ухвалюючи оскаржуване рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції припустився помилки в силу неповноти та неправильності встановлення обставин справи, які мають значення для справи, зокрема, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не вказано у позовній заяві та до неї не додано наказу про зарахування ОСОБА_1 студентом університету. Як зазначено в оскаржуваному рішенні «Відсутність наказу про зарахування позбавляє суд можливості встановити факт навчання ОСОБА_1 за державним замовленням, тобто за рахунок коштів державного бюджету». Однак, факт навчання відповідача за рахунок коштів державного бюджету визнаний сторонами і не заперечувався самим відповідачем. А тому, відповідно до ч.1 ст.82 ЦПК України - обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню. Суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам, якими апелянт обґрунтовував свої позовні вимоги, зокрема, невиконання відповідачем своїх зобов`язань за укладеною Угодою про підготовку лікаря №1533 та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Зазначений помилковий висновок суду першої інстанції спростовується з огляду на наступне. Із матеріалів справи вбачається, що між Вінницьким національним медичним університетом ім. М.І. Пирогова та ОСОБА_1 у зв`язку із зарахуванням відповідача на навчання за державним замовленням - де навчання здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, було укладено Угоду про підготовку лікаря №1533. Вимога щодо укладення угоди про підготовку лікаря передбачена п. 5 «Порядку про працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням» затвердженого наказом МОЗ України №367 від 25.12.1997 року та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року за №246/2686, яким визначено, що керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду. Укладена з відповідачем Угода про підготовку лікаря №1533 відповідає формі, яка уміщена в додатку №1 до Порядку. Вказував, що позивач виконав взяті на себе зобов`язання згідно укладеної Угоди щодо забезпечення відповідної якісної теоретичної і практичної підготовки фахівця з вищою освітою, згідно з навчальними планами та програмами і вимогами кваліфікаційних характеристик фахівця, доказом чого є успішна здача відповідачем державних іспитів та відповідно до наказу від 23.06.2017 р. № 383, студентці 6-го курсу медичного факультету № 1 ВНМУ ім. М.І. Пирогова ОСОБА_1 присвоєно кваліфікацію ЛІКАРЯ і видано Диплом спеціаліста від 24.06.2017 року серії СІ7 № 023922, а також сертифікат ліцензійного іспиту в галузі знань Медицина від 07.06.2017 року № 1058/2017, які засвідчують, що відповідач закінчив навчання у позивача. (Копії: витягу з Наказу від 23.06.2017 р. № 383, диплома спеціаліста від 24.06.2017 року серії С17 № 023922, а також сертифіката ліцензійного іспиту в галузі знань Медицина від 07.06.2017 року № 1058/2017 знаходяться в матеріалах справи). Відповідно до угоди, укладеної між позивачем і відповідачем, ОСОБА_1 зобов`язувалася прибути після закінчення вищого навчального закладу на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, працевлаштуватися на підставі направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати вартість навчання (копії направлень знаходиться в матеріалах справи). Виконуючи вимоги п. 8.3 Порядку та взяте на себе зобов`язання згідно Угоди, позивач забезпечив останнього місцем працевлаштування в державному секторі народного господарства, де він зобов`язувався відпрацювати не менше трьох років. З даною пропозицією відповідач добровільно погодився під розпис 01.03.2017 року. Підтвердженням цього є Картка працевлаштування випускника - відповідача від 24.06.2017 року (Копія Картки працевлаштування випускника від 24.06.2017 року та облікової картки випускника знаходяться в матеріалах справи). Отже, позивач взяті на себе зобов`язання, передбачені Угодою, виконав в повному обсязі. Частиною другою статті 11 ЦК України передбачено - підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини. Відповідач свої зобов`язання порушив та належним чином не виконав, за направленням три роки не відпрацював, відтак Відповідач зобов`язаний відшкодувати до Державного бюджету вартість навчання. Однак суд першої інстанції не взяв до уваги та не надав належної правової оцінки порушенням Відповідача щодо виконання своїх зобов`язань, які передбачені Угодою, направленням на роботу та іншими нормативно-правовими актами. Вказував, що згідно п.1 та п. 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року за №77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» визначено:

1. Установити, що вищі вивчальні заклади України здійснюють підготовку спеціалістів за рахунок коштів Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів - за державним замовленням; за рахунок коштів відповідних юридичних та фізичних осіб - для роботи у недержавному секторі народного господарства; за рахунок власних коштів особи - для роботи у державному і недержавному секторі народного господарства (за бажанням). Згідно статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 525 ЦК України встановлено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. За ст.611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Порушення зобов`язання е його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (ч.1 ст. 610 ЦК України). Стаття 629 ЦК України встановлює обов`язковість договору для виконання сторонами. Отже, всупереч вищенаведеним нормам цивільного законодавства та вимогам ЗУ «Про вищу освіту», наказу МОЗ України №367 від 25.12.1997 року, постанови КМУ №992 (в редакції на час виникнення спірних відносин), умов Угоди №1533, відповідачка відпрацювала за вказаним місцем направлення від 01.09.2017 року до 31.07.2020 року і звільнилася на підставі ст.38 КЗпП України (за власним бажанням). Підтвердженням цього є лист комунального некомерційного підприємства «Рокитнянська центральна районна лікарня» від 31.07.2020 року №882, в якому Позивача проінформовано стосовно звільнення ОСОБА_1 , яка була зарахована в КНП «Рокитнянська ЦРЛ» в інтернатуру від 01.09.2017 року до 31.07.2020 року, не відпрацювала 3-х річного терміну та звільнилася з посади лікаря-інтерна 31 липня 2020 року за власним бажанням (копія листа від 31.07.2020 року №882 знаходиться в матеріалах справи). Згідно Угоди відповідачка взяла на себе зобов`язання прибути після закінчення вищого навчального закладу за місцем направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови відпрацювати не менше трьох років - відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Оскільки в порушення вимог Угоди відповідачка не відпрацювала за вказаним місцем направлення три роки, нею порушено зобов`язання, передбачене Угодою і, відповідно, відповідачка зобов`язана відшкодувати до державного бюджету вартість навчання. Отже, апелянт всі свої зобов`язання щодо відповідачки, передбачені Угодою, виконав в повному обсязі. Однак суд першої інстанції не взяв до уваги та не надав належної правової оцінки порушенням відповідачки щодо виконання своїх зобов`язань, які передбачені Угодою, направленням на роботу та іншими нормативно-правовими актами та витлумачив їх невірно. Це свідчить про те, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим і суд першої інстанції, ухвалюючи його, порушив вимоги ст.81, 89 ЦПК України. Також, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстаннії припустився порушень норм матеріального та процесуального права. Під час судового розгляду судом першої інстанції достовірно встановлено, що відповідачка, закінчивши навчання на бюджетній формі у позивача, не відпрацювала три роки за місцем направлення та 31.07.2020 року звільнилася за власним бажанням. Отже, відповідачкою не було дотримано вимоги законодавства України та Угоди про підготовку лікаря №1533 в частині зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу та порушено добровільно взяті на себе цивільно-правові зобов`язання. Вирішуючи спір, суд першої інстанції не врахував, що відповідачкою не було дотримано вимог законодавства України та Угоди №1533 «Про підготовку лікаря» в частині зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки, відповідно до направлення на роботу. Таким чином, з огляду на дійсні обставини справи, Рокитнянський районний суд Київської області ухвалюючи оскаржуване рішення, неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, не дав належної оцінки наданим суду доказам, що має грунтуватися на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів та допустив порушення норм процесуального та матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Отже, рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 04.05.2022 року та додаткове рішення від 16 травня 2022 року по цивільній справі №375/1486/20 є незаконними, необгрунтованими та такими, що не відповідають вимогам законодавства України і підлягають скасуванню, а позов Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова до ОСОБА_1 про стягнення вартості навчання підлягає задоволенню відповідно до вимог п.2 ч.1 ст.374 та ч.1 ст.376 ЦПК України. Враховуючи вимоги ч.2 ст.625 ЦК України позивачем здійснено розрахунок суми компенсації інфляційних та 3% річних на суму вартості навчання за порушення строків відшкодування, яка разом з вартістю навчання становить - 193 613 грн 78 коп., що включає: 1) Основна сума боргу 144 634 грн 27 коп.; 2) Збитки від інфляції (з урахуванням встановленого індексу інфляції) становлять 32 036 грн 49 коп.; 3) 3% відсотки річних від простроченої суми становлять 16 943 грн 02 коп. Суд першої інстанції не витребовував у позивача інших розрахунків, коли мав сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо розрахунків, чим порушив при ухваленні оспорюваного рішення вимоги ч.4, ч.7 ст.81 та ч.5 ст.263 ЦПК України, а відповідачка своїх розрахунків не надала. Учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили. Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01). Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи. Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також надав сторонам строк для подачі відзиву. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України. Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників. (ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі №668/13907/13-ц) За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не вказано у позовній заяві та до неї не додано наказу про зарахування ОСОБА_1 студентом університету, що позбавляє суд можливості встановити факт навчання ОСОБА_1 за державним замовленням, тобто за рахунок коштів державного бюджету. Крім того позивачем до позовної заяви надано довідку про заборгованість ОСОБА_1 по оплаті вартості навчання та розрахунок заборгованості за навчання за 2011-2017 навчальні роки, однак, не надано розрахунків понесених навчальним закладом витрат на підготовку студента окремо по кожному навчальному року та не зазначено, які саме витрати були понесені. Не підтверджено, чому позивач стягує саме 144 634 грн 27 коп. вартості навчання, чим підтверджується саме така вартість навчання, а не в іншому розмірі. Суд зазначав, що відсутність зазначених документів позбавляє суд можливості переконатись у законності стягнення з ОСОБА_1 заявленої суми та перевірити правильність її розрахунку. Ухвалюючи додаткове рішення, суд зазначав, що заява про ухвалення додаткового рішення підлягає частковому задоволенню, оскільки відповідачем не обґрунтовано розмір витрат на правничу допомогу в їх повному обсязі, сума таких витрат є неспівмірною, оскільки не відповідає складності справи та наданому адвокатом об`єму допомоги. Проте, колегія суддів не може погодитись з висновками в рішеннях суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Судом встановлено, що між Вінницьким національним медичним університетом імені М.І. Пирогова та ОСОБА_1 , у зв`язку із її зарахуванням на навчання за державним замовленням - де навчання здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, було укладено Угоду про підготовку лікаря №1533. Вимога щодо укладення угоди про підготовку лікаря передбачена пунктом 5 «Порядку про працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням» затвердженого наказом МОЗ України №367 від 25.12.1997 року та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року за №246/2686, яким визначено, що керівники вищих навчальних закладів освіти після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду. Укладена з відповідачем Угода про підготовку лікаря №1533 відповідає формі, яка уміщена в додатку №1 до «Порядку про працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням». Оглядом вказаної Угоди встановлено, що її умови були погоджені сторонами та скріплені підписами ректора інституту та відповідача, як замовника. Матеріалами справи підтверджено, що на підставі Наказу №383 від 23.06.2017 року студентці 6 курсу медичного факультету №1 Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова ОСОБА_1 присвоєно кваліфікацію «Лікаря» з видачею диплома. Відповідно до зазначеного Наказу ОСОБА_1 видано диплом спеціаліста серії НОМЕР_2 від 24.06.2017 року. Згідно із зазначеним дипломом ОСОБА_1 закінчила у 2017 році Вінницький національний медичний університет імені М.І. Пирогова та здобула кваліфікацію: ступінь вищої освіти - спеціаліст, спеціальність «Лікувальна справа», професійна кваліфікація - лікар. Крім того, ОСОБА_1 одержала сертифікат ліцензійного іспиту в галузі знань «Медицина» від 07.06.2017 року №1058/2017. Зазначені диплом та сертифікат засвідчують, що ОСОБА_1 закінчила навчання у навчальному закладі. Отже, позивач взяті на себе зобов`язання передбачені угодою виконав повністю. Судом також встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до Направлення №4, виданого Головним управлінням охорони здоров`я Київської обласної державної адміністрації від 27 липня 2011 року, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №1159 від 29.06.1999 року «Про підготовку фахівців для роботи в сільській місцевості» та квотою на 2011 рік була направлена на навчання до Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова за спеціальністю «Лікувальна справа». Після закінчення навчання ОСОБА_1 повинна бути направлена для працевлаштування за спеціальністю в один із лікувально-профілактичних закладів, розташованих у сільській місцевості Рокитнянського району Київської області. Відповідно до направлення на роботу №62 від 30 березня 2017 року Міністерством охорони здоров`я України, ОСОБА_1 , яка закінчила Вінницький національний медичний університет імені М.І.Пирогова МОЗ України, у червні 2017 року направляється у розпорядженя Рокитнянської ЦРЛ ДОЗ Київської ОДА для роботи на посаді лікаря-невропатолога. На підставі вказаного направлення №62 від 30.03.2017 року деканом медичного факультуту №1 університету 24 червня 2017 року заповнено картку працевлаштування випускника та пропозиція щодо працевлаштування. Листом №1291 від 24.042017 року Комунального медичного закладу Рокитнянської районної ради Київської області «Рокитнянська центральна районна лікарня» повідомлено Департамент охорони здоров`я Київської обласної державної адміністрації про неможливість зарахування в інтернатуру за спеціальністю «Неврологія» ОСОБА_1 , у зв`язку з відсутністю у закладі вакантних посад лікаря-невролога. З огляду на викладене, враховуючи клопотання Департаменту охорони здоров`я Київської обласної державної адміністрації про зміну місця призначення ОСОБА_1 , відповідно до пункту 25 Порядку працевлаштування працівників держаних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом МОЗ України від 25.12.1997 року №367, Департамент управління персоналом та кадрової політики Міністерства охорони здоров`я України листом №11.2-10/21557 від 11.08.2017 року погодив зміну місця призначення на роботу ОСОБА_1 з посади лікаря-невролога Комунального медичного закладу Рокитнянської районної ради Київської області «Рокитнянська центральна районна лікарня» на посаду лікаря-акушера-гінеколога цієї ж лікарні. Наказом Департаменту охорони здоров`я Київської обласної державної адміністрації №283-н від 22.08.2017 року «Про працевлаштування лікаря ОСОБА_1 » головного лікаря Комунального медичного закладу Рокитнянської районної ради Київської області «Рокитнянська центральна районна лікарня» зобов`язано зарахувати на посаду лікаря-інтерна зі спеціальністю «Акушерство та гінекологія» випускницю 2017 року Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова ОСОБА_1 від 01.08.2017 року. Пунктом 1.5 зазначеного наказу передбачено переведення ОСОБА_1 після закінчення інтернатури на посаду лікаря-акушера-гінеколога Комунального медичного закладу Рокитнянської районної ради Київської області «Рокитнянська центральна районна лікарня» для відпрацювання трьох років. Пунктом 2 наказу базою заочної частини інтернатури визначено Комунальний заклад Київської обласної ради «Київський обласний центр охорони здоров`я матері і дитини». Судом також встановлено, що на підставі вказаного наказу №283-н від 22.08.2017 року головним лікарем Комунального медичного закладу Рокитнянської районної ради Київської області «Рокитнянська центральна районна лікарня» 01 вересня 2017 року з ОСОБА_1 укладено Угоду про відпрацювання в КМЗ «Рокитнянська ЦРЛ» після закінчення навчання в інтернатурі. За зазначеною угодою КМЗ «Рокитнянська ЦРЛ» зобов`язується працевлаштувати ОСОБА_1 на посаді лікаря за відповідною спеціальністю після закінчення навчання в інтернатурі (за винятком змін в організації виробництва і праці, в тому числі реорганізації або перепрофілювання підприємства, скорочення штату працівників). Встановлено, що лікар-інтерн ОСОБА_1 , в свою чергу зобов`язується відпрацювати за спеціальністю в КМЗ «Рокитнянська ЦРЛ» не менше 3 років після закінчення навчання в інтернатурі. Відповідно до інформації, наданої КМЗ «Рокитнянська ЦРЛ», лікаря-інтерна ОСОБА_1 31 липня 2020 року було звільнено із займаної посади за власним бажанням, відповідно до частини 3 статті 38 КЗпП України, про що видано наказ №64 від 22.07.2020 року. Про звільнення лікаря-інтерна ОСОБА_1 . Комунальним медичним закладом Рокитнянської районної ради Київської області «Рокитнянська центральна районна лікарня» інформовано Вінницький національний медичний університет імені М.І.Пирогова. Зокрема зазначено, що ОСОБА_1 була зарахована в інтернатуру від 01 вересня 2017 року до 31 липня 2020 року, не відпрацювала 3-х річного терміну та звільнилася з посади лікаря-інтерна 31 липня 2020 року за власним бажанням. Також, судом встановлено, що відповідно до довідки №442 від 28.04.2020 року, виданої Комунальним закладом Київської обласної ради «Київський обласний центр охорони здоров`я матері і дитини», підтверджено, що лікар-інтерн ОСОБА_1 відпрацювала 22 дні пропуску, які були включені у графік роботи. Судом також встановлено, що Вінницьким національним медичним університетом імені М.І.Пирогова 09 вересня 2020 року за №01/70-1723 направлено ОСОБА_1 лист-вимогу про відшкодування вартості навчання у сумі 144 634 грн 27 коп. та надано рахунок для перерахування коштів. Підставою для направлення листа-вимоги зазначено порушення ОСОБА_1 умов Угоди №1533 про підготовку лікаря, зокрема її звільнення за власним бажанням до терміну відпрацювання трьох років за місцем направлення. За ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Стаття 16 ЦК України визначає способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, відшкодування майнової шкоди. Відповідно до загальних умов виконання зобов`язання, встановлених ч.1 ст.526 ЦК України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною 1 ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). За змістом ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди. Постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року №992 було затверджено Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Порядок працевлаштування випускників ВНЗ), підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, пунктом 3 якого передбачено, що цей Порядок поширюється на осіб, які навчаються за спеціальністю медичного профілю. Згідно з пунктом 4 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком №

1. Згідно з Указом Президента України від 23 січня 1996 року №77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Указ Президента №77/96) особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов`язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до Державного бюджету повну вартість навчання. Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року №367 затверджено Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Порядок працевлаштування №367), пунктом 6 цього Порядку передбачено, що випускники, які уклали угоду з вищим закладом освіти після зарахування на навчання, зобов`язані відпрацювати за місцем призначення не менше ніж три роки. Договірне зобов`язання - це відносне правовідношення між юридично рівними і майново самостійними особами, що виникає на підставі укладеного договору, який виражає їх загальну волю на досягнення цивільно-правових результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається у разі здійснення боржником певних активних дій, що відповідають праву вимоги кредитора і не зачіпають прав і законних інтересів третіх осіб, що не є учасниками зазначеного правовідношення. Оскільки метою договірних зобов`язань є досягнення їх сторонами певних правових результатів, особливого значення набуває їх виконання. Виконання зобов`язання - це вчинення кредитором і боржником дій, що становлять його предмет. При виконанні різноманітних договірних зобов`язань суб`єкти мусять керуватися загальними засадами, що йменуються принципами виконання зобов`язання. І в сучасних умовах до них відносять принципи належного та реального виконання зобов`язання, які, до речі, традиційно вважались такими. Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). За змістом статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди. Відповідно до частини другої статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Як вірно зазначено судом першої інстанції, якщо між сторонами укладеної угоди про підготовку фахівця з вищою освітою передбачений обов`язок цього фахівця після закінчення відповідного навчання відпрацювати три роки, наприклад, в закладі охорони здоров`я, куди цей фахівець (випускник) буде направлений за розподілом, а також його обов`язок компенсувати (відшкодувати) замовнику його навчання вартість витрат цього замовника на це навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (наприклад, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом), то зазначене зобов`язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов`язанням. Є розумним та справедливим відповідне договірне зобов`язання щодо відпрацювання фахівцем після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника такого навчання, який оплатив навчання фахівця. Покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов`язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті які надаються іншим працівниками державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасник умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 січня 2021 року у справі №607/3693/17). Якщо частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року була чинною на час вступу студента до вищого навчального закладу, та особа, яка претендує на отримання вищої освіти, добровільно підписала угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, навчалася за кошти державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість цього навчання, погодилася на працевлаштування її відповідним навчальним закладом на умовах зазначеної угоди та отримала направлення на роботу, то у разі відмови цієї особи відпрацювати відповідно до умов зазначеної угоди встановлений термін відпрацювання заклад освіти, який забезпечив відповідне навчання цієї особи, може в судовому порядку стягнути з неї кошти за навчання. Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Оскільки частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року у редакції, чинній на час виникнення правовідносин сторін цього спору щодо здобуття відповідачем зазначеної освіти, була чинною, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди від 01 вересня 2006 року, регулюються саме нею. Положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, в даному разі потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності, в тому разі коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, однак скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, украденому цією особою. Щодо обов`язку особи відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати визначену договором ро навчання кількість років Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) висловлювався в ряді справ. У справі Chitos проти Греції (рішення від 04 червня 2015 року, заява №51637/12) ЄСПЛ зазначав, що заявник не може правомірно стверджувати, що не знав принципу і обсягу зобов`язання, яке він взяв на себе, обравши кар`єру офіцера і військового лікаря. Однією з головних переваг вступу до армії було безкоштовне навчання. Дійсно, збройні сили беруть на себе вартість усього навчання такої особи, сплачують їй платню і надають соціальне забезпечення як кадровому офіцеру. Натомість від офіцера після отримання диплома вимагається взяти на себе зобов`язання служити у відповідному званні певну кількість років. ЄСПЛ вважає, що накладене на кадрових офіцерів зобов`язання після завершення навчання нести службу протягом певного строку є невід`ємним від покладеного на них завдання. Обчислення строку дії контрактів офіцерів, які отримали освіту коштом армії, і умови розірвання таких контрактів належать до розсуду держави. Вимога держави повернути кошти, витрачені на навчання офіцерів і військових медиків, а також на їх забезпечення відповідно до потреб, виправдовують заборону розривати контракт протягом певного строку і встановлення відшкодування витрат, яких зазнала держава протягом років навчання. Зобов`язання військових лікарів, які бажають піти у відставку до завершення контракту, сплатити державі певну суму на відшкодування витрат, понесених на їх навчання, цілком виправдовується перевагами, яких не мають цивільні студенти у сфері медицини, зокрема забезпеченим працевлаштуванням, отриманням платні тощо. Сам принцип відкупу років, які залишається відслужити, не становить порушення принципу пропорційності. У справі Lazaridis проти Греції (рішення від 12 січня 2016 року, заява № 61838/14) заявник (лікар, підполковник армії) подав клопотання про його дострокове відрахування з армії. Генеральний штаб армії зобов`язав заявника виплатити державі відшкодування у сумі 121 321,72 Євро як компенсацію за дострокове звільнення. Заявник оскаржив таке рішення до суду. Суд відхилив його скаргу, у зв`язку із тим, що заявник, отримавши відповідну освіту, зобов`язався відслужити в армії дев`ятнадцять років і вісімнадцять днів, але він прослужив лише чотирнадцять років, два місяці та шість днів. Заявник оскаржив це рішення національного суду. В аналогічній справі Charalambos Pierrakos проти Греції (рішення від 26 травня 2020 року, заява №51743/17) суд постановив, що обов`язок медичних працівників, які хотіли б покинути збройні сили держави до закінчення терміну служби, виплачувати державі певні суми відшкодування витрат на навчання є повністю виправданим з урахуванням привілеїв, якими вони користуються в порівнянні зі студентами в галузі цивільної медицини. Особі, яка зараховується на навчання до військового закладу освіти, відомо, що у разі безкоштовного навчання, виплати винагороди за службу та у зв`язку з військовим статусом, вона зобов`язується служити в армії протягом відповідного періоду після закінчення навчання. Такий обов`язок відповідає загальновизнаній меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме військові абітурієнти, які вивчали медицину та здобували відповідну спеціалізацію, мали можливість займатися приватною медичною практикою. Таким чином, принцип відшкодування (викупу) решти років служби не порушує принцип пропорційності (дивитись згадувану вище справу Chitos проти Греції, п.п. 92-100). Ці міркування застосовні і в даному випадку. У справі Yanas?k проти Туреччини (рішення від 06 січня 1993 року заява № 14524/89) щодо права на освіту ЄСПЛ зазначив, що гарантування права на освіту не виключає застосування дисциплінарних стягнень; встановлені обмеження у справі заявника щодо права на освіту у Військовій академії не обмежують його право на освіту у цивільних навчальних закладах. Щодо захисту права власності у рішенні ЄСПЛ вказано, що у заявника виник борг перед державою щодо відшкодування плати за навчання, харчування, проживання у разі невиконання обов`язку стосовно проходження військової служби в армії у встановлений законодавством період. Комісія вважає, що обов`язок здійснити такі відшкодування після відрахування з навчального закладу не порушує права заявника відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Обов`язок особи, яка зобов`язалась відпрацювати за направленням після завершення її навчання за рахунок коштів держави, не передбачає втручання у її права, гарантовані статтею 4 Конвенції щодо заборони примусової чи обов`язкової праці. ЄСПЛ підкреслює, що не кожна праця, яку вимагають від особи під загрозою «покарання», становить заборонену цим положенням «примусову чи обов`язкову працю». Слід врахувати, зокрема, характер і обсяг даної діяльності, вільне укладення відповідних домовленостей (угод) у зв`язку із чим особа усвідомлює принцип і обсяг свого зобов`язання, яке вона бере, отримуючи безкоштовну освіту тощо. Такі обставини дозволяють відрізнити «примусову працю» від роботи, якої можна розумно вимагати за відповідних обставин. В протилежному випадку ЄСПЛ застосовує поняття «непропорційний тягар» та перевіряє, чи на особу було накладено такий тягар, що є єдиним чинником, на підставі якого ЄСПЛ може встановити порушення пункту 2 статті 4 Конвенції. Обов`язок особи відшкодувати на користь держави кошти, витрачені на її навчання (пов`язані із цим витрати, їх окремі види тощо) за невиконання вимоги про відпрацювання за направленням не є втручанням у право власності особи, гарантоване статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та не становить порушення принципу пропорційності. Відповідно до практики ЄСПЛ такі суми відшкодування на корить держави можуть визначатись з урахуванням вартості навчання, виплат на утримання особи, яка навчається (наприклад, вартість проживання, їжі та обладнання, наданих особі під час навчання), субсидованої державою стипендії особі, яка навчається. Стаття 2 Протоколу №1 до Конвенції захищає та гарантує загальне особисте право особи на освіту. Держави не зобов`язуються організовувати за власний кошт або субсидувати освіту визначеного виду або рівня. Водночас, держава не зобов`язана виключно утримуватись від порушень цього права, а несе й відповідні позитивні зобов`язання, аби забезпечити дотримання права, захищеного статтею 2 Протоколу №1 до Конвенції. Відповідні обмеження не повинні звужувати згадане право настільки, щоб порушити його сутність і позбавити його ефективності. Такі обмеження мають бути передбачуваними для зацікавленої особи і переслідувати законну мету. Згідно з частиною другою статті 52 Закону України Про Освіту 1991 року випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За ч.2 статті 52 Закону України «Про освіту» (в редакції, чинній від 23 березня 1996 року до 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення угоди від 01 вересня 2006 року), пункту 2 Указу Президента №77/96, пункту 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ (редакція чинна на час укладення угоди від 01 вересня 2006 року) та пункту 21 Порядку працевлаштування №367 (редакція чинна на час укладення угоди від 01 вересня 2006 року) випускник має обов`язок відшкодувати у всатновленому порядку до Державного або місцевого бюджетів вартість його навчання та компенсувати замовникові його навчання всі витрати цього замовника на це навчання за наступних умов, погоджених між ним та відповідним навчальним закладом, який здійснив відповідне навчання за рахунок Державного бюджету, а саме: випускник після отримання вищої освіти повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні його на роботу, та відпрацювати обумовлений угодою на його навчання термін; цього випускника звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої. При цьому незгода цього випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за відповідним призначенням. У разі неприбуття молодого фахівця за направленням або його відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати (відповідно до пункту 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ). Також, пунктом 21 чинного Порядку працевлаштування №367 передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати на освіту, тобто і виплати академічної стипендії. Такий правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 січня 2018 року (справа №607/9099/15-ц), від 19 вересня 2018 року (справа №607/3690/17), від 31 жовтня 2018 року (справа №607/3681/17-ц), від 15 травня 2019 року (справа №598/760/17), від 30 січня 2019 року (справа №607/3682/17), від 26 червня 2019 року (справа №607/7122/17-ц). Як вбачається з угоди про підготовку лікаря №1533 від 01 червня 2017 року, підписаної ОСОБА_1 , студент зобов`язується оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою фахівця за напрямом підготовки «медицина, лікувальна справа», прибути після закінчення вищого навчального закладу на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Виходячи з наведеного, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в позові з цих підстав, оскільки підписання угоди про підготовку лікаря №1533 є належним та допустимим доказом того, що ОСОБА_1 навчалась за рахунок коштів державного бюджету. Крім того, до позовної заяви було долучено Облікову картку випускника Вінницького медичного університету 2017 року випуску, з якої вбачається, що ОСОБА_1 в 2011 році вступила до Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова, форма навчання - за державним замовленням (а.с.11). Також, суд дійшов помилкового висновку про відсутність розрахунку заборгованості, оскільки в матеріалах справи міститься розрахунок заборгованості за навчання за 2011-2017 навчальний рік випускниці ВНМУ ім. М.І. Пирогова ОСОБА_1 , спеціальність «Лікувальна справа» від 06.11.2020 року, згідно якого оплата згідно розрахунку вартості навчання за 2011-2017 навчальний рік складає 144 634 грн 27 коп. Відповідно до вимог ч.2 ст.625 ЦК України здійснено розрахунок суми боргу: 1) Основна сума боргу - 144 634 грн 27 коп. 2) Індекс інфляції - 32 036 грн 49 коп. 3) 3% відсотки річних - 16 943 грн 02 коп. Вказано, що загальна сума боргу за навчання станом на 06.11.2020 року громадянки ОСОБА_1 по оплаті вартості навчання становить 193 613 грн 78 коп (а.с.15). Відповідно до ст.ст.77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Згідно зі ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зокрема, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст.376 підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 04 травня 2022 року скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позов Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова задовольнити та стягнути з ОСОБА_1 на користь Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова грошові кошти в сумі 193 613 грн 78 коп., що включає: основну суму боргу 144 634 грн 27 коп., збитки від інфляції (з урахуванням встановленого індексу інфляції) становить 32 036 грн 49 коп., 3% відсотки річних від простроченої суми становлять 16 943 грн 02 коп. в рахунок відшкодування вартості навчання, компенсації інфляційних та 3% річних на суму вартості навчання за порушення строків відшкодування. Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що оскільки основне рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 04 травня 2022 року підлягає скасуванню, то додаткове рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 16 травня 2022 року, як невід`ємну його частину, також слід скасувати, і в задоволенні заяви Капустіна В.В. - представника ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення відмовити. Також, в порядку ст.141 ЦПК України слід стягнути з ОСОБА_1 на користь Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 904 грн 21 коп. та за подання апеляційної скарги у розмірі 4 356 грн 31 коп. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова задовольнити. Рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 04 травня 2022 року та додаткове рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 16 травня 2022 року скасувати і ухвалити нове судове рішення. Позов Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова до ОСОБА_1 про стягнення вартості навчання задовольнити. Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) на користь Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова (код ЄДРПОУ 02010669) грошові кошти в сумі 193 613 грн 78 коп., що включає: основну суму боргу 144 634 грн 27 коп., збитки від інфляції (з урахуванням встановленого індексу інфляції) становить 32 036 грн 49 коп., 3% відсотки річних від простроченої суми становлять 16 943 грн 02 коп. в рахунок відшкодування вартості навчання, компенсації інфляційних та 3% річних на суму вартості навчання за порушення строків відшкодування. Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) на користь Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова (код ЄДРПОУ 02010669) судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 904 грн 21 коп. та за подання апеляційної скарги у розмірі 4 356 грн 31 коп. В задоволенні заяви Капустіна Віталія Володимировича - представника ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у ч.3 ст.389 ЦПК України. Головуючий: Судді: