Постанова 4805 № 279/3227/19

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №279/3227/19 Головуючий у 1-й інст. Невмержицька О. А. Категорія 84 Доповідач Галацевич О. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 грудня 2021 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого судді Галацевич О.М., суддів: Борисюка Р.М., Григорусь Н.Й., розглянувши у порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , на заочне рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області ухвалене 16 вересня 2019 року суддею Невмержицькою О.А. у м. Коростені, повний текст рішення складено 16 вересня 2019 року, у справі №279/3227/19 за позовом Вінницького національного медичного університету ім.М.І. Пирогова до ОСОБА_1 про стягнення вартості навчання, в с т а н о в и в : У червні 2019 року Вінницький національний медичний університет ім.М.І.Пирогова (далі Університет) звернувся в суд із позовом до ОСОБА_1 , у якому, посилаючись на невиконання останньою умов Угоди про підготовку лікаря №859 від 01.09.2010, просив стягнути з ОСОБА_1 : 136411,77 грн - вартості навчання, 7693,13 грн - збитків від інфляції, 2119,05 грн 3% річних від простроченої суми та судові витрати. Заочним рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 16 вересня 2019 року позов Університету задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Університету 136411,77 грн вартості навчання, 7693,13 грн збитків від інфляції та 2119,05 грн 3% річних. Ухвалою цього суду від 13 серпня 2021 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суду від 16 вересня 2019 року залишено без задоволення. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати заочне рішення, ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову Університету та вирішити питання розподілу судових витрат. ОСОБА_1 вказала, що її не було належним чином повідомлено про розгляд справи судом, у зв`язку з чим вона була позбавлена можливості реалізувати свої процесуальні права, зокрема подати відзив на позовну заяву. Зазначена обставина, відповідно до ч. 3 ст. 376 ЦПК України, є обов`язковою підставою для скасування судового рішення. Також, на її думку, вирішуючи спір, суд першої інстанції не звернув уваги, що забезпечення безоплатності освіти є однією з гарантій її доступності. Окрім того, частина 2 ст. 52 Закону України «Про освіту», яка була чинною на час її вступу до Університету, та передбачала обов`язок випускників вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, відпрацювати за направленням, втратила чинність, а чинний на день звернення з позовом Закон України «Про вищу освіту» не містить таких умов. Також, зазначила, що дійсно згідно з карткою працевлаштування випускника університету від 24.06.2016, вона надала свою згоду на направлення на роботу до закладу охорони здоров`я УОЗ Житомирської ОДА Коростенської ЦРП на посаду лікаря-онколога. 16 лютого 2018 року вона звільнилася з посади у зв`язку з переїздом на інше місце проживання, а саме до м.Києва, де продовжила працювати за фахом у іншій державній медичній установі - КНП «Консультативно-діагностичний центр» Голосіївського району м.Києва на посаді лікаря-онколога хірургічного відділення. У відзиві на апеляційну скаргу ректор Університету Мороз В. та представник Університету Сергійчук С. просили залишити її без задоволення, посилаючись на її безпідставність та правильність висновків суду першої інстанції. У своїх доводах послались на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові №607/3693/17 від 26.01.2021. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди. Відповідно до частини другої статті 52 Закону України про освіту 1991 року випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про освіту» (в редакції, чинній з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення угоди від 01 вересня 2010 року), пункту 2 Указу Президента № 77/96, пункту 14 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №992 від 22.08.1996 (редакція чинна на час укладення угоди від 01 вересня 2010 року), пункту 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року за № 246/2686, випускник має обов`язок відшкодувати у встановленому порядку до Державного або місцевого бюджетів вартість його навчання та компенсувати замовникові його навчання всі витрати цього замовника на це навчання за наступних умов, погоджених між ним та відповідним навчальним закладом, який здійснив відповідне навчання за рахунок Державного бюджету, а саме: випускник після отримання вищої освіти повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні його на роботу, та відпрацювати обумовлений угодою на його навчання термін; цього випускника звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої. При цьому незгода цього випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за відповідним призначенням. У разі неприбуття молодого фахівця за направленням або його відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати (відповідно до пункту 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ). Крім того, пунктом 21 чинного Порядку працевлаштування № 367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати на освіту, тобто і виплати академічної стипендії. Судом першої інстанції встановлено, що 19.07.2010 ОСОБА_1 до Вінницького національного медичного університету ім. М.І.Пирогова подано заяву та документи, передбачені умовами прийому вступників до вищих навчальних закладів. В подальшому між сторонами укладено угоду про підготовку лікаря №859, відповідно до умов якої відповідачка зобов`язалася, отримавши вищу освіту за держаним замовленням, працевлаштуватися на підставі направлення на роботу і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. В червні 2016 року ОСОБА_1 закінчила Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова, їй було присвоєно кваліфікацію "Лікар" з освітньо-кваліфікаційний рівнем "спеціаліст". Згідно картки працевлаштування випускника вказаного університету від 24.06.2016 відповідачка надала свою згоду щодо направлення її на роботу до закладу охорони здоров`я - УОЗ Житомирської ОДА Коростенської ЦРП, на посаду лікаря-онколога. Згідно листа №183 від 20.02.2018 направленого Комунальним закладом "Коростенська ЦРЛ Коростенської РДА" ректору Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова, ОСОБА_1 звільнено з посади лікаря-онколога "Коростенська ЦРЛ Коростенської РДА" за власним бажанням. За розрахунком позивача оплата вартості навчання ОСОБА_1 за період з 24.11.2018 по 31.05.2019 складає 146223,95 грн, з яких: основна сума боргу 136411,77грн, індекс інфляції 7693,13 грн, 3% річних 2119,05 грн. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 здобула вищу освіту за кошти державного бюджету, проте не відпрацювала три роки за місцем направлення та 16.02.2018 звільнилась за власним бажанням. Тому, оскільки відповідачкою не було дотримано вимог законодавства та угоди про підготовку лікаря від 01 вересня 2010 року №859 в частині зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу не менше трьох років відповідно до направлення на роботу та порушено добровільно взяті на себе цивільно-правові зобов`язання, суд вказав на наявність підстав для відшкодування вартості навчання з урахуванням відповідальності передбаченої ст. 625 ЦК України. Такий висновок є правильним, оскільки розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, застосував норми матеріального права, повно та всебічно з`ясував обставини справи, дослідив докази і надав їм належну оцінку. Доводи ОСОБА_1 у апеляційній скарзі про безоплатність вищої освіти, неправильного застосування судом норм матеріального права, зокрема, положень частини 2 ст. 52 Закону України «Про освіту», яка була виключена на час її звільнення, є безпідставними та спростовуються висновками Великої Палати Верховного Суду у аналогічних правовідносинах, викладеними у постанові №607/3693/17 від 26.01.2021. Так, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що, якщо між сторонами укладеної угоди про підготовку фахівця з вищою освітою передбачений обов`язок цього фахівця після закінчення відповідного навчання відпрацювати три роки, наприклад, в закладі охорони здоров`я, куди цей фахівець (випускник) буде направлений за розподілом, а також його обов`язок компенсувати (відшкодувати) замовнику його навчання вартість витрат цього замовника на це навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (наприклад, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом), то зазначене зобов`язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов`язанням. Покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов`язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті які надаються іншим працівниками державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасник умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах. Якщо частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року була чинною на час вступу студента до вищого навчального закладу, та особа, яка претендує на отримання вищої освіти, добровільно підписала угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, навчалася за кошти державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість цього навчання, погодилася на працевлаштування її відповідним навчальним закладом на умовах зазначеної угоди та отримала направлення на роботу, то у разі відмови цієї особи відпрацювати відповідно до умов зазначеної угоди встановлений термін відпрацювання заклад освіти, який забезпечив відповідне навчання цієї особи, може в судовому порядку стягнути з неї кошти за навчання. Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Оскільки частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року у редакції, чинній на час виникнення правовідносин сторін цього спору щодо здобуття відповідачем зазначеної освіти, була чинною, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди, регулюються саме нею. Положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, в даному разі потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності, в тому разі коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, проте скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, украденому цією особою. Тому, встановивши, що ОСОБА_1 добровільно підписуючи угоду від 01 вересня 2010 року, погодилася на працевлаштування її навчальним закладом, отримала направлення на роботу та, навчаючись за кошти Державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість свого навчання у разі відмови відпрацювати не менше трьох років, суд дійшов правильного висновку про задоволення позову і такий висновок відповідає вищевказаним висновкам Великої Палати Верховного Суду, а також висновкам, викладеним у постанові №127/12247/17-ц від 15.09.2021. Також є безпідставними, посилання ОСОБА_1 на зміну місця проживання та продовження роботи після звільнення в іншій державній медичній установі, оскільки відповідно до угоди про підготовку лікаря остання зобов`язувалась відпрацювати три роки саме за місцем направлення, а не в будь-якому іншому державному медичному закладі. Разом з тим, з огляду на відсутність належних доказів повідомлення ОСОБА_1 про дату, час і місце розгляду справи та обґрунтування такою підставою апеляційної скарги, заочне рішення суду першої інстанції, у відповідності до п.3 ч.3 ст.376 ЦПК України, підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову з вищенаведених підстав. Відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідачки на користь позивача підлягають стягненню понесені ним судові витрати на сплату судового збору за подання позову до суду в сумі 2193,36 грн. Дана справа є малозначною, оскільки визначена у ній ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п.1 ч.6 ст.19 ЦПК України). Тому, відповідно до п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України, судове рішення у цій справі не підлягає касаційному оскарженню. Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 16 вересня 2019 року скасувати, ухваливши нове судове рішення про задоволення позову. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова: 136411 гривень 77 копійок - вартості навчання, 7693 гривни 13 копійок - збитків від інфляції, 2119 гривень 05 копійок - 3% річних та 2193 гривни 36 копійок судових витрат. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Головуючий Судді Повний текст постанови складений 23 грудня 2021 року.