Постанова 4855 № 640/24557/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/24557/20 Суддя (судді) першої інстанції: Погрібніченко І.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 лютого 2023 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Мєзєнцева Є.І., суддів - Файдюка В.В., Сорочка Є.О., при секретарі Войтковській Ю.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 вересня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправними дій, скасування наказу, ВСТАНОВИВ : ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Мін`юсту, яка полягає у затримці виконання постанови Верховного Суду у складі колегії суду Касаційного адміністративного суду від 23 вересня 2019 року у справі №826/2778/14 про поновлення ОСОБА_1 на посаді; - визнати протиправними дії Мін`юсту щодо видання наказу від 27 березня 2020 року №1307/к «Про звільнення» щодо звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту з 30 березня 2020 року за відсутності зазначеної посади у структурі підрозділу та штатному розпису; - скасувати наказ Мін`юсту від 27 березня 2020 року №1307/к «Про звільнення» щодо звільнення ОСОБА_1 з посади з припиненням державної служби, як незаконний з часу його видання; - поновити ОСОБА_1 на роботі. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 вересня 2022 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Представником відповідача було подано відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого зазначено, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, судом першої інстанції було вірно становлено всі обставини справи, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги позивача. Позивачем було надіслано на адресу суду відповідь на відзив відповідача, за замістом якого зазначено про відсутність об`єктивних підстав для його звільнення, а тому просив не брати до уваги відзив представника відповідача. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку. Судом першої інстанції встановлено, що Постановою Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі №826/2778/14 за позовом ОСОБА_1 до Мін`юсту про визнання дій протиправними, скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, суд визнав протиправними дії Мін`юсту щодо проведення 20 січня 2014 року атестації головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Мін`юсту ОСОБА_1 ; визнав незаконним та скасував наказ Мін`юсту від 03 лютого 2014 року №178/к про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Мін`юсту за пунктом четвертим статті 40 Кодексу законів про працю України; поновив ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України з 03 лютого 2014 року; адміністративну справу №826/2778/14 в частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16 січня 2014 року по день постановлення рішення у справі, моральної шкоди та компенсації, пов`язаної з участю у судових засіданнях направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. На виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі №826/2778/14, Мін`юст видав наказ від 14 лютого 2020 року №669/к, яким скасував наказ Мін`юсту від 03 лютого 2014 року №178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновив його на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Мін`юсту з 03 лютого 2014 року. Листом від 21 лютого 2020 року №1891/14.1/20 Мін`юст повідомив позивача, що у зв`язку зі змінами у структурі апарату Мін`юсту та внесенням змін до штатного розпису апарату Мін`юсту посада, на яку його поновлено, скорочена. З огляду на викладене, ОСОБА_1 попереджено про наступне звільнення із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Наказом Мін`юсту від 27 березня 2020 року №1307/к позивача звільнено з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Мін`юсту 30 березня 2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців з припиненням державної служби відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Вважаючи протиправними дії та бездіяльність відповідача, а також прийнятий ним наказ про звільнення, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стаття 43 Конституції України передбачає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Відповідно до статті 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Статтею 14 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Відповідно до статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення, які набрали чинності або підлягають негайному виконанню, є підставою для його виконання. У відповідності до пунктів 2 та 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби. Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави. За приписами статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 01 липня 2015 року у справі №6-435цс15, законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов`язок полягає у тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу. З матеріалів справи вбачається, що наказом Мін`юсту від 14 лютого 2020 року №669/к, на виконання постанови Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі №826/2778/14, поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Мін`юсту з 03 лютого 2014 року. Таким чином, рішення суду про поновлення позивача на посаді було фактично виконано Мін`юстом 14 лютого 2020 року. Позивач вважає, що відповідач допустив протиправну бездіяльність під час винесення наказу про його поновлення на посаді, оскільки рішення суду в цій частині було виконано через 5 місяців після його оголошення. Верховний Суд у постанові від 22 січня 2021 року у справі №640/16224/19 зауважив, що як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з`ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи. З огляду на наведені положення законодавства у сфері трудових відносин, суд встановив, що постанова Верховного Суду у справі №826/2778/14 оголошена 23 вересня 2019 року, а наказ про поновлення позивача на посаді винесений Мін`юстом 14 лютого 2020 року, тобто час затримки виконання рішення суду обраховується з 24 вересня 2019 року по 13 лютого 2020 року та становить майже 5 місяців. При цьому, відповідач жодним чином не обґрунтував у відзиві на позовну заяву причини затримки виконання рішення суду. У той же час, суд зазначає, що згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У контексті завдання адміністративного судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести, а суд - встановити, що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту. Заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача. Поряд з цим, слід відмітити, що у розумінні статті 55 Конституції України, статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України, звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах. В той же час, не можуть бути об`єктом судового захисту права та інтереси, які станом на час звернення до суду фактично не порушені, а обґрунтування настання таких наслідків, виражається у побоюваннях, носить імовірний характер і ґрунтується на суб`єктивних припущеннях особи, яка звертається до суду. При цьому, суд зазначає, що предметом розгляду адміністративної справи є не притягнення до відповідальності за невиконання рішення, а ефективний захист прав позивача шляхом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах. Згідно статті 236 Кодексу законів про працю України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. В межах розгляду цієї адміністративної справи, ефективним способом захисту та відновлення порушених прав позивача може бути виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Водночас, в межах даної справи вказані вимоги не розглядаються. З огляду на викладене, задоволення вимоги позивача про визнання бездіяльності Мін`юсту, яка полягає у затримці виконання постанови Верховного Суду у складі колегії суду Касаційного адміністративного суду від 23 вересня 2019 року у справі №826/2778/14 про поновлення ОСОБА_1 на посаді, не буде мати жодних правових наслідків для позивача, а тому вимоги в цій частині задоволенню не підлягають. Стосовно вимог позивача про визнання протиправними дії Мін`юсту щодо прийняття наказу від 27 березня 2020 року №1307/к про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту з 30 березня 2020 року за відсутності зазначеної посади у структурі підрозділу та штатному розпису та скасування наказу Мін`юсту від 27 березня 2020 року №1307/к «Про звільнення» щодо звільнення ОСОБА_1 з посади з припиненням державної служби з часу його прийняття, суд зазначає таке. Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, урегульовані Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII (далі також - «Закон №889-VIII», у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин). Пункт 4 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу» серед підстав для припинення державної служби виділяє її припинення за ініціативою суб`єкта призначення. Приписами частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу. За змістом частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення. Предметом спору у цій справі є правомірність наказу відповідача, яким позивача звільнено з 30 березня 2020 року з роботи у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців з припиненням державної служби відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». При цьому, факт скорочення посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Мін`юсту не заперечується позивачем, що підтверджується матеріалами позовної заяви та додатковими поясненнями. Суд зазначає, що на час виникнення спірних правовідносин пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» діяв у редакції Закону №117-IX від 19 вересня 2019 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади». Натомість частини третя статті 87 Закону України «Про державну службу» діяла у редакції Закону України від 14 січня 2020 року №440-IX «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» (далі по тексту - Закон №440-IX), який набрав чинності 13 лютого 2020 року. Так, Законом №440-IX були внесені зміни, серед іншого, до статті 87 Закону України «Про державну службу», частину третю якої доповнено новим абзацом наступного змісту: «Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення». Верховний Суд сформував правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції Закону України від 14 січня 2020 року №440-ІХ), виклавши його у низці постанов, зокрема від 28 липня 2021 року у справі №640/11024/20, від 30 листопада 2021 року у справі 480/4055/20, від 8 грудня 2021 року у справі №380/3646/20, від 23 грудня 2021 року у справі №380/3551/20, від 28 квітня 2022 року у справі №380/3580/20, від 14 липня 2022 року у справі №380/3838/20, від 19 липня 2022 року у справах №380/3671/20, №380/3753/20, від 28 липня 2022 року у справі №420/5198/21. Цей висновок полягає в тому, що вжите у частині третій статті 87 Закону України «Про державну службу» слово «може» означає, що на суб`єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов`язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб`єкта призначення. У межах наведеного висновку суд також зауважив, що за змістом роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20 лютого 2020 року №86р/з при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб`єкта призначення або керівника державної служби, а не обов`язком. На цій основі суд констатував, що із набранням чинності Законом №440-IX від 14 січня 2020 року законодавець надав можливість суб`єкту призначення або керівнику державної служби розірвати трудовий договір з державним службовцем з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу. Водночас аналіз положень Закону України «Про державну службу» свідчить, що суб`єкт призначення не зобов`язаний був пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі. Як свідчать матеріали справи, позивача звільнено у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців. Отже, аналіз положень Закону №889-VIII, яким визначалася підстава припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення на момент прийняття оспорюваного наказу, свідчить, що суб`єкт призначення не зобов`язаний був пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі, відтак, доводи позивача про протиправність його звільнення із займаної посади державної служби за ініціативою суб`єкта призначення без пропозиції переведення на іншу посаду державної служби в Мін`юсті, є помилковими. Щодо доводів позивача стосовно порушення відповідачем гарантованого державою переважного права залишення на роботі, передбаченого пунктом 14 частини першої статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», суд зазначає таке. ОСОБА_1 є інвалідом війни ІІ групи, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 . У відповідності до пункту 14 частини першої статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» особам з інвалідністю внаслідок війни та прирівняним до них особам надаються такі пільги, зокрема, переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці та на працевлаштування у разі ліквідації підприємств, установ, організацій. Отже, зазначена норма чітко гарантує особам з інвалідністю переважне право залишення на роботі у двох випадках: 1) скорочення чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці; 2) працевлаштування у разі ліквідації підприємств, установ, організацій. Як свідчать матеріали справи, позивача звільнено у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців. Таким чином, жодна з підстав, зазначених пункті 14 частини першої статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», не може застосовуватись до цих спірних правовідносин, оскільки у Мін`юсті не відбулось ані скорочення чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, ані ліквідації. Крім того, суд відхиляє доводи позивача стосовно протиправності дій Мін`юсту щодо поновлення його на неіснуючій посаді наказом від 14 лютого 2020 року №669/к, оскільки постановою Верховного Суду у складі колегії суду Касаційного адміністративного суду від 23 вересня 2019 року у справі №826/2778/14 ОСОБА_1 поновлено саме на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України з 03 лютого 2014 року, та не зазначено альтернативного варіанту щодо поновлення на іншій рівнозначній посаді. Враховуючи викладене, позовні вимоги в частині визнання дій Мін`юсту щодо звільнення позивача та скасування наказу від 27 березня 2020 року №1307/к про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту не підлягають задоволенню. Позовна вимога про поновлення на посаді є похідною від вимоги про скасування наказу, а тому також не підлягає задоволенню. Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. За наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи. За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 вересня 2022 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Є.І.Мєзєнцев cуддя В.В.Файдюк суддя Є.О.Сорочко