Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/9979/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/9979/21 Суддя (судді) першої інстанції: Басай О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 січня 2023 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого-судді: Черпіцької Л.Т., суддів: Глущенко Я.Б., Пилипенко О.Є., за участю секретаря: Висоцького А.М., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України, ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від "17" серпня 2022 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про визнання протиправною бездіяльність,- В С Т А Н О В И Л А: ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо необхідності проведення з ОСОБА_1 своєчасного повного фактичного розрахунку при звільненні з військової служби; - стягнути з Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 606 512, 38 грн. В обґрунтування позову зазначено, що у зв`язку з не проведенням відповідачем своєчасного повного фактичного розрахунку при звільненні з військової служби, що встановлено судовим рішенням, позивач має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від "17" серпня 2022 р. позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо необхідності проведення з ОСОБА_1 своєчасного повного фактичного розрахунку при звільненні з військової служби. Стягнуто з Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 65 988,55 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що остаточний розрахунок з Позивачем при звільненні було здійснено відповідачем з порушенням строків, встановлених статтею 116 КЗпП України, а тому позивач має право на виплату йому середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні згідно статті 117 Кодексу законів про працю України, у той же час, пропорційно розміру невиплачених сум за період з 10.04.2019 по 28.07.2021 в сумі 65 988, 55 грн. Позивач, не погоджуючись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та недотримання норм матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нову постанову, якою частково змінити рішення суду першої інстанції, задовольнивши позовні вимоги в повному обсязі. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, скаржник зазначає, що суд першої інстанції при визначенні належної до стягнення з відповідача суми середнього заробітку, з посиланням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, неправильно застосував принцип справедливості та співмірності розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат та заявленої до стягнення суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, безпідставно значно зменшивши заявлену позивачем суму. Відповідач також, не погоджуючись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Мотивуючи апеляційну скаргу, відповідач зазначив, що з прийняттям судового рішення (в цьому випадку в адміністративній справі № 320/7613/20 набрало законної сили 26.01.2021 року), яким присуджено на користь позивача певні суми коштів, статті 116 та 117 КЗпП України не застосовуються, а зобов`язання роботодавця виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судове рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення КЗпП України передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом. Крім того, на думку скаржника, на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Сил України та інших військових формуваннях, приписи КЗпП України не поширюється, адже військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять військову службу, яка віднесена до публічної служби. Також відповідач зазначає про порушення позивачем процесуального строку звернення до суду. Відповідач вказує, що оскільки позивача виключено зі списків особового складу 09.04.2019, то початок тримісячного відліку (строку визначеного частиною першою статті 233 КЗпП, коли звільнений позивач дізнався або повинен був дізнатися про те що відповідач з ним розрахувався) - є саме 2019 рік. Однак, позивач лише через 1 (один) рік після звільнення з військової (публічної служби) звернувся з позовною заявою до сторін судового процесу в адміністративній справі № 320/7613/20 з вимогою здійснити перерахунок одноразової грошової допомоги. На думку скаржника, стягнення складових заробітної плати (грошового забезпечення для військовослужбовців) відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП не обмежується будь яким строком звернення до суду, натомість, стягнення середнього заробітку обмежується строком звернення до суду, встановленим частиною першою статті 233 КЗпП України та частиною п`ятою статті 122 КАС України. Позивач відзив на апеляційну скаргу відповідача не подав. Натомість, відповідач подав відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просить залишити скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, наполягаючи на необґрунтованості доводів скаржника і правильності висновків суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення, з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено, що наказом начальника Генерального штабу-Головнокомандувачем Збройних Сил України від 21.02.2019 № 71, відповідно до пункту другого частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу" полковника ОСОБА_1 , офіцера інформаційно-аналітичного відділу інформаційно-аналітичного управління Головного управління персоналу Генерального штабу Збройних Сил України звільнено з військової служби у запас за пунктом "б" (за станом здоров`я) (том 1 а.с. 17). Наказом начальника Генерального штабу-Головнокомандувачем Збройних Сил України (по стройовій частині) від 09.04.2019 № 68, позивача з 09.04.2019 виключено зі списків особового складу, всіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до Києво-Святошинського районного військового комісаріату Київської області. Припинено доступ до державної таємниці (том 1 а.с. 18). Разом з тим, при звільненні позивачу не виплачена грошова компенсація за невикористані дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у зв`язку з чим позивач звертався до суду за захистом своїх прав. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 24.12.2020 у справі № 320/7613/20 визнана протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій та зобов`язано виплатити позивачу вказану компенсацію. На виконання зазначеного судового рішення відповідачем виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки, як учаснику бойових дій в сумі 48 897, 04 грн лише 28.07.2021, що підтверджується випискою по карткового рахунку позивача (том 1 а.с. 20-21). Вважаючи бездіяльність відповідача щодо необхідності проведення з позивачем своєчасного та повного розрахунку при звільненні з військової служби протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом. Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам скаржників, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначає Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-ХІІ (далі також - Закон № 2011-ХІІ), який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі. Відповідно до статті 1 Закону № 2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. Статтею 1-2 Закону № 2011-XII визначено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації. Згідно з частиною першою статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. За приписами пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі також - Положення № 1153) після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. При цьому механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам визначається Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 (далі також - Порядок № 704). Виплата грошового забезпечення у разі звільнення з військової служби визначена розділом XXXI Порядку №

704. Відповідно до пункту 1 розділу XXXI Порядку № 260 грошове забезпечення у разі звільнення з військової служби виплачується військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби) - у розмірі грошового забезпечення, передбаченого для займаної посади з дня одержання військовою частиною наказу чи письмового повідомлення про звільнення до дня виключення наказом зі списків особового складу включно, але не більше ніж до дня здавання справ та посади (в межах установлених Міністром оборони України строків) або до дня закінчення щорічної відпустки, яка надається після здавання справ та посади. Отже, суд першої інстанції правильно зазначив, що на день виключення позивача зі списків особового складу (09.04.2019), відповідач мав провести з ним повний розрахунок. Наведені норми законодавства по відношенню до спірних правовідносин є спеціальними. Водночас зазначеними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою, звільненою з військової служби. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Разом з тим, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців із військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Натомість, дане питання врегульовано Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України). Отже, оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби. Аналогічного правового висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців, дійшов Верховний Суд у численній судовій практиці, зокрема у постановах від 10.05.2019 у справі № П/811/276/16, від 31.10.2019 у справі № 828/598/17, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18, від 20.01.2021 у справі № 200/4185/20-а, від 20.01.2021 у справі № 240/12238/19, від 05.03.2021 у справі № 120/3276/19-а, від 31.03.2021 у справі № 340/970/20, від 24.06.2021 у справі № 480/2577/20. Тож, доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Сил України та інших військових формуваннях, приписи КЗпП України не поширюється, є безпідставними. Так, відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення Позивача з військової служби) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Статтею 94 КЗпП України унормовано, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" від 01.07.1949 № 95 (далі також - Конвенція), в цілях цієї Конвенції термін "заробітна плата" означає незалежно від назви та методу обчислення будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчисленими в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, які підприємець повинен сплатити в силу письмового або усного договору про наймання послуг трудящому за працю, який або виконаний, або повинен бути виконаний, або за послуги, які або надані, або повинні бути надані. Статтею 2 Конвенції визначено, що вона застосовується до всіх осіб, яким виплачується чи має виплачуватись заробітна плата. Згідно з частиною другою статті 12 Конвенції, коли закінчується термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівникові, повинен бути здійснений відповідно до національного законодавства, колективного договору або рішення арбітражного органу або - за відсутністю такого законодавства, угоди або рішення - у розумний термін з урахуванням умов контракту. Так, економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці, визначає Закон України "Про оплату праці" від 24.03.1995 № 108/95-ВР, в редакції чинній на час звільнення Позивача з військової служби (далі також - Закон № 108). Відповідно до статті 1Закону № 108заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Статтею 2 Закону № 108 визначено, що основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду викладеною в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, яка підтримана Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, а саме у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України. Водночас під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Положення частини першої та частини другої статті 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, водночас істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум. Дійсно, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає. Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд. Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Зрештою, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц). Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16). Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково (пункт 92 постанови від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц). Також Верховним Судом ухвалено постанову від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, в якій сформовано наступний правовий висновок. Синтаксичний розбір текстуального змісту статті 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми. Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Отже, Верховний Суд у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку. Судом першої інстанції встановлено, що при виключенні позивача 09.04.2019 зі списків особового складу Головного управління персоналу Генерального штабу Збройних Сил України та всіх видів забезпечення, йому не виплачено всіх належних сум, адже при розрахунку таких сум відповідачем не було виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій. Така компенсація виплачена лише 28.07.2021 на виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 24.12.2020 у справі № 320/7613/20. Тож, остаточний розрахунок з позивачем проведено лише 28.07.2021. Наведене свідчить, що остаточний розрахунок з позивачем при звільненні здійснено відповідачем з порушенням строків, встановлених статтею 116 КЗпП України, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач має право на виплату йому середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні згідно статті 117 Кодексу законів про працю України, у той же час, пропорційно розміру невиплачених сум. Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі також - Порядок № 100), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Пунктами 5, 8 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Отже, за правилами Порядку № 100 у розрахунок середньої заробітної плати для цілей визначення розміру відшкодування середнього заробітку за час затримки при звільненні включаються виплати, які були нараховані працівникові за останні 2 календарні місяці роботи перед звільненням. Водночас відповідно до пункту 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, за службу понад установлений службовий час, у дні відпочинку, святкові, вихідні та неробочі дні грошове забезпечення військовослужбовцям додатково не виплачується. Розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата. Отже, при визначенні середньоденного заробітку позивача слід використовувати календарні дні, а не робочі дні. Як вже зазначалося, у день виключення позивача із списків особового складу Головного управління персоналу Генерального штабу Збройних Сил України йому не виплачена грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, в сумі 48 897, 04 грн. Остаточний розрахунок з позивачем проведено відповідачем лише 28.07.2021. Згідно з доводами позивача, що не заперечується відповідачем, за два календарні місяці служби перед звільненням йому нараховано грошове забезпечення в сумі 42 550, 00 грн. Сукупна кількість календарних днів за цей період складає 59 день. Тож, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 721,18 грн (42 550, 00 грн : 59). Кількість днів затримки розрахунку при звільненні за період з 10.04.2019 (дня, наступного за днем виключення позивача із списків особового складу та всіх видів забезпечення) по 28.07.2021 (день остаточного розрахунку) становить 841 календарних днів, що також сторонами у справі не заперечується. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що розмір середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні складає 606 512, 38 грн (середньоденне грошове забезпечення - 721, 18 грн х 841 - календарних днів затримки розрахунку). Водночас для застосування критеріїв пропорційності розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, слід з`ясувати загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат для вирахування проценту, що складає грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій в сумі 48 897, 04 грн у співвідношенні до загальної суми, що слугує підставою для застосування такого ж проценту середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні від загальної її суми, який є належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача, виходячи з принципу пропорційності. Судом першої інстанції встановлено, що при звільненні з військової служби позивачу нараховано грошове забезпечення у сумі 400 286, 97 грн. Отже, з урахуванням грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій в сумі 48 897, 04 грн, загальний розмір виплат, належних позивачеві при звільненні, мав становити 449 184, 01 грн (400 286, 97 грн + 48 897, 04 грн), у зв`язку з чим, частка грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій у цих виплатах складає 10,88 % (48 897,04 х 100 : 449 184, 01 грн). З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що враховуючи принцип пропорційності, належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача є стягнення на його користь 65 988, 55 грн, як середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (10, 88 % від 606 512, 38 грн), за період з 10.04.2019по 28.07.2021. Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності у подібних правовідносинах викладена в постанові Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 і підтримана Верховним Судом у постановах від 29.12.2020 у справі № 520/11337/18, від 18.03.2021 у справі № 240/12375/19, від 14.07.2021 у справі № 240/12178/20, від 22.07.2021 у справі № 200/5764/20-а, від 11.08.2021 у справі № 821/2093/16, від 23.09.2021 у справі № 340/1405/20, від 21.10.2021 у справі № 640/14764/20 та багатьох інших. Щодо посилання відповідача в апеляційній скарзі на правову позицію Верховного Суду, зокрема, викладену в постанові від 28.01.2020 у справі № 822/2663/15, згідно з якою стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, колегія суддів зазначає таке. Такі доводи скаржника побудовані з урахуванням правового висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 27 червня 2018 року у справі №810/1543/17, згідно з яким за наявності спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку, в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України, є безпідставним. Проте Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року (справа №821/1083/17) та від 13 травня 2020 року (справа №810/451/17) дійшла висновку, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації. Отже, доводи скаржника щодо того, що положення статті 117 КЗпП України не поширюються на правовідносини, які виникають у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості, є помилковими. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 14 липня 2022 року у справі № 620/3095/20. Також колегія суддів вважає безпідставними твердження відповідача про порушення позивачем процесуального строку звернення до суду, враховуючи наступне. Відповідно до частин першої, другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Частиною третьою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. При цьому правову позицію щодо юридичної природи відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України та щодо застосування статті 233 КЗпП України до спорів про його стягнення, ініційованих колишніми публічними службовцями, зокрема військовослужбовцями, Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, з якої вбачається, що за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 № 108/95-ВР середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Отже, передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування не є заробітною платою (грошовим забезпеченням). Окрім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 зазначила, що під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Отже, строк звернення до суду за вирішенням цього публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України. Судом встановлено що остаточний розрахунок з позивачем проведено відповідачем лише 28.07.2021, тож саме з цієї дати підлягає обчисленню строк звернення до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Матеріалами справи підтверджено, що позивач звернувся з цим позовом до суду 13.08.2021, тобто в межах процесуального строку, визначеного частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України. Отже, твердження відповідача про пропуск позивачем строку на звернення до суду із цим позовом є безпідставними. Суд відхиляє доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, про необґрунтоване зменшення судом першої інстанції розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки судом першої інстанції у повній мірі враховані правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, а також правильно застосовані до спірних правовідносин висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19. Варто додати, що обговорюваний у цій справі спосіб зменшення середнього заробітку, який підлягає стягненню на підставі статті 117 КЗпП України, не потрібно інтерпретувати як єдино правильний чи обов`язковий. Критерії, які запропонувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, містять широкий спектр умов, які можуть вплинути на суму середнього заробітку. Обставини кожної конкретної справи можуть бути різними, тож вимагатимуть індивідуального підходу і пояснення щодо застосування цих критеріїв. Однак, колегія суддів за встановлених обставин цієї справи не має переконливих аргументів для того, щоб вимагати застосування інших способів та/чи суджень з приводу обставин, які можуть мати значення для визначення суми відшкодування на підставі частини другої статті 117 КЗпП України. Проаналізувавши інші доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Крім того, аналізуючи всі доводи учасників справи, апеляційний суд враховує висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні від 21.01.1999 р. по справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід. Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає необхідним апеляційні скарги залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Керуючись ст. ст. 241, 242, 250, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційні скарги Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України, ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від "17" серпня 2022 р. - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Повний текст постанови виготовлено 31 січня 2023 року. Головуючий суддя Судді:Л.Т. Черпіцька Я.Б. Глущенко О.Є. Пилипенко