Постанова 4813 № 523/7192/19

Номер провадження: 22-ц/813/1632/23 Справа № 523/7192/19 Головуючий у першій інстанції Дяченко В. Г. Доповідач Погорєлова С. О. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17.01.2023 року м. Одеса Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі: головуючого судді: Погорєлової С.О. суддів: Таварткіладзе О.М., Заїкіна А.П. за участю секретаря: Дубрянської Н.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у справі за заявою ОСОБА_1 (зацікавлена особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області) про встановлення факту постійного проживання на території України, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Дяченко В.Г. 28 квітня 2021 року у м. Одеса, встановила: У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з заявою про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року, мотивуючи свої вимоги наступним. ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище ОСОБА_2 ) народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Одеса, про що 17 березня 1966 року було видано свідоцтво про народження. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 у м. Одеса народила доньку, ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження. 14 серпня 1985 року між заявницею та ОСОБА_5 був укладений шлюб, зареєстрований Відділом державної реєстрації актів цивільного по м. Бердянську Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорозької області. До 25 липня 1990 року ОСОБА_1 була зареєстрована в АДРЕСА_1 . У серпні 1990 року ОСОБА_6 разом із чоловіком та донькою переїхала до колишньої РСФСР, де останні проживали в селищі Калининський Панинського району Воронежської області. Після переїзду шлюбні стосунки погіршились, та у серпні 1991 року ОСОБА_6 разом із донькою ОСОБА_4 повернулась до м. Одеса. 01 вересня 1991 року заявниця віддала доньку ОСОБА_4 на навчання до загальноосвітньої школи I-III ступенів № 49 м. Одеси. Наприкінці березня 1992 року ОСОБА_6 поїхала до Панинського району Воронежської області колишньої РСФСР, з метою розірвання шлюбу із ОСОБА_5 25 березня 1992 року шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було розірвано, про що складено відповідний актовий запис №

2. Після розлучення заявниця одразу повернулась до України, в м. Одесу, та з того моменту за межі України не виїжджала. 26 серпня 1994 року ОСОБА_1 зареєструвалась в квартирі АДРЕСА_2 , та отримала паспорт громадянина України в ЖЕО по вул. Чкалова у м. Одеса. В подальшому заявниця втратила паспорт громадянина України, та у зв`язку із цим, 14 лютого 2001 року звернулась до ВПР та МР ОМУ УМВС України в Одеській області із заявою про видачу їй паспорту громадянина України натомість втраченого. ВПР та МР ОМУ УМВС України в Одеській області надало ОСОБА_1 письмову відповідь, з якої вбачається, що заявниця прибула до м. Одеси з Воронежської області, а тому не вважається громадянкою України, та рекомендовано останній звернутись із даною заявою до представництва країни, громадянкою якої вона є. 28 грудня 2018 року заявниця отримала Висновок про проведення перевірки обставин, що свідчать про відсутність громадянства Російської Федерації, з якого вбачається, що на підставі вивчення та перевірки всієї інформації та документів, ОСОБА_1 не є громадянкою Російської Федерації. 14 березня 2019 року ОСОБА_1 отримала письмову відповідь т.в.о. начальника Приморського РВ ГУ ДМС України в Одеській області № 5155/2936629, з якої вбачається, що в ході перевірки було встановлено адресу проживання гр. ОСОБА_1 в АДРЕСА_1 , однак оскільки не встановлено факт проживання громадянки ОСОБА_6 на момент 24 серпня 1991 року або на момент 13 листопада 1991 року на території України, в оформлені паспорту останній відмовлено. ОСОБА_1 зазначала, що не існує іншого способу для підтвердження належності її до громадянства України та отримання нею паспорта громадянина України, окрім як встановлення судовим рішенням факту її постійного проживання в Україні станом на 13 листопада 1991 року, тому звернулася до суду з відповідною заявою. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2021 року заяву ОСОБА_1 було задоволено. Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженки міста Одеса, Україна, на території України з серпня місяця 1991 року та по теперішній час. В апеляційній скарзі представник Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області просить рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Так, на думку апелянта, судом першої інстанції не було враховано, що заявник не використала всі можливості для отримання статусу громадянина України, та звернення до суду із заявою про встановлення факту є передчасним. Крім того, представник Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області вважає, що у даній справі про встановлення факту постійного проживання на території України вбачається спір про право, який має бути вирішений в порядку позовного провадження, оскільки апелянт заперечує проти факту постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року. Сторони про розгляд справи на 17.01.2023 року були сповіщені належним чином. 16 січня 2023 року від представника ОСОБА_1 на адресу Одеського апеляційного суду надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності сторони. Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд, з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу за відсутності сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 (прізвище після шлюбу - ОСОБА_7 ) народилась у м. Одеса ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що 17 березня 1966 року було видано свідоцтво про народження (а.с.12). ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 в м. Одеса народила доньку, ОСОБА_4 (а.с.20). 14 серпня 1985 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 був укладений шлюб, зареєстрований Відділом державної реєстрації актів цивільного по м. Бердянську Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорозької області, про що складено відповідний актовий запис № 738 (а.с.13). У серпні 1990 року ОСОБА_6 разом із чоловіком та донькою переїхала до колишньої РСФСР, де родина проживала в селищі Калининський Панинського району Воронежської області. Після переїзду шлюбні стосунки погіршились, та у серпні 1991 року ОСОБА_6 разом із донькою ОСОБА_4 повернулась до м. Одеса. Згідно довідки, виданої директором загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №49 м. Одеси, донька заявниці - ОСОБА_4 навчалась в ЗОШ І-ІІІ ступенів № 49 м. Одеси в період з 01 вересня 1991 року по 22 серпня 1994 року (а.с.19). 25 березня 1992 року шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було розірвано, про що складено відповідний актовий запис №

2. На підставі викладеного, Михайловською сільською радою Панинського району, ОСОБА_1 було видано свідоцтво про розірвання шлюбу № НОМЕР_1 (а.с.14). У зв`язку із втратою паспорту колишнього СРСР, ОСОБА_1 звернулась до ВПР та МР ОМУ УМВС України в Одеській області із заявою про видачу їй паспорту громадянина України натомість втраченого, на що отримала письмову відповідь, що оскільки заявниця була прописана в АДРЕСА_3 , з 26 серпня 1994 року, та 28 грудня 1994 року була виписана звідти, немає підстав для видачі їй паспорту. Також у письмовій відповіді було зазначено, що заявниця прибула до м. Одеси з Воронежської області, а тому не вважається громадянкою України, та рекомендовано останній звернутись із даною заявою до представництва країни, громадянкою якої вона є (а.с. 16). 28 грудня 2018 року ОСОБА_1 отримала від Генерального консульства Російської Федерації у м. Одеса Висновок про проведення перевірки обставин, що свідчать про відсутність громадянства Російської Федерації, з якого вбачається, що на підставі вивчення та перевірки всієї інформації та документів, заявниця не є громадянкою Російської Федерації (а.с.17). Після отримання вказаного висновку, ОСОБА_6 звернулась до Приморського РВ ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про відновлення паспорта громадянина України заміть втраченого паспорту. 14 березня 2019 року заявниця отримала письмову відповідь т.в.о. начальника Приморського РВ ГУ ДМС України в Одеській області № 5155/2936629, з якої вбачається, що в ході перевірки було встановлено адресу проживання гр. ОСОБА_1 у АДРЕСА_1 , однак оскільки не встановлено факт проживання ОСОБА_6 на момент 24 серпня 1991 року або на момент 13 листопада 1991 року на території України, в оформлені паспорту останній відмовлено. Також даним листом заявниці було рекомендовано звернутись до територіального підрозділу Державної міграційної служби за місцем проживання для вирішення питання щодо підтвердження належності громадянства України (а.с.18). Згідно п. 44 «Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень», затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» (зі змінами, внесеними Указами від 27 червня 2006 року № 588, від 01 лютого 2012 року № 46, від 30 травня 2012 року № 367, 29 березня 2016 року № 120 та від 06 березня 2019 року № 56/2019) встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду. Відповідно до п. 7 Порядку, громадяни колишнього СРСР, які не мають у паспортів громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 pоку, проходять процедуру встановлення їхньої належності до громадянства України. У таких випадках, одним із документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року або 13 листопада 1991 року. Крім того, згідно п. 9 Порядку, для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 2 частини першої статті 3 Закону особа, яка проживала на території України за станом на 13 листопада 1991 року і перебувала у громадянстві колишньою СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, підтверджує факт її проживання в Україні на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановленні особи та про те, що за станом на 13 листопада 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту проживання особи на території України станом на 13 листопада 1991 року. Колегія суддів вважає встановленим факт того, що ОСОБА_1 не має паспорту громадянина колишнього СРСР, скільки втратила його, у зв`язку із чим остання зверталась до органів ДМС України із відповідною заявою, відповідні докази чого були надані до суду першої інстанції разом із заявою про встановлення факту. Згідно ч. 1, п. 5. ч. 2 ст. 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Згідно ст. 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Згідно ч. 1 ст. 3 Закону України «Про громадянство України», громадянами України є усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України. Особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовник чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали на Україні і не були громадянами інших держав. Про належність до громадянства України таких осіб може свідчити наявність у паспортах громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року. Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 3 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» передбачено, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення та якщо встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 363/214/17-ц перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, є невичерпним і у судовому порядку можуть бути встановленні факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. При цьому не виключається встановлення факту постійного проживання на території України. На підставі викладеного, проаналізувавши наявні в матеріалах справи докази, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для встановлення юридичного факту постійного проживання заявника ОСОБА_1 на території України з листопада місяця 1991 року, оскільки даний факт є доведеним належними доказами. Колегія суддів вважає безпідставними та такими, що не мають правового значення для вирішення справи, доводи апеляційної скарги представника Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про те, що судом першої інстанції не було враховано, що ОСОБА_1 не використала всі можливості для отримання статусу громадянина України, та звернення до суду із заявою про встановлення факту є передчасним. Колегія суддів звертає увагу апелянта на те, що діючим законодавством (зокрема, Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень) передбачений певний перелік документів, які необхідно подати особі, яка проживала на території України за станом на 13 листопада 1991 року і перебувала у громадянстві колишньою СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку для встановлення належності до громадянства України, та який включає і відповідне судове рішення. Також колегія суддів враховує, що встановлення факту постійного проживання заявниці на території України станом на 13 листопада 1991 року має правове значення, оскільки в іншому порядку ОСОБА_1 не зможе довести наявність вказаного факту. Крім того, необґрунтованими є доводи апеляційної скарги представника Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про те, що у даній справі про встановлення факту постійного проживання на території України вбачається спір про право, який має бути вирішений в порядку позовного провадження, оскільки апелянт заперечує проти факту постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року. Колегія суддів зазначає, що, як вбачається з заяви ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України, заявниця просить та відповідно обґрунтовує у своїй заяві факт її постійного проживання на території України з серпня 1991 року, у т.ч. станом на 13 листопада 1991 року, по даний час. При цьому, жодного належного доказу на спростування факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 13 листопада 1991 року апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги представника Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області про те, що у судовому порядку, відповідно листа Верховного Суду України від 01 січня 2012 року, не можуть бути встановлені в судовому порядку факти щодо, зокрема, належності до певної національності, набуття громадянства України громадянином іншої держави, - колегія суддів до уваги не приймає, оскільки належність до певної національності та набуття громадянства України не є предметом судового розгляду у даній справі. Інші докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом дотримані норми матеріального і процесуального права. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2021 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу представника Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - залишити без задоволення. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складений 31 січня 2023 року. Головуючий С.О. Погорєлова Судді А.П. Заїкін О.М. Таварткіладзе