Постанова Волинський апеляційний суд № 156/457/22

Справа № 156/457/22 Головуючий у 1 інстанції: Малюшевська І. Є. Провадження № 22-ц/802/111/23 Доповідач: Федонюк С. Ю. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 січня 2023 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Федонюк С. Ю., суддів - Матвійчук Л. В., Осіпука В. В., розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою в його інтересах представником ОСОБА_3 , на рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 27 жовтня 2022 року, В С Т А Н О В И В : У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 08.05.2022 року ОСОБА_1 було передано ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 49000,00 гривень. Дана передача коштів відбулась внаслідок повідомлення відповідачем позивачу неправдивих відомостей. Передача грошових коштів підтверджується розпискою, власноручно написаною ОСОБА_2 , та проводилась у присутності свідків. Позивач вказує, що, дізнавшись про те, що відповідачем було безпідставно отримано грошові кошти, він надіслав відповідачу претензію про невідкладне повернення безпідставно отриманих коштів. Однак, дана претензія відповідачем не виконана, кошти не повернуті. Зазначає, що з приводу безпідставного отримання відповідачем грошових коштів та наступного їх неповернення ним подано заяву до Відділу поліцейської діяльності № 1 (смт. Іваничі) Володимир-Волинського районного відділу поліції ГУ НП у Волинській області. Позивач вважає, що наявні умови, передбачені частиною першою статті 1212 ЦК України, оскільки відповідач отримав грошові кошти, які йому не належали за відсутності правових на те підстав. Тому, в даному випадку у відповідача виникло зобов`язання із повернення безпідставно отриманих грошових коштів і неповернення їх стало порушенням прав позивача. У зв`язку з наведеним позивач просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь безпідставно отримані кошти у розмірі 49 000,00 гривень та судові витрати у цій справі. Рішенням Іваничівського районного суду Волинської області від 27 жовтня 2022 року в задоволенні позову відмовлено. Не погодившись із даним рішенням суду, позивач ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, у якій, покликаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права та неповне з`ясування обставин справи, просив рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. В обґрунтування своїх доводів посилається на те, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків щодо вимог до форми розписки, наявної в матеріалах справи, оскільки неправильно здійснив оцінку розписки як письмового доказу і безпідставно не взяв її до уваги. Помилковими також є висновки щодо відсутності достатніх доказів щодо передачі відповідачу грошових коштів у сумі 49 000 грн. Твердження суду про іншу правову природу відносин, що склалися між сторонами, є необґрунтованими, оскільки при цьому суд не пояснив, яку ж правову природу правовідносин мав на увазі. Покликаючись на застосування ст. 1212 ЦК до даних правовідносин, позивач просив апеляційну скаргу задовольнити. Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. Відповідно до вимог ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України справу розглянуто без повідомлення учасників справи. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що факт передачі грошових коштів ОСОБА_1 відповідачу не підтверджено належними доказами. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам рішення суду відповідає з огляду на таке. Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина заборони суперечливої поведінки базується ще на римській максимі- ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. В основі цієї доктрини знаходиться принцип добросовісності». Як вбачається з позовної заяви та пояснень позивача, ОСОБА_1 мав намір продати успадкований його дружиною житловий будинок. Громадянин російської федерації ОСОБА_4 виявив бажання придбати житловий будинок у ОСОБА_1 та на підтвердження своїх намірів передав ОСОБА_1 40 000 гривень, про що останній написав відповідну розписку. Під час передачі цієї суми був присутній ОСОБА_2 , якого ОСОБА_4 у розмові називав двоюрідним братом. Згодом ОСОБА_4 передав ОСОБА_1 ще 9 000 гривень, однак жодних документів на підтвердження цього ними складено не було. За домовленістю ОСОБА_4 повинен був віддати ОСОБА_1 решту суми вартості будинку під час нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу після того, як ОСОБА_1 належно оформить право власності на земельну ділянку. ОСОБА_4 виїхав до росії та не повернувся. Договір купівлі-продажу будинку ОСОБА_1 та ОСОБА_4 так і не уклали. Позивач стверджує, що згодом до нього звернувся інший покупець, якому він продав будинок. Будучи обізнаним із тим, що ОСОБА_2 є родичем ОСОБА_4 , він звернувся до відповідача з проханням повідомити ОСОБА_4 про намір продажу будинку іншому покупцю та узгодження щодо повернення коштів у розмірі 49 000 гривень. Також позивач пояснював, що ОСОБА_2 повідомив про відсутність зв`язку із ОСОБА_4 , однак у травні 2022 року відповідач прийшов до нього та просив віддати передані ОСОБА_4 кошти у розмірі 49 000 гривень. За змістом розписки від 08.05.2022 року ОСОБА_2 за усним дорученням його брата ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_1 кошти в сумі 49 000 гривень. Дані кошти становлять суму, яку сплатив ОСОБА_4 ОСОБА_1 за придбання житлового будинку. ОСОБА_2 зобов`язується зберегти і передати отримані кошти ОСОБА_4 (а.с.34). Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України. Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав. За змістом частини першої статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. У пункті 3 частини третьої статті 1212 ЦК України передбачено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні. Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України). У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України. Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 , посилаючись на положення статті 1212 ЦК України, просив стягнути з ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 49 000 грн, як безпідставно отримані на підставі розписки. Згідно зі змістом спірної розписки, на думку позивача, підтверджується факт передачі вказаних коштів відповідачу. Позивач вважає, що оскільки договір купівлі-продажу житлового будинку з ОСОБА_4 укладено не було, а сторони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому, і передана грошова сума у розмірі 49000 гривень є фактично авансом. Отже, з пояснень позивача щодо ролі ОСОБА_2 у даних правовідносинах, то він вважав його повіреним на виконання функції передачі вказаного авансу ОСОБА_4 , від імені і за усним дорученням якого діяв відповідач, на думку ОСОБА_1 . Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Проте, позивачем жодними належними та допустимими доказами не доведено обставини, на які він покликається у своєму позові. Як встановлено ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з нормами ст.ст.76,77 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Як визначено ч.2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Разом з тим, єдиним доказом, на який покликається позивач на підтвердження своїх позовних вимог щодо стягнення 49000 грн з відповідача, є лише письмова розписка, яка не містить підписів сторін, та щодо якої відсутня інформація про визнання її відповідачем, тому колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що ця розписка є неналежним доказом. Як констатовано в рішенні суду першої інстанції, зазначені в розписці особи як свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 також не були допитані в суді щодо обставин складення цієї розписки, оскільки позивач ОСОБА_1 в усних поясненнях у суді вказав, що ОСОБА_7 він взагалі не знає, а ОСОБА_6 не був присутнім при передачі коштів та написанні розписки. Виходячи із викладеного, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог за відсутністю достатніх доказів, суд першої інстанції невірно застосував норми матеріального та процесуального права. Крім того, колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги щодо зайвого покликання суду першої інстанції в оскаржуваному рішенні на аналіз норм, які регулюють договірні відносини позики, оскільки суд, проаналізувавши ці правові норми, зробив висновок, що такі відносини між сторонами відсутні. Інші доводи апеляційної скарги, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні, судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права. Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази, дав їм належну оцінку, тому рішення суду підлягає залишенню без змін. За змістом частин четвертої та п`ятої статті 268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляд справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Керуючись статтями 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , подану в його інтересах представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення. Рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 27 жовтня 2022 року в даній справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України. Повний текст постанови складено 30 січня 2023 року. Головуючий Судді