Постанова 4855 № 640/25440/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/25440/20 Суддя першої інстанції: Вєкуа Н.Г. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 січня 2023 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді-доповідача Глущенко Я.Б., суддів Пилипенко О.Є., Черпіцької Л.Т., секретаря Височанської Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, стягнення коштів, за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 січня 2022 року, - У С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся у суд з позовом до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (далі - відповідач, ФУ ГШ ЗСУ), в якому просив: - визнати протиправними дії ФУ ГШ ЗСУ щодо не проведення повного розрахунку при звільненні, а саме: не нарахування та невиплату індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2008 року по 31 грудня 2019 року та неврахування вказаної суми при розрахунку одноразової допомоги у разі звільнення; - зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2008 року по 28 лютого 2018 року включно відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України №1078 (із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України №1013, яка застосовується з 01 грудня 2015 року), з урахуванням місяця останнього підвищення посадового окладу для військовослужбовців ЗСУ «січень 2008 року» (згідно з постановою Кабінету Міністрів України №1294), індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2018 року по 31 грудня 2019 року включно з урахуванням місяця останнього підвищення посадового окладу для військовослужбовців ЗСУ «березень 2018 року»; - стягнути з відповідача недонарахований та невиплачений розмір одноразової грошової допомоги з урахуванням 50% недоплаченої суми індексації за період з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2019 року; - стягнути з ФУ ГШ ЗСУ середній заробіток (середній розмір місячного грошового забезпечення) за весь час затримки до дня фактичного проведення розрахунку; - стягнути з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань в рахунок відшкодування моральної шкоди 720000,00 грн. На обґрунтування позовних вимог зазначає, що у день звільнення у запас (за станом здоров`я) відповідач не здійснив виплати всіх сум, належних при звільненні, зокрема, не виплатив індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2008 року по 31 грудня 2019 року, а також здійснив невірний розрахунок одноразової допомоги у разі звільнення, не включивши до неї суми індексації грошового забезпечення. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 січня 2022 року позов задоволено частково. Визнано протиправними дії ФУ ГШ ЗСУ щодо не проведення повного розрахунку при звільненні з ОСОБА_1 , а саме: ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2019 року та неврахування суми індексації грошового забезпечення при розрахунку одноразової допомоги у разі звільнення. Зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення позивачу за період з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2019 року, а також здійснити перерахунок виплаченої ОСОБА_1 при звільненні одноразової грошової допомоги з урахуванням індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2008 року по 31 грудня 2019 року та сплатити різницю з урахуванням раніше виплаченої суми. У задоволенні решти позову відмовлено. Не погоджуючись із судовим рішенням, сторони подали апеляційні скарги. Позивач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким позов задовольнити повністю. Свою позицію обґрунтовує тим, що місцевим судом надана помилкова правова оцінка обставинам справи. Відповідач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Свою позицію обґрунтовує тим, що з прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови №1013, якою змінено порядок індексації, тобто з 01 грудня 2015 року і включно до 01 березня 2018 року, посадові оклади не змінились. Враховуючи, що розрахунок індексації грошового забезпечення є компетенцією відповідача як органу, в якому позивач проходив службу та виплачував грошове забезпечення, тому саме на відповідача за наявності законних підстав покладається обов`язок нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення. У відзиві на апеляційну скаргу позивача ФУ ГШ ЗСУ наголошує, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову є законним та обґрунтованим, а тому підстави для його скасування відсутні. Відзиву на апеляційну скаргу відповідача не подано. Розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження на підставі пункта 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарг, колегія суддів уважає, що апеляційні скарги потрібно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, з таких підстав. Судом установлено, що ОСОБА_1 перебував на військовій службі в ЗСУ на посаді заступника командира ВЧ НОМЕР_1 . На підставі наказу Міністра оборони України від 29 січня 2020 року №34 та командира ВЧ НОМЕР_1 від 20 лютого 2020 року №34 позивача звільнено з військової служби у запас відповідно до пункту 2 підпункту «б» (за станом здоров`я) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військову службу і військовий обов`язок». У той же час з листа відповідача від 11 вересня 2020 року №305/1662, наданого на адвокатський запит, вбачається, що індексація грошового забезпечення виплачена позивачу лише за період з 01 січня 2020 року по день звільнення, проте за період з 01 січня 2008 року по 31 грудня 2019 року індексація не виплачувалася за відсутності правових підстав. Уважаючи такі дії протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач зобов`язаний здійснити виплату індексації грошового забезпечення позивачу у встановленому законом порядку за період з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2019 року, однак суд позбавлений можливості зобов`язувати відповідача здійснити нарахування індексації, виходячи з базового місяця - січня 2008 року, оскільки у цій частині права позивача ще не порушені. Водночас оскільки позивачу ще не проведено у повному обсязі нарахування та виплату індексації грошового забезпечення по день його звільнення зі служби, відповідно остаточна дата розрахунку відповідача з позивачем при звільненні на день ухвалення цього рішення не відома, що свідчить про відсутність можливості визначити період затримки розрахунку, та як наслідок - стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку розрахунку за весь час затримки до дня фактичного проведення розрахунку. При цьому позивачем не доведено спричинення йому моральної шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між бездіяльністю відповідача та заявленою моральною шкодою в розмірі 720000,00 грн. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів приходить до наступного. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частиною 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-ХІІ) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. У відповідності до статті 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ) військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації. Так, правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України «Про індексацію грошових доходів населення» №1282-ХІІ від 03 липня 1991 (далі - Закон №1282-ХІІ). У силу вимог частини 1 статті 1 Закону №1282-ХІІ індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. За правилами частини 1 статті 2 вказаного Закону індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, в тому числі, оплата праці (грошове забезпечення). Згідно з частиною 1 статті 4 Закону №1282-ХІІ індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка. У разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін (частина 1 статті 6 Закону №1282-ХІІ). Частинами 2 та 6 статті 5 наведеного Закону передбачено, що підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України. Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів. Відповідно до статті 9 Закону №1282-ХІІ індексація грошових доходів населення здійснюється за місцем їх отримання за рахунок відповідних коштів. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 затверджено Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок №1078), згідно з пунктом 1 якого він визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення і поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників. Пунктом 1-1 вказаного Порядку встановлено, що підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка. Згідно з пунктом 2 Порядку №1078 індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, в тому числі грошове забезпечення військовослужбовців, поліцейських, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби. Пунктом 5 Порядку №1078 визначено, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу. У відповідності до пункту 6 Порядку №1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету. Таким чином, індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці. Відповідно до вимог діючих нормативно-правових актів, проведення індексації у зв`язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов`язковою для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи. Крім того, статтею 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Відтак, відповідач, виключаючи позивача зі списків особового складу, мав провести з ним розрахунок в повному обсязі, включаючи виплату індексації грошового забезпечення за весь період проходження військової служби. Водночас згідно зі статтею 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України). У відповідності до частин 1, 6 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини, викладеної у рішенні «Кечко проти України» від 08 листопада 2005 року, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеної у рішенні по справі «Суханов та Ільченко проти України» від 26 вересня 2014 року, за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних Судів, якою підтверджується його існування. Отже, з урахуванням наведених норм права, колегія суддів дійшла висновку, що відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення у встановленому законом порядку за період з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2019 року. Щодо визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2008 року по 31 грудня 2019 року включно із застосуванням для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) січень 2008 року, апеляційний суд зазначає наступне. Як вже зазначалось, позивачу у період з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2019 року індексація грошового забезпечення не нараховувалась та не виплачувалась, у той час підставою для невиплати позивачу індексації грошового забезпечення слугувала відсутність фінансового ресурсу в Міністерстві оборони України. Утім, з аналізу наведених вище норм законодавства вбачається, що нарахування та виплата індексації не пов`язана з окремим кодом бюджетної кваліфікації та наявності відповідної статті у кошторисі відповідача, а здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів і за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України. Так, у справах «Ромашов проти України», «Шевченко проти України» Європейський суд з прав людини зауважив, що реалізація особою права, яке пов`язане з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань, є безпідставними. Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Отже, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань. Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеній у постанові від 16 червня 2020 року у справі №206/4411/16-а. Водночас відсутність законодавчого механізму для нарахування та виплати індексації за періоди, в яких була відсутня фінансова можливість такої виплати, не є підставою для позбавлення особи права на отримання коштів (мирне володіння його майном), виплата яких передбачена законом. У той же час, як правильно зазначив суд першої інстанції, суд позбавлений можливості зобов`язати відповідача здійснити нарахування індексації, виходячи з базового місяця - січня 2008 року, так як розрахунок індексації грошового забезпечення є компетенцією відповідача як органу, в якому позивач проходив службу та який виплачував йому грошове забезпечення. У даному випадку саме на відповідача за наявності законних підстав покладається обов`язок нарахувати та виплатити позивачу індексації грошового забезпечення. Так, згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17 грудня 2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень. У рішенні Європейського суду з прав людини від 02 червня 2006 року у справі «Волохи проти України» (заява №23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання». Тобто, під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб`єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права. Зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов`язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов`язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень. У даній правовій ситуації індексація не була нарахована та виплачена позивачеві. Тобто, питання про те, який базовий місяць буде використаний відповідачем при нарахуванні індексації є передчасним, оскільки у цій частині права позивача ще не порушені. За таких обставин визнання протиправними дій та зобов`язання нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення із застосуванням для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) січень 2008 року задоволенню не підлягають, оскільки визначення розміру та конкретного обрахунку індексації грошового забезпечення належить до повноважень відповідача. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі №240/11882/19. Відтак, місцевим судом обґрунтовано визнано протиправними дії ФУ ГШ ЗСУ щодо не проведення повного розрахунку при звільненні позивача, а саме: ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2019 року та неврахування суми індексації грошового забезпечення при розрахунку одноразової допомоги у разі звільнення, а також зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити цю індексацію. Стосовно позовних вимог про стягнення з відповідача недонарахований та невиплачений розмір одноразової грошової допомоги з урахуванням 50% недоплаченої суми індексації за період з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2019 року, колегія суддів зазначає таке. Так, одноразова грошова допомога при звільненні є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення, який відповідно до частини 2 статті 9 Закону №2011-XII належить до складу грошового забезпечення військовослужбовців. Відповідно до частини 2 статті 15 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров`я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв`язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше. З огляду на вищевикладені норми вбачається, що індексація грошового забезпечення має систематичний (щомісячний) характер, а її правова природа полягає у підтриманні купівельної спроможності рівня заробітної плати (грошового забезпечення) внаслідок її знецінення через подорожчання споживчих товарів і послуг, а тому вона має бути врахована у складі грошового забезпечення військовослужбовців, що забезпечує дотримання прав осіб, звільнених з військової служби, як складової конституційного права на соціальний захист. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі суддів Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 03 квітня 2019 року у справі №638/9697/17, а також у постанові Верховного Суду у справі №820/5286/17 від 19 березня 2020 року. Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у позивача права на перерахунок та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні з урахуванням індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2008 року по 31 грудня 2019 року. Стосовно позовних вимог щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку розрахунку суд зазначає таке. Проходження військової служби регулюються Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" і відповідними положеннями про проходження військової служби, про що свідчить частина 1 статті 2 цього Закону. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, і незалежності та територіальної цілісності. Положеннями частини 4 статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами. На відміну від зазначеного спеціального законодавства, Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України) не регулює питання проходження військової служби. Зокрема, стаття 3 КЗпП України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. При цьому положення Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Згідно зі статтею 117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Аналіз вищевказаних норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. При цьому під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата з надбавками, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Як слідує з матеріалів справи та встановлених судом обставин, за позивачем визнано право на отримання індексації грошового забезпечення, її невиплата відповідачем у 2008-2019 роках пов`язана із фінансуванням ресурсів бюджетів усіх рівнів. У зв`язку із відсутністю відповідних бюджетних асигнувань на виплату індексації грошового забезпечення військовослужбовцям, індексація не нараховувалась. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" (заява №377/02), Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 08 квітня 2010 року зазначив наступне. Незважаючи на відмінності в результатах проваджень проти СМЗ та СМСК виявляється, що доводи заявниці не було прийнято судами. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат (див., зокрема, пункт 15 вище). З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 Кодексу законів про працю більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. У зв`язку з вищенаведеним, суд зазначає, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. У зв`язку з цим, суд зазначає, що відповідно до статті 117 Кодексу "при відсутності спору щодо суми" заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період "фактичного розрахунку" (частина перша статті 117), а "при наявності спору про розміри сум" заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117). Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті 117 Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті

117. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом. З огляду на тлумачення судами відповідного національного законодавства у справі заявниці, суд вважає, що вимоги заявниці щодо компенсації за період з 8 липня 1997 по 18 березня 1999 року не мають жодного правового підґрунтя. Зокрема, стаття 117 Кодексу законів про працю не могла бути розтлумачена як така, що встановлює право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена заявниці за рішенням суду". Крім цього правовою підставою для виплати індексації грошового забезпечення слугуватиме судове рішення, прийнятне у цій справі, а відтак компенсація за затримку виплати заробітної плати, що матиме місце після того, як вона була присуджена за судовим рішенням, не може здійснюватись за правилами статті 117 КЗпП України, а може бути лише компенсацією втрати частини доходу у зв`язку із затримкою строків їх виплати. За таких обставин, на час звільнення позивача з військової служби спірна сума йому ще не належала, що виключає відповідальність відповідача, передбачену статтею 117 КЗпП України. А отже, позовні вимоги про стягнення з відповідача розміру середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку задоволенню не підлягають. Відносно позовних вимог про стягнення моральної шкоди у розмірі 720000,00 грн суд зазначає наступне. Відповідно до пункта 3 постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у звязку з ушкодженням здоровя, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у звязку з незаконним перебуванням, під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих звязків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Проте позивачем не надано суду доказів спричинення йому моральної шкоди, не вказано, в чому вона полягає, а також не доведено причинних зв`язків між завданою шкодою та конкретними неправомірними діями відповідача. Тому в цій частині позову необхідно відмовити. Відповідно до пункта 1 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції судове рішення ухвалено з дотриманням норм чинного матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні. Керуючись статтями 33, 34, 139, 243, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 січня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Я.Б. Глущенко Судді О.Є. Пилипенко Л.Т. Черпіцька