Постанова 4855 № 640/16374/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/16374/22 Головуючий у 1 інстанції: Літвінова А.В. Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 січня 2023 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р. Суддів Аліменка В.О. Кузьмишиної О.М. За участю секретаря Заміхановської Д.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 жовтня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку і зобов`язання вчинити дії, - ВСТАНОВИЛА: Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку і зобов`язання вчинити дії. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 жовтня 2022 року повернуто позовну заяву. Не погодившись з ухвалою суду, позивач - ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить, скасувати ухвалу суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права. 13 січня 2023 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від позивача - ОСОБА_1 надійшла заява про поновлення строку на долучення доказів та приєднання їх до матеріалів справи. Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Так, повертаючи позовну заяву позивачеві, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено строк звернення до суду, представником позивача в заяві на усунення недоліків позовної заяви не обґрунтовано поважності причин пропущення такого строку. З таким висновком суду колегія суддів погоджується, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Матеріали справи свідчать, що звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив: - стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період затримки виконання рішення у справі № 826/20138/14 з 14.06.2019 до 08.09.2020. - зобов`язати Державну фіскальну службу України в строк не пізніше десяти робочих днів з дати набрання законної сили судовим рішенням у даній справі зарахувати ОСОБА_1 весь час вимушеного прогулу у період з 14.06.2019 до 08.09.2020 до вислуги років, строків трудового та страхового стажу. В силу пункту 1 частини 4 статті 169 КАС України, позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк Матеріали справи свідчать, що ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 жовтня 2022 року позовну заяву залишено без руху. Залишаючи без руху позовну заяву, суд першої інстанції, посилаючись на висновки Верховного Суду, зокрема зазначив, що строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. При цьому, суд першої інстанції вказав, що, згідно з позовною заявою, на виконання рішення суду у справі №826/20138/14, відповідач поновив позивача на відповідній посаді 08.09.2020, а згідно з доданою до позовної заяви копією платіжного доручення від 11.09.2020 №719, відповідач на виконання цього ж рішення суду перерахував на банківський рахунок позивача середній заробіток за період вимушеного прогулу з 09.04.2015 по 14.06.2019 у сумі 473 787,09 грн., яка (операція) проведена банком 14.09.2020. Отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що про фактичне виконання відповідачем рішення суду у справі №826/20138/14 у частині поновлення позивача на відповідній посаді позивач дізнався 08.09.2020, а в частині виплати йому середнього заробітку за період вимушеного прогулу - 14.09.2020. До суду позивач звернувся 27.09.2022, тобто, після закінчення 3-місячного строку з дня, коли позивача було фактично поновлено на посаді і він міг та повинен був дізнатись про порушення свого права. Таким чином, спірним питанням є визначення строку звернення до адміністративного суду з таким позовом та його дотримання позивачем. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. За приписами пункту 17 частини 1 статті 4 КАС України, публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Частиною 1 статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Частиною 3 статті 122 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Так, апелянт зазначає, до заяви про усунення недоліків у справі № 640/16374/22 позивачем додано копію постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19. Посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду у вищевказаній справі, апелянт вважає, що позивач має підстави для звернення до суду з метою стягнення з відповідача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу за час затримки виконання рішення суду про поновлення у період з 14.06.2019 до 08.09.2019 та зарахування даного періоду до вислуги років, строків трудового та страхового стажу, а строк для звернення до суду підлягає поновленню з поважних причин. З даного приводу, слід зазначити наступне. Частиною 1 статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Частина 2 статті 233 КЗпП України визначає, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права. Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень. Відповідно до частини 1 статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30.06.1961, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. У Рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 Кодексу законів про працю України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 Кодексу законів про працю України). Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника. Частиною 2 статті 236 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем. До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу. Із позовних вимог вбачається, що позивач просив стягнути з Державної фіскальної служби України на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період затримки виконання рішення у справі № 826/20138/14 з 14.06.2019 до 08.09.2020. Так, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 640/6398/19 вказав, що вимушеним прогулом у розумінні статті 235 КЗпП України є період часу протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин, який триває з дня звільнення працівника до дня винесення рішення суду про поновлення його на роботі. Водночас, статтею 236 КЗпП визначено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Таким чином, колегія суддів наголошує на тому, що слід розмежовувати середній заробіток за час вимушеного прогулу та середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі. Матеріали справи свідчать, що при винесенні рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 червня 2019 року у справі №826/20138/14, суд поновлюючи ОСОБА_1 на службі в органах податкової міліції, вирішив питання щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме, стягнув з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09 квітня 2015 року по 14.06.2019 року. Водночас, у даній справі позивач звернувся до суду з вимогою саме про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду у справі № 826/20138/14. Разом з тим, як зазначив Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 14 липня 2021 року у справі № 1340/4393/18, середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.10.2019 у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18). Посилання апелянта на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19 колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки, дане судове рішення прийнято Великою Палатою Верховного Суду за інших обставин справи та правовідносин, з огляду на наступне. Дослідивши зазначену постанову Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів встановила, що предметом позову у вказаній справі № 755/12623/19 було стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Разом з тим, у даній справі за позовом ОСОБА_1 предметом позову є стягнення середнього заробітку за час затримки відповідачем виконання судового рішення про поновлення позивача на роботі. Зазначені відмінності у фактичних обставинах справи виключають можливість врахування висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/12623/19. Беручи до уваги викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви, оскільки, позивач будучи обізнаним про фактичне виконання відповідачем рішення суду у справі №826/20138/14 у частині поновлення позивача на відповідній посаді останній дізнався 08.09.2020, а в частині виплати йому середнього заробітку за період вимушеного прогулу 14.09.2020 - мав можливість у строки визначені чинним законодавством реалізувати своє право на звернення до суду. Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Практика Європейського суду з прав людини, також, свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому, числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа Стаббігс на інші проти Великобританії , справа Девеер проти Бельгії). Так, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (див. рішення Європейського суду у справі "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. У рішенні "Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії" Європейський суд встановив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25 січня 2000 року, пункт 33). Отже, за практикою Європейського суду з прав людини, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду. Враховуючи вищезазначене, оскільки, позивачем не було виконано вимоги ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, зокрема, в частині обґрунтування причин пропуску строку звернення до суду та доказів поважності причин його пропуску, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правомірно позовну заяву повернуто позивачеві. Судом апеляційної інстанції враховується, що, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно застосував положення чинного законодавства України при постановленні оскаржуваної ухвали із дотриманням норм процесуального права, а тому, підстав для її скасування не вбачається. Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 жовтня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України. Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р. Судді Аліменко В.О. Кузьмишина О.М. Повний текст постанови виготовлено 23.01.2023 р.