Постанова 4857 № 300/391/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 листопада 2021 рокуЛьвівСправа № 300/391/21 пров. № А/857/15998/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Заверухи О. Б., суддів Большакової О.О., Гінди О.М., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління ДФС в Івано-Франківській області на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 07 липня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС в Івано-Франківській області про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, - суддя (судді) в суді першої інстанції Григорук О.Б., час ухвалення рішення не зазначено, місце ухвалення рішення м. Івано-Франківськ, дата складання повного тексту рішення не зазначено, В С Т А Н О В И В: 08 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернулася в суд з адміністративним позовом до Головного управління ДФС в Івано-Франківській області, в якому просила нарахувати та стягнути середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з дня ухвалення судом рішення про поновлення на роботі - 19 червня 2019 року до дня фактичного виконання цього рішення 18 січня 2021 року. На обґрунтування позовних вимог зазначає, що наказом № 3-о від 08 квітня 2019 року її було незаконно звільнено з роботи з посади старшого державного інспектора з питань інформаційно-комунікаційного супроводження. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду у справі № 300/887/19 від 19 червня 2019 року вказаний наказ скасовано та поновлено її на посаді. 24 грудня 2020 року постановою Верховного Суду рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду залишено в силі. Наказом Головного управління ДФС в Івано-Франківській області № 6-о від 11 січня 2021 року позивача поновлено на посаді. Рішення суду в частині виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу виконано за період з 09 квітня 2019 року по 19 червня 2019 року. Вважає безпідставним нездійснення нарахування та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу із дня незаконного звільнення по день фактичного поновлення на посаді. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 07 липня 2021 року адміністративний позов задоволено частково. Стягнуто з Головного управління ДФС в Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі з 20 червня 2019 року по 11 січня 2021 року в сумі 12653,90 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмолено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що фактично рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду у справі № 300/887/19 від 19 червня 2019 року фактично виконано 11 січня 2021 року шляхом видання наказу № 6-о та оскільки таке рішення в частині поновлення позивача на посаді було допущено до негайного виконання обставиною, яка б свідчила про відсутність затримки виконання рішення суду було б видання такого наказу 20 червня 2019 року, чого відповідачем вчинено не було. Тому, відповідачем допущено затримку виконання рішення суду в період з 20 червня 2019 року по 11 січня 2021 року. Не погодившись з прийнятим рішенням, Головне управління ДФС в Івано-Франківській області подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення адміністративного позову та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що до правовідносин, що виникають на підставі ст. 235, ст. 236 КЗпП України застосовується строк позовної давності в 3 місяці, а тому звернувшись в суд тільки 08 лютого 2021 року позивач пропустила строк звернення з даним позовом до суду та не навела причин поважності пропуску такого строку. Період з 01 жовтня 2019 року по 23 грудня 2020 року не може вважатися часом затримки виконання рішення першої інстанції через нечинність останнього, а з 24 грудня 2020 року по 10 січня 2021 року через відсутність волевиявлення (ініціативи) працівника. Суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи(в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження) (п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України). Рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог не оскаржене, тому відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України в апеляційному порядку не переглядається. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 08 листопада 1994 року прийнята на роботу до органів податкової служби. Наказом Коломийської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС в Івано-Франківській області № 3-о від 08 квітня 2019 року звільнена з роботи з посади старшого державного інспектора з питань інформаційно-комунікаційного супроводження. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду у справі № 300/887/19 від 19 червня 2019 року визнано протиправним та скасовано наказ Коломийської об`єднаної державної податкової інспекції ГУ ДФС в Івано-Франківській області № 3-о від 08 квітня 2019 року «Про звільнення ОСОБА_1 », поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого державного інспектора з питань інформаційно-комунікаційного супроводження Коломийської об`єднаної державної податкової інспекції ГУ ДФС в Івано-Франківській області з 08 квітня 2019 року. Також, вказаним рішенням стягнуто з Головного управління ДФС в Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09 квітня 2019 року по 19 червня 2019 року в сумі 15822,10 грн. з вирахуванням податків та обов`язкових платежів. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на посаді ОСОБА_1 та стягнення на її користь середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 9687,00 грн з вирахуванням податків та обов`язкових платежів. 19 червня 2019 року Івано-Франківським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді з 08 квітня 2019 року (а.с.8,9). 28 серпня 2019 року державним виконавцем відкрито виконавче провадження (а.с.10, 11). Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2019 року рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду скасовано. 24 грудня 2020 року постановою Верховного Суду скасовано постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2019 року, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду залишено в силі. Наказом Головного управління ДФС в Івано-Франківській області № 6-о від 11 січня 2021 року позивача поновлено на роботі з 08 квітня 2019 року (а.с.6, 7). 18 січня 2021 року позивач звернулася до відповідача з заявою, в якій просила на виконання вимог КЗпП України та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду з дня винесення рішення суду по день поновлення на роботі з 18 січня 2021 року (а.с.12). Листом від 01 лютого 2021 року № 11/л/09-19-09 від 01 лютого 2021 року ГУ ДФС в Івано-Франківській області повідомило позивача, що на виконання рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду відповідно до наказу № 6-о від 11 лютого 2021 року скасовано наказ Коломийської об`єднаної ДПІ ГУ ДФС в Івано-Франківській області від 08 квітня 2019 № 3-о, поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого державного інспектора з питань інформаційно-комунікаційного супроводження з 08.04.2019, виплачено ОСОБА_1 залишок середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 09 квітня 2019 року по 19 червня 2019 року в сумі 6135,10 грн з вирахуванням податків та обов`язкових платежів, та виплачено компенсацію за невикористаних 13 днів щорічної основної відпустки та 15 днів додаткової відпустки за період з 31 серпня 2018 року по 08 квітня 2019 року. Також, відповідач повідомив, що будь-яких інших зобов`язань ГУ ДФС в Івано-Франківській області щодо виплат наведеними судовими рішеннями не встановлено (а.с.13). Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за період з 20 червня 2019 року по 11 січня 2021 року в сумі 12653,90 грн. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Згідно із ч. 2 цієї ж статті при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Частиною 7 вищевказаної статті передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Відповідно до п. 34 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків. Згідно із ст. 236 Кодексу законів про працю України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. З системного аналізу вищевказаних норм слідує, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду. Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави. Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, яка викладена в постанові від 05 березня 2020 року у справі № 280/360/19. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 06 червня 2016 року № 1404-VІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно із ч. 2 ст. 65 Закону України «Про виконавче провадження» рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Стаття 236 КЗпП України не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, що вказують на його бажання поновитися на роботі. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов`язок. Зазначений обов`язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. З матеріалів справи слідує, що рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 19 червня 2019 року та постановою Верховного Суду від 24 грудня 2020 року у справі № 300/887/19 ОСОБА_1 поновлено на посаді старшого державного інспектора з питань інформаційно-комунікаційного супроводження Коломийської об`єднаної державної податкової інспекції ГУ ДФС в Івано-Франківській області з 08 квітня 2019 року. Проте, згідно наказу Головного управління ДФС в Івано-Франківській області № 6-о від 11 січня 2021 року позивача поновлено лише 11 січня 2021 року. Відповідно до ч. 2, ч. 3 ст. 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Згідно із ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Частиною 2 ст. 372 КАС України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно. З аналізу правових норм, що застосовуються до спірних правовідносин випливає, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок виявляється у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення оскаржуватися. Відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена ст. 236 КЗпП України, згідно якої виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Отже, згідно ст. 236 КЗпП України виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. У постанові Верховного Суд від 05 березня 2020 року у справі № 280/360/19 зазначено, що наявність вини відповідача у затримці виконання судового рішення не є обов`язковою підставою для задоволення заявлених вимог, в даній справі наявність цієї вини випливає із норм Конституції України, згідно яких судові рішення, які набрали законної сили, повинні виконуватись державними органами добровільно. При цьому, відповідачем у апеляційній скарзі не заперечується факт затримки виконання рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 19 червня 2019 року у справі № 300/887/19. Судом встановлено, що згідно рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду у справі № 300/887/19 від 19 червня 2019 року позивача поновлено на посаді старшого державного інспектора з питань інформаційно-комунікаційного супроводження Коломийської об`єднаної державної податкової інспекції ГУ ДФС в Івано-Франківській області з 08 квітня 2019 року. Проте, відповідач не виконав вказане судове рішення добровільно і лише 11 січня 2021 року видав наказ № 6-о про поновлення позивача на вказаній посаді. Отже, відповідач допустив затримку виконання постанови рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 19 червня 2019 року, що тягне за собою обов`язок роботодавця виплатити позивачеві середній заробіток за весь час затримки. Колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що у позивача наявне право на середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі відповідно до ст. 236 КЗпП України з 20 червня 2019 року по 11 січня 2021 року. У постанові від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 Верховний Суд зазначив, що положення статті 236 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. Отже, вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України. Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі Порядок № 100) Згідно із абз. 3 п. 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. За приписами п. 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. У відповідності до п. 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. З матеріалів справи слідує, що розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 , обчисленої відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 квітня 2019 року № 100 становив 322,90 грн, що підтверджується довідкою № 38/10/09-19-05-36 від 23 квітня 2019 року (а.с.14). Також, із застосуванням вказаної розрахункової величини здійснено розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 09 квітня 2019 року по 19 червня 2019 року Івано-Франківським окружним адміністративним судом при ухваленні рішення по справі № 300/887/19 від 19 червня 2019 року. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що позивач має право на стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі за період з 20 червня 2019 року по 11 січня 2021 року в розмірі 126253,90 (322,90 грн*391 день). Щодо доводів відповідача про необхідність застосування строку позовної давності в 3 місяці, то колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Згідно із ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права. Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень. Частиною 1 ст. 3 та ст. 4 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Відповідно до ч. 1 ст. 94 Кодексу законів про працю України приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно зі ст. 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Структура заробітної плати визначена ст. 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 Кодексу законів про працю України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 Кодексу законів про працю України). Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника. З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем. До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу. Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Відповідно до ч. 1 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції чинній на час звернення позивача до суду) позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Згідно з ч. 3 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Отже, Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу. Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України. Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і в розглядуваному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України. Враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується місячним строком з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина п`ята статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України). З матеріалів справи встановлено, що наказом Головного управління ДФС в Івано-Франківській області № 6-о від 11 січня 2021 року позивача поновлено на роботі, тобто місячний строк слід починати обраховувати саме з цієї дати. Позивачем даний позов до суду подано 08 лютого 2021 року, а тому ним не пропущено місячний строк звернення до адміністративного суду з даним позовом. Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а стаття17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління ДФС в Івано-Франківській області залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 07 липня 2021 року у справі № 300/391/21 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді О. О. Большакова О. М. Гінда Повне судове рішення складено 02 листопада 2021 року.