Постанова Північний апеляційний господарський суд № 920/59/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "16" січня 2023 р. Справа№ 920/59/22 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Ткаченка Б.О. суддів: Зубець Л.П. Алданової С.О. розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Сумської області від 15.06.2022 у справі № 920/59/22 ( суддя - Вдовенко Д.В.) за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин "Спартак" про стягнення 62094 грн 42 коп ВСТАНОВИВ: Короткий зміст заявлених вимог ОСОБА_1 (далі - позивач, скаржник) звернувся до Господарського суду Сумської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин "Спартак" (далі - відповідач) про стягнення 62094 грн 42 коп. В обґрунтування позивних вимог позивач зазначає, що дані кошти є такими, що помилково перераховані на рахунок відповідача (ст. 1212 Цивільного кодексу України). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Господарського суду Сумської області від 15.06.2022 у справі № 920/59/22 у задоволенні позову відмовленою. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено відсутності правової підстави для отримання відповідачем грошових коштів. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів Не погодившись з прийнятим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення Господарського суду Сумської області від 15.06.2022 у справі № 920/59/22, яким відмовлено у задоволенні позову та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мазагин "Спартак" про стягнення 62 094, 42 грн. в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Зокрема апелянт вказує, що суд першої інстанції досліджуючи письмові докази у справі не звернув увагу на ту обставину, що позивач повернув відповідачу об`єкт оренди 01.01.2018, що підтверджується актом ,підписаним сторонами договору, а згідно фільтрованою банківською випискою АТ КБ «Приватбанк» платежі за електричну енергію здійснювались позивачем на рахунок відповідача протягом лютого-грудня 2018 року. Вищевикладене, за твердженнями апелянта, підтверджує що кошти перераховувались позивачем не на виконання умов договору, оскільки сплачувались і після його припинення. Зважаючи на вищевикладене, апелянт вважає, що суд першої інстанції безпідставно не застосував до правовідносин, що склалися між позивачем та відповідачем положення статті 1212 ЦК України. Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті Згідно Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.08.2022 у справі № 920/59/22 апеляційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Ткаченко Б.О., суддів - Алданова С.О., Зубець Л.П. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.08.2022 витребувано у Господарського суду Сумської області справу № 920/59/22, відкладено вирішення питань пов`язаних з рухом апеляційної скарги до надходження справи на адресу суду. 25.08.2022 на адресу Північного апеляційного господарського суду надійшла справа № 920/59/22. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.08.2022 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Сумської області від 15.06.2022 залишено без руху, роз`яснено право на усунення недоліків апеляційної скарги. 13.09.2022 на адресу Північного апеляційного господарського суду від ОСОБА_1 клопотання про долучення до матеріалів справи № 920/59/22, а саме копії квитанції про сплату судового збору в сумі 2481, 00 грн. 19.09.2022 на адресу Північного апеляційного господарського суду від представника ОСОБА_1 надійшла квитанція про сплату судового збору в сумі 1240, 50 грн. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.09.2022 задоволено клопотання про поновлення пропущеного строку на подання апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Сумської області від 15.06.2022. Поновлено пропущений строк на подачу апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Сумської області від 15.06.2022 (повний текст рішення складено 20.06.2022). Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Сумської області від 15.06.2022 у справі № 920/59/22. Зупинено дію рішення Господарського суду Сумської області від 15.06.2022 у справі № 920/59/22. Розгляд апеляційної скарги вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження та без повідомлення учасників справи (без проведення судового засідання). Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції 05.06.2016 між сторонами був укладений договір оренди, за умовами якого відповідач передає, а позивач приймає в строкове платне користування нежитлове приміщення з обладнанням за адресою м. Суми, пр-т Шевченка, 19, площею 40,0 кв.м., з метою здійснення господарської діяльності. Факт передачі приміщення в оренду підтверджується відповідним актом, що є додатком № 1 до договору. 01.11.2016 між сторонами укладена додаткова угода до договору, згідно з якою збільшено площу орендованого приміщення - 47,59 кв.м. Термін оренди встановлений з 01.06.2016 по 01.05.2019 (п. 3 договору). Орендоване приміщення повернуте позивачем відповідачу за актом приймання-передачі 01.01.2018. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що протягом дії договору ним була здійснена переплата за оренду на загальну суму 51 000, 00 грн, що підтверджується квитанціями до прибуткових касових ордерів від 10.11.2016 на суму 6000 грн, від 10.12.2016 на суму 6000 грн, від 10.01.2017 на суму 6000 грн, від 10.02.2017 на суму 6000 грн, від 10.03.2017 на суму 6000 грн, від 10.04.2017 на суму 5000 грн, від 10.05.2017 на суму 4000 грн, а також розписками про отримання готівкових коштів від 10.07.2016 на суму 4 000 грн, від 08.08.2016 на суму 4 000 грн; від 08.09.2016 на суму 4000 грн. Також позивачем безпідставно було здійснено оплату відповідачу електроенергії, оскільки за договором всі витрати на комунальні платежі входили до складу орендної плати: 18.08.2016 перераховано 1864,24 (компенсація за електроенергію та інтернет); 17.10.2016 - 1 294,42 грн (оплата електричної енергії 07.08.2016-07.10.2016); 10.11.2016 - 472,78 грн (за електроенергію, Суми, пр. Шевченко); 12.12.2016 - 709,16 грн (за електроенергію, по пр. Шевченко, 19); 13.01.2017 - 472,77 грн (за електроенергію, по пр. Шевченко, 19, за січень); 10.02.2017 - 723,28 грн (за електроенергію, по пр. Шевченко, 19, за січень); 20.02.2017 - 21,70 грн (за електроенергію, по пр. Шевченко, 19, за січень доплата); 13.03.2017 - 956,44 грн (за електроенергію, по пр. Шевченко, 19); 12.04.2017 - 475,46 грн (електроенергія за березень м. Суми пр. Шевченко, 19); 11.05.2017 - 470,52 грн (електроенергія за квітень м. Суми пр. Шевченко, 19); 14.06.2017 - 470,52 грн (електроенергія за травень м. Суми пр. Шевченко, 19); 20.07.2017 - 485, 14 грн (електроенергія за червень м. Суми пр. Шевченко, 19); 14.08.2017 - 471 грн (електроенергія за липень м. Суми пр. Шевченко, 19); 11.09.2017 - 480,62 грн (електроенергія за серпень м. Суми пр. Шевченко, 19); 12.10.2017 - 488 грн (електроенергія за вересень м. Суми пр. Шевченко, 19); 10.11.2017 - 484,38 грн (за електроенергію за жовтень м. Суми, пр. Шевченко, 19); 21.12.2017 - 753,99 грн (за електроенергію за листопад м. Суми, пр. Шевченко, 19). Факт перерахування коштів підтверджується копією виписки по особовим рахункам у АТ «Ідея Банк» за період з 01.01.2016 по 28.05.2020, копією фільтрованої виписки АТ КБ «ПриватБанк» за період з 01.01.2016 по 02.06.2020. 31.07.2020 позивач звернувся до відповідача з вимогою про повернення безпідставно перерахованих коштів в сумі 62094,42 коп. (поштова накладна, опис вкладення, фіскальний чек від 31.07.2020), яка отримана відповідачем 06.08.2020, що підтверджується роздруківкою із сайту Укрпошта про відстеження поштового відправлення. Кошти на вимогу позивача відповідач не повернув. В обґрунтування позову позивач посилається на приписи ст. 1212 Цивільного кодексу України. Відповідач просив суд застосувати позовну давність до вимог позивача, вважає позовні вимоги безпідставними. Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку. Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012). У відповідності до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Згідно з частинами першою та другою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов`язання. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У постанові Верховного Суду України від 02.03.2016 у справі № 6-3090цс15 міститься такий висновок: «характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним». Крім того, суть кондикційного зобов`язання виражається в тому, що набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого, а тому зобов`язаний не лише повернути йому майно в натурі чи відшкодувати його вартість (статті 1213 Цивільного кодексу України), а й у повному обсязі компенсувати потерпілому негативні наслідки від неможливості йому користуватися майном за призначенням шляхом відшкодування всіх доходів, які набувач одержав або міг одержати від цього майна з часу, коли він дізнався або міг дізнатися про володіння майном без достатньої правової підстави (стаття 1214 Цивільного кодексу України). За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі. Узагальнюючи викладе, можна дійти висновку про те, що кондикція - позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави. Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Конструкція статті 1212 ЦК, як і загалом норм глави 83 ЦК, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.02.2020 у справі № 922/748/19). Разом з цим, наявність укладеного між сторонами договору не є достатньою підставою для віднесення до договірних будь-яких правовідносин, що виникають між цими особами. Для визнання відповідних зобов`язань між сторонами договірними необхідним є встановлення факту їх виникнення саме на підставі умов та на виконання відповідного договору. Водночас сплата однією стороною грошових коштів другій стороні поза межами платежів, передбачених договором чи договорами, зокрема переплата понад визначену в договорі (договорах) суму, не може бути визнана такою, що здійснена на підставі відповідного договору (відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 14.10.2014 у справі № 917/2572/13 та постановах Верховного Суду від 20.12.2018 у справі № 920/169/18, від 24.02.2020 у справі №911/1036/19). Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18). Статтею 86 ГПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Як вірно встановлено судом першої інстанції та перевірено колегією суддів, відповідно до пунктів 4.1-4.4 договору, розмір орендної оплати складає 100-150 грн за 1 кв.м. за місяць. Орендна плата починає нараховуватись з 12 (дванадцятого) дня після дати підписання акту прийому-передачі. Останнім днем сплати орендної плати є дата підписання сторонами акту прийому-передачі при поверненні об`єкта оренди відповідачеві. Орендна плата сплачується в готівковому порядку не пізніше 10 числа кожного місяця. Орендна плата сплачується позивачем по день передачі об`єкту оренди відповідачу за актом прийому-передачі. Відповідно до наданих позивачем банківських виписок, протягом дії договору позивач перерахував відповідачу на банківський рахунок орендної плати в загальній сумі 109 194,43 грн. Платежі здійснювалися щомісячно, в різних сумах, в тому числі 02.06.2016, 08.08.2016, 06.09.2016 в сумі 4000 грн.; 10.10.2016 в сумі 10 948 грн. 75 коп.; 10.11.2016, 10.01.2017, 10.02.2017, 10.03.2017 в сумі 7138,50 грн.; 10.04.2017 в сумі 5948,50 грн; 09.06.2017, 10.07.2017, 09.08.2017, 11.09.2017 в сумі 4759 грн.; 10.10.2017 в сумі 5948 грн. 75 коп. Дослідивши матеріали позовної заяви, колегія суддів зазначає, що позивач не обґрунтував, яким, виходячи з умов договору, мав бути розмір щомісячного платежу за орендну плату, враховуючи, що пунктом 4.1 договору розмір орендної плати становить від 100 до 150 грн за 1 кв.м. на місяць. Водночас, як вбачається із матеріалів справи, у судовому засіданні при розгляді спору в суді першої інстанції 15.06.2022 директор Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин "Спартак" пояснив, що кожного місяця на сплату орендної плати виставлявся рахунок; сума залежала від включених комунальних послуг за місяць. Однак, як вірно вказано судом першої інстанції та перевірено колегією суддів, відповідні рахунки в матеріалах справи відсутні, позивачем не подані. З урахуванням умов договору щодо розміру орендної плати, відсутність рахунків, на підставі яких орендна плата сплачувалась, унеможливлює встановлення обставин, чи повністю протягом дії договору позивач сплачував орендну плату безготівковими платежами на рахунок відповідача за кожний місяць, чи є платежі готівкою згідно з квитанціями до прибуткових касових ордерів переплатою орендної плати. Твердження позивача про те, що згідно з квитанціями до прибуткових касових ордерів була здійснена повторна сплата орендної плати за листопад, грудень 2016 року, січень-травень 2017 року, судом першої інстанції вірно визнано необґрунтованими, оскільки у відповідних квитанціях призначенням платежу зазначено оренду приміщення за договором від 05.06.2016, без вказівки на місяць, за який сплачується орендна плата. За непідтвердженого факту переплати орендної плати за договором, враховуючи, що у зазначених доказах є посилання на договір, колегія суддів вважає необґрунтованими твердження позивача про те, що відповідні платежі готівкою здійснювались не на виконання умов договору, помилково. Розрахунок за оренду між позивачем та відповідачем, що поданий позивачем на підтвердження переплати оренди за липень-вересень 2016 року, судом першої інстанції обґрунтовано не прийнято як належний доказ, оскільки в ньому відсутні відомості про те, що кошти в загальній сумі 12000 грн. (4000 грн. за кожний місяць) отримані відповідачем готівкою (додатково), а не шляхом безготівкового переказу коштів на рахунок відповідача. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновокм суду першої інстанції, що доказами, на які вказує позивач, зокрема квитанціями до прибуткових касових ордерів та розрахунком за оренду між позивачем та відповідачем, не підтверджується ні факт переплати орендної плати за договором в сумі 51 000 грн., ні факт сплати коштів згідно з квитанціями до прибуткових касових ордерів помилково, не на виконання умов договору. Надаючи правову оцінку доводам апеляційної скарги, колегіє суддів встановлено, що оплати позивачем електроенергії у період дії договору оренди, суд встановив, що пунктом 4.6. договору визначено, що ніякі комунальні послуги за договором оренди окремо не оплачуються. Які саме комунальні послуги включалися до розміру орендної плати щомісяця з умов договору не вбачається; рахунки, що виставлялися на сплату орендної плати за договором в матеріалах справи відсутні. Разом з цим, відповідно до матеріалів справи, на оплату електроенергії щомісяця відповідач виставляв позивачу рахунки без посилання на договір оренди. Відповідно до виписки по особовим рахункам у АТ «Ідея Банк» за період з 01.01.2016 по 28.05.2020, фільтрованої виписки АТ КБ «ПриватБанк» за період з 01.01.2016 по 02.06.2020, позивач здійснював оплату електроенергії щомісяця в сумах, зазначених у виставлених позивачем рахунках. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що ці обставини свідчать про існування відповідної домовленості між сторонами, укладення у спрощений спосіб договору про відшкодування витрат на оплату електроенергії в орендованому приміщенні. Загальний порядок укладення договорів на час виникнення спірних відносин врегульований положеннями статей 205, 207, 638-642 Цивільного кодексу України та статті 181 Господарського кодексу України. Договір, відповідно до ст. 638 ЦК України, є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Згідно зі ст. 181 Господарського кодексу України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. З аналізу зазначених норм убачається, що за загальним правилом договір є укладеним у випадку повного і безумовного прийняття (акцепту) однією стороною пропозиції іншої сторони про укладення договору (оферти). При цьому укладання господарських договорів допускається у спрощений спосіб шляхом обміну листами, прийняття до виконання замовлень тощо. Зокрема, прийняттям пропозиції відповідно до частини 2 статті 642 Цивільного кодексу України є вчинення особою, яка одержала оферту, відповідних конклюдентних дій (надання послуг, сплата коштів тощо). Зазначена правова норма не містить вичерпного переліку можливих конклюдентних дій. Проаналізувавши вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що виставлення відповідачем позивачу рахунків на оплату спожитої електроенергії, із зазначенням її вартості та місяця споживання є офертою, а факт прийняття пропозиції відповідача позивачем підтверджується вчиненням відповідних конклюдентних дій, зокрема оплатою позивачем платежів за електроенергію в сумі, зазначеній у рахунках з посиланням на адресу споживання. Твердження скаржника про те, що такі рахунки могли бути виписані після отримання відповідачем позовної заяви і докази отримання позивачем рахунків протягом дії договору відповідач не подав, з урахування вірогідності доказів, колегія суддів вважає безпідставними та враховує, що позивач не обґрунтував яким чином (якщо рахунки не виставлялись) розраховувалась плата за електроенергію, що сплачувалась кожен місяць, при тому, що позивач не посилався у позові на факт здійснення цих платежів помилково замість інших орендодавців відповідачу, а зазначає, що оплата електричної енергії не була передбачена умовами договору оренди. Доводи ж скаржника, що протягом 2016-2017 років позивач мав зобов`язання за трьома договорами оренди з різними умовами щодо сплати орендної плати та комунальних платежів, колегією суддів оцінюються критично, оскільки не підтверджені належними та допустимими доказами. Щодо тверджень скаржника, що суд першої інстанції досліджуючи письмові докази у справі не звернув увагу на ту обставину, що позивач повернув відповідачу об`єкт оренди 01.01.2018, що підтверджується актом, підписаним сторонами договору, а згідно фільтрованою банківською випискою АТ КБ «Приватбанк» платежі за електричну енергію здійснювались позивачем на рахунок відповідача протягом лютого-грудня 2018 року, колегія суддів зазначає таке. Як зазначалось колегією суддів вище та вбачається зі змісту позовних вимог, позивач обґрунтовуючи наявність помилково перерахованих коштів посилався на квитанції до прибуткових касових ордерів від 10.11.2016 на суму 6000 грн, від 10.12.2016 на суму 6000 грн, від 10.01.2017 на суму 6000 грн, від 10.02.2017 на суму 6000 грн, від 10.03.2017 на суму 6000 грн, від 10.04.2017 на суму 5000 грн, від 10.05.2017 на суму 4000 грн, а також розписками про отримання готівкових коштів від 10.07.2016 на суму 4 000 грн, від 08.08.2016 на суму 4 000 грн; від 08.09.2016 на суму 4000 грн. Проаналізувавши вищевикладене, колегія суддів констатує, що всі ці квитанції до прибуткових касових ордерів датовані до моменту повернення позивачем об`єкта оренди відповідачу відповідно до акту від 01.01.2018, у зв`язку із чим доводи скаржника в цій частині колегіє суддів відхиляються як такі, що спростовуються матеріалами справи. Враховуючи наведене, повно і всебічно з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що позов не є достатньо обґрунтованим, оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено правомірності та законності позовних вимог, так само як і фактів порушення власних прав та інтересів відповідачем у справі. Як зазначалось вище, відповідач просив суд застосувати позовну давність до вимог позивача, вважає позовні вимоги безпідставними. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України). Частиною 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до ч. ч. 4, 5 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності є підставою для відмови у позові, крім випадків, коли суд визнає поважними причини пропущеного строку та захистить порушене право. За змістом названих норм, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, а зважаючи на встановлену як судом першої інстанції, так і колегією суддів відсутністю порушених відповідачем прав позивача, судом першої інстанції цілком обґрунтовано та правомірно не застосовано до спірних правовідносин інституту позовної давності. Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України №4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін. Згідно частини 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України). Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України визначено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Ч. 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, Північний апеляційний господарський суд визнає, що доводи скаржника викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, оскаржуване рішення ухвалено з повним і достовірним встановленням всіх фактичних обставин, а також з дотриманням норм процесуального та матеріального права, у зв`язку з чим, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зміни або скасування оскаржуваного рішення Господарського суду Сумської області від 15.06.2022 у справі № 920/59/22, за наведених скаржником доводів апеляційної скарги. Розподіл судових витрат Судовий збір розподіляється відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Керуючись ст.ст. 129, 240, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Сумської області від 15.06.2022 у справі № 920/59/22 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Сумської області від 15.06.2022 у справі № 920/59/22 - залишити без змін.

3. Поновити дію рішення Господарського суду Сумської області від 15.06.2022 у справі № 920/59/22.

4. Судовий збір за подачу апеляційної скарги залишити за ОСОБА_1 .

5. Матеріали справи № 920/59/22 повернути до Господарського суду Сумської області. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, визначені статтями 287 та 288 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий суддя Б.О. Ткаченко Судді Л.П. Зубець С.О. Алданова