Постанова Одеський апеляційний суд № 562/3435/19

Номер провадження: 22-ц/813/2427/23 Справа № 562/3435/19 Головуючий у першій інстанції Плавич І. В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12.01.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., переглянув у порядку спрощеного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 19 серпня 2021 року по справі за позовом адвоката Власик Вікторії Яківни в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звільнення платника аліментів від сплати заборгованості по аліментам та додаткових витрат, - в с т а н о в и в: 05 листопада 2019 року адвоката Власик Вікторія Яківна в інтересах ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про звільнення платника аліментів від сплати заборгованості по аліментам та додаткових витрат, посилаючись на ті обставини, що в судовому порядку з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на період навчання в розмірі 1/4 частки всіх видів доходів щомісячно, починаючи з 09 вересня 2013 року і до закінчення навчання, але не більше ніж до досягнення ним 23 років; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів в розмірі 1 075,12 грн; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 29 097,00 грн додаткових витрат на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На момент набрання означеним судовим рішенням законної сили він був визнаний інвалідом І групи довічно у зв`язку із загальним захворюванням з ураженням внутрішніх органів, він потребує сторонньої допомоги. Через характер захворювання перебуває на амбулаторному програмному гемодіалізі (3 рази на тиждень), у зв`язку із чим був змушений звільнитись з роботи. Зважаючи на викладене, представник позивача просив суд звільнити його повністю від сплати заборгованості за аліментами, стягнутими на підставі рішення Рівненського міського суду від 18 березня 2014 року в цивільній справі №569/16435/13-ц. 19 червня 2020 року відповідач ОСОБА_2 надала суду відзив на позовну заяву ОСОБА_1 , у якому заперечувала проти заявлених вимог, посилаючись, що позивачеві було відомо про рішення суду від 18 березня 2014 року, яке набрало законної сили у встановленому порядку в квітні 2014 року та яке він просив переглянути у зв`язку з нововиявленими обставинами в листопаді 2014 року. Водночас, інвалідом І групи довічно ОСОБА_1 був визнаний в січні 2019 року. Зважаючи на викладене, ОСОБА_2 вважає безпідставними заявлені позовні вимоги. Позивач ОСОБА_1 у відкрите судове засідання не з`явився, але від нього надійшла заява, у якій сторона позивача підтримала заявлені вимоги та просила провести судове засідання у її відсутність в порядку частини 3 статті 211 ЦПК України. Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилась, але від адвоката Дерментли Родіона Савільовича в інтересах відповідача ОСОБА_2 надійшла заява, в якій він заперечував проти заявлених вимог та просив провести судове засідання у відсутність сторони відповідача в порядку частини 3 статті 211 ЦПК України. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 19 серпня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звільнення платника аліментів від сплати заборгованості по аліментам та додаткових витрат відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Вказані особливості встановлюються у ст. 369 ЦПК України, а саме відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 274 ЦПК України, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя. Згідно із частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. У статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Раду Української PCP від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ та набрала чинності для України з 27 вересня 1991 року, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Відповідно до частин першої та другої статті 27 названої Конвенції, держави-учасники визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення умов життя, необхідних для розвитку дитини, в межах своїх здібностей і фінансових можливостей. У частині 8 статті 7 СК України зазначено, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України). Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Отже, обсяг відповідальності батьків не залежить від проживання їх разом чи окремо від дитини, і цей факт не звільняє від обов`язку забезпечувати такі умови життя дитини, які є достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку. Згідно із частиною 2 статті 150 СК України, батьки зобов`язані піклуватись про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (частини 1, 2 статті 155 СК України). Статтею 180 СК України визначено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, а у випадках, передбачених статтями 198, 199 цього Кодексу, і своїх повнолітніх дочку, сина. Батьки зобов`язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати (стаття 198 СК України). Відповідно до частин першої, другої статті 199 СК України, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв`язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов`язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Статтею 201 СК України передбачено, що до відносин між батьками і дочкою, сином щодо надання їм утримання застосовуються норми статей 187, 189-192 і 194-197 цього Кодексу. За позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв`язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення (частина 2 статті 197 СК України). Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Рівненського міського суду від 18 березня 2014 року в цивільній справі №569/16435/13-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на період навчання в розмірі 1/4 частки всіх видів доходів щомісячно, починаючи з 09 вересня 2013 року і до закінчення навчання, але не більше ніж до досягнення ним 23 років; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів в розмірі 1 075,12 грн; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 29 097,00 грн додаткових витрат на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Ухвалою Рівненського міського суду від 05 березня 2015 року рішення Рівненського міського суду від 18 березня 2014 року скасоване у зв`язку з нововиявленими обставинами. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 17 квітня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, ухвалу Рівненського міського суду від 05 березня 2015 року скасовано і справу направлено Рівненському міському суду для продовження розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Рішенням Рівненського міського суду від 14 серпня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на період навчання до досягнення 23 років відмовлено, в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 18 березня 2014 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 в частині стягнення додаткових витрат на утримання сина відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 30 вересня 2015 року рішення Рівненського міського суду від 14 серпня 2015 року щодо відмови в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд у зв`язку з нововиявленими обставинами рішення Рівненського міського суду від 18 березня 2014 року у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення додаткових витрат на утримання повнолітньої дитини скасовано та передано дане питання на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Рівненського міського суду від 03 листопада 2015 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Рівненського міського суду від 18 березня 2014 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення додаткових витрат на утримання повнолітнього сина, про стягнення аліментів на період навчання до досягнення 23 років, пені за прострочення сплати аліментів та додаткових витрат на утримання сина відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 05 січня 2016 року ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 03 листопада 2015 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Ухвалою Рівненського міського суду від 26 серпня 2016 року залишено без задоволення заяву ОСОБА_1 про перегляд у зв`язку з нововиявленими обставинами рішення Рівненського міського суду від 18 березня 2014 року. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 04 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу Рівненського міського суду від 26 серпня 2016 року скасовано, питання передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Рівненського міського суду від 23 грудня 2016 року заяву ОСОБА_1 про перегляд у зв`язку з нововиявленими обставинами рішення Рівненського міського суду від 18 березня 2014 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на період навчання до досягнення 23 років, пені за прострочення сплати аліментів та додаткових витрат на утримання сина в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 додаткових витрат на утримання сина задоволено; в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 додаткових витрат на утримання сина скасовано, в задоволенні позову про стягнення додаткових витрат на утримання сина відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 09 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Рівненського міського суду від 23 грудня 2016 року залишено без змін. Постановою Верховного суду від 19 грудня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, рішення Рівненського міського суду від 23 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 09 березня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Рівненського міського суду від 20 травня 2019 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд у зв`язку з нововиявленими обставинами рішення Рівненського міською суду від 18 березня 2014 року відмовлено. Як видно з довідки до акту огляду МСЕК серії 12 ААБ №500095 від 31 січня 2019 року, позивачеві ОСОБА_1 встановлено інвалідність І групи довічно (причина інвалідності загальне захворювання з ураженням внутрішніх органів; висновок про умови та характер праці потребує сторонньої допомоги). Згідно із довідки №516 від 15.08.2019 позивач ОСОБА_1 з 19 жовтня 2018 року перебуває на амбулаторному програмному гемодіалізі (3 рази на тиждень) у відділенні інтенсивної терапії екстракорпоральних методів детоксикації КР РОКЛ з діагнозом: хронічна хвороба нирок 5 ст., тубулоінтерстиціальний нефрит, хронічна ниркова недостатність 4 ст., пролонгована гемодіалізом (пожиттєво), артеріальна гіпертензія. СН ІІ. ФК ІІІ із збереженою систолічною ф-цією ЛШ. Вт. анемія. Як видно з індивідуальної програми реабілітації інваліда №261 від 31 січня 2019 року, ОСОБА_1 потребує медичного спостереження, санаторно-курортної лікування, гемодіалізу. За відомостями трудової книжки серії НОМЕР_1 від 07 травня 1985 року ОСОБА_1 звільнений з роботи з посади менеджера постачання лісоматеріалів в ТОВ «ОДЕК» Україна» у зв`язку із виявленою невідповідністю виконуваній роботі за станом здоров`я. 30 серпня 2019 року ОСОБА_1 звільнений за власним бажанням з посади обліковця в ТОВ «ОДЕК» Україна». Постановою державного виконавця Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Зайко М.О. від 15 серпня 2019 року було відкрито виконавче провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 аліментів на утримання сина ОСОБА_3 в розмірі 1/4 частини усіх видів його доходів щомісячно, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісяця, починаючи з 09 вересня 2013 року і до закінчення сином навчання, але не більше ніж до досягнення ним 23 років. Постановою державного виконавця Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Зайко М.О. від 15 серпня 2019 року було відкрито виконавче провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 29 097,00 додаткових витрат на утримання сина ОСОБА_3 . Позивач ОСОБА_1 на обґрунтування позовних вимог про звільнення від сплати заборгованості по аліментам не надав доказів, що стосуються періоду виникнення заборгованості та поважності причини її виникнення, яка має істотне значення. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що, як зазначалось, обов`язок зі сплати аліментів покладено на ОСОБА_1 судовим рішенням від 18 березня 2014 року, яке набрало законної сили 31 березня 2014 року. У той же час, документи, що свідчать про захворювання ОСОБА_1 , установлення інвалідності та необхідність отримання певного лікування датовані січнем 2019 року. Суд не прийняв до уваги посилання сторони позивача на те, що судове рішення не набрало законної сили у 2014 році, та що виконавчий лист не перебував на примусовому виконання в період з березня 2014 року по серпень 2019 року. Відсутність відкритого виконавчого провадження не звільняє боржника від обов`язку сплати аліментів за рішенням суду. Отже перевіривши факти і обставини, якими сторона позивача обґрунтовувала свої вимоги, дослідивши та оцінивши докази у їх сукупності та взаємозв`язку, установивши характер правовідносин, що виникли між сторонами, і надавши їм належну правову оцінку, суд дійшов висновку про відмову в позові. Посилання позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом не з`ясовані обставини щодо того, що в наслідок тяжкої хвороби він став інвалідом І групи з січня 2019 року, а з жовтня 2018 року він постійно потребує гемодіалізу та сторонньої допомоги, що є підставою для звільнення його від заборгованості по аліментам та додаткових витрат на дитину, не приймаються до уваги за таких підстав. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Тому, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, наявність у нього як платника аліментів тяжкого захворювання, яке є підставою для звільнення від заборгованості по аліментам та додаткових витрат на дитину. Згідно зі статтею 197 СК України, з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгованості за аліментами. За позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв`язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення. Постановою Пленуму Верховного суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» також передбачено, що суд може за передбачених статтею 197 СК України умов повністю або частково звільнити особу від сплати заборгованості. Повне або часткове звільнення платника аліментів від сплати заборгованості за аліментами можливе лише у випадку, коли заборгованість виникла у зв`язку із його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення. Вказана правова норма не встановлює конкретного, вичерпного переліку обставин, які можуть бути підставою для звільнення (повного або часткового) від сплати заборгованості за аліментами. Питання про те, чи мають обставини, на які посилається платник аліментів, істотне значення, у кожному конкретному випадку вирішує суд. Повне або часткове звільнення платника аліментів від сплати заборгованості за аліментами можливе лише за його позовом. За наявності встановлених судом обставин, що мають істотне значення, платник аліментів може бути повністю або частково звільнений від сплати заборгованості за ними на підставі судового рішення. При цьому слід звернути увагу на те, що у такий спосіб законодавцем визначено право, а не обов`язок, суду звільнити платника аліментів від сплати заборгованості. При вирішенні аналогічних спорів необхідно виходити з інтересів дитини (дітей), оскільки аліменти за рішенням суду присуджені на утримання дитини (дітей) з метою забезпечення достатнього матеріального рівня її життя. Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду України, правовий висновок Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що обов`язок за сплати аліментів покладено на ОСОБА_1 судовим рішенням від 18 березня 2014 року, яке набрало законної сили 31 березня 2014 року. У той же час, документи, що свідчать про захворювання ОСОБА_1 , установлення інвалідності та необхідність отримання певного лікування датовані січнем 2019 року, отже заборгованість по аліментам та додатковим витратам виникла не у зв`язку із його тяжкою хворобою. Отже, суд першої інстанції всебічно та повно з`ясував обставини, які мають значення для справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», та правильно виходив з того, що законних підстав для задоволення позову немає. Інших правових доводів апеляційні скарги сторін у справі не містять. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Таким чином, наведені в апеляційних скаргах сторін у справі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає. Оскільки ціна позову в даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа згідно п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України є малозначною і в силу вимог п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України ухвалене по ній апеляційним судом судове рішення не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.п. а) - г) п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 19 серпня 2021 року без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складено: 12 січня 2023 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк Р.Д. Громік