Постанова Київський апеляційний суд № 757/32143/17-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 грудня 2022 року м. Київ Справа №757/32143/17 Апеляційне провадження №22-ц/824/3362/2022 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В. суддів: Андрієнко А.М., Поліщук Н.В. за участі секретаря Федорчук Я.С. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва ухваленого під головуванням судді Новака Р.В. 26 лютого 2019 року у м. Києві, у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця», третя особа: в.о. начальника служби кадрової та соціальної політики регіональної філії «Одеська залізниця» Акціонерного товариства «Укрзалізниця» Маслова Лариса Георгіївна про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, В С Т А Н О В И В У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вищевказаним позовом, в якому просив визнати незаконним та скасувати наказ №310/ок від 03 травня 2017 року, поновити його на роботі згідно займаної посади ревізора безпеки руху, як основного місця роботи, з моменту звільнення та виплатити йому заробітну плату за вимушений прогул у розмірі, встановленому штатним розкладом, а також стягнути моральну шкоду з відповідача у розмірі 10000,00 грн. Позов мотивовано тим, що 27 січня 2003 року на підставі наказу НАК-41/НОКУ позивач прийнятий на посаду дорожнього ревізора апарату з безпеки руху поїздів і автотранспорту Одеської залізниці та працював у даній установі за вказаною спеціалізацією фактично до моменту звільнення. Відповідно до наказу №119/НОК від 01 березня 2011 року, згідно нового класифікатора професій ДК 003:2010, назва посади була змінена на ревізор залізничний з безпеки руху поїздів цього апарату, 03 червня 2013 року наказом №315/ос, назва посади змінена на ревізор з безпеки руху. 01 грудня 2015 року назва підприємства була змінена на Регіональну Філію «Одеська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця». 20 лютого 2017 року ОСОБА_1 особисто було вручено повідомлення начальника служби кадрової та соціальної політики ОСОБА_2 про розірвання трудового договору на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП в зв`язку зі скороченням штатів у відповідності до наказу Регіональної Філії «Одеська залізниця» від 15 лютого 2017 року за №44-Н/од. Вказує на те, що підприємство не врахувало переважне право на залишення на роботі, не надало позивачу вакантних місць для працевлаштування та належним чином не розглянуло заяви про переведення в зв`язку з реорганізацією. 01 березня 2017 року, згідно протоколу установчих зборів на підприємстві Регіональна Філія «Одеська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця», була створена первинна профспілкова організація ВПЗУ Регіональної Філії «Одеська залізниця» та позивача було обрано до виборчого профспілкового органу головою профспілки. Однак, відповідач ні до даної спілки, ні до вищестоящої профспілки за погодженням на звільнення позивача не звертався. Разом з цим, наказом від 03 травня 2017 року № 310/ок, на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України, позивача було звільнено з займаної посади, однак, як зазначає позивач, його було звільнено незаконно та з порушенням законодавства, у зв`язку з чим останній звернувся до суду із вказаним позовом. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 26 лютого 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця», третя особа: в.о. начальника служби кадрової та соціальної політики регіональної філії «Одеська залізниця» Акціонерного товариства «Укрзалізниця» Маслова Лариса Георгіївна про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди - залишено без задоволення. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що обґрунтування позивача є не доведеними, а твердження сторони відповідача належним чином обґрунтованими, а тому суд вважав, що відповідачем не були порушені норми трудового законодавства, що призвели до порушення прав та інтересів позивача. Щодо вимоги позивача про стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено неправомірність дій відповідача, наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) відповідача та завданою моральною шкодою, не обґрунтовано розмір моральної шкоди, а тому доводи про заподіяння позивачу моральної шкоди є безпідставними та недоведеними. Не погодився із вказаним судовим рішенням позивач, його представником подана апеляційна скарга, в якій зазначається про незаконність рішення у зв`язку з порушенням норм матеріального та процесуального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи, неповним з`ясуванням обставин справи, що призвело до неправильного вирішення справи. Представник позивача вказує на те, що працівники Регіональної філії «Одеська залізниця» мали бути переведені, тоді як вивільнені мали бути працівники апарату управління Донецької та Луганської дирекцій. 10 квітня 2017 року позивачем була спрямована заява про переведення до апарату ЦРБ (Департаменту з безпеки руху) на адресу керівництва ПАТ «Укрзалізниця» у відповідності до розпорядження ПАТ «Укрзалізниця» щодо звільнення з переведенням працівників регіональної філії «Одеська залізниця», для подальшої роботи в Департаменті безпеки руху ПАТ «Укрзалізниця» (м. Київ) за вих. № Ц-2-25/511-17 від 07 березня 2017 року, однак замість відповіді на вказану заяву ним був отриманий наказ № 310/ос від 28 квітня 2017 року про припинення трудового договору у зв`язку зі скороченням штату та звільнення з 03 травня 2017 року через відмову перейти на іншу роботу. Таким чином, позивач у відповідності до вимог ст. 32 КЗпП підтвердив свою згоду на переведення до Департаменту безпеки руху (ЦБР) ПАТ «Укрзалізниця» до міста Києва, не зважаючи на що трудовий договір з ним був припинений через відмову перейти на іншу роботу, а звільнений він був за скороченням штату в регіональній філії. Однак, вказані докази та норми трудового законодавства залишились поза увагою суду. На підставі викладеного, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу з підстав викладених і ній, після оголошення перерви позивач та/або його представник в судове засідання не з`явилися, направивши 30 листопада 2022 року клопотання про розгляд справи у їх відсутність. Отже участі в судових дебатах сторона позивача не приймала. Відповідач та третя особа в судове засідання не з`явились, про час та місце розгляду справи повідомлялися неодноразово, причини неявки суду не повідомили. Тому керуючись положеннями ч.2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів вважала за можливе розглянути справу за їх відсутності. Заслухавши доповідь судді, пояснення позивача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів виходить з наступного. Судом встановлено, що ОСОБА_1 , 27 січня 2003 року на підставі наказу НАК-41/НОКУ, був прийнятий на посаду дорожнього ревізора апарату з безпеки руху поїздів і автотранспорту Одеської залізниці та працював у даній установі за вказаною спеціалізацією фактично до моменту звільнення, що підтверджується даними його трудової книжки /а.с.12-20/. Позивач має вищу освіту, у 2016 році закінчив Український державний університет залізничного транспорту та здобув ступінь «магістр» за спеціальністю «менеджмент зовнішньоекономічної діяльності» /а.с.27/. 03 лютого 2017 року правління ПАТ «Українська залізниця» прийняло рішення щодо ліквідації структурних підрозділів Апарату безпеки руху поїздів і автотранспорту апарату управління «Одеської залізниці» з 01 травня 2017 року. 15 лютого 2017 року відповідачем було видано наказ №44-Н/од про скорочення та вилучення зі штатного розпису апарату управління регіональної філії «Одеська залізниця» апарат безпеки руху поїздів і автотранспорту, чисельністю 46 штатних одиниць. Про вказані обставини відповідач повідомив позивача листом, в якому зокрема, було повідомлено про скорочення його посади з 01 травня 2017 року. З вказаним листом позивач був ознайомлений під особистий підпис 20 лютого 2017 року/а.с.10,70/. Листом № НОК-09/547 від 10 квітня 2017 року, ОСОБА_1 було запропоновано вакантні посади на 26 аркушах, від яких останній відмовився, що підтверджується його особистим підписом /а.с.10,71/. 26 квітня 2017 року позивачу повторно було запропоновано вакантні посади для можливого працевлаштування в зв`язку із скороченням. Проте, ОСОБА_1 відмовився від запропонованих посад (список на 7 аркушах) та від поставлення свого підпису, про що уповноваженими робітниками було складено акт /а.с.72-78/. Наказом № 310/ос від 03 травня 2017 року, в зв`язку з відмовою позивача від запропонованих посад для подальшого працевлаштування в зв`язку із скороченням штату, було припинено трудовий договір на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України /а.с.11/. Також з матеріалів справи вбачається, що протоколом № 1 установчих зборів первинної профспілкової організації Вільної профспілки залізничників України регіональної філії «Одеська залізниця» від 01 березня 2017 року була створена первинна профспілкова організація Вільної профспілки залізничників України регіональної філії «Одеська залізниця» та її головою був обраний позивач. Присутніми на засіданні зборів були три особи: позивач, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 /а.с.6-8/. За відкритими даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань дані про Первинну профспілкову організацію Вільної профспілки залізничників України регіональної філії «Одеська залізниця» внесені 16 травня 2017 року . В листі від 03 липня 2018 року наданому на запит суду першої інстанції Вільна профспілка залізничників України регіональної філії «Одеська залізниця» повідомила, що ОСОБА_1 є головою первинної профспілкової організації Вільної профспілки залізничників України регіональної філії «Одеська залізниця» /а.с.56/. Листом № 2 від 10 квітня 2017 року відповідач був повідомлений про створення первинної профспілкової організації Вільної профспілки залізничників України регіональної філії «Одеська залізниця», зі складом учасників три особи та про обрання позивача головою цієї профспілки /а.с.9/. На стадії апеляційного перегляду справи стороною позивача електронною поштою були подані дані про заробітну плату позивача у березні та квітні 2017 року /а.с.194-196/. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст. 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Згідно з положеннями ст. 64 ГК України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. В силу п.1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Відповідно до ч.2 цієї норми законодавства звільнення з підстав зазначених у п.1,2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. За положеннями ст. 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до ст.48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників. Згідно з положеннями ч.ч. 1,2 ст. 252 КЗпП України працівникам підприємств, установ, організацій, обраним до складу виборних профспілкових органів, гарантуються можливості для здійснення їх повноважень. Зміна умов трудового договору, оплати праці, притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, які є членами виборних профспілкових органів, допускається лише за попередньою згодою виборного профспілкового органу, членами якого вони є. Звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган професійної спілки), крім випадків додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об'єднання професійних спілок). В порядку ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2 - 5, 7 статті 40 пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п'ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником. Подання власника або уповноваженого ним органу має розглядатися у присутності працівника, на якого воно внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з'явився на засідання, розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах строку, визначеного частиною другою цієї статті. У разі повторної неявки працівника (його представника) без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності. У разі якщо виборний орган первинної профспілкової організації не утворюється, згоду на розірвання трудового договору надає профспілковий представник, уповноважений на представництво інтересів членів професійної спілки згідно із статутом. Виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) повідомляє власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) дав згоду на розірвання трудового договору. Якщо працівник одночасно є членом кількох первинних профспілкових організацій, які діють на підприємстві, в установі, організації, згоду на його звільнення дає виборний орган тієї первинної профспілкової організації, до якої звернувся власник або уповноважений ним орган. Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника). Власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника). Якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті. Аналогічні положення містяться і в ст. 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Також положення ст.ст. 2,19,37 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначають право профспілок (в тому числі первинних профспілок), їх об`єднань представляти і захищати права та інтереси членів профспілок, як основну мету їх діяльності. Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» не визначає обставину, з якою пов`язується початок діяльності профспілкової органіці. Положеннями ст. 16 цього Закону передбачена процедура легалізації профспілок, їх об`єднань. Рішенням Конституційного Суду України № 11-рп/2000 від 18 жовтня 2000 року у справі № 1-36/2000 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» в частині встановлення таких умов легалізації профспілок, які фактично пов`язують початок діяльності створеної з метою забезпечення і захисту інтересів працівників організації як профспілки з моментом її реєстрації у відповідних органах, що рівнозначно вимозі про попередній дозвіл на утворення профспілки. Вказані положення втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Верховний Суд України у Постанові Пленуму № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» вказав на те, що встановивши, що звільнення працівника проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до профспілкового органу, суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду профспілкового органу і після її одержання або відмови профспілкового органу в дачі згоди на звільнення працівника розглядає спір по суті. Не буде суперечити закону, якщо до профспілкового органу в такому випадку звернеться власник чи уповноважений ним орган або суддя при підготовці справи до судового розгляду. Аналогічним чином вирішується спір про поновлення на роботі, якщо згоду профспілкового органу на звільнення визнано такою, що не має юридичного значення. Відмова профспілкового органу в згоді на звільнення є підставою для поновлення працівника на роботі. Статтею 233 КЗпП України передбачена можливість працівника звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, у справах про звільнення-в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. За змістом ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.76 ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях. Пунктами 6, 7 ч. 2 ст. 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції, клопотання особи, яка подала скаргу. Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Верховний Суд у Постанові від 28 квітня 2022 року у справі № 521/10766/18 вказав на те, що згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає. Спір у даній справі виник з приводу звільнення позивача, яке відбулось 03 травня 2017 року. Позивач звернувся до суду з вказаним позовом згідно штампу поштового відділення 03 червня 2017 року /а.с.28/. Таким чином, позивачем додержано строк для звернення до суду визначений положеннями с. 233 КЗпП України. З наведених обставин справи вбачається, що трудові правовідносини між сторонами на умовах безстроковості з виникли з 27 січня 2003 року. Обставини щодо проведення на підприємстві реорганізації позивачем не оспорюються і з тексту його заяв вбачається, що вони ним визнаються. В доводах апеляційної скарги та при звернені до суду з позовом позивач посилався на те, що відповідач не запропонував йому всі вакантні посади. Разом з тим, за наявними в матеріалах справи даними, відповідачем позивачу було запропоновано 10 квітня 2017 року список посад на 26 аркушах, а 26 квітня 2017 року список посад на 7 аркушах, від яких позивач відмовився. Перевіряючи наявні в матеріалах списки вакантних посад судом встановлено, що позивачу пропонувались різні посади і в різних регіонах України. Даних про наявність вакантних посад в Департаменті безпеки руху ПАТ «Укрзалізниця» (м. Київ), на які вказує позивач в апеляційній скарзі, матеріали справи не містять. Також в матеріалах справи відсутній лист, який як вказує позивач в апеляційній скарзі, був направлений ним відповідачу і містив погодження на його переведення на цю посаду. А тому відсутність здійснення оцінки судом першої інстанції такого листа не є порушенням норм процесуального права, так суд має оцінити надані сторонами докази, які долучені до матеріалів справи. З матеріалів справи не вбачається і звернень позивача з клопотанням про витребовування доказів, які він не має можливості надати. Таким чином, твердження позивача, про відсутність пропозиції усіх вільних посад не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи. В обґрунтування позову позивач вказував на неврахуванням відповідачем його переважного права на залишення на роботі у зв`язку з наявністю у нього неповнолітньої дитини. Однак, враховуючи відмову позивача від усіх запропонованих йому посад та відсутність даних про заняття посади, на яку мав намір погодитись позивач, будь-якою особою, і взагалі наявність такої посади, здійснення перевірки переважності його права в порівнянні з іншим працівником не вбачається можливим. А тому вказане твердження позивача слід визнати безпідставним. Також при зверненні до суду з позовом позивач вказував на відсутність погодження його звільнення з профспілковою організацією вищого рівня, так як він був обраний головою первинної профспілкової організації. Дійсно з матеріалів справи вбачається, що 01 березня 2017 року, після повідомлення про скорочення працівників, була створена первинна профспілкова організація Вільної профспілки залізничників України регіональної філії «Одеська залізниця» з кількістю членів у три особи та її головою був обраний позивач. Оцінюючи вказані доводи суд першої інстанції послався на те, що відповідачу не були надані дані щодо статуту профспілки та список її членів. Проте вказане не має значення для визначення початку діяльності профспілки, оскільки діюче законодавство не містить вимог щодо кількісного складу учасників профспілки, а створеною вона вважається з моменту прийняття відповідного рішення, так як визначений Законом порядок легалізації визнано неконституційним. А отже і та обставина, що реєстрація профспілки в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відбулась після звільнення позивача, правового значення не має. Матеріали справи не містять даних про звернення відповідача щодо погодження звільнення позивача до цієї профспілкової організації чи до Вільної профспілки залізничників України регіональної філії «Одеська залізниця». Не вчинені були ці дії і судом першої інстанції. Усуваючи вказаний недолік судового розгляду, на підставі ухвали апеляційного суду від 23 червня 2022 року, занесеної до протоколу судового засідання, були неодноразово здійснені запити до Вільної профспілки залізничників України регіональної філії «Одеська залізниця» та до Первинної профспілкової організації Вільної профспілки залізничників України регіональної філії «Одеська залізниця» щодо вирішення питання про надання згоди на звільнення позивача. Однак, запит апеляційного суду залишився без виконання і без повідомлення причин його невиконання, хоча з моменту направлення першого запиту минув строк у п`ять місяців. В порядку визначеному ч.ч.2,5 ст.43 КЗпП України, ч.ч.1,2 ст. 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає письмове подання у п`ятнадцятиденний строк, у триденний строк після прийняття рішення має повідомити про прийняте рішення. А у разі пропуску цього строку вважається, що виборний орган первинної профспілкової організації дав згоду на розірвання трудового договору. Таким чином, враховуючи, що профспілкова організація у строки визначені законодавством не надала рішення щодо погодження/відмови в погодженні на звільнення позивача, то з урахуванням пропуску цього строку, слід вважати, що згоду на розірвання трудового договору надано. З огляду на наведене вище, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для скасування наказу про припинення трудового договору та поновлення на роботі позивача. І хоча висновки суду першої інстанції в частині оцінки доводів позивача щодо надання згоди профспілковим комітетом не є достатніми, проте вказане не призвело до неправильного вирішення справи, і цей недолік усунутий апеляційним судом. До того ж в апеляційній скарзі позивач не вказував наведені обставини в якості підстав для скасування рішення суду першої інстанції, а в письмових поясненнях від 05 вересня 2022 року його представник вказав на те, що ці обставини не мають вирішального значення /а.с.183-186/. Вимоги про стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди є похідними від вимог про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі і застосовується у разі виникнення у зв`язку з незаконним звільненням вимушеного прогулу у позивача. В даній справі обставин незаконного звільнення та підстав для поновлення позивача на роботі не вбачається, а тому і відсутні підстави для визначення та стягнення на користь позивача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Отже, наведені позивачем та встановлені судом обставини свідчать про звільнення позивача без порушення норм діючого трудового законодавства, а тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні. За наведених обставин, виходячи із визначених позивачем меж заявлених позовних вимог, підстав позову, доводів апеляційної скарги та наданих суду доказів, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, суд першої інстанції дав належну правову оцінку спірним правовідносинам, на підставі наявних у справі доказів. А тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів апеляційного суду не вбачає. Враховуючи відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та задоволення заявлених позовних вимог, в порядку ст.141 ЦПК України підстави для компенсації позивачеві понесених ним судових витрат відсутні. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції П О С Т А Н О В И В Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 лютого 2019 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення. Суддя-доповідач: В.В. Соколова Судді: А.М. Андрієнко Н.В. Поліщук Повний текст постанови складений 21 грудня 2022 року.