Постанова Київський апеляційний суд № 755/2957/20

Справа № 755/2957/20 Головуючий в суді І інстанції Марфіна Н.В. Провадження № 22-ц/824/6643/2022 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 грудня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Мельника Я.С., суддів: Матвієнко Ю.О., Гуля В.В., за участі секретаря Гайдаєнко В.С., розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 18 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Пашковець Олени Василівни, Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванової Лідії Миколаївни, Дванадцятої київської державної нотаріальної контори, Київської міської державної адміністрації, Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», треті особи: Акціонерне товариство «УкрСиббанк», Міністерство юстиції України, Шістнадцята київська державна нотаріальна контора, про витребування нерухомого майна, що входить до складу спадщини з чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИВ: У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, який обґрунтовував тим, що у незаконному володінні відповідача ОСОБА_2 перебуває кв. АДРЕСА_1 , яка є частиною спадщини ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , та яку померлий згідно заповіту залишив йому - своєму онуку. Він одноосібно прийняв спадщину у лютому 2005 року подавши відповідну заяву до Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори. Позивач вказував, що за три місяці до смерті ОСОБА_5 до діда в квартиру вселилась ОСОБА_6 , яка восени 2004 року заявила до правоохоронних органів брехливий наклеп на нього про систематичне розкрадання ним її майна в оспорюваній квартирі, що в кінцевому результаті за участі правоохоронців та лікарів призвело до відкриття стосовно нього сфабрикованої кримінальної справи та незаконного поміщення його в психіатричну лікарню. Також, 12.11.2003 року між ОСОБА_5 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдарована) був укладений нотаріально посвідчений договір дарування спірної квартири. У подальшому ОСОБА_3 відчужила вказану квартиру на користь ОСОБА_7 на підставі договору дарування квартири від 16.08.2004 року. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 помер і після його смерті право власності на спірну квартиру перейшло до його дружини - ОСОБА_4 згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 09.08.2005 року №6-2476. Після цього спірна квартира перейшла у власність відповідача ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 12.09.2005 року, №2855. В подальшому, ОСОБА_2 передав вказану квартиру в іпотеку банку АКІБ «УкрСиббанк» на виконання основного зобов`язання за кредитним договором від 12.09.2005 року. Вказував, що постановою Апеляційного суду м. Києва від 17.07.2018 року у справі №755/244/17 договір дарування квартири укладений 12.11.2003 року між ОСОБА_5 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдарована) був визнаний недійсним. Позивач вважає, що відразу після прийняття зазначеної постанови апеляційної інстанції, всі подальші правочини з відчуження квартири, що були вчинені після договору дарування від 12.11.2003 року, а також свідоцтво про право на спадщину за заповітом та договір іпотеки, стали недійсними. Враховуючи, що договір купівлі-продажу за яким ОСОБА_2 набув право власності на квартиру втратив дійсність, тобто відпала правова підстава набуття права власності, позивач вважав, що відповідач на підставі ст. 1212 ЦКУкраїни як особа, яка набула майно без достатньої правової підстави, зобов`язаний повернути йому це майно. Вказував, що весною 2005 року спірну квартиру та наявне в ній майно силоміць захопила ОСОБА_4 , зламавши замок у вхідних дверях та встановивши нові броньовані двері, чим позбавила його та його довірену особу можливості здійснювати правомочності володіння. За твердженням позивача, ОСОБА_2 визнавав, що набув квартиру разом з чужими речами, але цих речей йому не повернув, та за його словами, викинув їх на смітник. На підставі викладеного, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд витребувати з володіння ОСОБА_2 кв. АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на кв. АДРЕСА_1 на підставі права на спадщину за заповітом після смерті його діда ОСОБА_5 . Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 18 січня 2022 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із цим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати, та ухвалити нове рішення про задоволення його позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з`ясування судом усіх обставин справи. Обґрунтовував доводи апеляційної скарги тим, що місцевим судом не встановлено всі фактичні обставини справи, неправильно встановлено, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, не враховано, що він просив застосовувати до спірних правовідносин ст. 1212 ЦК України, а не ст. 387, 388 ЦК України, на що він наполягав в уточненій позовній заяві, оскільки вважав, що підставою позову є саме володіння відповідачем спірною квартирою без достатньої правової підстави. Вказував, що після набуття законної сили постановою Апеляційного суду м. Києва від 17.07.2018 року у справі №755/244/17, всі подальші правочини щодо спірної квартири є нікчемними, перестала існувати правова підстава володіння спірною квартирою у відповідача ОСОБА_2 та виник обов`язок, згідно ст. 1212 ЦК України, повернути квартиру її законному власнику. Від представника ОСОБА_2 - адвоката Пилипця А.Ю. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він вказує на необґрунтованість доводів апеляційної скарги та просить відмовити у її задоволенні, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу задовольнити з наступних підстав. Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні будь-які підстави для наявності сумніву про те, що ОСОБА_8 набуваючи у власність кв. АДРЕСА_1 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, міг діяти недобросовісно, разом із цим, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з підстав пропущення строку позовної давності. Однак, колегія суддів не може повністю погодитися з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , що підтверджується наявною в матеріалах справи копією свідоцтва про смерть (Т. 1, а.с. 54). 25.02.2005 року позивач звернувся до державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини та прохав видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом, у тому числі стосовно квартири АДРЕСА_1 (Т. 5, а.с. 54). За матеріалами витребуваної спадкової справи жодні інші особи із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 до органів нотаріату не звертались. В матеріалах справи міститься копія довідки з внесення запису до Єдиного реєстру заповітів та спадкових справ та копія витягу з Єдиного реєстру заповітів, зі змісту яких вбачається, що за життя 30.10.2004 року ОСОБА_5 був складений заповіт (Т. 5, а.с. 58, 61-62). Згідно постанови про проведення виїмки та протоколу виїмки від 05.08.2010 року, в приміщенні Шістнадцятої державної нотаріальної контори проведено виїмку оригіналу заповіту, посвідченого ПН Німченко О.Є. 30.10.2004 року (Т. 5, а.с. 72-74). За змістом копії заповіту від 30.10.2004 року ОСОБА_5 на випадок своєї смерті зробив розпорядження згідно якого усе своє майно, що буде належати йому на день смерті, де б воно не заходилось і з чого б не складалось, а також все те на що він за законом матиме право, заповів своєму онукові ОСОБА_1 (Т. 5, а.с. 75). Згідно копії свідоцтва про право власності на житло від 18.11.1997 року, вказане свідоцтво видане Відділом приватизації житла Харківської районної Держадміністрації м. Києва та посвідчує, що квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 дійсно належить на праві приватної власності ОСОБА_5 (Т. 1, а.с. 61). Відповідно до копії свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 19.02.2016 року, на підставі ст. 1261 ЦК України спадкоємцем кв. АДРЕСА_3 гр. ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , є його онук ОСОБА_1 , мати якого - ОСОБА_9 , померла ІНФОРМАЦІЯ_3 (Т. 1, а.с. 122, Т. 5, а.с. 103). Право власності за вказаним свідоцтвом про право на спадщину було зареєстроване у встановленому законом порядку 19.02.2016 року та в подальшому право власності на зазначену вище квартиру за ОСОБА_10 припинене 10.11.2017 року, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта ОСОБА_10 від 22.04.2019 року (Т. 1, а.с. 123-124). Поряд із цим, постановою державного нотаріуса Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори від 24.12.2019 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на кв. АДРЕСА_1 , що залишилась після смерті його дідуся - ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . Нотаріус послався на те, що розглянувши заяву ОСОБА_1 від 25.02.2005 року про видачу свідоцтва про право на спадщину на кв. АДРЕСА_1 , в процесі здійснення дій по виявленню майна померлого встановлено, що зазначена квартира належить на праві власності іншій особі, тож право власності померлого на вказану квартиру відсутнє (Т. 1, а.с. 125). З матеріалів справи також вбачається, що 12.11.2003 року між ОСОБА_5 , як дарувальником, та ОСОБА_3 , як обдарованою, був укладений нотаріально посвідчений договір дарування квартири АДРЕСА_1 (Т. 1, а.с. 107). Разом з тим, постановою Апеляційного суду м. Києва від 17.07.2018 року у справі №755/244/17 рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 грудня 2017 року скасоване, позов ОСОБА_1 задоволений частково, визнано недійсним Договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 12 листопада 2003 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Захарченком Сергієм Михайловичем, а у частині позовних вимог щодо визнання за ним права власності на вказану квартиру та встановлення факту,- відмовлено (Т. 1, а.с. 63-67). З матеріалів справи також вбачається, що 16.08.2004 року між ОСОБА_3 , як дарувальницею, та ОСОБА_7 , як обдарованим, був укладений нотаріально посвідчений договір дарування квартири АДРЕСА_1 (Т. 1, а.с. 108, Т. 5, а.с. 2). Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 , право власності на спірну квартиру у порядку спадкування перейшло до ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 09.08.2005 року (Т. 5, а.с. 108). Згідно договору купівлі-продажу від 12.09.2005 року, укладеного між ОСОБА_4 , як продавцем, та ОСОБА_2 , як покупцем, покупець придбав квартиру АДРЕСА_1 (Т. 3, а.с. 125-127, Т. 5, а.с. 10). Заперечуючи проти позовних вимог відповідач ОСОБА_2 надав суду копію договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 укладеного 19.08.2005 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_11 , як продавцями, та ОСОБА_12 , як покупцем (Т. 3, а.с. 121-122). Як вбачається з матеріалів справи, 12.09.2005 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 був укладений договір кредиту на суму 48899,00 доларів США з цільовим призначенням: на придбання квартири АДРЕСА_1 (Т. 3, а.с. 134-142). У забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором кредиту, 12.09.2005 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки, предметом якого стала квартира АДРЕСА_1 (Т. 3, а.с. 128-131). А також, у забезпечення виконання зобов`язань за договором кредиту між банком та позичальником і поручителем 12.09.2005 року був укладений договір поруки, за яким поручителем виступила ОСОБА_11 (Т. 3, а.с. 132-133). За змістом повідомлення АТ «УкрСиббанк» на адресу ОСОБА_2 від 29.12.2011 року, банк повідомив позичальника про прийняття рішення про анулювання кредитної заборгованості позичальника (Т. 3, а.с. 143). Згідно листа АТ «УкрСиббанк» на адресу ПН КМНО Іванової Л.М. від 29.12.2011 року, банк просив нотаріуса виключити з державного реєстру іпотек та зняти заборону відчуження з квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 у зв`язку з виконанням ним зобов`язань в повному обсязі за кредитним договором та припиненням дії договору іпотеки (Т. 3, а.с. 144). На підтвердження сплати кредитних коштів, отриманих для придбання спірної квартири, відповідач ОСОБА_2 додав до свого відзиву на позовну заяву копії квитанцій про здійснені ним плати по договору кредиту, а також надав копію виписки по кредитному договору (Т. 3, 145-156, Т. 4, а.с. 120-126). За змістом інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна - кв. АДРЕСА_1 від 09.01.2020 року, право власності на вказану квартиру зареєстроване за відповідачем ОСОБА_2 15.03.2012 року на підставі договору купівлі-продажу від 12.09.2005 року. Також міститься інформація про реєстрацію обтяження квартири іпотекою 08.02.2006 року на підставі договору іпотеки з АТ «УкрСиббанк» від 12.09.2005 року та припинення іпотеки 24.10.2019 року (Т. 1, а.с. 68-70). За змістом повідомлення слідчого від 31.12.2015 року на адресу ОСОБА_1 , останньому було повідомлено про задоволення його клопотання стосовно визнання ОСОБА_1 потерпілим у кримінальному провадженні №12013110060002341 (Т. 1, а.с. 120). Зі змісту повідомлення Київської місцевої прокуратури №4 від 07.04.2017 року на ім`я ОСОБА_13 вбачається, що останньому було повідомлено, зокрема, що здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №12013110060002341 від 15.03.2013 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України (т. 1, а.с. 121). Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Відповідно до положень ст.ст. 1216, 1217, 1218 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. За змістом ст. 1223 ЦК України, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Статтею 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Згідно ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У пункті 26 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» судам роз`яснено, що відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України. Оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника. Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 10 жовтня 2012 року № 6-117цс12 та у постанові Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі №202/11730/14-ц з подібними правовідносинами. Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави (глава 83 ЦК України) застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. За умовами ст. 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 зроблено висновок, що «згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. На підставі частини п`ятої статті 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття з часу відкриття спадщини. Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача. Таким чином, прийнявши в установленому законом порядку спадщину позивач з часу її відкриття набув речові права на успадковану квартиру - право володіння та право користування нею і, відповідно, право на захист цих прав. Право розпорядження зазначеною квартирою виникає в позивача з часу державної реєстрації його права власності на квартиру». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) вказано, що «за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15). Цей висновок також був неодноразово підтриманий і Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року (провадження № 14-247цс18 та № 14-179цс18). Отже, з урахуванням викладених вище норм процесуального та матеріального права однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким». У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника». Вирішуючи спір у даній справі, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки майно вибуло з володіння власника поза його волею, договір дарування квартири визнаний судом недійсним і на теперішній час квартира належить відповідачу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, а позивач є спадкоємцем майна померлого ОСОБА_5 , за таких умов наявні підстави для застосування положень, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, адже до позивача як спадкоємця ОСОБА_5 перейшли усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, у тому числі і право вимоги щодо витребування майна, а тому позивач має право на захист порушених прав. Разом з цим, місцевий суд, відмовляючи у задоволенні позову у зв`язку із пропуском строку позовної давності, виходив з того, що про порушення свого права позивач дізнався ще у 2005 році, а станом на 2011 рік йому було відомо про особу теперішнього власника спірного майна, натомість із позовом про витребування майна позивач звернувся до суду у лютому 2020 року, а також, що переривання позовної давності щодо вимог про витребування майна шляхом подання позивачем у 2016 році позову про визнання недійсним договору дарування, встановлення факту та визнання за ним права власності на спадкове майно, не відбулось. Однак, колегія суддів не може погодитися з такими висновками місцевого суду з огляду на таке. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). У відповідності до вимог ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За ч.ч. 3, 4, 5 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №914/3224/16, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом а ні з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, а ні з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Отже початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно. Згідно із частиною п`ятою статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. Поважними причинами пропуску позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим. Якщо суд дійде висновку про те, що позовна давність пропущена з поважної причини, то у своєму рішенні наводить відповідні мотиви на підтвердження цих висновків (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 752/4422/17). Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фінікарідов проти Кіпру» механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права. Водночас, відповідно до правових висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 28.10.2020 року у справі № 05/5026/1940/212, судом досліджуються причини пропуску строку звернення до суду лише у разі, якщо судом встановлено, що позовна давність була пропущена. Поряд із зазначеним, в даному випадку, колегією суддів встановлено, що мало місце переривання строку позовної давності на звернення позивача за захистом своїх прав на повернення майна шляхом його витребування його у добросовісного набувача. Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Пред`явлення позову до суду являє собою реалізацію позивачем права на звернення до суду. Саме із цією процесуальною дією пов`язується початок процесу у справі. За змістом частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до особи, яка є боржником, тобто до особи, яка є належним відповідачем за позовом. У разі пред`явлення віндикаційного позову належним відповідачем є володілець майна. Водночас якщо під час розгляду справи майно перейшло у володіння іншої особи, у зв`язку з чим суд здійснив заміну відповідача, то пред`явлення позову до попереднього володільця перериває позовну давність і за вимогою до цієї іншої особи (висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 року у справі № 914/3224/16). З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання недійсним Договору дарування квартири АДРЕСА_1 від 12 листопада 2003 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 (справа №755/244/17). Постановою Апеляційного суду м. Києва від 17.07.2018 року у справі №755/244/17 рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 грудня 2017 року скасоване, позов ОСОБА_1 задоволений частково, визнаний недійсним Договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 12 листопада 2003 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Захарченком Сергієм Михайловичем. У вказаній постанові суду апеляційної інстанції зазначено, що зі змісту оспорюваного договору вбачається, що оспорюваний договір дарування укладено за умови, а саме ОСОБА_3 взяла на себе зобов`язання здійснювати за свій рахунок експлуатацію та ремонт квартири, а також брати участь у відшкодуванні витрат, пов`язаних з технічним обслуговуванням прибудинкової території. Встановлений судом факт зазначення у договорі дарування умов, а саме взяття відповідачкою ОСОБА_3 зобов`язань, свідчить про відсутність у ОСОБА_5 під час укладення договору дарування волевиявлення саме на безоплатну передачу майна у власність обдарованого та помилку дарувальника в правовій природі правочину. Щодо позовних вимог про визнання права власності на спірну квартиру, апеляційним судом зазначено, що в 2004 році ОСОБА_3 подарувала спірну квартиру ОСОБА_7 , який помер через декілька днів після отримання квартири в дарунок. Після смерті ОСОБА_7 квартиру в спадщину отримала його дружина ОСОБА_4 , яка в свою чергу на підставі договору купівлі-продажу від 12.09.2005 відчужила квартиру ОСОБА_2 . Оскільки спірна квартира належить ОСОБА_2 на підставі правочину, укладеного після 1 січня 2005 року, то застосуванню підлягають норми ЦК України. За загальним правилом наслідком недійсності угоди є застосування двосторонньої реституції, яка не ставиться в залежність від добросовісності сторін угоди. Разом із тим частиною третьою статті 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності. Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов`язальний спосіб захисту. У зобов`язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19). Отже, звертаючись до суду з вказаним позовом ОСОБА_1 скористався своїм правом на позов, використавши можливість захистити свої порушені цивільні права в судовому порядку та сподіваючись, що його права будуть поновлені. Відповідно до частини третьої ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Зокрема, вимоги про визнання права власності на спірну квартиру та витребування із чужого незаконного володіння хоч і заявлені позивачем в лютому 2020 року, але стосуються одного і того ж предмету спору, пред`явлення яких було визнано неналежним способом захисту судом апеляційної інстанції, та що такі вимоги спрямовані на захист права власності на те ж саме неправомірно відчужене майно. Водночас, за змістом позовної заяви позивача, він прагне відновлення становища, яке існувало до порушення його прав. Оскільки постановою Апеляційного суду м. Києва від 17.07.2018 року у справі №755/244/17 рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 грудня 2017 року скасоване, позов ОСОБА_1 задоволений частково, визнаний недійсним Договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 12 листопада 2003 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , то зазначене свідчить про те, що позивачу було відомо про порушення його прав принаймні на цю дату - 17.07.2018 року і з цієї дати має починатися перебіг строку позовної давності для звернення з даним позовом. Враховуючи, що про належний спосіб захисту свого порушеного права у даному спорі позивачу було розтлумачено лише у липні 2018 року, за наслідками розгляду справи судами різних інстанцій, і у лютому 2020 року позивач зазначив належні вимоги, задоволення яких призведе до відновлення прав позивача як власника спірного майно, порушення яких встановлено судом у даній справі, а тому, з урахуванням вказаних фактичних обставин даної справи, позивачем не пропущено строк позовної давності. Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 17.04.2019 року у справі № 1007/115/2009-ц. Таким чином, враховуючи положення частини третьої статті 264 ЦК України, якими визначено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново, з огляду на те, що, в даному випадку, має місце переривання строку позовної давності у зв`язку із зверненням позивача із позовом про визнання недійсним договору дарування квартири, метою якого було повернення майна власнику, то позов поданий в лютому 2020 році до відповідача про витребування майна із чужого незаконного володіння є таким, що заявлено позивачем в межах строку позовної давності. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано усі обставини, що мають значення для справи і висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції, не відповідають фактичним обставинам справи, а також, при розгляді даної справи місцевим судом було допущено неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело до неправильного вирішення справи по суті, а відтак, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення підлягає скасуванню відповідно до ст. 376 ЦПК України з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Керуючись ст. ст. 374, 376 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 22 липня 2021 року скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити. Витребувати з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом після смертіОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: Судді: