Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/988/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2022 р. Справа № 520/988/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Курило Л.В., Суддів: Рєзнікової С.С. , Бегунца А.О. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2019, головуючий суддя І інстанції: Панченко О.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 19.03.19 по справі № 520/988/19 за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Харківської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Апеляційного суду Харківської області ( далі - відповідач), у якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність Апеляційного суду Харківської області, яка полягала в не виплаті в повному обсязі заробітної плати за січень 2019 року ОСОБА_1 судді Апеляційного суду Харківської області; - зобов`язати Апеляційний суд Харківської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 не доплачену заробітну плату за січень 2019 року в сумі 96 309 грн. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідачем всупереч вимогам Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VІ від 07 липня 2010 р., який є базовим для встановлення заробітної плати суддям йому виплачувалась заробітна плата за січень 2019 року в розмірі 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, замість законодавчо встановленого посадового окладу у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, з урахуванням обласного коефіцієнту у розмірі 1,1 з додаванням 80% від посадового окладу за вислугу років та 15% від окладу за науковий ступінь кандидата юридичних наук. Зазначив, що Конституційний суд України 04.12.2018 року ухвалив рішення у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України положень частини третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд". Вказаним рішенням Суд положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-III було визнано таким, що не відповідає Конституції України та підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 току - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат". Відповідач подав відзив, у якому зазначив, що оскільки позивач не проходив процедуру кваліфікаційного оцінювання, то розмір суддівської винагороди судді відповідно до ЗУ "Про судоустрій і статус суддів" в редакції від 07.07.2010 року №1402-VІІІ та ЗУ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VІІ від 06.12.2016 року повинен становити 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено станом на 1 січня календарного року, а тому обрахування позивачу розміру суддівської винагороди за січень 2019 року відповідає приписам чинного законодавства. Також, відповідач вказав, що Апеляційний суд Харківської області як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, не отримував відповідного фінансування від головного розпорядника бюджетних коштів - Державної судової адміністрації України для виплат позивачу в іншому розмірі, ніж було здійснено. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Позивач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати вказане рішення та постановити нове рішення про задоволення його позовних вимог у повному обсязі. На обгрунтування апеляційної скарги позивач вказав, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що заробітна плата суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання і не здійснюють правосуддя регламентується Законом України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010 року № 2453-VI, а тому розрахунковою величиною для встановлення посадового окладу судді є розмір мінімальної заробітної плати. Зазначив, що позбавлення його права отримувати доплату до посадового окладу він розцінює як дисциплінарне стягнення без вчинення ним дисциплінарного проступку, а виплата надбавок до посадового окладу та за науковий ступінь кандидата наук не пов`язана з відправленням правосуддя безпосередньо. Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 06.06.2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Харківського окружного адміністративного суду Харківської області від 19.03.2019 року скасовано. Прийнято нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Апеляційного суду Харківської області, яка полягала в невиплаті в повному обсязі заробітної плати за січень 2019 року ОСОБА_1 судді Апеляційного суду Харківської області. Зобов`язано Апеляційний суд Харківської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 недоплачену заробітну плату за січень 2019 року в сумі 30 111 (тридцять тисяч сто одинадцять) грн. 68 коп. Відповідач не погодився з постановою суду апеляційної інстанції та подав касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 06.06.2019 року та залишити в силі рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2019 року. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28.06.2022 року касаційну скаргу Апеляційного суду Харківської області задоволено частково. Скасовано постанову Другого адміністративного суду Харківської області від 06.06.2019 року, справу № 520/988/19 за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Харківської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії направлено на новий розгляд до Другого апеляційного адміністративного суду. Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 24.10.2022 року адміністративна справа № 520/988/19 року прийнята до свого провадження. Від позивача до суду надійшло клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження. Від відповідача до суду надійшло клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, відзиву на неї, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що позивач з 15.12.1974 року безперервно проходив публічну службу на посаді професійного судді. Заявою від 21.10.2014 року позивач порушив перед Верховною Радою України питання про звільнення у відставку відповідно до пункту 9 частини п`ятої статті 126 Конституції України, станом на січень 2019 року знаходився на посаді судді Апеляційного суду Харківської області. ОСОБА_1 станом на 21.11.2014 року має стаж роботи на посаді судді 39 років 11 місяців, котрий дорівнює доплаті у розмірі 80% від посадового окладу за посадою, з 29.06.1985 року є кандидатом юридичних наук, у порядку Закону України Про судоустрій і статус суддів від 02.06.2016 року №1402-VIII не проходив процедури відповідності займаній посаді та здатності здійснювати правосуддя у суді відповідної інстанції та спеціалізації. За січень 2019 року позивач отримав суддівську винагороду у сумі 31 697 грн (а.с. 7). Не погоджуючись з таким розміром заробітної плати за січень 2019 року, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності порушень діючого законодавства України у діях Апеляційного суду Харківської області з приводу нарахування судді, який не завершив успішно процедуру підтвердження відповідності займаній посаді, суддівської винагороди в частині посадового окладу виходячи з суми прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2019 року за показником 1921 грн. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на таке. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 КАС України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Тож суд з`ясовує, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах. За змістом частини п`ятої статті 126 Конституції України (тут і далі в редакції, чинній на час досягнення позивачем 65-річного віку) суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суддею шістдесяти п`яти років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Частиною першою статті 52 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі Закон № 2453-VI; у зазначеній вище редакції) судді, який обіймає посаду безстроково, гарантовано перебування на посаді до досягнення ним шістдесяти п`яти років, за винятком випадків звільнення судді з посади або відставки судді відповідно до цього Закону. Питання звільнення судді з посади за віком врегульовано статтею 102 Закону №2453-VI (в редакції, чинній на час досягнення позивачем 65-річного віку) згідно з якою, суддя звільняється з посади за віком з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п`яти років. Вища кваліфікаційна комісія суддів України не пізніш як за місяць до дня, зазначеного у частині першій цієї статті, зобов`язана повідомити Вищу раду юстиції про наявність підстави для звільнення судді. Вища рада юстиції вносить подання про звільнення судді у зв`язку з досягненням ним шістдесяти п`яти років до органу, який обрав або призначив суддю, не пізніш як за п`ятнадцять днів до дня, зазначеного у частині першій цієї статті. Якщо суддю з будь-яких причин не звільнено з посади, він не може здійснювати свої повноваження зі здійснення правосуддя з наступного дня після досягнення шістдесяти п`яти років. Судовим розглядом встановлено, що 21 листопада 2014 року позивач досягнув 65-річного віку та, з урахуванням положень зазначених норм, з наступного дня не виконував свої повноваження щодо здійснення правосуддя. На час звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом (лютий 2019 року), рішення про відставку ОСОБА_1 уповноваженим органом не прийнято. Спір у даній справі виник у зв`язку з незгодою позивача з розміром нарахованої та виплаченої йому суддівської винагороди за січень 2019 року. Згідно з частинами першою, другою статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі Закон № 1402-VIII; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Частина третя цієї ж статті встановлює базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій. Зокрема, базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб. До того ж, відповідно до частин п`ятої, сьомої статті 135 Закону № 1402-VIII суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду. Разом з тим, пунктом 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII обумовлює, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, №№41-45, сторінка 529; 2015 рік, №№18-20, сторінка 132 із наступними змінами). З обставин справи слідує, що ОСОБА_1 на час дії вказаних правових положень уже досяг 65-річного віку, подав заяву про відставку в установленому законом порядку та, відповідно, не проходив процедуру кваліфікаційного оцінювання. Отже, з цього часу розмір суддівської винагороди позивача регулювався Законом № 2453-VI. Згідно з частиною першою статті 133 Закону № 2453-VI (в редакції Закону «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до частин третьої, четвертої цієї ж статті передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом: 1) судді апеляційного суду - 1,1; 2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2; 3) судді Верховного Суду України, судді Конституційного Суду України - 1,3. Однак, 04 грудня 2018 року Конституційний Суд України прийняв рішення №11-р/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII. Це положення належить застосовувати у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат». Разом з тим, 06 грудня 2016 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII (далі Закон № 1774-VIII), що набрав чинності 01 січня 2017 року. Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VIII встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року. Згідно з пунктом 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VIII, до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI, Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни Суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому. У Рішенні від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто, у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди. Натомість, Законом № 1774-VIII змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто, цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум. Отже, з прийняттям Закону № 1774-VIII зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина. При цьому, слід зауважити, що Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилається позивач, не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність норм Закону №1774-VIII, зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень. З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє доводи позивача про те, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, і погоджується з доводами відповідача про необхідність застосування у такому випадку як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанцій про те, що у спірний період відповідач не мав правових підстав застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину. Що ж стосується доплат до посадового окладу позивача, то колегія суддів зазначає таке. За змістом положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу. Отже, цим положенням передбачено два винятки, коли суддя, який не здійснює правосуддя, отримує всі доплати до посадового окладу, - це тимчасова непрацездатність та перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці. Водночас, указаним вище Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, за яким "суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу", для цілей застосування окремих положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, зі змінами, а саме: - частини першої статті 55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду; - частини восьмої статті 56, частин першої, другої статті 89 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з обов`язковим проходженням підготовки у Національній школі суддів України для підтримання кваліфікації; - частини третьої статті 82, частин шостої, сьомої статті 147 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді. Конституційний Суд України зазначив, що юридичне регулювання, встановлене положенням частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, яке поширюється на суддів, які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів, створює загрозу для незалежності як суддів, так і судової влади в цілому, а також передумови для впливу на суддів. Отже, положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 для цілей застосування окремих положень Закону № 1402 суперечить частинам першій, другій статті 126 Конституції України. Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 не здійснював правосуддя в Апеляційному суді Харківської області у зв`язку з досягненням 65-річного віку. Ця обставина не може вважатися такою, що не залежить від позивача особисто, оскільки повноваження судді Бородіна М.М. припинилися автоматично з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п`яти років. Однак, Рішенням Конституційного суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 не надано офіційного тлумачення норм закону з приводу оплати праці професійного судді після досягнення 65-річного віку, як і не врегульовано на законодавчому рівні. До того ж, відповідно до частини десятої статті 135 Закону № 1402-VIII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу. Така суперечливість закону у поєднанні із тим, що інтерес особи до розміру суддівської винагороди та залежній від цього параметру величині розміру довідного щомісячного утримання судді у відставці підлягає охороні за статтею 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав особи та основоположних свобод 1950 року, все ж таки не дає підстав для задоволення адміністративного позову, адже владний суб`єкт при реалізації управлінської функції має забезпечити дотримання положень чинного закону. Як випливає з практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на їх конвенційні права (рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «C. Дж. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункт 39, від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, пункт 170). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення і застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява №17862/91, пункти 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява №20372/11, пункт 65). У Рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 вказано, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки. З огляду на встановлені обставини та їх правове регулювання колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що нараховуючи та виплачуючи ОСОБА_1 суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у січні 2019 року, відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Отже, застосування відповідачем до спірних відносин положень п.25 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII, ст.133 Закону № 2453-VI у поєднанні з п.3 р. ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VІІІ в даному випадку не є підставою для визнання протиправними дій Апеляційного суду Харківської області. Вищенаведене спростовує доводи апелянта щодо неправомірної бездіяльності відповідача щодо не виплати ОСОБА_1 заробітної плати за січень 2019 року в повному обсязі. ЄСПЛ у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначені в статті 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до положень ст. 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні. Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2019 по справі № 520/988/19 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя Л.В. Курило Судді С.С. Рєзнікова А.О. Бегунц