Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/10879/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/10879/20 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції: Журавель В.О. ПОСТАНОВА Іменем України 15 грудня 2022 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Сорочка Є.О., суддів Федотова І.В., Коротких А.Ю., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про визнання протиправною бездіяльності, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду із позовом до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України, в якому просить: - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні; - зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10 червня 2019 року по 29 жовтня 2020 року. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на момент виключення позивача зі списків військової частини НОМЕР_1 (10 червня 2019 року) відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку, однак, виплата залишку належних до виплати сум були проведені лише 29 жовтня 2020 року, тобто не в день виключення зі списків особового складу та виплати всіх видів забезпечення, що є порушенням прав та інтересів позивача. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2021 року адміністративний позов задоволено. Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх фактичних обставин у справі. Апелянт звертає увагу на пропуск позивачем строку звернення до суду. Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Так, судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням, виданим 05 травня 2015 року, що дає йому право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій. Відповідно до наказу Командира військової частини НОМЕР_1 від 10 червня 2019 року №111 полковника ОСОБА_1 , звільненого наказом начальника Генерального штабу Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 24 травня 2019 року №240 з військової служби відповідно до вимог пункту 2 частини 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у запас за підпунктом «а» (у зв`язку із закінченням строку контракту) з правом носіння військової форми одяг, визнано таким, що справи та посаду здав та вибув до Ірпінсько-Бучанського об`єднаного міського військового комісаріату Київської області. Крім того, відповідно до цього наказу з 10 червня 2019 року позивача виключено із списків особового складу частини, всіх видів забезпечення. 07 жовтня 2019 року позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив надати довідку про невикористані дні додаткової щорічної відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік та нарахувати і виплатити йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015-2019 роки, виходячи з розміру мого грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. 21 жовтня 2019 року відповідачем була надана відповідь, відповідно до якої, за час перебування на військовій службі в військовій частині НОМЕР_1 додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати за 2015 рік - 2019 рік позивачу не надавалась, тому підстави для нарахування та виплати даної компенсації, відсутні. Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 року у справі № 320/6170/19 адміністративний позов задоволено в повному обсязі, а саме: - визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби; - зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2020 року у справі № 320/6170/19 апеляційну скаргу Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України залишено без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 року - без змін. Згідно з довідкою Акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» від 02 листопада 2020 року № 4РР097KSB3AQIF4E на картковий рахунок 29 жовтня 2020 року було зараховано кошти в сумі 65307,14 грн. Враховуючи, що повний розрахунок проведено відповідачем лише 29 жовтня 2020 року, а позивача було виключено зі списків особового складу частини 10 червня 2019 року, останній звернувся до суду з даним позовом. Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого. Відповідно до абз. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Ні Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (відповідачем) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Дана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 у справі № 805/2948/17-а 08.11.2018 у справі №821/1333/16, від 16.04.2020 у справі № 822/3307/17, від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18. Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з військової служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, судова колегія приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України. Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. При цьому згідно ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України. Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 у справі №21-1765а15. При цьому, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Наведений правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 у справі №826/9793/18 та від 23.04.2020 у справі № 810/3573/18. У даному випадку, як було вірно встановлено судом першої інстанції, вина відповідача полягала у тому, що останнім при проведенні розрахунку з позивачем при звільненні не було виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій. Таким чином, оскільки остаточний розрахунок з позивачем проведений відповідачем тільки 29 жовтня 2020 року, то колегія суддів вважає обґрунтованим висновки суду першої інстанції про те, що період, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачеві, як звільненому працівникові, сум, є період з 10 червня 2019 року по 29 жовтня 2020 року. Аналогічна позиція у подібних правовідносинах викладена Верховним Судом у постанові від 31.10.2019 у справі № 825/598/17. Крім іншого, судом першої інстанції вірно визначено, що розрахунок належної до стягнення на користь позивача середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні здійснюється за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, за період з 10 червня 2019 року по 29 жовтня 2020 року. При цьому, доводи апелянта про безпідставність позовної вимоги про стягнення середнього заробітку із складових, які не входять до структури заробітної плати, є необґрунтованими, оскільки позовна заява такої вимоги не містить, а судом першої інстанції було зобов`язано виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, за період з 10 червня 2019 року по 29 жовтня 2020 року без визначення складових, які мають включатись при обрахунку останнього. Щодо доводів апелянта про пропуск позивачем строку звернення до суду, оскільки з моменту звільнення минуло майже два роки зазначає, що виплата з позивачем була проведена 29 жовтня 2020 року, і саме з цієї дати позивач дізнався про проведення з ним виплати не у повному розмірі, тобто без врахування середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні. При цьому після отримання остаточного розрахунку, позивач звернувся з позовом до суду в межах встановленого процесуального строку. Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про задоволення позовних вимог. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Решта доводів учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України - залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач Є.О. Сорочко Суддя І.В. Федотов Суддя А.Ю. Коротких