Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/29003/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/29003/21 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції: Шейко Т.І. ПОСТАНОВА Іменем України 15 грудня 2022 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Сорочка Є.О., суддів Федотова І.В., Кузьменка В.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 червня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просить стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання рішення суду в частині поновлення на роботі від 17 лютого 2021 року у справі №640/26041/19 в розмірі 287162,35 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскільки відповідачем допущено затримку виконання рішення суду про поновлення його на роботі, чим, зокрема порушено право на працю та захист від незаконного звільнення, гарантоване статтею 43 Конституції України, то відповідно до статті 236 Кодексу законів про працю України відповідач має виплатити йому середній заробіток за затримку виконання такого рішення суду. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 червня 2022 року адміністративний позов задоволено частково. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання рішення суду в частині поновлення на роботі від 17 лютого 2021 року у справі №640/26041/19 в розмірі 285181,92 грн. Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх фактичних обставин у справі. Апелянт вказує, що поновлення на посаді здійснюється за волевиявленням особи на підставі його заяви. При цьому, відповідна заява позивачем із судовими рішенням першої та апеляційної інстанції була подана лише 09.09.2021, а вже 17.09.2021 було винесено наказ про поновлення на посаді. Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Так, судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що Генеральним прокурором прийнято наказ №2041ц 21 грудня 2019 року, яким на підставі рішення кадрової комісії №2, керуючись статтею 9 Закону України «Про прокуратуру», пунктом 2 частини другої статті 41 Закону України «Про прокуратуру», підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», звільнено позивача з посади заступника начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань - начальника першого відділу процесуального керівництва Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень та підтримання публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях Державного бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 24 грудня 2019 року. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2021 року адміністративний позов позивача до Другої кадрової комісії, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними і скасування рішення та наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено повністю та вирішено, зокрема, поновити позивача з 25 грудня 2019 року в Офісі Генерального прокурора на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань - начальника першого відділу процесуального керівництва Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень та підтримання публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях Державного бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами Генеральної прокуратури України та органів прокуратури та допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць. Наказом Генерального прокурора від 17 вересня 2021 року №1341ц скасовано наказ Генерального прокурора від 12 грудня 2019 року №2041ц про звільнення позивача з займаної посади; поновлено позивача на посаді заступника начальника Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань - начальника першого відділу процесуального керівництва Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень та підтримання публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях Державного бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами Генеральної прокуратури України з 25 грудня 2019 року. У зв`язку з тривалим зволіканням відповідача щодо поновлення на посаді позивача на підставі судового рішення, позивач звернувся до суду з даним позовом про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги, дійшов висновку, що поновлення позивача на посаді не було виконано у встановлений строк, внаслідок чого наявні підстав для задоволення вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду. Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого. Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Кодексом законів про працю України, який визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці, Законом України «Про прокуратуру», Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №

100. Частинами 1, 2 ст. 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік; якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню (ч. 7 ст. 235 КЗпП України). Відповідно до п. 6 ч. 1 ст.244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує чи є підстави допустити негайне виконання рішення. Згідно з ч. 1 ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Пунктами 2, 3 ч.1 ст.371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби. Відповідно до ч.2 ст.372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Відповідно до ст.236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Отже, наведеними положеннями визначено окремий вид спеціальної відповідальності суб`єкта (власника, або уповноваженого ним органу) за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника. Вимога негайного (невідкладного) виконання судового рішення про поновлення на роботі прямо встановлена нормами, зокрема, КАС України та КЗпП України, які є спеціальними кодифікованими нормативно-правовими актами. При цьому, відповідальність за порушення строків поновлення незаконно звільненого працівника (в частині негайного поновлення) прямо визначена ст.236 КЗпП України, яка є нормою прямої дії та підлягає застосуванню до спірних правовідносин, що жодним чином не суперечить положенням Закону України «Про виконавче провадження», ст.65 якого також передбачено негайне виконання рішень про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника. З матеріалів справи вбачається, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2021 року у справі №640/26041/19 про поновлення позивача було виконано відповідачем лише 17.09.2021, внаслідок чого період затримки виконання рішення про поновлення на роботі становить з 18 лютого 2021 року (наступний день після постановлення рішення про поновлення на роботі) до 17 вересня 2021 року (дата видання наказу про поновлення на роботі), тобто по 16 вересня 2021 року включно, становить 144 робочих дні. Твердження апелянта про відсутність в діях Офісу Генерального прокурора зволікання у виконанні рішення суду про поновлення позивача на роботі, оскільки позивач не звертався до відповідача із відповідною заявою, а також за примусовим виконанням рішення суду, колегія суддів відхиляє з огляду на наступне. Аналіз вищезазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначений обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі. У випадку невиконання цього обов`язку добровільно, рішення суду підлягає виконанню у примусовому порядку. Тобто законодавцем визначено два шляхи негайного виконання судового рішення - добровільно або у примусовому порядку. Негайним виконанням судового рішення є його виконання не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу оголошення рішення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадянина. Верховним Судом неодноразово наголошено, зокрема в постановах від 31 липня 2019 року в справі № 813/593/17, від 24 вересня 2019 року в справі № 826/16191/17, від 03 жовтня 2019 року в справі № 804/8042/17, що положення Кодексу законів про працю України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, в цьому випадку - пред`явлення рішення до примусового виконання, що вказують на його бажання поновитися на роботі. Правова природа діяльності органів державної виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду, в тому числі постанов судів про поновлення на посадах у відносинах публічної служби, які набрали законної сили, що і є підставою для негайного їх виконання. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов`язок. Зокрема, зазначений обов`язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень. Таким чином, обов`язок відповідача щодо виконання постанови суду в частині поновлення позивача на посаді, з якої його незаконно звільнено, виник одразу після прийняття відповідного судового рішення, оскільки в цій частині судове рішення було допущено до негайного виконання. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню (частини сьома статті 235 Кодексу законів про працю України). Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов`язковості і підлягає виконанню негайно з часу його оголошення в судовому засіданні. Зазначена норма права в імперативній формі передбачає негайне виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі. Відповідно, судове рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню та жодним чином не може ставитися в залежність від будь-яких обставин, окрім непереборних. Норми вказаних законів не містять застережень щодо неможливості поновлення на посаді незаконно звільненого працівника на підставі судового рішення у разі, якщо він перебуває на іншій службі. На думку суду, питання несумісності посад може бути вирішено після поновлення позивача на посаді та у випадку не подачі ним заяви про звільнення із посади, яку він обіймав на той час або іншого документу, який підтверджує усунення підстав несумісності. Аналогічну за змістом правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 24 вересня 2021 року в справі № 640/755/19. Позивач міг розраховувати, що судове рішення, яке підлягає негайному виконанню, буде невідкладно виконано відповідачем - органом державної влади, який в силу ч.2 ст.19 Конституції України зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Колегія суддів звертає увагу, що в результаті встановлення судовим рішенням факту порушення роботодавцем конституційного права особи на працю внаслідок незаконного звільнення, відновлення такого права має відбуватись негайно без будь-якого відтермінування, що закріплено на законодавчому рівні. В той же час, відповідно до п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок №100) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. За приписами абз.3 п.3 Порядку № 100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку. Згідно з п. 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. У відповідності до п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Зважаючи на встановлене, колегія суддів також зазначає, що оскільки звільнення позивача було здійснено з порушенням порядку установленого законом, а виконання судового рішення відбулося із затримкою, то стягненню підлягає середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення позивача на посаді, за весь період такої затримки з 18 лютого 2021 року (наступний день після постановлення рішення про поновлення на роботі) до 17 вересня 2021 року (дата видання наказу про поновлення на роботі), тобто по 16 вересня 2021 року включно, становить 144 робочих дні. Як вбачається з наявної в матеріалах довідки від 26 лютого 2020 року №21-371зп про заробітну плату, середньоденна заробітна плата позивача, обрахована судом відповідно до Порядку № 100, складає 1980,43 грн. Відповідно, середній заробіток за час затримки у виконанні судового рішення про поновлення позивача на роботі за період з 18 лютого 2021 року по 16 вересня 2021 року включно складає 285181,92 грн (144 робочих дні затримки у виконанні судового рішення х 1980,43 грн середньоденне грошове забезпечення позивача). Обрахунок середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, наведений позивачем у позовній заяві, частково не збігається з вищевказаним обрахунком суду через помилковість тверджень представника позивача щодо необхідності застосування періоду затримки з 17 лютого 2021 року. Відповідно до абз.5 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення. Системний аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку зменшується на суму податків і зборів. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 18 липня 2019 року у справі №809/4462/15. При цьому, апеляційна скарга не містить жодних обґрунтувань щодо правильності розрахунку судом першої інстанції розміру середнього заробітку за час затримки поновлення позивача на посаді. З огляду на викладені обставини, з урахуванням наведених норм права, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення на посаді незаконно звільненого працівника. Щодо вирішення питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне. Згідно частин першої, шостої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. За змістом статті 132 КАС судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи. Відповідно до частини першої статті 139 КАС при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Згідно частини третьої статті 139 КАС при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI). Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI). Відповідно до статті 134 КАС витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (частина друга статті 134 КАС). Склад та обсяг судових витрат визначено у частині третій статті 134 КАС, згідно з якою для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина третя статті 134 КАС). Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина четверта статті 134 КАС). Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина п`ята статті 134 КАС). У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 134 КАС). Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС). Аналіз наведених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. Отже, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації, понесених у зв`язку з розглядом справи витрат на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи. На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем було надано: копію договору про надання правової допомоги №47/2021 від 29 вересня 2021 року, копію додатку №2 від 17 серпня 2022 року, квитанції №М7КА-Х7В0-С43С-М1Р8 від 21 серпня 2022 року на суму 6000,00 грн. Відповідно до умов додатку №2 від 17.08.2022 до договору про надання правової допомоги №47/2021 від 29 вересня 2021 року, вартість правової допомоги становить 6000 грн незалежно від кількості годин, які витратять на це адвокати бюро. Тобто сума є твердою та зміні не підлягає. Зміст правничої допомоги викладено у п3 вищевказаного додатку №2. На підставі викладених доказів колегія суддів дійшла висновку, що розмір витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 6000 грн є документально підтвердженим та доведеним, у зв`язку із чим підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача. Колегія суддів зазначає, що розмір витрат на правову допомогу у 6000 грн є більш ніж співмірним предмету даного спору та його складності, а також у повній мірі відповідає обсягу наданих адвокатом послуг. Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про часткове задоволення позовних вимог. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Решта доводів учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 червня 2022 року - без змін. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вулиця Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) понесені судові витрати у вигляді витрат на правничу допомогу у розмірі 6000,00 (шість тисяч гривень) грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач Є.О. Сорочко Суддя І.В. Федотов Суддя В.В. Кузьменко