Постанова 4809 № 405/3993/17

ПОСТАНОВА іменем України 29 листопада 2022 року м. Кропивницький справа № 405/3993/17 провадження № 22-ц/4809/949/22 Кропивницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах Чельник О.І. (головуючий, суддя-доповідач), Єгорової С.М., Мурашка С.І., за участю секретаря судового засідання Антошиної А.В., позивач ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , відповідач ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Ленінськогорайонного суду міста Кіровограда від 16 червня 2022 року у складі судді Шевченко І.М., В С Т А Н О В И В : У липні 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення. В обґрунтування позову позивачіпосилалися на те, що їм на праві спільної часткової власності належить квартира АДРЕСА_1 . В зазначеній чотирикімнатній квартирі зареєстровані та проживають позивачі та їх мати ОСОБА_5 . Також, в квартирі без реєстрації проживає відповідач. Зазначають, що 14.07.2017 між ними, як співвласниками квартири, був укладений договір про порядок володіння та користування спільним житлом, а саме: позивач 1 - ОСОБА_1 володіє і користується кімнатою площею 12,63 кв.м та балконом площею 0,64 кв.м; позивач 2 - ОСОБА_2 володіє і користується кімнатою площею 11,93 кв.м; позивач 3 - ОСОБА_3 володіє і користується кімнатою площею 13,16 кв.м. У п. 2 даного договору сторони погодили між собою, що кімната площею 9,64 кв.м знаходься у спільному користуванні сторін і має цільове призначення для проживання в ній матері ОСОБА_5 . Кухня, вбиральня, ванна кімната,коридор, комора залишаються у спільному користуванні сторін. Вказували, що виконати умови договору між співвласниками є неможливим, оскільки відповідач ОСОБА_4 проживає з 2009 року без згоди позивачів в квартирі та займає кімнату площею 12,63 кв.м з виходом на балкон Проживання відповідача порушує їх права співвласників, оскільки вони не можуть вільно користуватися кімнатами відповідно до умов договору про порядок володіння та користування майном. Зазначали, що 14.07.2017 відповідачеві у порядку досудового врегулювання спору була направлена вимога про звільнення житлового приміщення. Вказана вимога була вручена відповідачу 19.07.2017 і залишена ним без відповіді та без виконання. Посилаючись на зазначені обставини просили суд усунути їм перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 Рішенням Ленінськогорайонного суду міста Кіровограда від 16 червня 2022 року позов задоволено. Усунено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом примусового виселення ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Вирішено питання судових витрат. Не погоджуючись із зазначеним рішенням ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушенням норм матеріального та процесуального права, просив вказане рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у повному обсязі. ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокатка Міхальова В.В., направив до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просив рішення Ленінськогорайонного суду міста Кіровограда від 16 червня 2022 року залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_4 - без задоволення. Вважав, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального права. ОСОБА_4 , в інтересах якого діє адвокат Буров С.В., також направив до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить рішення Ленінськогорайонного суду міста Кіровограда від 16 червня 2022 року залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_4 - без задоволення. У судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача адвокат Василенко Т.Г. підтримав доводи поданої апеляційної скарги, просив її задовольнити. Адвокат Буров С.В., який діє в інтересах ОСОБА_4 , та адвокатка Міхальова В.В., яка діє в інтересах ОСОБА_3 , просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. ОСОБА_1 у судове засідання апеляційного суду не з`явився. Про час та місце слухання справи був повідомлений належним чином. ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_4 , направив заяву про розгляд справи без його участі (т.5 а.с.238). Колегія суддів постановила ухвалу про слухання справи у відсутності одного із позивачів на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Судом встановлено та підтверджено письмовими доказами по справі, що ОСОБА_1 є власником 3/8 часток квартири АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності на житло від 13 лютого 2009 року, зареєстрованого Кіровоградським ООБТІ 25 березня 2009 року, номер запису: 62830 та договору дарування 1/4 частки квартири від 19 червня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Лебедєвою Н.Л., зареєстрованого у реєстрі за №452, зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19 червня 2013 року, реєстраційний номер об`єкта: 86537335101. ОСОБА_2 є власником 3/8 часток квартири АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності на житло від 13 лютого 2009 року, зареєстрованого Кіровоградським ООБТІ 25 березня 2009 року, номер запису: 62830 та договору дарування 1/4 частки квартири від 19 червня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Лебедєвою Н.Л., зареєстрованого у реєстрі за №452, зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19 червня 2013 року, реєстраційний номер об`єкта: 86537335101. ОСОБА_3 є власником 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності на житло від 13 лютого 2009 року, зареєстрованого Кіровоградським ООБТІ 25 березня 2009 року, номер запису: 62830 (т.1 а.с.6-8). 14 лютого 2017 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір про порядок володіння та користування майном. За умовами договору сторони домовилися встановити між собою порядок володіння та користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 , що є їхньою спільною частковою власністю. Майно має такі характеристики: кімнати - 12,63 кв.м, 9,64 кв.м, 13,16 кв.м, 11,93 кв.м; кухня 5,02 кв.м; вбиральня 1,17 кв.м; ванна кімната 1,93 кв.м; коридор 10,68 кв.м; комора 0,98 кв.м; балкон 0,64 кв.м. Загальна площа квартири складає 68,78 кв.м; житлова 47,36 кв.м (т.1 а.с.13). Згідно з п.2 договору сторони домовилися між собою встановити порядок володіння та користування кожною зі сторін частиною майна в натурі, а саме: ОСОБА_1 , власник 3/8 часток квартири, володіє і користується кімнатою площею 12,63 кв.м та балконом площею 0,64 кв.м; ОСОБА_2 , власник 3/8 часток квартири, володіє і користується кімнатою площею 11,93 кв.м; ОСОБА_3 , власник 1/4 частки квартири, володіє і користується кімнатою площею 13,16 кв.м. Кімната площею 9,64 кв.м знаходься у спільному користуванні сторін і має цільове призначення для проживання в ній матері ОСОБА_5 . Кухня, вбиральня, ванна кімната,коридор, комора залишаються у спільному користуванні сторін. Співвласники (сторони правочину) домовилися між собою про те, що встановлений ними у цьому договорі порядок володіння та користування майном не тягне за собою сплату будь-якої компенсації один одному (п.3 договору). Договір укладено сторонами на невизначений термін (п.14 договору) та вступає в дію з моменту його підписання (п.15 договору). 22 січня 2018 року між співвласниками укладено додаткову угоду до договору про порядок володіння та користування майном від 14 липня 2017 року про погодження змін та уточнень до преамбули, першого речення п.2 та другого речення п.16 основного договору про те, що даний договір нотаріального посвідчення не потребує (т.1 а.с.101). Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову по даній справі суд першої інстанції дійшов висновку про те, що обраний позивачами спосіб захисту відповідає об`єму їх прав відповідно до ст.321 ЦК України, оскільки захисту підлягає саме власність та право мирно володіти своєю власністю, та виходив також з інтересів відповідача, якийжодних правомочностей щодо домоволодіння (житла) не має,зареєстрований за іншим місцем проживання та у разі виселення із спірної квартири може претендувати на житло, у якому він зареєстрований. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з такого. Відповідно до ч.ч.4, 5 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Рішенням Леніського районного суду м. Кіровограда від 05 липня 2016 року у цивільній справі №405/6504/15 позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано недійсним розпорядження керівника органу приватизації Кіровоградської міської ради від 13 лютого 2009 року за № 48219. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло від 13 лютого 2009 року, видане Кіровоградською міською радою, згідно з розпорядженням № 48219, на квартиру АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в рівних частках. Визнано за ОСОБА_4 право користування квартирою АДРЕСА_1 . Скасовано у державному реєстрі реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , внесеного державним реєстратором обласного Комунального підприємства «Кіровоградське обласне об`єднане Бюро технічної інвентаризації», - реєстраційний номер 26545264, номер витягу 22272796 від 25 травня 2009 року. В іншій частині позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 04 жовтня 2016 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 23 квітня 2018 року, рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 05 липня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено (т.2 а.с.26-29). Відмовляючи у задоволенні позову суди виходили з того, що, оскільки ордер №17 на квартиру АДРЕСА_1 виданий ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 і позивач у ньому не значиться та не зареєстрований у даному житловому приміщенні, то він не може бути визнаний наймачем квартири у розумінні статті 71 ЖК УРСР, а відповідно на нього не розповсюджуються положення статті 73 ЖК УРСР. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 29 травня 2017 року у цивільній справі №405/8534/16-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4 до Виконавчого комітету Кіровоградської міської ради, треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання недійсним ордера та скасування рішення Виконавчого комітету Кіровоградської міської ради. Апеляційний суд Кіровоградської області ухвалою від 06 вересня 2017 року рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 29 травня 2017 року залишив без змін. Постановою Верховного Суду від 18 грудня 2019 року рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 29 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 06 вересня 2017 року змінено, викладено їх мотивувальну частину у редакції цієї постанови (т.3 а.с.214-226). У справі № 405/8534/16-ц Верховний Суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_4 , з яким він звернувся у 2016 році, був поданий з пропускомстроку позовної давності. Відповідно до статті 80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову (за відсутності поважних причин пропуску такого строку) є підставою для відмови у позові. Тобто, Верховний Суд фактично відмовив у задоволенні позову з підстав пропуску позивачем строку позовної давності. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2019 року у цивільній справі №405/1468/18, залишеним без змін постановами Кропивницького апеляційного суду від 16 січня 2020 року та Верховного Суду від 09 вересня 2020 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про порядок володіння та користування майном між співвласниками від 14 липня 2017 року (т.4 а.с.129-134, 135-146). У вказаній справі суди, відмовляючи у задоволенні позову про визнання договору недійсним, дійшли висновку, що участь інших осіб, які не є співвласниками, у вирішенні питань порядку володіння та користування майном норми ст.ст. 356, 358 ЦК України не передбачають, а можливість участі інших осіб, які не є співвласниками у володінні та користуванні майном може бути реалізовано лише за згодою самих співвласників майна. Суди не знайшли підстав для втручання у реалізацію співвласниками їх права власності та/або обмеження їх права, у тому числі щодо укладення будь-якого правочину. Обставини, на які посилався ОСОБА_4 , як на підставу своїх вимог, щодо позбавлення та обмеження сторонами оспорюваного правочину його житлових прав, не були встановлені судом. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда рішенням від 31 серпня 2021 року у цивільній справі №405/3889/20 у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Міської ради міста Кропивницького, Комунального підприємства «Правник» про визнання недійсним розпорядження органу місцевого самоврядування, визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності відмовлено. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 16 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_10 залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 31 серпня 2021 року без змін. Постановою Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у цивільній справі №405/3889/20 касаційну скаргу ОСОБА_10 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 31 серпня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 16 травня 2022 року змінено, викладено їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови (т.5 а.с.62-69). У даній справі суди першої та апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходили з того, що позовні вимоги ОСОБА_10 є необґрунтованими. Верховний Суд, змінюючи мотивувальну частину, фактично відмовив у позові з підстав пропуску строку позовної давності, оскільки до суду з цим позовом позивач звернувся лише у червні 2020 року, тому у їх задоволенні слід відмовити у зв`язку зі спливом позовної давності. Причини пропуску цього строку, на які вказує позивач як на поважні, а саме розгляд справ за його позовами №405/6504/15-ц і №405/8534/16-ц, в яких встановлено фактичні обставини, необхідні для розгляду цієї справи, не є поважними, адже з позовами у вказаних справах він звертався у 2015 та 2016 роках, тобто поза межами позовної давності на оскарження розпорядження керівника органу приватизації Кіровоградської міської ради від 13 лютого 2009 року №48219 та свідоцтва про право власності на житло від 13 лютого 2009 року. Звертаючись до суду з позовом по даній справі позивачі посилалися на те, що виконати умови договору про порядок володіння та користування майном між співвласниками від 14 липня 2017 року є неможливим, позаяк відповідач з 2009 року проживає без згоди позивачів в квартирі без реєстрації за місцем проживання, займає в належному їм на праві власності житлі кімнату площею 12,63 кв.м з виходом на балкон. Проживання відповідача в належній позивачам квартирі порушує їх права по виконанню Договору про порядок володіння та користування майном між співвласниками від 14 липня 2017 року. Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно зі статтею 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Положенням ст. 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин 1,2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно з частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з частиною 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав. Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України). Вказаний спосіб захисту може бути реалізований шляхом подання негаторного позову. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі №6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі №753/481/15-ц (провадження №6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі №695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі №523/12186/13-ц (провадження №61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновку, що будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц сформулювала висновок про те, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Отже Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Як встановлено у судовому засіданні позивачі є власниками квартири АДРЕСА_1 та ними 14 лютого 2017 рокубуло укладено договір про порядок володіння та користування майном, зокрема законність якого підтверджена Верховним Судом по цивільній справі №405/1468/18. Факт проживання в квартирі АДРЕСА_1 , та зайняття кімнати площею 12,63 кв.м ОСОБА_4 сторонами не заперечується. В свою чергу, відповідачем не було доведено обставин, що він пов`язаний спільним побутом із позивачами, а тому, дійсно, його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власників цього майна. Апеляційний суд вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що відповідач у судовому порядку не набув свого права на приватизацію, і його позови про порушення житлових прав були залишені без задоволення у зв`язку зі спливом строку позовної давності. Постановою Верховного Суду від 09 вересня 2020 року по справі №405/1468/18 зазначено, що доводи ОСОБА_4 про незаконність рішення виконавчого комітету Кіровоградської міської ради народних депутатів від 18 липня 1990 року №389 та ордера від 25 липня 1990 року №17 є безпідставними, оскільки вказані документи у встановленому законом порядку скасовані не були, що свідчить про необґрунтованість порушення житлових прав ОСОБА_4 договором про порядок володіння та користування майном від 14 лютого 2017 року (т.4 а.с.135-146) Крім того, враховуючи ту обставину, що ОСОБА_4 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідач має право претендувати на житло за вказаною адресою, тобто за тією адресою, за якою він зареєстрований. В силу ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Отже суд першої інстанції оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, зважаючи на принцип змагальності та наявність належних і допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, дійшов обґрунтованого висновку про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення, оскільки відповідач не довів у судовому порядку порушення своїх житлових прав при видачі ордеру на спірну квартиру та її приватизацію. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. Відповідно до ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому на підставі статті 375 ЦПК України залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_10 залишити без задоволення. Рішення Ленінськогорайонного суду міста Кіровограда від 16 червня 2022 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 09 грудня 2022 року. Головуючий суддя О.І. Чельник Судді C.М. Єгорова С.І.Мурашко