Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 344/19097/21

Справа № 344/19097/21 Провадження № 22-ц/4808/1336/22 Головуючий у 1 інстанції Бородовський С. О. Суддя-доповідач Томин ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 грудня 2022 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: головуючої Томин О.О., суддів: Бойчука І.В., Пнівчук О.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду, ухвалене суддею Бородовським С.О. 20 вересня 2022 року в м. Івано-Франківську у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, в с т а н о в и в: У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив стягнути на свою користь з відповідача моральну шкоду, завдану внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, в розмірі 10000 грн. та витрати на правову допомогу у розмірі 9000 грн. В обґрунтування позову посилався на те, що ОСОБА_2 07.11.2020 року, керуючи транспортним засобом поблизу с. Рибне Тисменицького району, у порушення вимог п. 10.1 ПДР України при зміні напрямку руху не впевнився у безпечності маневру та скоїв зіткнення з мотоциклом під керуванням ОСОБА_1 , який рухався у попутному напрямку. Вказував, що постановою суду провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 124 КУпАП щодо нього закрито у зв`язку з відсутністю складу правопорушення. Постановою апеляційного суду відповідача визнано винним за ст. 124 КУпАП. Зазначив, що внаслідок ДТП йому завдано моральної шкоди, також ним понесено витрати на правову допомогу, які підлягають стягненню з відповідача як особи, винної у скоєнні ДТП. Вказував, що враховуючи наявність завданої йому моральної шкоди, яка полягала у моральних стражданнях внаслідок протиправних дій відповідача, які супроводжувались перенесенням фізичного болю під час ДТП та емоційним стресом, причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням відповідача та вини останнього в її заподіянні - наявні передбачені законом підстави для відшкодування йому моральної шкоди, завданої протиправними діями відповідача. Визначаючи величину відшкодування моральної шкоди, вважав, що слід врахувати характер і тривалість моральних страждань позивача, участь у судових засіданнях по справі про адміністративне правопорушення більш як 6 місяців, суб`єктивне відношення до вчиненого (протягом притягнення відповідача до адміністративної відповідальності останній уникав участі у судових засіданнях та відмовлявся в будь-який спосіб в добровільному порядку вирішити наявний конфлікт), вважав встановлену суму в розмірі 10000 грн. виправданою при даних обставинах справи. Вказував, що даний розмір відшкодування моральної шкоди відповідає вимогам розумності і справедливості та є співмірним і доцільним у даному спорі. Також зазначив, що у зв`язку з участю у розгляді справи про притягнення до адміністративної відповідальності ним було укладено Договір про надання правової допомоги №24-11/01 від 24.11.2020 року, згідно п. 4.2 якого розмір гонорару адвоката склав 9000 грн., які ним понесені у зв`язку із неправомірними діями відповідача. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 20 вересня 2022 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3000 грн. моральної шкоди. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням в частині відмови у стягненні витрат на правову допомогу, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення у вказаній частині таким, що не відповідає нормам матеріального та процесуального права. Вказує, що ним надавалися докази понесення витрат на правову допомогу, а саме був наданий Договір про надання правової допомоги №24-11/01 від 24.11.2020 року, згідно п. 4.2 якого розмір гонорару склав 9000 грн., які він витратив на правову допомогу у зв`язку з неправомірними діями відповідача. Вважає, що суд вказаний договір не взяв до уваги та безпідставно відмовив у відшкодуванні понесених ним витрат. Просить рішення суду змінити та задовольнити його позовні вимоги про стягнення з відповідача 9000 грн., витрачених на правову допомогу у зв`язку з неправомірними діями відповідача, в решті рішення суду залишити без змін. Відповідач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Судове рішення оскаржується лише в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення з відповідача в користь позивача витрат на правову допомогу в сумі 9000 грн., тому відповідно до положень статті 367 ЦПК України законність ухваленого в іншій частині судового рішення колегією суддів не перевіряється. Згідно частини першої статті 369 ЦПК України, частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, без повідомлення учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині зазначеним вимогам відповідає. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивач просив стягнути з відповідача судові витрати на правову допомогу в сумі 9000 грн., посилаючись на те, що у зв`язку з участю у розгляді справи про притягнення до адміністративної відповідальності ним було укладено Договір про надання правової допомоги №24-11/01 від 24.11.2020 року, згідно п. 4.2 якого розмір гонорару склав 9000 грн., які понесені позивачем зв`язку із неправомірними діями відповідача. ОСОБА_1 надано суду копію вищевказаного Договору, укладеного між ним та Адвокатським бюро «Романа Калинюка» в особі керуючого бюро адвоката Калинюка Романа Степановича (а.с. 14-17). Згідно п. 1.1 Договору адвокат зобов`язався надати правову допомогу щодо захисту та представництва інтересів ОСОБА_1 по справах №352/2349/20 щодо притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності, №352/2350/20 щодо притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності, в порядку та умовах визначених договором. Відповідно до п. 4.2 Договору розмір гонорару адвоката за надання послуг, передбачених п. 1.1 даного Договору, становить 9000 грн. У відзиві на позов відповідач, заперечуючи позовні вимоги про стягнення витрат на правову допомогу, вказував, що до позовної заяви не додано жодних документів на підтвердження оплати позивачем витрат на правову допомогу, детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача в користь позивача витрат на правову допомогу в сумі 9000 грн., суд першої інстанції виходив з того, що суду не надано документу, що свідчить про оплату вказаного гонорару; понесені позивачем витрати на правову допомогу адвоката не підтверджені, а тому не можуть бути компенсовані за рахунок відповідача. Апеляційний суд погоджується із таким висновком з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Згідно вимог статті 28 Правил адвокатської етики, затверджених звітно-виборним з`їздом адвокатів України 09.06.2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини (постанова Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 607/8203/18). В правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному в постанові від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18) зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Для підтвердження цих обставин потрібно надати суду договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, які свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, і оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, враховуючи, що позивачем під час розгляду справи у суді першої інстанції не надано документу, що свідчить про оплату гонорару в розмірі 9000 грн., суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що понесені ним витрати на правову допомогу адвоката не підтверджені, а тому не можуть бути компенсовані за рахунок відповідача. При цьому, доводи, викладені в апеляційній скарзі про те, що доказом понесення витрат на правову допомогу є Договір про надання правової допомоги №24-11/01, колегія суддів відхиляє, оскільки вказаним договором (п. 4.2.) передбачено тільки, що розмір гонорару адвоката становить 9000 грн., однак такий договір не підтверджує сплати позивачем адвокату вказаних коштів. Що стосується долучення ОСОБА_1 дублікату квитанції №0.0.1918952389.1 від 24.11.2020 року про сплату ним на рахунок Адвокатського бюро «Романа Калинюка» 9000 грн., призначення: «оплата зг. рах. №130 від 24.11.2020 Дог. 24-11/01 від 24.11.2020 правова допомога», який не був поданий до суду першої інстанції, то колегія суддів не приймає до уваги вказаний новий доказ з огляду на наступне. Так, відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Враховуючи, що ОСОБА_1 не зазначає доказів неможливості подання вказаного дублікату квитанції до суду першої інстанції, у суду апеляційної інстанції немає підстав для дослідження цього нового доказу. Таким чином, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні вимоги про стягнення з відповідача в користь позивача витрат на правову допомогу в сумі 9000 грн., а рішення суду у вказаній частині є законним та обґрунтованим. Доводи апеляційної скарги правильності висновків суду першої інстанції у оскаржуваній частині не спростовують, тому судове рішення необхідно залишити без змін. Ч. 6 ст. 19 ЦПК України визначено, що справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб є малозначними справами. Оскільки ціна позову у даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то вона відноситься до малозначних справ. За приписами п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Івано-Франківського міського суду від 20 вересня 2022 року в частині відмови в задоволенні вимог про стягнення витрат на правову допомогу залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п. 2. ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Головуюча: О.О. Томин Судді: І.В. Бойчук О.В. Пнівчук Повний текст постанови складено 7 грудня 2022 року.