Постанова Київський апеляційний суд № 757/6310/20-ц

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 29 листопада 2022 року місто Київ справа № 757/6310/20-ц апеляційне провадження № 22-ц/824/10874/2022 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Головачова Я.В., суддів: Вербової І.М., Нежури В.А., за участю секретаря судового засідання: Осінчук Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Печерського районного суду міста Києва у складі судді Новака Р.В. від 22 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Печерської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання права користування квартирою, в с т а н о в и в : Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Печерської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання права користування квартирою. Позов обґрунтовано тим, що 2 травня 2002 року Головним управлінням охорони здоров`я дружині ОСОБА_1 - ОСОБА_4 та членам її сім`ї ( ОСОБА_1 - чоловік; ОСОБА_2 - син; ОСОБА_5 ) видано ордер № 559 на житлову площу в гуртожитку по АДРЕСА_1 , кімнати АДРЕСА_2 ), площею 56,1 кв.м., в місті Києві. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 29 травня 2002 року № 1071 статус гуртожитку змінено на житловий будинок з загальними квартирами, однак ані ОСОБА_4 , ані іншим членам сім`ї ордер із зміною статусу гуртожитку на жилий будинок з загальними квартирами видано не було. У 2006 році ОСОБА_4 з сім`єю ( ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ) видано ордер № 000833 серія Б на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 93,10 кв.м., яку вони приватизували в рівних частинах і знялися з квартирного обліку. Позивачі ж залишилися жити у квартирі АДРЕСА_4 . В грудні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Печерської районної в місті Києві державної адміністрації з заявою про закріплення за ними квартири АДРЕСА_5 , однак отримали відмову з посиланням на те, що вони не перебувають на квартирному обліку. Посилаючись на викладене, позивачі просили суд визнати за ними право користування квартирою АДРЕСА_4 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 22 листопада 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_4 не видавався ордер на зайняття кватири АДРЕСА_4 . Позивачі втратили право користування спірною квартирою, оскільки доказів права власності на неї ОСОБА_4 не надано. При цьому факт реєстрації позивачів у спірній квартирі не є підставою для визнання за ними права користування нею. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та її узагальнені доводи У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Скаржник зазначає, що висновок суду про відсутність правових підстав на зайняття позивачами квартири є помилковим, оскільки ОСОБА_4 було видано ордер на зайняття кімнат АДРЕСА_6 . Після зміни статусу гуртожитку на житловий будинок вказані кімнати стали квартирою АДРЕСА_5 , однак відповідний ордер на зайняття саме квартири АДРЕСА_5 не видавався, що і стало причиною звернення до суду. Судом також не врахував, що згідно положень Житлового кодексу України члени сім`їнаймача не втрачають права користування житловим приміщенням у зв`язку із зміною місця проживання останнім. Крім того, ОСОБА_4 мала право користування, як і члени її сім`ї, спірною квартирою на підставі ордера, а тому висновок суду про відсутність доказів, що підтверджують право власності на неї, суперечить обставинам справи. Більше того, позивачі тривалий час проживають у спірному житловому приміщенні, а тому в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод це є достатньою правовою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру такою, що належить позивачам. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи Відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу. Позиція учасників справи, які з`явилися в судове засідання Представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 в суді апеляційної інстанції підтримав апеляційну скаргу з наведених в ній підстав та просив її задовольнити. Відповідач в судове засідання не з`явився про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином. З урахуванням положень частини 2 статті 372 ЦПК України його неявка не перешкоджає розгляду справи. Фактичні обставини справи, встановлені судом Судом установлено, що 5 жовтня 1985 року Ківшоватською сільською радою Таращанського району Київської області між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб. 2 травня 2002 року Головним управлінням охорони здоров`я дружині ОСОБА_1 - ОСОБА_4 та членам її сім`ї ( ОСОБА_1 - чоловік; ОСОБА_2 - син; ОСОБА_5 ) видано ордер № 559 на зайняття кімнат НОМЕР_1, площею 56,1 кв.м., в гуртожитку по АДРЕСА_1 . Згідно з пунктом 2 розпорядження Київської міської державної адміністрації від 29 травня 2002 року № 1071 "Про використання жилих приміщень в жилому будинку АДРЕСА_7 та у будинку АДРЕСА_1 за цільовим призначенням" адміністрації та профспілкові комітети Київської міської клінічної лікарні № 2 та Територіального медичного об`єднання Печерського району зобов`язані надати жилі приміщення в жилому будинку АДРЕСА_7 та в жилому будинку АДРЕСА_1 , в яких ліквідується статус гуртожитку, мешканцям, які проживають, зареєстровані в них та перебувають на квартирному обліку. У пункті 3 зазначеного вище розпорядження зобов`язано Дніпровську та Печерську районні в місті Києві державні адміністрації затвердити рішення адміністрацій та профспілкових комітетів Київської міської клінічної лікарні № 2 та Територіального медичного об`єднання Печерського району про надання жилих приміщень згідно з пунктом 2 цього розпорядження та видати мешканцям ордери у встановленому порядку. Відповідно до пункту 2 розпорядження Печерської районної в місті Києві державної адміністрації від 21 серпня 2004 року № 1061 "Про присвоєння номерів жилим приміщенням в будинку АДРЕСА_1 " зобов`язано відділ обліку та розподілу житлової площі районної державної адміністрації видати ордери на жилі приміщення, яким присвоєно номери, за наявності правових підстав та з врахуванням законності проживання громадян. Отже, згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 29 травня 2002 року № 1071 було змінено статус гуртожитку на жилий будинок з загальними квартирами в будинку АДРЕСА_1 . Відповідно із зміною статусу гуртожитку на жилий будинок з загальними квартирами, кімнати в гуртожитку НОМЕР_1 були змінені на квартиру під номером АДРЕСА_5 . Згідно з клопотанням Центральної районної поліклініки Печерського району міста Києва від 6 серпня 2003 року № 367 до голови Печерської районної ради ОСОБА_8 , адміністрація поліклініки первинна профсоюзна організація порушила питання щодо виділення ордеру для постійної прописки фельдшера-лаборанта ОСОБА_4 в гуртожитку АДРЕСА_1 , у зв`язку із передачею гуртожитку на баланс комунального підприємства по утриманню житлового господарства Печерського району міста Києва. Ордер на зайняття квартири АДРЕСА_4 ОСОБА_4 не видавався. Разом з тим, 3 листопада 2006 року Печерською районною в місті Києві державною адміністрацією ОСОБА_4 видано ордер № 000833 Серія Б на право зайняття з сім`єю з 4 людей ( ОСОБА_5 - син, ОСОБА_6 - дружина сина, ОСОБА_7 - онука) квартиру АДРЕСА_3 (а.с. 27). В подальшому ця квартира була зареєстрована на праві власності за вказаними особами. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані у квартирі АДРЕСА_8 з 12 травня 1991 року. Листом Печерської районної в місті Києві державної адміністрації від 16 грудня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено у видачі ордеру на зайняття спірної квартири, оскільки останні не перебувають на квартирному обліку. Позиція суду апеляційної інстанції Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права Згідно із статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права. Частина 2 статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Частина 5 статті 12 ЦПК України покладає на суд певні обов`язки зі створення для сторін змагального процесу, суд керує ходом судового процесу, сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами, роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Згідно з вимогами ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов`язки. Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них, як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач, є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач, - для відхилення його заперечень проти позову. У випадку невиконання учасником справи його обов`язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати та нести ризик відповідних наслідків, зокрема, відмови у задоволенні позовних вимог, у зв`язку із їх недоведеністю. З аналізу вказаних норм права можна зробити висновок про те, що особа має право на захист свого цивільного права лише у разі його порушення, невизнання або оспорювання із відповідним доведенням обставин, що стали причиною для звернення з позовом до суду. У той час, як суд зобов`язаний з`ясувати, в чому саме полягає порушення прав позивача. Таким чином, реалізації права на позов передує порушення, невизнання чи оспорення права. Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, стаття 5 ЦПК України), а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. У справі, що переглядається, предметом спору є визнання за позивачами права користування квартирою АДРЕСА_4 , яка перебуває у власності територіальної громади. Судом встановлено, що кімнати НОМЕР_1 в гуртожитку по АДРЕСА_1 , які в подальшому стали квартирою АДРЕСА_5 , були надані дружині ОСОБА_1 - ОСОБА_4 для зайняття їх разом із сім`єю на підставі ордеру № 559 від 2 травня 2002 року. На цій правовій підставі позивачі були вселені у спірне житлове приміщення. Після видачі ОСОБА_4 ордера на зайняття іншої квартири (АДРЕСА_3 ), ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , будучи зареєстрованими, залишилися проживати у квартирі АДРЕСА_4 . Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції фактично виходив із того, що позивачі втратили право користування спірним жилим приміщенням у зв`язку із втратою ОСОБА_4 права користування ним на підставі зайняття іншої квартири. Колегія суддів із зазначеним висновком не погоджується з огляду на те, що питання правомірності чи неправомірності вселення позивачів у спірну квартиру не є предметом спору у цій справі, оскільки питання про виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не ставиться, а тому не має правового значення. Суд захищає лише порушені, оспорені чи невизнані права, а реалізації права на позов передує саме факт такого порушення, невизнання чи оспорення. Разом із тим, позивачі за відсутності достатніх правових підстав звернулися до суду із вимогою про визнання права користування квартирою, враховуючи те, що вони самі не заперечують факт свого користування на момент звернення до суду спірним майном, а також враховуючи відсутність спору між територіальною громадою міста Києва до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про виселення. Подібний правовий висновок наведений у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 607/16163/19. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не установив, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивачів, у чому полягає таке порушення прав, не звернув увагу на те, що пред`явлення позову про визнання права користування спірною квартирою є передчасним з урахуванням конкретних обставин цієї справи. Крім того, колегія суддів звертає увагу на таке. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Суд при розгляді справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову не до всіх належних відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов`язаний вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд повинен відмовляти у задоволенні позову. Отже, визначення відповідачів, предмета і підстав позову є правом позивача. Разом з тим установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та немає визначених процесуальним законом підстав для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача. Такі правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18); від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18); від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (провадження № 14-392цс18); від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (провадження № 14-512цс18); від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18), від 5 травня 2019 року у справі № 554/10058/17 (провадження № 14-20цс19). Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 (провадження № 61-9953св20) вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад. Згідно з частиною 1 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування" органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Частиною 5 цієї статті визначено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Згідно з частинами 1, 4 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, у тому числі на житловий фонд. Районні та обласні ради здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад від імені територіальних громад сіл, селищ, міст. Відповідно до частини 1 статті 11 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" питання організації управління районами в місті Києві належать до компетенції Київської міської ради і вирішуються відповідно до Конституції України, цього та інших законів України, рішень міської ради про управління районами міста. Рішеннями Київської міської державної адміністрації від 15 грудня 2011 року № 844/7080 "Про впорядкування прийняття майна до комунальної власності територіальної громади міста Києва, передачі його у володіння та користування, передачі до сфери управління районних в місті Києві державних адміністрацій, закріплення майна на праві господарського відання або оперативного управління" та від 28 жовтня 2010 року № 183/4995 "Про окремі питання організації управління районами в м. Києві", надано згоду на прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва і передачу до сфери управління відповідних районних в місті Києві державних адміністрацій або у володіння та користування суб`єктам господарювання, або закріплення на праві господарського відання чи оперативного управління за юридичними особами комунальної форми власності територіальної громади міста Києва об`єктів житлового фонду, у тому числі: гуртожитків, одноквартирних будинків, квартир у багатоквартирних будинках, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, житлових приміщень у гуртожитках (житлових кімнат, житлових блоків (секцій)) тощо разом з вбудованими та прибудованими нежитловими приміщеннями, службового житла, майна житлово-експлуатаційних організацій та комунальних підприємств, які обслуговували цей фонд, тощо. Майно, що приймається з державної власності у комунальну власність територіальної громади міста Києва, Київська міська рада зобов`язується використовувати за цільовим призначенням і не відчужувати в приватну власність. Згідно з цими ж рішеннями у разі державної реєстрації права комунальної власності територіальної громади міста Києва документ (лист-довідку), що підтверджує факт перебування об`єкта нерухомого майна у комунальній власності, видає Департамент комунальної власності м. Києва Київської міської державної адміністрації, яка є виконавчим органом Київської міської ради. Тобто районні в місті Києві державні адміністрації з питань управління майном, яке є власністю територіальної громади міста Києва, підпорядковуються Київській міській раді. Спірна квартира перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва та віднесена до сфери управління Печерської районної у місті Києві державної адміністрації. Отже, визначена позивачами як відповідач Печерська районна у місті Києві державна адміністрація лише здійснює управління цією квартирою як об`єктом належного територіальній громаді нерухомого майна і не є належним відповідачем у цій справі; відповідачем має бути територіальна громада, у власності якої перебуває майно, тобто територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради. Суд першої інстанції на наведене уваги також не звернув. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що: оскаржене рішення суду першої інстанції ухвалене частково без додержання норм процесуального права; апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково; рішення суду змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в іншій частині залишити без змін. Оскільки суд апеляційної інстанції змінює частково судове рішення, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 листопада 2021 року змінити у мотивувальній частині, виклавши його в редакції цієї постанови. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 1 грудня 2022 року. Головуючий Судді: