Постанова 4815 № 562/4062/19

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 грудня 2022 року м. Рівне Справа № 562/4062/19 Провадження № 22-ц/4815/1090/22 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Гордійчук С.О., суддів: Боймиструка С.В., Шимківа С.С., секретар судового засідання: Ковальчук Л.В. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_3 , розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 02 червня 2022 року, ухвалене в складі судді Кушніра О.Г., у справі № 562/4062/19, в с т а н о в и в : У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_3 про встановлення земельного сервітуту. В обґрунтування позовних вимог вказала, що вона є власницею Ѕ частини будинковолодіння по АДРЕСА_1 ). Спільно із належною їй частиною будинку розташоване будинковолодіння та земельна ділянка, яка належить відповідачам. У серпні 2019 року відповідачі на земельній ділянці встановили суцільну огорожу висотою більше 2 метрів та перекрили їй доступ (дохід) до її частини будинку. Вказує, що зверталася до органів місцевого самоврядування для вирішення питання про встановлення проходу по земельній ділянці, проте, дане питання вирішити не вдалося. Посилаючись на наведене, а також на те, що, відповідачі не бажають урегулювати існуючий спір у позасудовому порядку, просила встановити земельний сервітут. Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 02 червня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення земельного сервітуту відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення яким позовні вимоги задовольнити повністю. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що її потреби щодо належного користування будинком (квартирою) не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту. Відзив до суду не надходив. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам судове рішення відповідає. Установлено, що ОСОБА_1 на праві приватної спільної часткової власності (Ѕ частка) належить частина будинку АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 03 грудня 2011 року. Інша частина будинку АДРЕСА_2 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 (24/100 частки) та ОСОБА_4 (26/100 частки) згідно договору дарування від 23 жовтня 2004 року та договору купівлі-продажу від 28 травня 1983 року відповідно. Згідно рішення сесії Здолбунівської міської ради від 14 березня 2018 року за № 607 Про затвердження проектів із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та технічних документацій із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та передачу земельних ділянок у власність передано у спільну сумісну власність земельну ділянку загальною площею 0,0338га гр. ОСОБА_4 та гр. ОСОБА_2 , для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в межах АДРЕСА_3 на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 . Після смерті ОСОБА_4 власником земельної ділянки з кадастровим номером 5622610100:00:008:0306, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_3 площею 0,0338га є ОСОБА_2 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20 квітня 2018 року. Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Аналогічне положення міститься й у статті 321 ЦК України. Статтею 98 ЗК України визначено, що право земельного сервітуту це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні ділянки, які знаходяться у власності чи користуванні громадян, не можуть бути рівноцінними. Вони відрізняються розмірами, місцезнаходженням, якістю ґрунтів, наявністю або відсутністю природних ресурсів, доступністю тощо. З метою недопущення перешкод у використанні земельної ділянки її власником чи користувачем, законодавством України введено право земельного сервітуту. Відповідно до ЗКУ власник або користувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї ділянки. Право земельного сервітуту полягає в можливості обмеженого використання чужої суміжної (прилеглої) земельної ділянки (ділянок) в певних цілях. Змістом сервітуту є обсяг прав і обов`язків його сторін щодо обмеженого користування чужою земельною ділянкою особою, на користь якої встанов­лено земельний сервітут (далі сервітуарій). Зокрема, обсяг прав сервітуарія може включати можливість вчинення певних дій (прохід, проїзд, прокладен­ня комунікацій тощо) або можливість вимагати від власника сусідньої ділянки утримуватися від певних дій (наприклад, не перешкоджати відводу води із сусідньої земельної ділянки). Право сервітуарія породжує і його обов`язки перед власником обслуговуючої земельної ділянки, які у свою чергу, теж визначають зміст сервітуту, зокрема: використовувати об`єкт сервітуту в межах, необхідних для задоволення визначених господарських потреб; вносити власнику обслуговуючої земельної ділянки адекватну плату за її використання; використовувати сервітут способом, найменш обтяжливим для власника обслуговуючої ділянки тощо. Згідно із положеннями статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (стаття 100 ЗК України). Відповідно до положень статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом. Згідно зі статтею 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту. Статтею 404 ЦК України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. У пункті 22-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» роз`яснено, що види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном. Отже, закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї власності неможливо без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити яким-небудь іншим способом. Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 133/305/17-ц (провадження № 61-12458св19). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Крім того, земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлюється. За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може грунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, що містять інформацію щодо предмету доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частини перша, третя статті 77, частина друга статті 78 ЦПК України). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Системний аналіз наведених процесуальних норм дозволяє дійти висновку, що кожна сторона зобов`язана вжити заходів та надати докази на підтвердження тієї обставини, на яку вона посилається як на підставу для задоволення вимоги чи навпаки на заперечення існування такі обставини, а суд, виходячи з наданих сторонами доказів здійснює їх оцінку. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, позивач не довів належними та допустимими доказами факт неможливості використання ним земельної ділянки без обтяження сервітутом земельної ділянки відповідача, а також відсутності можливості задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом, окрім як встановлення земельного сервітуту на прохід через належну ОСОБА_2 земельну ділянку. З огляду на викладене та за обставин, коли судом установлено наявність іншого проходу до земельної ділянки позивача, а саме, через двір сусіднього будинковолодіння, у матеріалах справи відсутні відомості про неможливість його використання для проходу або проїзду, колегія вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції, дослідивши всі обставини в їх сукупності, надавши належну правову оцінку доказам, які містяться у справі, правильно виходив із того, що ОСОБА_1 не довела неможливості задоволення своїх потреб в інший спосіб, аніж встановлення земельного сервітуту, оскільки для його встановлення закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї власності неможливо без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки, також як і не довела найменшої обтяжливості обраного нею способу встановлення такого сервітуту для власника суміжної земельної ділянки, проти якого заперечував відповідач, а тому дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Доводи скаржника про те, що до її частини будинковолодіння, не можливо пройти чи проїхати іншим способом ніж через земельну ділянку відповідача є безпідставними, оскільки, як встановлено з показів свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 прохід до господарства ОСОБА_1 можливий через двір сусіднього будинковолодіння, яким вона користується і на даний час. Окрім того, під час розгляду справи позивач не реалізувала своє право на подання відповідного клопотання про проведення у справі судової експертизи. Окрім того, як вбачається з акту передачі межових знаків границь земельної ділянки під охорону і зберігання ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , власниками (користувачами) суміжних земельних ділянок претензій до існуючих меж не заявлено, обмеження щодо її використання, сервітути не встановлено. Посилання позивача на неможливість використання двору сусіднього будинковолодіння не заслуговують на увагу суду, оскільки позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин. Інші доводи апеляційної скарги, на які посилається ОСОБА_1 , були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права. Згідно із частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Право власності не є абсолютним, може бути обмеженим, але таке обмеження має бути здійснено на підставі закону та з урахуванням прецедентної практики Європейського суду з прав людини. У п. 3 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень та важливим аспектом права на справедливий суд. Рішенням Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» визначено, що в судових рішеннях мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя. В умовах дії такого принципу, суди не повинні обмежуватися заявленими сторонами доводами та поданими ними доказами, а мають здійснювати активну роль у встановленні об`єктивної істини, вживаючи усіх можливих заходів для перевірки та встановлення усіх фактичних даних зі спору. Ураховуючи наведені обставини, апеляційний суд приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на відповідних положеннях законодавства, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Витрати за подання апеляційної скарги слід віднести за рахунок позивача. Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 02 червня 2022 року залишити без зміни. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 01 грудня 2022 року. Головуючий : Гордійчук С.О. Судді : Боймиструк С.В. Шимків С.С.