Постанова 4824 № 758/14520/14-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 758/14520/14 Головуючий у І інстанції Гребенюк В.В. Провадження №22-ц/824/8920/22 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О. ПОСТАНОВА Іменем України 23 листопада 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Таргоній Д.О., суддів: Голуб С.А., Писаної Т.А., за участі секретаря Тимошевської С.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 09 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення, - ВСТАНОВИВ: У грудні 2014 року позивач ОСОБА_2 звернувся до Подільського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення. Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначав, що 03.11.2014 року на підставі договору дарування він отримав у власніть квартиру АДРЕСА_1 . 05.11.2014 року позивач уклав з КП «Вітряні гори Подільського району м. Києва» договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій та з 05.11.2014 року зареєстрований КП «Вітряні гори Подільського району м. Києва» власником особового рахунку житлової площі квартири. Відповідно до довідки на житловій площі вказаної квартири проживають та зареєстровані з 25.03.2003 року три інші особи, а саме співвідповідачі. Станом на 01.10.2014 року по квартирній платі та комунальним послугам утворилась заборгованість, розмір якої становить 3517,12 грн. Позивач зауважив, що свіввідповідачі не тільки проживають в квартирі позивача без правових підстав, а й завдають йому збитків, свідомо не сплачують квартплату та комунальні послуги. У зв`язку із зазначеним, позивач просив усунути йому перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення співвідповідачів. 31.08.2021 року позивач подав до суду заяву про зміну предмету позову, у якій просив виключити зі складу співвідповідачів ОСОБА_4 , оскільки вона померла. Протокольною ухвалою суду від 07.09.2021 року прийнято до розгляду заяву позивача про зміну предмету позову та виключено зі складу співвідповідачів ОСОБА_4 . Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 09 грудня 2021 року позов задоволено. Усунуто ОСОБА_2 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення із зазначеної квартири ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Стягнуто пропорційно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 сплачений при зверненні до суду судовий збір у розмірі 243 гривні 60 копійок. Не погодившись із вказаним судовим рішення, відповідач ОСОБА_4 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм морального права, просив, рішення скасувати та постановити нове, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити за безпідставністю. Зокрема, в доводах апеляційної скарги зазначив, що задовольняючи заявлений позову, суд першої інстанції не застосував положення статті 109 ЖК України, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, та не звернув увагу на численну судову практику в аналогічних спорах. 26.10.2022 року позивач ОСОБА_2 подав до Київського апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, який не може бути прийнятий судом до уваги у зв`язку із відсутністю доказів надсилання копії відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи. (ч. 4 ст. 360 ЦПК України) В судовому засіданні позивач ОСОБА_2 проти задоволення апеляційної скарги заперечував, вважає рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим. Зазначив також, що оскаржуване судове рішення було фактично виконане 27.07.2022 року, що підтверджується Актом державного виконавця Подільського відділу державної виконавчої служби у місті Києві ЦМУ Міністерства юстиції (м. Київ) від 27.07.2022 року. Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Керуючись положеннями ч. 2 статті 372 ЦПК України колегія суддів вважала за можливе розглянути справу за відсутності відповідачів, які належним чином повідомлені про судове засідання. Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення позивача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги колегія суддів, доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення враховуючи таке. Судом першої інстанції по справі встановлено, що згідно з договором дарування квартири від 03.11.2014 року, ОСОБА_5 передав у власність позивачу квартиру АДРЕСА_1 (том 1 а.с. 5). Згідно даних Витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03.11.2014 року, позивач є власником квартири АДРЕСА_1 , на підставі вказаного договору дарування (том 1 а.с. 6). Відповідно до довідки форми № 3, виданої КП «Вітряні гори Подільського району м. Києва» за № 2494 від 05.11.2014 року, в квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровані: позивач та співвідповідачі (том 1 а.с. 9). 05.11.2014 року між КП «Вітряні гори» та позивачем був укладений договір про надання послуг з утримання будинків і споруд і прибудинкових територій, а саме щодо вказаної спірної квартири (том 1, а.с. 11). 12.11.2014 року позивачем на адресу співвідповідачів було направлено вимогу про звільнення спірної квартири проживання та зняття з реєстрації у зв`язку з тим, що з 03.11.2014 року відповідно до договору дарування він є власником вказаної квартири (том 1, а.с. 12). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, застосовуючи до правовідносин, що виникли між сторонами, загальні норми щодо захисту права власності, виходив із того, що позивач є власником житла, проживання відповідачів в цьому житлі порушує його права на користування квартирою, отже вони підлягають захисту шляхом виселення відповідачівіз квартири. Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з урахуванням такого. Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном. на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із ч. 1 ст. 383 ЦІК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями ст. 391 ЦІК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і Основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права. Обґрунтовуючи свій позов, ОСОБА_2 керувався нормами Цивільного кодексу, які регулюють захист права власності та посилався на положення статті 150 ЖК УРСР. Разом із тим, вказані норми законодавства не встановлюють порядок виселення із займаного житлового приміщення. Згідно з частинами 4 та 5 статті 9 ЖК УРСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини 2 статті 109 ЖКУРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Таким чином, частина 2 статті 9 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. З матеріалів даної справи вбачається, що ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 були власниками квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 25 лютого 2003 року. 21 травня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір позики. З метою забезпечення належного виконання зобов`язання за договором позики, 21 травня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, за умовами якого іпотекодавці передали в іпотеку двокімнатну квартиру площею 42,30 кв.м., жилою площею 26,00 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідно до п. 3.2. договору, у випадку невиконання чи неналежного виконання іпотекодавцями зобов`язання в цілому або в частині, а також у інших випадках, передбачених цим договором та договором позики або чинним законодавством, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки в порядку, передбаченому цим договором та чинним законодавством. Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя викладено у пункті 4 договору. 21 травня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя. 29 листопада 2010 року ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 19 200 дол. США в рахунок виконання умов договору позики, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , що підтверджується розпискою. 29 червня 2011 року ОСОБА_5 направив приватному нотаріусу КМНО Коноваловій Е.А. заяву про усунення порушень та погашення заборгованості за договором позики від 21 травня 2010 року та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки. 29 червня 2011 року заява ОСОБА_5 про усунення порушень та погашення заборгованості за договором позики від 21 травня 2010 року та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки направлена ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 28 серпня 2014 року зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 03 листопада 2014 року приватним нотаріусом Нумеріцькою С.П. припинено обтяження та іпотеку по квартирі АДРЕСА_1 , у зв`язку із набуттям іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. 03 листопада 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 . Зазначені обставини, зокрема, встановлені у постанові Київського апеляційного суду від 10 березня 2021 року та відповідно до положень частини 4 статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню (том 2 а.с. 83-88). Суд першої інстанції у своєму рішенні не дав належної оцінки зазначеним обставинам та невстановив, що квартира АДРЕСА_1 не була набута за кредитні кошти, не застосував положення статті 109 ЖК УРСР при вирішенні спору і не врахував того, що виселення із квартири, яка не набута за кредитні кошти не може проводитись без надання іншого житла. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільнапотреба", а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява №29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява №43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення (припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду віл 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження № 14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЕСПЛ, дійшла висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу 10 приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та с необхідним у демократичному суспільстві. У даній справі, суд першої інстанції встановив, що спірне житлове приміщення позивачем (новим власником) отримано в дар у 2014 році. При цьому, ОСОБА_2 був обізнаний про те, що нерухоме майно, яке він отримав у власніть, має обтяження у вигляді наявності осіб, що зареєстровані і проживають у житловому приміщенні. Отже, для вирішення питання щодо виселення, необхідно встановити: чи проживають та/ користуються відповідачі спірним житлом, чи мають вони інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачами. Без встановлення зазначених обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, неможливо ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Такі висновки суду висловив Верховний суд у складі першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 459/175/17. Отже, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах апеляційного провадження, колегія суддів перевірила висновки суду про наявність підстав для виселення відповідачів із спірної квартири на предмет пропорційності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачами. Матеріали справи не містять доказів наявності у відповідачів іншого житла. Так, наявність іншого житла у відповідачів мав доводити позивач, оскільки саме він зацікавлений у виселенні відповідачів із квартири і мав довести, що таке виселення не буде надмірним втручанням у право відповідачів на житло. Наявність у особи на праві власності нерухомого майна встановлюється на підставі Державного реєстру прав власності на нерухоме майно, ця інформація є загальнодоступною, а також могла бути витребувана судом за клопотанням позивача. Однак такого клопотання до суду не надходило. Разом із тим, довести відсутність певної обставини не можна, оскільки відсутність на праві власності або на праві користування нерухомого майна не реєструється і не може бути доведено. Безпідставним є також посилання позивача на застосування до даних правовідносин положень частини 3 статті 116 ЖК УРСР, оскільки матеріали справи не містять доказів самоправного зайняття відповідачами спірного житлового приміщеня. Таким чином, вирішуючи даний спір, колегія суддів виходить з того, що ОСОБА_2 , як власник квартири має право на захист прав власника квартири. Разом із тим, захист прав власника ОСОБА_2 потягне за собою втручання у право відповідачів на житло і таке втручання буде надмірним і непропорційним, оскільки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 тривалий час , з 2003 року, проживали в цій квартирі та іншого житла не мають. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявним в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки дане апеляційне провадження відкрито за апеляційною скаргою лише одного із відповідачів, а саме ОСОБА_3 , колегія суддів перевіряє обґрунтованість доводів апеляційної скарги лише в частині вимог, заявлених до ОСОБА_3 . Тобто дослідивши питання виселення відповідача ОСОБА_3 на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, колегія суддів дійшла висновку, що інтереси ОСОБА_3 як користувача житлом, переважають інтереси ОСОБА_2 , як власника житла. Відповідно до ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Враховуючи викладені норми права та доводи апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, а оскаржуване рішення суду в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_3 підлягає скасуванню з ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 09 грудня 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення - скасувати. Ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення - відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 понесені останнім витрати на оплату судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 365 грн 40 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 28.11.2022 року. Суддя-доповідач Таргоній Д.О. Судді: Голуб С.А. Писана Т.А.