Постанова 4813 № 508/268/22

Номер провадження: 22-ц/813/8578/22 Справа № 508/268/22 Головуючий у першій інстанції Корсаненкова О. О. Доповідач Полікарпова О. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28.11.2022 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі головуючого судді Полікарпової О.М., суддів: Базіль Л.В., Ігнатенко П.Я., розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 14 вересня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, встановив У травні 2022 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом, посилаючись на те, що 18.05.2021 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір позики, відповідно до умов якого остання отримала у позику грошові кошти в сумі 10 000,00 грн. із строком повернення до 18.08.2021 року, про що написала розписку. У зв`язку з тим, що борг відповідачем не повернуто, позивач просить суд стягнути з відповідачки на свою користь заборгованість у розмірі 10 000,00 грн. та 3% річних, що за його розрахунками складає 2 700,00 грн., а також судові витрати. Оскаржуваним рішенням позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача суму боргу за договором позики у розмірі 10 000 грн. та 3% річних у розмірі 155,34 грн, а всього 10 155,34 грн. В іншій частині позову відмовлено. Не погоджуючись із наведеним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги скаржник зазначила, що: - про дату, час та місце судового засідання у якому судомбуло ухвалено оскаржуване судове рішення її повідомлено не було; - наявна у справі розписка не містить достатньої кількості реквізитів або відомостей, що дозволили б ідентифікувати позикодавця та позичальника, не можливо встановити з такої розписки і факт передачі грошей. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Апеляційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 14 вересня 2022 року було відкрито в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. 16 листопада 2022 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому позивач, заперечуючи проти доводів та вимог апеляційної скарги, зазначив, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення суду, як законне та обґрунтоване, підлягає залишенню без змін. 28 листопада 2022 року на електрону пошту апеляційного суду від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив, у якому скаржниця зазначила, що її син не працював та не працює у Одеському апеляційному суді, а тому зауваження позивача є безпідставними. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Апеляційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 14 вересня 2022 року було відкрито в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з матеріалами справи ОСОБА_1 була сповіщена про виклик у судове засідання, призначене на 06.09.2022 року, яке було відкладено за її клопотанням. 07.09.2022 року було сформовано повістку про виклик відповідачки у судове засідання, призначене на 14.09.2022 року о 10:00 год., поряд з цим матеріали справи не містять відомостей про вручення повістки або ж рекомендованого повідомлення з відміткою про відсутність ОСОБА_1 чи її відмову від отримання поштового відправлення. Щодо наявної у справі телефонограми про повідомлення ОСОБА_1 про дату, час та місце наступного судового засідання, апеляційній суд зауважує про таке. Положеннями ч. 6 ст. 74 ЦПК України передбачено, що особи, які беруть участь у справі, а також свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі можуть бути повідомлені або викликані в суд телефонограмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику. При повідомленні або виклику до суду телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв`язку необхідною умовою є забезпечення фіксації такого повідомлення або виклику. Вважається недостатнім наявність у справі лише довідки секретаря судового засідання (чи іншої уповноваженої особи) про повідомлення особи, яка бере участь у справі, зокрема телефонограмою, так як необхідно забезпечити фіксацію такого повідомлення та його отримання. Підтвердженням цього може служити наявність у справі відповідної телефонограми, яка б за змістом відповідала вимогам ст. 75 ЦПК України. Зазначена телефонограма має бути зареєстрована в суді, а у справі має бути відповідний витяг із журналу телефонограм. У справі міститься телефонограма (а. с. 38), з якої вбачається, що ОСОБА_1 07.09.2022 року о 08:49 год. повідомлено на номер мобільного телефону про дату судового засідання. Однак вказана телефонограма не може свідчити про належне повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи, оскільки за відсутності фіксації проведеного повідомлення, зокрема витягу із журналу телефонограм, не можна визнати підтвердженням належного повідомлення позивача про час та місце розгляду справи. Отже, у матеріалах справи немає доказів на підтвердження належного повідомлення ОСОБА_1 про дату, час і місце засідання суду першої інстанції, призначеного на 14 вересня 2022 року, в якому розглянуто спір по суті та ухвалено оскаржуване судове рішення. Процесуальні гарантії забезпечення належного розгляду справи стосовно неї порушені через неналежне інформування про дату і час розгляду справи в суді першої інстанції. Згідно із частинами першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, N 19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами є однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства (пункт 3) частини третьої статті 2 ЦПК України). Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (частина перша статті 8 ЦПК України). Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи (частина друга статті 211 ЦПК України). Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на "усне слухання". Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, N 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року). Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо, зокрема, справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що "не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань" стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства. У ситуації, коли суд першої інстанції розглянув справу за відсутності сторони, яка не була належним чином повідомлена про час та місце її розгляду, а суд апеляційної інстанції, повідомивши відповідну сторону належним чином, залишив таке рішення суду першої інстанції без змін, якщо такий учасник справи обґрунтовував свою апеляційну скаргу такою підставою, суд касаційної інстанції не може застосувати правило про те, що "не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань" (частина друга статті 410 ЦПК України). Зазначений правовий висновок, викладений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 квітня 2022 року у справі N 522/18010/18 (провадження N 61-13667сво21). Оскільки ОСОБА_1 обґрунтовує свою апеляційну скаргу тим, що суд першої інстанції не повідомив її належно про розгляд справи та ця обставина підтверджується матеріалами справи, апеляційний суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення суду підлягає обов`язковому скасуванню з ухваленням нового судового рішення. Поряд з цим, дослідивши матеріали цивільної справи, доводи апеляційної скарги, апеляційний суд, погоджується з висновками суду першої інстанції про необхідність часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_2 , виходячи з наступного. Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Положеннями ст. 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно з ч. ч. 1, 5-7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (ч. 1 ст. 78 ЦПК України). З матеріалів справи вбачається, що у ОСОБА_2 знаходиться розписка ОСОБА_1 про те, що остання позичила гроші в сумі 10 000 гривень, та вказану позику зобов`язалась повернути до 18.08.2021 року (а.с.3). Факт того, що вказана розписка виконана нею особисто ОСОБА_1 не заперечувала. Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У ч. 1 ст. 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (провадження N 6-63цс13), від 02 липня 2014 року (провадження N 6-79цс14), від 13 грудня 2017 року (провадження N 6-996цс17) та постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі N 383/976/15-ц (провадження N 61-10361св18), від 25 березня 2020 року в справі N 569/1646/14-ц (провадження N 61-5020св18). За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що між сторонами існують правовідносини, що виникли з договору позики, оскільки спірна розписка містить факт передачі коштів у борг, доказів на спростування якого відповідачем не надано, зобов`язання повернути у визначений строк суму боргу в сумі 10 000 грн., факт власноручного написання її тексту та її підписання відповідач не заперечувала, що свідчить про отримання ОСОБА_1 коштів від ОСОБА_2 та про те, що борг не погашено. Щодо доводів скаржниці із посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 04.03.2020 року у справі №632/2209/16 та у постанові від 19.05.2021 року у справі №128/891/20-ц стосовно відсутності у складеній від її імені розписці необхідних реквізитів, які б підтверджували факт передання нею грошових коштів, апеляційний суд вважає за потрібне зазначити наступне. Висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Так, у справі №632/2209/16 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанції про те, що наявна у такій справі розписка є суперечливою, оскільки не підтверджує факт отримання відповідачем у борг певної грошової суми від позивача. Зокрема, у такій розписці було зазначено лише про обов`язок повернути певну суму грошових коштів до встановленої дати, та не про отримання таких коштів. Щодо обставин справи №508/268/22, яка переглядається, то у наявній у справі розписці ОСОБА_1 власноруч зазначила, що «взяла у борг у ОСОБА_2 гроші в сумі 10 000 (десять тисяч гривень 00 коп.) до 18 августа 2021 р.» Постанова ж Верховного Суду від 19.05.2021 року у справі №128/891/20-ц містить правовий висновок про те, що особа, яка має боргову розписку без зазначення в ній даних про позикодавця, вважається позикодавцем при відсутності належних і допустимих доказів, що спростовують зміст боргового документа, або наявності доказів неправомірного заволодіння ним. Наведений висновок до правовідносин у справі №508/268/22з огляду на їх зміст застосуванню не підлягає. Тож, за встановлених у справі обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що відсутність зазначення «максимально великої кількості реквізитів» у складеній відповідачем розписці, як про це зауважує скаржниця у апеляційній скарзі, не спростовує ні факту укладення між сторонами договору позики, ні факту отримання відповідачем грошової суми, ні існуючого обов`язку відповідача по поверненню позики. Щодо вимоги позивача про стягнення із ОСОБА_1 в порядку ст.625 ЦК України 3% річних у розмірі 2 700 грн., то апеляційний суд не може погодитися із зазначеним у позові розрахунком, виходячи з наступного: Розрахунок 3% річних здійснюється з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на процентну ставку (3 %), поділеної на 100 %, поділеної на 365 днів (у році), помноженої на кількість днів прострочення. Указом Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стані з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який згодом був неодноразово продовжений. За положеннями п.18 розділу Прикінцеві та перехідні положення ЦК України, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем). Отже, виходячи з вимог чинного законодавства, враховуючи, що договором від 18.05.2021 року розмір відсотків не передбачено, в порядку ст.625 ЦК України із врахуванням п.18 розділу Прикінцеві та перехідні положення ЦК України, із відповідача на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню 3 % річних від суми боргу за період прострочення з 19.08.2021 року по 23.02.2022 року включно у розмірі 155,34 грн. ( 10 000 грн. * 3% /100%/365 днів* 189 днів = 155,34 грн.) За встановлених обставин, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, апеляційний суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню, а саме із відповідача підлягає стягненню сума боргу за договором позики у розмірі 10 000 грн. та 3% річних у розмірі 155,34 грн., а всього 10 155,34 грн. У зв`язку з наведеним, апеляційний суд вважає необхідним апеляційну скаргу задовольнити частково, а оскаржуване рішення скасувати. При цьому на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, апеляційний суд установив, що позивач свої зобов`язання за договором позики виконав, надавши відповідачу обумовлену суму грошових коштів, що підтверджується розпискою, наявною у матеріалах справи, а тому дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог до позичальника про стягнення заборгованості, з мотивів наведених вище. Згідно з ст. 141 ЦПК України у разі задоволення позову з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати по справі у вигляді сплаченого судового збору за подачу позовної заяви у розмірі 793,92 грн. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 368, ст. 374, ст.ст.376, 381 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд ухвалив Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 14 вересня 2022 року скасувати та ухвалити нове. Позов ОСОБА_2 задовольнити частково. Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики у розмірі 10 000 грн. та 3% річних у розмірі 155,34 грн, а всього 10 155,34 грн. (десять тисяч сто п`ятдесят п`ять грн. тридцять чотири коп.). В іншій частині позову відмовити. Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму сплаченого судового збору за подачу позовної заяви у розмірі 793,92 грн. Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Судді Одеського апеляційного суду О.М. Полікарпова Л.В. Базіль П.Я. Ігнатенко