Постанова Одеський апеляційний суд № 522/9379/19

Номер провадження: 22-ц/813/3533/22 Справа № 522/9379/19 Головуючий у першій інстанції Шенцева О. П. Доповідач Громік Р. Д. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05.10.2022 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Громіка Р.Д., суддів Драгомерецького М.М., Дришлюка А.І., за участю секретаря Кузьміч Г.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Лукашева Наталя Анатоліївна про визнання права власності в порядку спадкування за законом, ВСТАНОВИВ: 1.

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовної заяви. Позивач ОСОБА_1 звернулася до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Лукашева Наталя Анатоліївна про визнання права власності в порядку спадкування за законом, в якому просила: визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , право власності на 1/4 квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , право власності на 1/4 квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; - стягнути на користь позивача з відповідачів судові витрати, які понесе позивач у зв`язку із розглядом справи. В обґрунтування своїх позовних вимог, позивач зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її матір ОСОБА_3 . Спадкоємцями померлої ОСОБА_3 за законом є її діти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . До спадкового майна увійшли дві квартири, що розташовані за адресами: 1) АДРЕСА_1 ; 2) АДРЕСА_2 . З інформаційної довідки вбачається що право власності на вказані квартири зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Позивачка зазначила, що відповідно до посвідчення інваліда, виданого 18.03.2016 року Баварським центром сім`ї та соціального розвитку, ОСОБА_1 є інвалідом з повною втратою працездатності. За таких обставин, позивачка вважає, що незалежно від наявності заповіту, обов`язкова частка спадкоємця ОСОБА_1 становить 1/4 від спадкового майна, охопленого заповітом. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Лукашева Н.А. про визнання права власності в порядку спадкування за законом відмовлено. Короткий зміст та доводи апеляційної скарги. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну заяву, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Короткий зміст відзиву ОСОБА_2 на апеляційну скаргу. У відзиві ОСОБА_2 зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Сповіщення сторін та заяви у справі. Про судове засідання, призначене на 05 жовтня року, сторони були належним чином сповіщені про дату, час та місце слухання справи. 30 вересня 2022 року від адвоката Тодоріки К.В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , надійшла заява про відкладення розгляду справи у зв`язку із відпусткою адвоката з 01 жовтня 2022 року по 24 жовтня 2022 року, що підтверджується наказом №15-к від 27.09.2022р. Розглянувши заяву про відкладення розгляду справи, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у її задоволенні з огляду на таке. Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18. Відповідно до п. 1.3.4 Правил організації ефективного цивільного судочинства не є поважною причиною і не має наслідком відкладення розгляду справи або оголошення перерви у розгляді справи щорічна відпустка або відрядження представника/сторони, якщо наказ про відпустку (відрядження) було видано після дати призначення судового засідання (після дати повідомлення сторони (її представника) про дату судового засідання. Як вбачається з матеріалів справи, що ще 17 серпня 2022 року адвокат Тодоріка К.В. був сповіщений про дату судового засідання, яке було призначено на 05 жовтня 2022 року, шляхом відправлення судової повістки на електронну пошту. Таким чином, поважність причин відкладення судом апеляційної інстанції не встановлена, заявник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), достатність доказів у справі, судова колегія дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутністю сторін у справі. Судом апеляційної інстанції у межах апеляційного провадження не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, тому підстав для розгляду справи з обов`язковою участю сторін суд апеляційної інстанції не знаходить. Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Відповідно до ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи. Повне судове рішення виготовлено 17 жовтня 2022 року, про що зазначено у вступній частині постанови Одеського апеляційного суду. 2.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція апеляційного суду Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції правильно встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на праві власності належали: квартира за адресою: АДРЕСА_2 та квартира за адресою: АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла. За життя ОСОБА_3 було складено заповіт, відповідно до якого остання зробила розпорядження, що на випадок її смерті все належне їй майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що на день її смерті буде належати їй, та на що вона за законом матиме право заповіла своїй дочці ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Заповіт був посвідчений 08.12.2011 року державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Пінігіною Т.М., зареєстровано в реєстрі за №6-1548. Судом першої інстанції також правильно встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_5 у подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 народилася донька ОСОБА_5 , про що свідчить свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 . 15 жовтня 2002 року у зв`язку із укладенням шлюбу ОСОБА_5 взяла собі прізвище чоловіка ОСОБА_6 . На момент смерті матері ОСОБА_1 знаходилась у Німеччині. Після смерті ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Лукашевої Н.А. звернулася ОСОБА_2 з заявою про прийняття спадщини. З наявних в матеріалах справи інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майна та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна вбачається, що ОСОБА_2 набула у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 38,8 кв.м. на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 17.12.2018 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лукашевою Н.А., зареєстрованого в реєстрі за №751, та квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Поряд з тим суд першої інстанції правильно зазначає, що заповіт від 08.12.2011 року, зареєстрований в реєстрі за №6-1548 в судовому порядку ніким не оскаржувався, недійсним не визнавався. Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Згідно з ч. 2 ст. 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Частиною 1 статті 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Згідно зі ст. 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. До обов`язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов`язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов`язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов`язкову частку. Виходячи з норми ст.1241 ЦК України, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця спадкуються незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Рішенням Конституційного Суду України від 11 лютого 2014 року №11/2014 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 1241 Цивільного кодексу України (справа про право на обов`язкову частку у спадщині повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця) визначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 1241 Цивільного кодексу України щодо права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов`язкову частку у спадщині необхідно розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані інвалідами в установленому законом порядку, незалежно від групи інвалідності. Тобто, у цьому рішенні підкреслено, що особа, яка претендує на обов`язкову частку у спадщині, має бути саме визнана інвалідом в установленому законом порядку, при цьому незалежно від групи інвалідності. Конституційний суд відшуковував критерії для віднесення осіб до «повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця», оскільки вони не були чітко визначені у законодавстві, і визначив їх таким чином, що до цих осіб відносяться «повнолітні діти спадкодавця, визнані інвалідами в установленому законом порядку, незалежно від групи інвалідності». Вказані критерії є чіткими і ясними, повною мірою забезпечують захист повнолітніх дітей спадкодавця, які не здатні повністю використати весь потенціал своєї працездатності внаслідок проблем із здоров`ям. Достатньо щоб ця працездатність була хоча б частково стійко обмежена. В той же час, стійке обмеження працездатності (інвалідність) визначається в установленому законом порядку, тобто Конституційний суд встановив межі розширеного тлумачення поняття «повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця». Цими межами є необхідність для особи пройти встановлену законом процедуру визнання інвалідом. Ця процедура необхідна для виключення суб`єктивізму і необ`єктивного розсуду, саме вона забезпечує об`єктивне і справедливе вирішення питання щодо працездатності особи. У вказаній процедурі використовуються не лише медичні критерії віднесення особи до інвалідів, які є важливими, але не виключними, але й соціальні критерії (беруться до уваги, зокрема, можливість для людини знайти собі роботу на ринку праці, який склався у даний момент, особливості розладів чи каліцтв, які не обмежують фізичні можливості людини працювати, однак, створюють соціальні проблеми для такої роботи. За допомогою медичних критеріїв встановлюються розлади і каліцтва, їх соціальні наслідки в розрізі можливостей пошуку роботи має встановити спеціально створений орган. Статтею 3 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» передбачено, що інвалідність як міра втрати здоров`я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. У Законі України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» міститься визначення терміну «непрацездатні громадяни». Так, непрацездатні громадяни особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до цього Закону. Положення про медико-соціальну експертизу, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року №1317 визначає процедуру проведення медико-соціальної експертизи хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації. У пункті 3 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 № 1317 передбачено, що медико-соціальна експертиза проводиться з метою встановлення інвалідності хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) за направленням відповідного лікувально-профілактичного закладу охорони здоров`я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності документів, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлене захворюваннями, наслідками травм або вродженими вадами, які спричиняють обмеження нормальної життєдіяльності особи. Відповідно до п. 8 цього ж Положення датою встановлення інвалідності та ступеня втрати професійної працездатності потерпілому від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання у відсотках вважається день надходження до комісії документів, зазначених у пункті 3 цього Положення. Інвалідність та ступінь втрати професійної працездатності (у відсотках) такого потерпілого встановлюються до першого числа місяця, що настає за місяцем, на який призначено повторний огляд. У розумінні статті 1 Закону України від 6 жовтня 2005 року № 2961-IV «Про реабілітацію інвалідів в Україні» медико-соціальна експертиза це визначення на основі комплексного обстеження усіх систем організму конкретної особи міри втрати здоров`я, ступеня обмеження її життєдіяльності, викликаного стійким розладом функцій організму, групи інвалідності, причини і часу її настання, а також рекомендацій щодо можливих для особи за станом здоров`я видів трудової діяльності та умов праці, потреби у сторонньому догляді, відповідних видів санаторно-курортного лікування і соціального захисту для найповнішого відновлення усіх функцій життєдіяльності особи. Статтею 3 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» інвалідність, як міра втрати здоров`я, визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Судом першої інстанції правильно встановлено, що позивач ОСОБА_1 , станом на день смерті матері ОСОБА_3 була повнолітньою. Згідно із посвідчення інваліда, виданого 18 березня 2016 року Баварським центром сім`ї та соціального розвитку, ОСОБА_1 є особою з повною втратою працездатності. Посвідчення дійсне з 18.03.2016 р. по 06.2019 року. 20 листопада 2019 року на підставі акту огляду медико-соціальною експертною комісією ОСОБА_1 було встановлено третю групу інвалідності (причина інвалідності: загальне захворювання) строком до 01.12.2020 року. Щодо умов та характеру праці зроблено висновок, що показана робота не пов`язана з важким фізичним навантаженням. Тобто, вже після смерті матері позивачці було встановлено інвалідність третьої групи, у передбаченому чинним законодавством України порядку, без втрати працездатності. Поряд з тим, суд першої інстанції правильно звернув увагу, що дані про те, що на момент смерті своєї матері позивач була визнана інвалідом з повною втратою працездатності у встановленому чинним законодавством України порядку, а саме документи, які б підтверджували, що інвалідність позивачки визначалася шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров`я в матеріалах справи відсутні, жодних експертиз по справі не призначалось. Відсутні також дані про отримання нею пенсії, як особою з інвалідністю станом на 20.08.2016 року. З огляду на вказане суд першої інстанції дійшов вмотивованого висновку, що позивачем не доведено того, що ОСОБА_1 на момент смерті своєї матері ОСОБА_3 , була непрацездатною особою, тому відсутні підстави, передбачені статтею 1241 ЦК України для визначення її такою, що має право на обов`язкову частку у спадщині. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року по справі №204/8193/2014-ц (провадження №61-9333зпв18) та від 08 серпня 2018 року по справі №305/1695/16-ц (провадження №61-27566св18). Окрім того суд першої інстанції правильно звернув увагу на те, що позивачкою пропущено строки звернення з заявою про прийняття спадщини, а вимоги про поновлення таких строків у позовній заяві не заявлено. Відповідно до ч. 1 ст. 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, а часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частини перша та друга статті 1220 Цивільного кодексу України). Статтею 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини визначається останнє місце проживання спадкодавця, а якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або його основної частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна. Зазначена стаття при визначені місця проживання виходить з правил ст. 29 ЦК України, відповідно до якої місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Відповідно до ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Доказом постійного проживання разом із спадкодавцем можуть бути, зокрема, довідка житлово-експлуатаційної організації, відповідного органу місцевого самоврядування, правління ЖБК про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом із ним. Положеннями статті 1269 ЦК України встановлено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Така заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК України). Згідно із ч. 1 ст. 1272 ЦК України якщо спадкоємець протягом цього строку не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. Судом першої інстанції правильно встановлено, що з 19.03.2008 року по теперішній час позивачка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копію паспорта та формою А на ім`я ОСОБА_1 та формою В на мешканців квартири. При цьому судом першої інстанції правильно встановлено, що з грудня 2013 року по 2019 рік позивачка за вказаною адресою не проживала, оскільки знаходилася у Німеччині. В матеріалах справи міститься акт від 13.06.2019 року, підписаний жителями вказаного будинку, затверджений ОСББ «Наш любий дім», яким підтверджено, що з грудня 2013 року по день складення акту ОСОБА_1 з її чоловіком та дітьми за адресою: АДРЕСА_1 не проживали, жодного їхнього майна у квартирі не знаходилось. Також судом першої інстанції правильно встановлено, що останні два роки життя та до моменту смерті спадкодавець ОСОБА_3 проживала за адресою АДРЕСА_2 разом зі своєю донькою ОСОБА_2 відповідачем по справі, оскільки умови в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 після пожежі, що сталася 06.12.2014 року, були непридатними для життя. У судовому засіданні у суді першої інстанції позивачка підтвердила, що про смерть своєї матері дізналася наступного дня після смерті в телефонному режимі, однак пояснила, що у зв`язку з тим, що вона знаходилась на лікуванні в Німеччині не змогла бути присутня на похоронах та не зверталася до нотаріуса з заявою про вступ у спадок, оскільки була впевнена, що матір одну квартиру залишила їй у спадок. З огляду на вказане, судом першої інстанції правильно встановлено, що протягом встановленого строку заяву про прийняття спадщини після смерті матері до нотаріальної контори позивачка не подавала, відмову у видачі свідоцтва про право на спадок також не отримувала, а тому фактично у суду відсутні підстави для вирішення питання про прийняття спадщини. З врахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов вмотивованого висновку, що ОСОБА_1 не може вважатися такою, що прийняла спадщину у відповідності до ст. 1268 ЦК України, оскільки позивачка не зверталася у встановлені законом строки до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, питання про поновлення таких строків перед судом не порушувала. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Скаржник не довела обставини, на які посилалась як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надала. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у матеріалах справи відсутній апостиль на копії посвідчення інваліда ОСОБА_1 , яке видано Німечинною, а тому цей документ э неналежним доказом. Наведені в апеляційній скарзі інші доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги. Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судове рішення виготовлено 17 жовтня 2022 року. Головуючий Р.Д. Громік Судді: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк