Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 260/8107/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 листопада 2022 рокуЛьвівСправа № 260/8107/21 пров. № А/857/11311/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Заверухи О.Б., суддів Гінди О.М., Ніколіна В.В., за участю секретаря судового засідання Юрченко М.М., позивача ОСОБА_1 , представника позивача Дрюченка О.С., розглянувши у судовому засіданні (в режимі відеоконференції) в м. Львові апеляційну скаргу Головного сервісного центру МВС на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 липня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного сервісного центру МВС, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,- суддя (судді) в суді першої інстанції Іванчулинець Д.В., час ухвалення рішення 14:23:37, місце ухвалення рішення м. Ужгород, дата складання повного тексту рішення 21 липня 2022 року, В С Т А Н О В И В: 28 грудня 2021 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Головного сервісного центру МВС, Регіонального сервісного центру ГЦС МВС в Закарпатській області в якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ Головного сервісного центру МВС від 06 грудня 2021 року № 2/6/85-кп про звільнення ОСОБА_1 ; поновити його на посаді начальника регіонального сервісного центру Головного сервісного центру МВС в Закарпатській області та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу. На обґрунтування позовних вимог зазначає, що 06 грудня 2021 року наказом Головного сервісного центру МВС № 2/6/85-кп його було звільнено з посади начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області за угодою сторін, з припиненням державної служби відповідно до ч. 2 ст. 86, ст. 89 Закону України «Про державну службу». Вважає вищезазначений наказ про звільнення протиправним, оскільки 01 грудня 2022 року під впливом керівника написав заяву на звільнення з посади за угодою сторін, незважаючи на те, що не мав причин звільнятися. Вказує, що 02 грудня 2021 року, усвідомивши наслідок своїх дій, написав нову заяву, відповідно до якої просив відкликати заяву від 01 грудня 2021 року про звільнення за згодою сторін. Проте, незважаючи на його заяву щодо відкликання заяви про звільнення за згодою сторін та перебування його на лікарняному, 06 грудня 2021 року його звільнили із займаної посади. Вважає вищевказані дії відповідача неправомірними, а наказ про звільнення протиправним, оскільки на момент звільнення його з посади, не було його волевиявлення щодо такого звільнення. Більше того, він заперечував проти такого звільнення, що підтверджується поданою ним заявою про відкликання заяви про звільнення. Протокольною ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2022 року задоволено клопотання представника позивача та змінено процесуальний статус відповідача Регіонального сервісного центру Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Закарпатській області на третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 липня 2022 року адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ від 06 грудня 2021 року за № 2/6/85-кп «Про звільнення ОСОБА_1 » Поновлено з 07 грудня 2021 року ОСОБА_1 на займаній до звільнення посаді начальника регіонального сервісного центру Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Закарпатській області. Стягнуто з Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, у розмірі 284116,50 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частини поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі за один місяць у сумі 37882,20 грн. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що зі змісту заяви, датованої 06 грудня 2021 року слідує, що позивач власноручно написав заяву про звільнення його з посади за угодою сторін з 06 грудня 2021 року, однак судом встановлено, що така заява фактично написана 01 грудня 2021 року. Судом встановлена наявна розбіжність між датою фактичного підписання заяви та між датою проставляння дати у нижньому лівому куті заяви ОСОБА_1 про звільнення з посади за згодою сторін, на підставі якої винесено оскаржуваний наказ. Суд першої інстанції зазначив, що домовленостей з приводу звільнення з посади за угодою сторін не було обумовлено сторонами, тому таке звільнення не слід вважати, що відбулося зокрема «за угодою», у зв`язку з відсутністю будь-яких домовленостей. Враховуючи недосягнення домовленості між сторонами про припинення трудового договору, надіслання заяви позивача про відкликання його заяви про звільнення за згодою сторін та написання заяви на звільнення «датованою майбутнім числом», суд вважав, що звільнення позивача відбулося не у порядку та спосіб, що визначені законодавством про працю. Таким чином, позивача слід поновити на посаді, з якої його було звільнено. З урахуванням кількості робочих днів (150) у зазначеному періоді середній заробіток, що підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 , становить 284116,50 грн. Не погодившись з прийнятим рішенням, Головний сервісний центр МВС подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що пояснення свідка ОСОБА_2 не доводять ту обставину, що заява позивача від 06 грудня 2021 року про звільнення за згодою сторін була написана 01 грудня 2021 року. Вказує, що згода ГСЦ МВС щодо звільнення ОСОБА_1 підтверджується резолюцією начальника ГСЦ МВС на вказаній заяві «до наказу» і виданням 06 грудня 2021 року наказу № 2/6/85-кп «Про звільнення ОСОБА_1 ». Звертає увагу на те, що нормами Закону України «Про державну службу» та КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов`язку приймати відкликання працівником своєї заяви про звільнення у разі досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін. Представником позивача подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що судом першої інстанції достовірно встановлено, що заява, датована 06 грудня 2021 року, власноручно написана ОСОБА_1 , фактично написана 01 грудня 2021 року. Відтак, судом встановлена фактична розбіжність між датою фактичного підписання заяви та між датою проставляння підпису у нижньому лівому куті заяви про звільнення за угодою сторін. Вказує, що у даному випадку не було досягнуто домовленості про припинення трудового договору за угодою сторін. Представником відповідача подано пояснення на відзив на апеляційну скаргу, в яких вказано, що судом першої інстанції не надано належної оцінки суперечностям, які містяться у доводах ОСОБА_1 , викладених у позовній заяві, та його усних поясненнях, наданих у якості свідка. Вказує, що судом першої інстанції не здобуто беззаперечних доказів того, що 01 грудня 2021 року позивачем була написана саме заява про звільнення за угодою сторін, датована 06 грудня 2021 року. В судовому засіданні (в режимі відеоконференції) 25 жовтня 2022 року представник відповідача підтримав апеляційну скаргу, в своїх поясненнях покликався на доводи в ній викладені. В судовому засіданні 25 жовтня 2022 року представник позивача щодо апеляційної скарги заперечив, просив залишити в силі рішення суду першої інстанції. Протокольною ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2022 року у судовому засіданні оголошено перерву до 01 листопада 2022 року о 09:15. Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2022 року у задоволенні клопотання Головного сервісного центру МВС про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі № 260/8107/21 відмовлено у зв`язку із відсутністю технічної можливості забезпечення проведення судового засідання у цій адміністративній справі у режимі відеоконференції у Шостому апеляційному адміністративному суді, Солом`янському районному суді міста Києва та Київському апеляційному суді. Протокольною ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2022 року у задоволенні клопотання Головного сервісного центру МВС про відкладення розгляду справи відмовлено В судовому засіданні 01 листопада 2022 року (в режимі відеоконференції) представник позивача щодо апеляційної скарги заперечив, просив залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідач та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС) явку повноважних представників в судове засідання 01 листопада 2022 року не забезпечили, хоча належним чином повідомлені про дату, час та місце судового розгляду, що відповідно до ч. 4 ст. 229, ч. 3 ст. 268, ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, пояснення на відзив на апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції, наказом Головного сервісного центру МВС від 27 квітня 2020 року за № 2/6/1-кп ОСОБА_1 призначено на посаду начальника регіонального сервісного центру Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС) (далі регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в Закарпатській області) з 28 квітня 2020 року в порядку переведення на нижчу посаду з Регіонального сервісного центру МВС в Закарпатській області відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 41 та ст. 50 Закону України «Про державну службу», зі збереженням раніше присвоєного 4 рангу державного службовця (том 1, а.с.7). Наказом Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ (далі Головний сервісний центр МВС) від 10 листопада 2021 року за № 129 рв надано позивачу частину щорічної основної оплачуваної відпустки тривалістю 14 календарних днів з 22 листопада 2021 року по 05 грудня 2021 року (том 1, а.с.8). Наказом Головного сервісного центру МВС від 06 грудня 2021 року за № 2/6/85-кп звільнено ОСОБА_1 з посади начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС) з 06 грудня 2021 року за угодою сторін, з припиненням державної служби (том 1, а.с.9). Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку про задоволення позовних вимог. Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України «Про державну службу». Відповідно до статті 5 Закону України «Про державну службу» правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Колегія суддів зазначає, що підстави припинення державної служби можуть бути загальними, тобто передбаченими Кодексом законів про працю України, та спеціальними, які наведені в Законі України «Про державну службу». У цьому випадку до спірних правовідносин слід застосовувати норми Кодексу законів про працю України, якими передбачено загальні підстави припинення державної служби. Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Загальні підстави припинення трудового договору визначені приписами статті 36 КЗпП України, згідно пунктом 1 частини першої якої підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін. Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Однією із підстав припинення трудового договору є угода сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України та ч. 2 ст. 86 Закону України «Про державну службу»). Згідно із пунктом 3 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону). З матеріалів справи слідує, що підставою для прийняття оскаржуваного наказу Головного сервісного центру МВС від 06 грудня 2021 року за № 2/6/85-кп стала письмова заява позивача, що містила прохання звільнити його із займаної посади за угодою сторін. Згідно із частинами 1, 2 статті 91 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Судом першої інстанції в судовому засіданні здійснено допит свідків ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , за наслідками якого встановлено наступне. Позивач, ОСОБА_1 , під час допиту у судовому засіданні в якості свідка пояснив, що 01 грудня 2021 року у приміщенні Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області у присутності керівника Головного сервісного центру МВС ОСОБА_2 написав заяву на звільнення з посади за угодою сторін з 06 грудня 2021 року та передав її ОСОБА_2 . Датою написання такої заяви вказав 06 грудня 2021 року. Також позивач зазначив, що ця заява була написана під тиском, зокрема керівник Головного сервісного центру МВС ОСОБА_2 погрожував звільненням його підлеглих. ОСОБА_2 , керівник Головного сервісного центру МВС, надаючи пояснення в якості свідка зазначив, що метою його відрядження до міста Ужгород була зустріч з представниками органів місцевого самоврядування та ознайомлення із роботою Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області. Пояснити чому датою складання заяви про звільнення позивачем вказано 06 грудня 2021 року не зміг. В той же час підтвердив, що датою зустрічі з позивачем було саме 01 грудня 2021 року. Свідок також підтвердив, що саме 01 грудня 2021 року позивач під час їхньої особистої зустрічі у приміщенні Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області написав декілька заяв. Детально згадати обставини та умови написання заяви на звільнення не може, у зв`язку з тим, що минуло багато часу. ОСОБА_3 , начальник управління персоналу Головного сервісного центру МВС, під час допиту в судовому засідання в якості свідка пояснила, що заява позивача про звільнення за угодою сторін надійшла 06 грудня 2021 року у період з 09:30 год. до 10:00 год. Крім того, ОСОБА_3 вказала, що звільнення ОСОБА_1 відбулось того ж дня. Також повідомила суду першої інстанції про те, що 02 грудня 2021 року надійшла заява позивача щодо відкликання заяви на звільнення за угодою сторін, 03 грудня 2021 року заяву було зареєстровано. Зазначила, що 03 грудня 2021 року за результатом розгляду заяви позивача про відкликання заяви про звільнення з посади за угодою сторін, повідомлено ОСОБА_1 про те, що заява від 01 грудня 2021 року про його звільнення за угодою сторін до Головного сервісного центру МВС не надходила та не розглядалась. ОСОБА_4 , водій регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області, надаючи пояснення в якості свідка, зазначив, що 01 грудня 2021 року ОСОБА_1 візуально почував себе погано, після розмови з керівництвом його стан значно погіршився. Підтвердив, що ОСОБА_1 повідомив його про те, що був змушений написати заяву на звільнення. Також свідок підтвердив, що 02 грудня 2021 року йому стало відомо від позивача, що останній перебуває в лікарні у зв`язку з погіршенням стану здоров`я. Суд апеляційної інстанції зазначає, що показання свідків ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у судовому засіданні суду першої інстанції в розумінні статтей 73 та 74 КАС України є належними та допустими доказами у цій справі. Проаналізувавши вищевказані показання свідків зокрема та в їх сукупності, а також у взаємозв`язку із письмовими доказами у справі, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що заява про звільнення за угодою сторін була написана ОСОБА_1 в м. Ужгород саме 01 грудня 2021 року, а не 06 грудня 2021 року з наступних підстав. Так, зі змісту заяви ОСОБА_1 , датованої 06 грудня 2021 року, слідує, що позивач власноручно написав заяву про звільнення його з посади за угодою сторін з 06 грудня 2021 року. Проте, вищевказані показання свідків підтверджують, що така заява фактично написана 01 грудня 2021 року. Судом першої інстанції вірно встановлено із показань свідка ОСОБА_2 , що зустріч ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відбулась саме 01 грудня 2021 року, а не 06 грудня 2021 року. Колегія суддів звертає увагу на те, що Головним сервісним центром МВС не надано жодних доказів на підтвердження факту написання позивачем заяви про звільнення за угодою сторін саме 06 грудня 2021 року, у день видання оскаржуваного наказу про звільнення. Під час допиту у судовому засіданні в якості свідка, ОСОБА_2 пояснити яким чином заява ОСОБА_1 про звільнення була доставлена до Головного сервісного центру МВС не зміг. В той же час позивач ствердив і ці покази відповідачем не спростовані, що заява про звільнення, яка була датована 06 грудня 2021 року ним до Головного сервісного центру МВС поштою не надсилалась, особисто чи через кур`єра не подавалась, а була передана ним ОСОБА_2 01 грудня 2021 року. В процесі розгляду справи також встановлено та не оспорюється сторонами, що позивач з 02 грудня 2021 року по 10 грудня 2021 року та з 10 грудня 2021 року по 14 грудня 2021 року перебував на листку непрацездатності в м. Ужгород. Згідно з медичними висновками № 6С93-872Н-МС72-6ХХ2 від 03 грудня 2021 року та № РАН2-8ХСМ-Р29В-6НРВ від 10 грудня 2021 року, виданими Комунальним некомерційним підприємством «Ужгородський міський центр первинної медико-санітарної допомоги» з 02 грудня 2021 року по 10 грудня 2021 року та з 10 грудня 2021 року по 14 грудня 2021 року ОСОБА_1 був тимчасово непрацездатним (т.1., а.с.14-15). Наведене у своїй сукупності у логічному взаємозв`язку із контекстом фактичних обставин цієї справи свідчить про те, що висновок суду першої інстанції про те, що заява позивача фактично була написана 01 грудня 2021 року та передана позивачем ОСОБА_2 є переконливим. Більше того, колегія суддів вважає, що ці обставини підтверджує також факт написання позивачем заяви про відкликання заяви на звільнення від 02 грудня 2021 року. Відповідач не заперечує того факту, що ця заява не була предметом розгляду по суті. Отже, судами першої та апеляційної інстанції встановлено наявну розбіжність між датою фактичного підписання заяви ОСОБА_1 про звільнення з посади за угодою сторін, та між датою проставляння дати у нижньому лівому куті заяви про звільнення за угодою сторін. Стосовно встановлення факту досягнення згоди сторін на звільнення ОСОБА_1 за угодою сторін, колегія суддів вважає за необхідне вказати наступне. Суд апеляційної інстанції зазначає, що у разі, коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Разом із тим, законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у разі взаємної згоди сторін такого договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, в ній (заяві) мають бути зазначені прохання звільнити його (працівника) за угодою сторін і дата звільнення. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін із посиланням на відповідну правову норму і раніше домовлена дата звільнення. Передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП України) та з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41 КЗпП України) тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме із цих підстав. Суд апеляційної інстанції зазначає, що розглядаючи позовні вимоги щодо скасування наказу про припинення трудового договору за угодою сторін, слід з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видання наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору. Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, останній не має права в односторонньому порядку відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою на це роботодавця (власника або уповноваженого ним органу) і працівника. Приписами чинного законодавства для роботодавця (власника або уповноваженого ним органу) не передбачено обов`язку приймати відкликання працівником своєї заяви про звільнення у разі досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін. Згідно із усталеною судовою практикою при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (роботодавцем) про припинення трудового договору за угодою сторін, такий договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості можливе лише в разі взаємної згоди на це власника або уповноваженого ним органу (роботодавця) і працівника. Вищевказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою, зокрема, у постановах від 19 липня 2019 року у справі № 452/1839/16, від 21 жовтня 2021 року у справі № 540/1615/19. У справі, що розглядається, судом першої інстанції встановлено, що звільнення ОСОБА_1 здійснено відповідно до частини другої статті 86 Закону №889-VIII та пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України на підставі власноручно написаної ним 01 грудня 2021 року заяви, у якій визначено підставу звільнення - за угодою сторін, а також дату припинення трудових відносин - 06 грудня 2021 року. Згода ГСЦ МВС щодо звільнення ОСОБА_1 підтверджується резолюцією начальника ГСЦ МВС на вказаній заяві «до наказу» і виданням 06 грудня 2021 року наказу № 2/6/85-кп «Про звільнення ОСОБА_1 » (т.1., а.с.66-67). Проте, із матеріалів справи також слідує, що 02 грудня 2021 року позивачем подано заяву про відкликання заяви про звільнення, яка зареєстрована 02 грудня 2021 Регіональним сервісним центром ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС), а 03 грудня 2021 року Головним сервісним центром МВС, що підтверджується відтисками штемпелів на заяві. У вказаній заяві ОСОБА_1 зазначає, що 01 грудня 2021 року подав заяву про звільнення із займаної посади, проте відкликає цю заяву на звільнення та залишається на посаді та продовжує виконувати свої посадові обов`язки. Просить вважати заяву про звільнення від 01 грудня 2021 року як таку, що не була подана, оскільки дана заява були написана під тиском перебуваючи у відпустці (т.1,а.с.63). Листом Головного сервісного центру МВС від 03 грудня 2021 року, підписаному т.в.о. начальника Головного сервісного центру МВС Ю. Смольяніновим, повідомлено ОСОБА_1 про те, що заява від 01 грудня 2021 року про його звільнення за угодою сторін до Головного сервісного центру МВС не надходила та не розглядалась (т.1., а.с.64). Враховуючи те, що заява позивача, датована 06 грудня 2021 року, не могла бути написана 06 грудня 2021 року, колегія суддів приходить до висновку, що 06 грудня 2021 року між сторонами не було досягнуто домовленості з приводу звільнення ОСОБА_1 з посади за угодою сторін, тому таке звільнення не можна вважати таким, що відбулося «за угодою сторін», у зв`язку з відсутністю будь-яких домовленостей. Також, на думку колегії суддів, при вирішенні заяви позивача про звільнення від 06 грудня 2021 року, відповідачу з урахуванням обставин цієї справи, слід було з`ясувати дійсне волевиявлення позивача на звільнення, позаяк позивач відкликав заяву, яку він ідентифікував як таку, що була написана саме 01 грудня 2021 року. Таким чином, під час розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на момент видання оскаржуваного наказу про звільнення (06 грудня 2021 року) волевиявлення ОСОБА_1 на припинення трудового договору було відсутнім, що унеможливлює припинення трудового договору за угодою сторін. Серед підстав для припинення трудового договору КЗпП України у статті 36 окремо виділяє угоду сторін та розірвання трудового договору з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП). Основною відмінністю між звільненням за угодою (або ж згодою) сторін та звільненням з ініціативи працівника є вираження бажання обох сторін одночасно у випадку угоди сторін та, відповідно, наявність бажання лише працівника у випадку припинення трудових відносин за його ініціативою. Тобто, звільнення за угодою сторін передбачає, що роботодавцем та найманим працівником досягнуто спільної згоди щодо припинення трудового договору у визначений строк. У свою чергу, звільнення з ініціативи працівника не передбачає обов`язкової наявності згоди роботодавця на таке звільнення, оскільки в даному випадку працівник реалізовує своє право, передбачене трудовим законодавством, а роботодавець вимушений погодитись зі звільненням працівника незалежно від свого бажання. Отже, законність припинення трудових відносин за угодою сторін фактично поставлено у залежність від наявності взаємної згоди працівника та роботодавця на таке звільнення. Разом із тим, за пунктом 1 статті 36 КЗпП України безстроковий трудовий договір може бути припинено у будь-який строк, стосовно якого досягли домовленості працівник та роботодавець. Такий строк може бути як меншим, так і перевищувати встановлений для звільнення за власним бажанням двотижневий період. При цьому, дату припинення трудових відносин за угодою сторін сторони (працівник і роботодавець) визначають за взаємною домовленістю. Верховний Суд України у постанові Пленуму від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» наголосив, що при досягненні домовленості про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді на це роботодавця і працівника (пункт 8). Проаналізувавши вказану постанову Пленуму Верховного Суду України, колегія суддів вказує, що ключовим у даному випадку є досягнення домовленості про припинення трудового договору у день видання наказу про звільнення, однак у даній справі судами першої та апеляційної інстанції не встановлено жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що домовленість між сторонами про звільнення за угодою сторін була досягнута у день видання оскаржуваного наказу, а саме 06 грудня 2021 року. Таким чином, враховуючи відсутність домовленості між сторонами про припинення трудового договору саме 06 грудня 2021 року, встановлення факту написання заяви на звільнення 01 грудня 2021 року та надіслання позивачем 02 грудня 2021 року заяви про відкликання його заяви про звільнення за згодою сторін, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що звільнення позивача відбулося не у порядку та спосіб, що визначені законодавством про працю. Враховуючи вищенаведене, наказ про звільнення позивача від 06 грудня 2021 року за № 2/6/85-кп обгрунтовано визнано протиправним та скасовано. Способи захисту трудових прав наведені, зокрема, у статтях 235 КЗпП України. Так, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір (частина перша статті 235 КЗпП України). Цей спосіб захисту порушених прав працівника застосовується незалежно від підстави припинення з ним трудового договору у випадку незаконного звільнення працівника чи його незаконного переведення на іншу роботу. Отже, ОСОБА_1 слід поновити з 07 грудня 2021 року на займаній до звільнення посаді начальника регіонального сервісного центру Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Закарпатській області. Відповідно до постанови КМ України № 100 від 08 лютого 1995 року(у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) розрахунок середнього заробітку обчисляється за останніх два повних місяці, що передують події, з якою пов`язана відповідна плата. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин). При визначені розміру середнього заробітку позивача слід виходити з його заробітної плати за два останні повні відпрацьовані місяці: жовтень - листопад 2021 року. Розрахований згідно даних довідки Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС) від 05 січня 2022 року № 31/7-18, середньоденний заробіток ОСОБА_1 дорівнює 1894,11 грн. Період вимушеного прогулу становить з 07 грудня 2021 року по 11 липня 2022 року. З урахуванням кількості робочих днів (150) у зазначеному періоді середній заробіток, що підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 , дорівнює 284116,50 грн. Разом з тим, Пленум Верховного Суду України в пункті 6 Постанови №13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» роз`яснив, що, задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення. У зв`язку з цим, середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 284116,50 грн.. підлягає стягненню за вирахуванням податків та обов`язкових платежів. Пунктами 2 та 3 ч. 1 ст. 371 КАС України встановлено, що негайно виконуються рішення суду присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби. Отже, рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на займаній на час його звільнення посаді начальника регіонального сервісного центру Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС) та стягнення середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць, у розмірі 37882,20 грн., підлягає до негайного виконання. Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 310, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного сервісного центру МВС залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 липня 2022 року у справі № 260/8107/21 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подання до Верховного Суду касаційної скарги. Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді О. М. Гінда В. В. Ніколін Повне судове рішення складено 08 листопада 2022 року.