Ухвала КЦС ВС № 680/1034/17

Ухвала 21 жовтня 2022 року м. Київ справа № 680/1034/17 провадження № 61-3467св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Крата В. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Новоушицька селищна рада Хмельницької області, ОСОБА_2 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 03 грудня 2020 року у складі судді Яцини О. І. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Ярмолюка О. І., Купельського А. В., Янчук Т. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Новоушицької селищної ради Хмельницької області (далі - Рада), ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення про встановлення меж земельної ділянки та передачу її у власність. Позовні вимоги мотивовані тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 липня 1989 року вона є власницею житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , які розташовані на земельній ділянці площею 0,15 га. Рішенням Ради від 12 червня 2015 року № 17 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передано у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,15 га (кадастровий номер 6823355100:03:004:0219) по АДРЕСА_1 , яка відноситься до категорії земель житлової та громадської забудови. Це рішення не відповідає вимогам чинного законодавства та порушує її права як суміжного землекористувача. Рада передала у власність ОСОБА_2 не тільки закріплену за її домоволодінням земельну ділянку, а і частину дороги загального користування, внаслідок чого позивач втратила можливість вільного доступу та заїду на територію власного домоволодіння. При проведенні кадастрової зйомки з нею не погоджені межі земельної ділянки. ОСОБА_1 просила визнати недійсними пункт 2, підпункти 2.1, 2.2 рішення двадцять другої сесії VІ скликання Ради від 12 червня 2015 року №

17. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Новоушицького районного суду Хмельницької області від 3 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 16 лютого 2021 року, в задоволенні позову відмовлено. Суди виходили з того, що ОСОБА_1 не довела факт порушення своїх прав у спірних правовідносинах та обрала неефективний спосіб захисту порушеного права. Позивачка вказала, що є користувачем земельної ділянки, площею 1500 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Дане право перейшло до неї при набутті у 1989 році права власності на домоволодіння в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 і відповідно з нею, як із користувачем суміжної земельної ділянки, не були погоджені межі при передачі у власність відповідачці спірної земельної ділянки. Аналіз норм ЗК УРСР 1970 року, чинного на час набуття позивачкою права власності на вказаний будинок, дає підстави для висновку, що в період дії ЗК УРСР 1970 року до набувача будинку не переходило право на земельну ділянку на тих умовах, на яких воно належало попередньому власнику цієї нерухомості. Земельна ділянка мала бути надана новому власнику в установленому законом порядку. Позивач не надала суду жодних доказів того, що їй надавалася у користування чи власність земельна ділянка площею 1 500 кв. м, що розташована в АДРЕСА_1 , в порядку, встановленому земельним законодавством. Враховуючи, що доказів перебування вказаної земельної ділянки у приватній чи державній власності немає, то дана земельна ділянка перебуває у комунальній власності. Необхідності позивачем погоджувати межі земельної ділянки, яка передавалась у власність ОСОБА_2 не було, оскільки за позивачем не зареєстровано ні право власності, ні право користування суміжною земельною ділянкою. У справі відсутні достатні дані про те, що оспорюване рішення не відповідає вимогам чинного законодавства та порушує права ОСОБА_1 як суміжного землекористувача. Надані ОСОБА_1 письмові докази, зокрема, лист відділу містобудування та архітектури Хмельницької обласної державної адміністрації від 25 вересня 2017 року та викопіювання з топографічної зйомки (а. с. 38-39, 56-57, т. 1) і лист виконавчого комітету Ради від 27 серпня 2008 року про створення комісії з приводу самовільного захоплення ОСОБА_5 (матір`ю ОСОБА_2 ) земельної ділянки загального користування (а. с. 60, т.1), достовірно та об`єктивно не вказують на те, що Рада передала у власність ОСОБА_2 частину дороги загального користування, внаслідок чого позивач втратила можливість вільного доступу та заїду на територію власного домоволодіння. Цю обставину не підтверджує і висновок судової земельно-технічної експертизи (а. с. 117-146, т. 1). Крім того, встановивши, що прийняте Радою рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, оскільки на підставі цього рішення за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку, а позивачем не оспорюється це право, то ОСОБА_1 обрано неефективний спосіб захисту порушеного права, оскільки скасування оспорюваного рішення не породить правових наслідків для ОСОБА_2 як власника земельної ділянки. Погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, тому ненадання ОСОБА_1 згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача не може бути підставою для визнання рішення Ради про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 недійсним. Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 23 січня 2019 року (справа №580/168/16-ц). Докази про неправильність встановлення цієї межі та порушення прав позивача внаслідок приватизації спірної земельної ділянки відсутні. Апеляційний суд зазначив, що посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на правові висновки в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 липня 2018 року у справі № 263/11779/16-ц є безпідставними, оскільки в цій справі та справі, яка переглядається судом апеляційної інстанції, встановлені різні обставини. Аргументи учасників справи У березні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення Ради прийняте з порушенням чинного законодавства та порушує її права та інтереси, як користувача сусідньої земельної ділянки, оскільки у власність ОСОБА_2 передано частину дороги загального користування. ОСОБА_2 шляхом зведення бетонного паркану унеможливила доступ до нежитлових приміщень та заїзд до домоволодіння позивача для його обслуговування. Факт того, що Рада передала у власність ОСОБА_2 частину дороги загального користування підтверджується висновком судової експертизи, яким чітко встановлено факт накладення земельної ділянки ОСОБА_2 на пров. Східний (дорогу загального користування), який судами не оцінено та не взято до уваги. Неможливість визначити точні контури накладення земельної ділянки на дорогу загального користування не спростовує факту такого накладення. Суд першої інстанції помилково вважає встановленим факт існування проїзду по лівій стороні земельної ділянки відповідача ( ОСОБА_2 ), оскільки проігнорував висновок судового експерта відносно накладення земельної ділянки на дорогу загального користування. Саме цей проїзд (його частину) незаконно передано ОСОБА_2 у власність, і саме цей проїзд ОСОБА_2 перегородила парканом, обмеживши проїзд до домоволодіння позивача. Крім того, у судовому засіданні ОСОБА_2 неодноразово підтверджувала той факт, що збудувала бетонний паркан на межі земельної ділянки, яка, нібито, передана ще її матері та на тій межі, на якій її мати розпочинала здійснювати будівництво ще раніше. У 2008 році за зверненням позивача створена комісія Ради щодо обстеження земельної ділянки ОСОБА_5 , якою встановлено факт самозахоплення земельної ділянки ОСОБА_5 та рекомендовано в триденний термін звільнити земельну ділянку та демонтувати встановлені ворота (підтверджується листом виконавчого комітету Ради від 27 серпня 2008 року). Після висновків комісії ворота демонтовано та звільнено проїзд загального користування. Проте, як підтвердила ОСОБА_2 , після отримання та оформлення спадщини разом із оформленням земельної ділянки вона почала встановлювати вже бетонний паркан на місці колись демонтованого. Цей факт суди не взяли до уваги. Твердження судів про те, що скасування оспорюваного рішення Ради про затвердження технічної документації та передачу у власність не відновлює порушене право позивача є безпідставним та необґрунтованим, оскільки при скасуванні цього рішення відпаде правова підстава реєстрації земельної ділянки відповідача в тих координатах, які зазначені в технічній документації на земельну ділянку з кадастровим номером 6823355100:03:04:0219, і саме у разі скасування цього рішення ОСОБА_2 повинна буде розробити нову земельну документацію з відповідними точками та системами координат, які в подальшому не будуть накладатися на дорогу загального користування, та буде відновлено проїзд дорогою загального користування до домоволодіння позивача. Суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення ЗК УРСР 1970 року, оскільки не взяв до уваги того факту, що право власності до ОСОБА_1 на домоволодіння перейшло 17 жовтня 2008 року, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 17 жовтня 2008 року. Суд першої інстанції проігнорував норми статті 328, частини четвертої статті 334 ЦК України. Право власності на домоволодіння перейшло до позивача не у 1989 році, а з моменту державної реєстрації цього права у відповідному єдиному державному реєстрі - у 2008 році. Тому повинні застосовуватися положення статті 120 ЗК України. Висновки суду першої інстанції про те, що до позивача не перейшло право на земельну ділянку є необґрунтованими та такими, що не відповідають дійсності. Ці обставини апеляційним судом взагалі не досліджувались. Тому і висновки суду першої інстанції про відсутність необхідності позивачем погоджувати межі земельної ділянки, яка передавалась у власність ОСОБА_2 , також є безпідставними та необґрунтованим, оскільки земельна ділянка перейшла у власність позивача разом з домоволодінням в силу імперативності норм статті 120 ЗК України, навіть якщо це право не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість (висновок у постанові Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16). Погодження меж земельної ділянки із суміжними власники (користувачами) є обов`язковим при виділенні земельної ділянки у власність. З урахуванням частини другої статті 152 ЗК України твердження судів про неправильний вибір позивачем способу захисту порушеного права та відсутністю будь-якої необхідності підписувати межі земельної ділянки при наданні її у власність ОСОБА_2 є хибним. Саме такий висновок зроблено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 липня 2018 року у справі 263/11779/16-ц. У квітні 2021 року ОСОБА_2 подала до суду відзив, у якому просила оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів. Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК Українипідставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права та застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року (провадження № 6-2225цс16), у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 263/11779/16-ц). Фактичні обставини справи Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 липня 1989 року, виданого Новоушицькою державною нотаріальною конторою Хмельницької області після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , ОСОБА_1 є власницею житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , які розташовані на земельній ділянці площею 0,15 га. Позивач не надала суду доказів того, що їй надавалася у користування чи власність земельна ділянка площею 1 500 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку, встановленому земельним законодавством. За позивачем не зареєстровано ні право власності, ні право користування суміжною земельною ділянкою. Згідно з рішенням Ради від 01 квітня 1994 року ОСОБА_5 (матері відповідача) передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку для обслуговування житлового будинку в розмірі 0,15 га, розташовану в АДРЕСА_1 (а. с. 101, т. _). ОСОБА_2 належить на праві власності житловий будинок із надвірними будівлями по АДРЕСА_1 . Це право ОСОБА_2 набула на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13 липня 2012 року, виданого Новоушицькою державною нотаріальною конторою Хмельницької області після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 . За домоволодінням по АДРЕСА_1 , яке належить на праві власності ОСОБА_2 , була закріплена присадибна ділянка площею 0,15 га. Ця земельна ділянка належала до комунальної власності та перебувала в користуванні ОСОБА_2 . З метою встановлення (відновлення) меж присадибної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 розробила та затвердила в установленому порядку технічну документацію із землеустрою, на підставі якої проведені роботи із встановлення твердих меж і відновлення межових знаків. В акті прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 23 січня 2015 року наявні підписи власників (користувачів) земельних ділянок - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ; підпис ОСОБА_1 відсутній. Наявний запис, що межові знаки встановлені по існуючій межі та згідно норм +/-360 між земельними ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ОСОБА_1 не погодила межу земельної ділянки з ОСОБА_2 та не підписала вказаний акт від 23 січня 2015 року (а. с. 88, т. 1). Пунктами 2, 2.1, 2.2 рішення Ради від 12 червня 2015 № 17 затверджено технічну документацію щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 6823355100:03:004:0219, площею 0,15 га, яка відноситься до категорії земель житлової та громадської забудови (угіддя-забудовані землі) в АДРЕСА_1 ; встановлено ОСОБА_2 межі земельної ділянки та передано безоплатно у власність останньої зазначену земельну ділянку. 14 липня 2015 року ОСОБА_2 зареєструвала право власності на земельну ділянку, площею 0,15 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 6823355100:03:004:0219, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до висновку судової земельно-технічної експертизи земельна ділянка по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 6823355100:03:004:0219, накладається на орієнтовне розташування АДРЕСА_1 , який бере початок від АДРЕСА_2 і протягається до земельної ділянки АДРЕСА_3 ; визначити точні контури накладення земельної ділянки на дорогу загального користування немає можливості через схематичне зображення провулку на викопіюванні, відсутність ознак меж провулку в районі розташування ділянки на топографічній зйомці, а також виявлені досить значні розбіжності (до 4 метрів) у розташуванні контурів будівель і меж згідно топографічної зйомки та згідно результатів натурного огляду (а. с. 117-146, т. 1). Відповідно до листа начальника відділу - головного архітектора Хмельницької області АДРЕСА_1 бере початок АДРЕСА_5 і простягається до земельної ділянки № НОМЕР_1 , в зв`язку з високим перепадом відміток землі зміщується по границі земельної ділянки № 8 на схід і продовжується на північ до АДРЕСА_4 .

Позиція Верховного Суду У пункті 5 частини першої статті 396 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Аналіз пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України свідчить, що якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилалася особа у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то касаційне провадження закривається. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначено, що процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року в справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20) зроблено висновок, що під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання недійсним пунктів рішення щодо встановлення меж земельної ділянки та передачу її у власність, оскільки рішення Ради порушує її права як суміжного землекористувача, з нею не погоджені межі земельної ділянки, крім того - Рада передала у власність ОСОБА_2 частину дороги загального користування. Суди встановили, що позивач не надала достатніх та допустимих доказів порушення її права суміжного землекористувача оспорюваним рішенням. Суди зробили висновок, що оскільки позивач набула право власності на домоволодіння в порядку спадкування у 1989 році, тому з урахуванням положень норм ЗК УРСР 1970 року, чинного на час набуття нею права власності на будинок, до неї не переходило право на земельну ділянку на тих умовах, на яких воно належало попередньому власнику цієї нерухомості, тому необхідності позивачем погоджувати межі земельної ділянки, яка передавалась у власність ОСОБА_2 не було; на підставі оспорюваного рішення за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку, яке позивачем не оспорюється, тому ОСОБА_1 обрано неефективний спосіб захисту порушеного права; з посиланням на правову позицію Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 23 січня 2019 року (справа №580/168/16-ц) суди вказали, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, тому ненадання згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача не може бути підставою для визнання рішення про передачу земельної ділянки у власність недійсним. У постанові Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, на яку є посилання в касаційній скарзі,предметом позову є вимога власника об`єкта нерухомого майна про визнання припиненим права постійного користування земельною ділянкою відповідача та визнання права користування земельною ділянкою. Позивач посилалася на те, що на підставі рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 30 вересня 2010 року вона є власника об`єкта нерухомого майна по відповідною адресою, у зв`язку з чим до неї перейшло право користування земельною ділянкою, на якій розташований об`єкт нерухомості. Верховний Суд України виклав правову позицію щодо застосування статей 377 ЦК України, 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та вказав, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 липня 2018 року у справі 263/11779/16-ц (провадження № 61-25486св 18), на яку є посилання в касаційній скарзі,позивач звернулася до суду з позовом про скасування рішення міської ради, визнання державного акту на право приватної власності на земельну ділянку недійсним, оскільки позивач є власником 12/25 частки житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 25 грудня 2008 року. Земельна ділянка, яка знаходиться у її користуванні, межує із земельною ділянкою по АДРЕСА_1, власником якого є ОСОБА_4. Оскарженим рішенням Маріупольської міської ради Донецької області від ОСОБА_4 передано у власність земельну ділянку площею 0,0585 га по АДРЕСА_1. Вважала, що ОСОБА_4 самовільно, без її згоди, зайняла частину земельної ділянки площею 200 кв. м, яка знаходилася у її користуванні, та встановила огорожу, унаслідок чого під час приватизації земельної ділянки ОСОБА_4 отримала у власність земельну ділянку більшої площі, ніж та, що перебувала у її користуванні. У порушення земельного законодавства в акті встановлення та погодження меж земельної ділянки, яка належить відповідачу, серед списку суміжних користувачів її прізвища не вказано, згода нею не надавалась, чим порушено порядок надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки. Верховний Суд вказав, що «погодження меж земельної ділянки із суміжними власники (користувачами) є обов`язковим при виділенні земельної ділянки у власність. […] на час отримання ОСОБА_4 державного акту на право приватної власності на земельну ділянку було встановлено факт самовільного захоплення суміжної земельної ділянки, а погодження меж земельної ділянки, виділеної ОСОБА_4 у власність, з усіма суміжними власниками та землекористувачами, зокрема ОСОБА_3, не було проведено». Верховний Суд направив справу на новий розгляд на підставі пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України у зв`язку з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи». Виходячи зі змісту позовних вимог, характеру спірних правовідносин та встановлених судами обставин у цій справі висновки щодо застосування норми права, які викладені у наведених постановах Верховного Суду та на які посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними до правовідносин в справі, що переглядається. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З урахуванням того, що після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України Верховним Судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на які посилалася особа у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Оскільки суд касаційної інстанції зробив висновок про закриття касаційного провадження з підстав, передбаченою пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то відсутні підстави для висновку про те, що судом порушено норми процесуального права (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Керуючись статтями 389, 396, 400, 402 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 03 грудня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 лютого 2021 року у справі № 680/1034/17. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді: Є. В. Краснощоков І. О. Дундар В. І. Крат