Постанова 4850 № 200/17939/21.Згідно п. 1 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляц

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 жовтня 2022 року справа №200/17939/21 м. Дніпро Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сіваченка І.В., суддів: Гаврищук Т.Г., Блохіна А.А., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 21 лютого 2022 року (повне судове рішення складено 02 березня 2022 року у м. Слов`янську) у справі № 200/17939/21 (суддя в І інстанції Кониченко О.М.) за позовом ОСОБА_1 до Донецького апеляційного суду, третя особа - Державна судова адміністрація України про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення коштів, УСТАНОВИВ: ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Донецького апеляційного суду, третя особа Державна судова адміністрація України, в якому просила суд: - визнати протиправними дії Донецького апеляційного суду щодо нарахування та виплати ОСОБА_2 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням обмеження, встановленого ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»; - зобов`язати Донецький апеляційний суд провести перерахунок суддівської винагороди судді Донецького апеляційного суду ОСОБА_2 за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року у відповідності до вимог статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі Закон № 1402-VIII) без застосування обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та здійснити її виплату з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов`язкових податків та зборів; - стягнути з Донецького апеляційного суду на користь ОСОБА_2 недоплачену суддівську винагороду в розмірі 468 349,04 грн.; - звернути рішення суду в межах стягнення за один місяць до негайного виконання. Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач вказала, що 12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину. 13 квітня 2020 року Верховною Радою України прийнятий Закон України № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі Закон № 553-ІХ), який набрав чинності 18 квітня 2020 року та яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, якою встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID -19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. […]. Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)». Тож, позивач зазначила, що з 18 квітня 2020 року по серпень 2020 року отримала суддівську винагороду з урахуванням вказаних змін, тобто, у меншому розмірі. Так, за період з 18 квітня 2020 року по серпень 2020 року позивачу була нарахована відповідачем до виплати суддівська винагорода з урахуванням обмежень (без врахування податків та обов`язкових платежів) - 687 750,98 грн, недоплачена сума обмеження склала 468 349,04 грн суддівської винагороди, загальна сума нарахованої суддівської винагороди мала становити 1 156 100,02 грн. Позивач посилаючись на приписи ч. 1 ст. 135 Закону № 1402-VIII, згідно якої суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, вважає, що відповідач своїми діями порушив її право на отримання суддівської винагороди в належному розмірі та порушив гарантії незалежності судді. Також, позивач зазначила, що рішенням Конституційного суду України від 28 серпня 2020 року номер 10-р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-1Х зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону № 553-ІХ. Тож, на думку позивача, відповідач нараховуючи в повному обсязі, проте виплачуючи суддівську винагороду із застосуванням ст. 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік», діяв з порушенням вимог ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону № 1402-VIII, що призвело до порушення її прав та гарантій незалежності судді, які на час звернення до суду з цим позовом не відновлені, недоотримана суддівська винагорода за період часу з 18 квітня но серпень 2020 року в розмірі 468 349,04 грн їй не виплачена. Сума стягнення визначена в довідці Донецького апеляційного суду № 3.11-16/177/2021 від 19 жовтня 2021 року, становить 468 349,04 грн та не є спірною між сторонами. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 21 лютого 2022 року позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Донецького апеляційного суду щодо нарахування та виплати ОСОБА_2 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням обмеження, встановленого ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». Стягнуто з Донецького апеляційного суду на користь позивача недоплачену суддівську винагороду в розмірі 468 349,04 грн з відрахуванням обов`язкових податків та зборів. Допущено рішення суду в межах суми стягнення за один місяць до негайного виконання. У задоволенні решти вимог відмовлено. Не погодившись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що ДСА України здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів (крім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів), Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони, ДСА України та її територіальних управлінь. Позивач є суддею Донецького апеляційного суду, з яким перебуває у трудових відносинах, а тому саме цей суд, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, нараховує та виплачує суддям суддівську винагороду. Апелянт ДСА України, як відповідач, жодними своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю не здійснювала заходів, спрямованих на порушення прав та законних інтересів позивача. Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки правовідносини у цій справі виникли до його прийняття. Справа розглянута у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, з наступних підстав. Судами першої та апеляційної інстанції встановлено наступне. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, про що свідчить паспорт громадянина України № НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 . Позивач обіймає посаду судді Донецького апеляційного суду, що підтверджується посвідченням судді №АЗ-03480. Указом Президента України від 28.09.2018 №297/2018 ОСОБА_2 переведено на роботу на посаду судді Донецького апеляційного суду. 02.10.2018 наказом в.о. голови Донецького апеляційного суду №46-к Свіягіну І.М. зараховано до штату Донецького апеляційного суду на посаду судді з 02.10.2018. 10 червня 2019 року наказом в.о. голови Донецького апеляційного суду №274-к ОСОБА_2 встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 80% посадового окладу, як такій, стаж роботи якої становить 35 років. Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого. Спершу слід зазначити, що рішення місцевого суду оскаржено лише відповідачем. Відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Таким чином, оскільки судове рішення позивачем не оскаржене, апеляційному перегляду підлягає рішення місцевого суду лише в частині, в якій задоволені позовні вимоги. В іншій частині судове рішення апеляційному перегляду не підлягає і має бути залишено без змін. Стаття 130 Конституції України визначає, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Частиною 1 ст. 135 Закону № 1402-VIII визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Згідно ч. 2 ст. 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 135 Закону № 1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Частина 4 ст. 135 Закону № 1402-VIII визначає, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб. У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду. Згідно частини 5 статті 135 Закону № 1402-VIII суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Частина 9 ст. 135 Закону № 1402-VIII визначає, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. Поряд з цим, 12.03.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12.03.2020 на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого, з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін, неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину. 18.04.2020 набрав чинності Закон № 553-IX, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України. Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні суддівської винагороди, грошового забезпечення суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Аналізуючи вищевказані норми права, суд дійшов висновок, що будь-які обмеження судової винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону № 1402-VIII, з огляду на таке. Відтак, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі № 4-р/2020 з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що: "Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020). Конституційний Суд України вказав, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018). Згідно пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя. Гарантії незалежності суддів обумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч.1 ст.124 Основного Закону України). Вищезазначені норми Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави дійти висновку, що законодавець не може на власний розсуд встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як важелі впливу на судову владу через інші законодавчі акти. Таким чином, однозначним є висновок про те, що законодавче регулювання питання розміру суддівської винагороди може здійснюватися виключно Законом № 1402-VIII, що кореспондує приписам частини другої статті 130 Конституції України, згідно з якою розмір суддівської винагороди встановлюється Законом № 1402-VIII. З огляду на викладене, місцевий суд дійшов правильного висновку, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, який здійснював безпосереднє нарахування та виплату суддівської винагороди позивачу, мав керуватися виключно Законом № 1402-VIII, при цьому застосування статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прямо суперечить статті 130 Конституції України. Положення Закону № 553-ІХ про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» неможливо розглядати як такі, що відповідають принципам якості та правової визначеності закону, в сенсі застосування до правовідносин визначення розміру суддівської винагороди позивача. Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-/2020 у справі №1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ. Поряд з цим, в зазначеному рішенні вказано, що при вирішенні питання щодо конституційності оскаржуваних положень Закону № 294-IX, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007). Крім того, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України (далі - Кодекс), так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27.02.2020 року № 3-р/2020 дійшов висновку, що Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України. Таким чином, положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, Закону № 553-ІХ, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Слід наголосити, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII, що в свою чергу виключає можливість до правовідносин стосовно суддівської винагороди застосовувати інші Закони. Судами встановлено, що з 18.04.2020 по 28.08.2020 суддівську винагороду позивачу нараховано та виплачено не відповідно до положень статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII, а в обмеженому розмірі, відповідно до ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020 . Відповідачем зазначений факт не спростовано. В постанові Верховного Суду від 03.03.2021 по справі № 340/1916/20 з аналогічним предметом спору та складом відповідачів, було досліджено питання визначення належного відповідача та обставини, які підлягають з`ясуванню судом першої інстанції підчас вирішення спору, зокрема, чи було зменшено обсяг бюджетних асигнувань суду після набрання чинності Законом № 553-ІХ. Відповідачем не надано суду доказів зменшення розмірів бюджетних асигнувань (чи бюджетних призначень) Донецькому апеляційному суду на виплату суддівської винагороди чи встановлення у кошторисі відповідача на 2020 рік обмежень, що не давали б відповідачу у спірний період, у межах вказаних норм Бюджетного кодексу України, брати відповідні зобов`язання з виплати суддям суддівської винагороди у встановленому Законом № 1402-VIII обсязі. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду, що обмежуючи розмір суддівської винагороди позивача шляхом застосування Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами, внесеними на підставі Закону № 553-ІХ, відповідач як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, вчинив дії, що порушують права та гарантії незалежності судді, тому оскаржувані дії відповідача є протиправними, оскільки вони суперечать вимогам частини другої статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII та порушують охоронювані права та інтереси позивача внаслідок істотного зменшення суддівської винагороди, яку позивач отримував до 18.04.2020. Щодо позовних вимог відносно зобов`язання відповідача нарахувати та виплати недоотриману частину суддівської винагороди слід зазначити, що сума невиплаченої частини суддівської винагороди підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою Донецького апеляційного суду № 3.11-16/177/2021 від 19 жовтня 2021 року, тобто розмір її відповідачем обчислений та не є спірним між сторонами. Надаючи правову оцінку обраного позивачем способу захисту, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02). Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Відтак, враховуючи те, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом та сприяти реальному відновленню порушеного права, беручи до уваги приписи ст. 9 КАС України, приймаючи до уваги докази наявні у матеріалах справи, а також з аналізу норм чинного законодавства, суд першої інстанції також обґрунтовано дійшов висновку про обрання одного з двох заявлених позивачем способів захисту порушеного права стягнення коштів, який на відміну від зобов`язання здійснити виплату є більш ефективним, оскільки не потребує від відповідача вчинення активних дій на виконання рішення суду, яке в такому випадку може бути виконане уповноваженими на це органами без згоди відповідача та обмежує можливості його ухилення від виконання рішення суду. Позивачем в позовній заяві заявлено клопотання про допуск до негайного виконання рішення суду у межах стягнення за один місяць. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць. Враховуючи викладене, клопотання позивача є обґрунтованим та підлягає задоволенню. Отже, розглянувши подані документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів приходить до висновку, що місцевий суд прийняв рішення з дотриманням як матеріального так і процесуального права, а позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з обранням відповідного способу захисту порушеного права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду. Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України залишити без задоволення. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 21 лютого 2022 року у справі № 200/17939/21 залишити без змін. Повне судове рішення 25 жовтня 2022 року. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя І. В. Сіваченко Судді А. А. Блохін Т. Г. Гаврищук