Постанова 4824 № 755/10139/21

Головуючий у І інстанції Марфіна Н.В. Провадження № 22-ц/824/8659/2022 Доповідач у 2 інстанції Матвієнко Ю.О. ПОСТАНОВА Іменем України 24 жовтня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Матвієнко Ю.О., суддів Гуля В.В., Мельника Я.С., розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 жовтня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно отриманих коштів, ВСТАНОВИВ: У червні 2021 року ОСОБА_2 звернулась до суду з вищевказаним позовом та просила про його задоволення, посилаючись на те, що вона помилково перерахувала на картковий рахунок ОСОБА_1 грошові кошти: 29.05.2020 року грошові кошти в розмірі 2 800,00 грн.; 16.06.2020 року грошові кошти в розмірі 5 000,00 грн.; 30.07.2020 року грошові кошти в розмірі 30 000,00 грн.; 03.08.2020 року грошові кошти в розмірі 5 000,00 грн.; 31.08.2020 року грошові кошти в розмірі 29 000,00 грн.; 02.09.2020 року грошові кошти в розмірі 6 000,00 грн.; 27.10.2020 року грошові кошти в розмірі 5 000,00 грн., всього на загальну суму 82 800,00 грн. При цьому, жодних правочинів позивач з відповідачем не укладала, жодних товарів та послуг у відповідача не придбавала, та взагалі відповідача ніколи не бачила, не підписувала з ним жодних документів, тому отримані відповідачем вищезазначені грошові кошти є безпідставно отриманими та підлягають поверненню на користь позивача на підставі положень ст. 1212 ЦК України. У зв`язку з цим, 20.05.2021 року відповідачу була надіслана претензія про повернення безпідставно отриманих грошових коштів. Вказану претензію відповідач отримав 21.05.2021 року, однак її проігнорував і жодних дій щодо повернення безпідставно отриманих грошових коштів не здійснив, що і стало причиною звернення позивача до суду з позовом про стягнення з відповідача безпідставно отриманих коштів на суму 82 800 грн. 00 коп., а також понесених по справі судових витрат у вигляді витрат на правничу допомогу у розмірі 15 000 грн. 00 коп. та витрат по сплаті судового збору у розмірі 908 грн. 00 коп. Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 08 жовтня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 82 800 (вісімдесят дві тисячі вісімсот) грн. 00 коп. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі 908 (дев`ятсот вісім) грн. 00 коп. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов`язані з отриманням професійної правничої допомоги, у розмірі 15 000 (п`ятнадцять тисяч) грн. 00 коп. Не погоджуючись з рішенням, відповідач ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Обгрунтовуючи скаргу, відповідач посилався на те, що судом при розгляді справи порушено правила територіальної підсудності, оскільки він, ОСОБА_1 , не значиться зареєстрованим по м. Києву, відтак суд мав перевірити цю інформацію належним чином та залишити позовну заяву без руху із наданням заявнику можливості ці недоліки усунути. При цьому, суд міг отримати інформацію про місце реєстрації відповідача з Єдиного державного демографічного реєстру, що судом зроблено не було. Також апелянт посилався на те, що грошові кошти не є безпідставно набутими в розумінні ст. 1212 ЦК України, оскільки між сторонами на початку травня 2020 року було досягнуто домовленості та укладено договір оренди (найму) рухомого майна: обладнання, меблів, устаткування для організації закладу громадського харчування. В результаті перемовин між сторонами, ними були погоджені істотні умови договору, а саме: перелік майна, яке відповідач передав у користування, строки користування майном та розмір оплати за користування майном. Приблизно у середині травня 2020 року відповідач передав позивачу зазначене рухоме майно, за користування яким позивач і сплачувала відповідачу орендну плату кожного місяця. Таким чином, між сторонами було укладено договір оренди (найму) рухомого майна (речей побутового призначення) в усній формі, що підтверджується систематичним перерахуванням позивачем грошових коштів на картковий рахунок відповідача. Враховуючи те, що між сторонами склались договірні правовідносини, дана обставина виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень глави 83 ЦК України, оскільки набуття однією із сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Чабанов А.О. проти задоволення скарги заперечив та просив рішення суду залишити без змін, як законне та обґрунтоване. Також просив суд у разі залишення апеляційної скарги відповідача без задоволення, стягнути з нього на користь позивача понесені нею по справі судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Оскільки ціна позову у даній справі є меншою ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (82 800 грн. 00 коп.), апеляційний розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення скарги, виходячи з наступного. Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено, що згідно наявних в матеріалах справи копій дублікатів квитанцій АТ КБ «Приватбанк»: - 16.06.2020 року позивачка здійснила перерахування особистих коштів на ім`я відповідача в сумі 5 000,00 грн.; - 29.05.2020 року позивачка здійснила перерахування особистих коштів на ім`я відповідача в сумі 2 800,00 грн.; - 03.08.2020 року позивачка здійснила перерахування особистих коштів на ім`я відповідача в сумі 5 000,00 грн.; - 30.07.2020 року позивачка здійснила перерахування особистих коштів на ім`я відповідача в сумі 30 000,00 грн.; - 02.09.2020 року позивачка здійснила перерахування особистих коштів на ім`я відповідача в сумі 6 000,00 грн.; - 01.09.2020 року позивачка здійснила перерахування особистих коштів на ім`я відповідача в сумі 29 000,00 грн.; - 27.10.2020 року позивачка здійснила перерахування особистих коштів на ім`я відповідача в сумі 5 000,00 грн. Всього позивачем на ім`я відповідача перераховано 82 800,00 грн. (а.с.3-4). За змістом наявної в матеріалах справи претензії від 19.05.2021 року, представник позивача звертався до відповідача з проханням повернути безпідставно отримані грошові кошти у сумі 82 800,00 грн. (а.с.5-7), що відповідачем зроблено не було. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що набуття вищевказаних коштів відповідачем є абсолютно безпідставним як на час набуття, так і на момент розгляду справи, враховуючи, що іншого стороною відповідача не доведено, а матеріали справи не підтверджують будь-якої підставності набуття відповідачем коштів позивача.При цьому суд виходив з того, що безпідставне збагачення відповідача за рахунок коштів позивача не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту, оскільки наявності договірних або деліктних відносин між сторонами судом не встановлено. Однак з вищенаведеними висновками суду погодитись не можна, оскільки суд першої інстанції у порушення вимог ст.ст.263-264 ЦПК України в достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню до них. Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України. Згідно ч.1 ст.1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (ч.2 ст.1212 ЦК України). Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (ч.3 ст.1212 ЦК України). Отже, за змістом даної норми під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Відповідно до положень ст.1215 ЦК України не підлягають поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України). Водночас, ЄСПЛ зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення ЄСПЛ «Воловик проти України» п.45). Відповідно до ч.1 ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (п.4.1. рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2004 від 02 листопада 2004 року). Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (п.6 ст.3 ЦК України). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зазначено, що: «добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contrafactum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non conceditvenire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них». Тлумачення як ст.3 ЦК України загалом, так і п.6 ст.3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства. Схожий по суті висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, в якій вказано, що «водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах» (п.8.26). Тлумачення положень глави 83 ЦК України у системному зв`язку із визначеними у п.6 ст.3 ЦК України принципами справедливості, добросовісності та розумності свідчить, що при визначенні того чи підлягають поверненню безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі, слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. Такі ж положення містяться у п.VII.-2:101 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права, де вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків. Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що спірні кошти отримані відповідачем без достатніх правових підстав, не врахувавши при цьому, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. З матеріалів справи вбачається, що позивачка добровільно, послідовно та систематично, за відсутності будь-якої помилки, в тому числі рахункової, перераховувала кошти відповідачу без зазначення платежу, знаючи, що між ними відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок), та за відсутності доказів договірних умов щодо їх подальшого повернення або недобросовісності відповідача, а тому поведінка позивачки є суперечливою, оскільки остання вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків, що у свою чергу виключає задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів, як безпідставно набутих. Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі №185/446/18, де, змінюючи рішення суду в частині мотивів його прийняття, Верховний Суд вказав, що суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення коштів, проте помилився щодо мотивів такої відмови. Зокрема, апеляційний суд не звернув уваги, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. Позивач у справі, неодноразово перераховуючи кошти відповідачу у період із серпня 2017 року до грудня 2017 року, знав, що між ними відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок), а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків), що унеможливлює задоволення позовних вимог і стягнення коштів. Суд наведеного не врахував, що призвело до неправильного вирішення спору. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення (п.п.113, 114 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17). З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові, оскільки встановлено, що позивачка систематично та послідовно у період часу з 29 травня 2020 року по 27 жовтня 2020 року перераховувала кошти відповідачу, знаючи, що між ними відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок), а тому поведінка позивачки є суперечливою, оскільки остання вільно і без помилки погодилася на безпідставне перерахування коштів і відповідно настання невигідних для себе наслідків, що у свою чергу виключає задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів. Доводи апеляційної скарги відповідача про порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині недотримання правил територіальної підсудності апеляційним судом до уваги не беруться, оскільки згідно ч. 2 ст. 378 ЦПК України справа не підлягає направленню на новий розгляд у зв`язку з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), якщо учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи. З матеріалів справи вбачається, що відповідач про непідсудність справи під час її розгляду судом першої інстанції не заявляв, відтак доводи його апеляційної скарги в цій частині не являються підставою для скасування рішення та направлення справи на новий розгляд. Крім того, сам відповідач в резолютивній частині своєї апеляційної скарги не просить про направлення справи на новий розгляд, а просить відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до нього (а.с.97). Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Скасовуючи незаконне рішення суду першої інстанції та ухвалюючи по справі нове рішення, колегія суддів, дослідивши належним чином обставини справи та перевіривши їх наявними у справі належними та допустимими доказами, дійшла висновку про відмову у задоволенні позову з підстав, викладених у даній постанові, яка є чіткою і зрозумілою та відповідає вимогам закону. Оскільки у задоволенні позову позивачеві відмовляється, понесені нею по справі судові витрати згідно п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України покладаються на неї і іншою стороною їй не відшкодовуються. В зв`язку з тим, що ціна позову в даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа згідно п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України є малозначною і в силу вимог п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України ухвалене по ній апеляційним судом судове рішення не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.п. а) - г) п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 389 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 жовтня 2021 року - скасувати та постановити по справі нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно отриманих коштів - відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений за подачу апеляційної скарги судовий збір у розмірі 1 362 грн. 00 коп. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Суддя-доповідач: Судді: