Ухвала КЦС ВС № 753/1934/21

Ухвала Іменем України 29 вересня 2022 року м. Київ справа № 753/1934/21 провадження № 61-8542ск22 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 03 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, за участю третіх осіб: Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України «Аптека», ОСОБА_2 , про поновлення на роботі та виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу, ВСТАНОВИВ: У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, за участю третіх осіб: Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України «Аптека» (далі - ДП МВС України «Аптека»), ОСОБА_2 , про поновлення на роботі та виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу, та просила визнати протиправним і скасувати наказ МВС України від 13 жовтня 2020 року № 728 о/с про звільнення з 13 жовтня 2020 року ОСОБА_1 з посади директора ДП МВС України «Аптека» за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України (через скорочення штату працівників), зобов`язати МВС України поновити ОСОБА_1 на посаді директора ДП МВС України «Аптека» з 14 жовтня 2020 року, стягнути з МВС України суму заробітної плати за час вимушеного прогулу з 14 жовтня 2020 року до дня поновлення на роботі. Позов мотивувала тим, що 31 липня 2018 року вона з відповідачем уклали контракт, відповідно до якого вона призначена на посаду директора ДП МВС України «Аптека», що є в державній власності. Контракт уклали на термін з 31 липня 2018 року до 31 липня 2019 року. 31 липня 2019 року дія контракту продовжена до 31 липня 2020 року включно. Протягом червня та липня 2020 року до 31 липня 2020 року сторони за пунктом 5.5 контракту мали визначитися з питання подальшої роботи чи припинення трудових відносин. На її повідомлення про згоду продовжити контракт від роботодавця отримала відповідь про відповідну згоду. Жодних повідомлень про наступне вивільнення із спливом терміну дії контракту не отримувала. 13 жовтня 2020 року наказом МВС України за № 728 о/с її звільнили з посади директора ДП МВС України «Аптека» за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України (через скорочення штату працівників). Із 17 грудня 2020 року до 22 грудня 2020 року відбулася реєстрація змін складу керівників директора ДП МВС України «Аптека»: замість керівника ОСОБА_1 керівником зареєстрували ОСОБА_2 . Про офіційне призначення останньої керівником підприємства їй стало відомо 23 січня 2021 року. Тому вважає своє звільнення незаконним. Рішенням від 29 жовтня 2021 року Овруцький районний суд Житомирської області відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову. Постановою від 03 серпня 2022 року Житомирський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, рішення Овруцького районного суду Житомирської області від 29 жовтня 2021 року скасував та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову у зв`язку з пропуском строку на звернення до суду. У касаційній скарзі, яка надійшла до Верховного Суду у вересні 2022 року, ОСОБА_1 просила частково скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 03 серпня 2022 року та направити справу на новий розгляд у частині відмови у задоволенні позову з підстав пропуску строку звернення до суду. Підставами касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначила неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування статей 116, 117 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 6-837цс15 та постановах Верховного Суду: від 19 лютого 2020 року у справі № 461/6803/16, від 25 липня 2018 року у справі № 552/993/17, а також пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу). У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав. Відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Суди встановили, що 31 липня 2018 року Міністерство внутрішніх справ та ОСОБА_1 уклали контракт, відповідно до умов якого ОСОБА_1 призначена (найнята) на посаду директора ДП МВС «Аптека», що є в державній власності, на термін із 31 липня 2018 року до 31 липня 2019 року. Пункт 5.2 контракту передбачає, що він припиняється: 1) після закінчення терміну дії контракту; 2) за згодою сторін; 3) до закінчення терміну дії цього контракту у випадках, передбачених пунктами 5.3 та 5.4 контакту; 4) з інших підстав, визначених законодавством та цим контрактом. Відповідно до пункту 5.5 контракту за два місяці до закінчення терміну дії контракту він може бути за угодою сторін продовжений або укладений на новий чи інший термін. Додатковою угодою № 1 до контракту з директором ДП МВС України «Аптека» від 31 липня 2018 року, 31 липня 2019 року термін дії контракту продовжено до 31 липня 2020 року. Відповідно до наказу МВС України від 13 жовтня 2020 року № 728 о/с, ОСОБА_1 з 13 жовтня 2020 року звільнили з посади директора ДП МВС України «Аптека» на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (через скорочення штату працівників). Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивачку звільнили з дотриманням встановленого законом порядку. Скасовуючи рішення суду та відмовляючи в позові, суд апеляційної інстанції виходив з наступного. Стаття 21 КЗпП України передбачає, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору згідно з частиною 3 статті 21 КЗпП України є контракт, у якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України. Отже, контракт є формою трудового договору, яка за виключенням особливих умов, встановлених угодою сторін контракту, являє собою документ, що регулює ті самі трудові правовідносини. Тобто контракт дозволяє сторонам урегулювати певні моменти іншим чином, ніж це передбачено КЗпП України при укладанні звичайного трудового договору. Відповідно до частини першої статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк: 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коди трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений - строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України передбачає, що підставою припинення трудового договору є закінчення строку (пункт 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення. Суди встановили, що термін дії контракту, укладеного з позивачкою, сплив 31 липня 2020 року. Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що починаючи з 01 серпня 2020 року між роботодавцем і працівником існували трудові правовідносини, що випливають із безстрокового трудового договору. Зміст оспореного наказу свідчить про те, що ОСОБА_1 звільнили на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (через скорочення штату працівників). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП звільнення з підстав, зазначених у пункті 1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Стаття 49-2 КЗпП визначає порядок вивільнення працівників. Зокрема, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників. Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням на підставі пункту першого частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення. У цій справі відповідач не надав доказів про дійсне скорочення штату працівників. Звільнення позивачки з роботи відповідач пов`язує з неналежним, на його думку, виконання своїх обов`язків працівником і небажання, у зв`язку з цим, продовжувати дію контракту. Проте це не свідчить про законність звільнення, оскільки всупереч умов контракту такі дії вчинені після спливу строку його чинності. Скорочення чисельності працівників у відповідача не було, оскільки призначений новий керівник ДП МВС України «Аптека». Тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що звільнення позивачки з роботи є неправомірним. У постанові «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року № 9 Пленум Верховного Суду України роз`яснив, що встановлені статтями 228, 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі. Стаття 233 КЗпП України передбачає, що строки звернення працівника до суду для вирішення трудового спору - три місяці з дня, коли він дізнався про порушення свого права, а в справах про звільнення - місяць із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Суди встановили, що позивачка отримала копію наказу про звільнення та трудову книжку 13 жовтня 2020 року, а позовну заяву подала до суду 22 січня 2021 року. Відповідно до частини першої статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Частина третя статті 254 ЦК України визначає, що строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Відповідним числом останнього місяця строку є 13 листопада 2020 року, оскільки позивачка 13 жовтня 2020 року отримала копію наказу про звільнення та трудову книжку. Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачка пропустила строки для звернення до суду з метою захисту своїх прав, підстави для поновлення цього строку відсутні. Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право не порушене, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, встановивши, що звільнення позивачки неправомірне, проте вона пропустила без поважних причин строк звернення до суду для вирішення трудового спору, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з пропуском строку звернення до суду. Підставами касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначила неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування статей 116, 117 КЗпП України у подібних правовідносинах,викладених у постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 6-837цс15 та постановах Верховного Суду: від 30 травня 2018 року у справі № 461/6803/16, від 25 липня 2018 року у справі № 552/993/17, а також пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу). У постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 6-837цс15 Верховний Суд України дійшов висновку: «У разі не проведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд». Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 461/6803/16: «Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша статті 117 КЗпП України)». У постанові від 25 липня 2018 року у справі № 552/993/17 Верховний Суд зазначив: «Стаття 117 КЗпП України передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП Українивідповідальність». Разом з тим, у цій справі суд апеляційної інстанції, встановивши, що звільнення позивачки неправомірне, проте вона пропустила без поважних причин строк звернення до суду для вирішення трудового спору, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з пропуском строку звернення до суду. Таким чином, постанова суду апеляційної інстанції не суперечить висновкам щодо застосування статей 116, 117 КЗпП України, викладеним у зазначених вище постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, оскільки ці статті суд апеляційної інстанції не застосовував взагалі. Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для цієї справи та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини третьої статті 411 цього Кодексу). Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України); суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Оскільки підставу для касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України визнали необґрунтованою, а підстави для скасування рішення, передбачені пунктами 1 та 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, є похідними, то такі підстави не можуть братись до уваги, як неприйнятні. Доводи касаційної скарги висновку суду апеляційної інстанції не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України. Зі змісту касаційної скарги та доданих до касаційної скарги матеріалів убачається, що скарга є необґрунтованою, а Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку. Підстави, передбачені статтею 411 ЦПК України, для скасування судового рішення, що оскаржене, відсутні. Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 03 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, за участю третіх осіб: Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України «Аптека», ОСОБА_2 , про поновлення на роботі та виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська