Постанова 4824 № 760/18979/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а Номер апеляційного провадження: №22-ц/824/7612/2022 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 вересня 2022 року м. Київ Справа № 760/18979/20 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді-доповідача Ящук Т.І., суддів Махлай Л.Д., Немировської О.В., за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 26 листопада 2021 року, постановлену у складі судді Кушнір С.І., у справі за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі - Посольства Російської Федерації в Україні про відшкодування моральної шкоди, встановив: У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 26 листопада 2021 року провадження у справі закрито. Не погоджуючись з ухвалою, 13 травня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі з урахуванням ст. 55 Конституції України, ст. 6 та ст. 13 Конвенції про захист прав людини іосновоположних свобод та Постанови КЦС ВС від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, посилаючись на її незаконність, необґрунтованість, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам та обставинам, не застосував надану позивачем практику Європейського суду з прав людини під час прийняття рішення, а тому ухвала суду не відповідає нормам чинного законодавства та позиції, викладеній в Постанові КЦС ВС від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19. Стверджує, що Російська Федерація має нести відповідальність за систематичні та триваючі порушення прав людини на території східної України, оскільки внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України позивач отримав поранення у зоні проведення бойових дій на сході України та отримав другу групу інвалідності і втратив працездатність. Наголошує, що згідно з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, в разі застосування деліктного винятку будь-який спір, що виник на її території в громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема РФ, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни. Позивач в судове засідання не з`явився, будучи повідомленим про день та час розгляду справи у встановленому законом порядку, тому колегія суддів вважала можливим розглянути справу за його відсутності відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного. З матеріалів справи вбачається, що у вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Позовні вимоги обґрунтовував тим, згідно з довідкою акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААВ № 110435 ОСОБА_1 04.10.2021 є інвалідом другої групи. Позивач є учасником бойових дій згідно з посвідченням серії НОМЕР_1 , виданого УМВС України в Полтавській області 25 липня 2015 року. Згідно з посвідченням про відрядження № 274 року, виданого начальником Київського РВ ПМУ ГУ МВС України, позивач виїжджав у відрядження з 20.01.2015 року по 21.02.2015 року на територію проведення Антитерористичної операції сектор «С» Донецької області. Відповідно до довідки про безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпечення її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України від 20.02.2015 року №1/4437 позивач дійсно у період з 20.01.2015 року по 21.02.2015 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпечення її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення антитерористичної операції на території селища Ольховатка Артемівського району Донецької області. Так, 18.02.2015 під час виведення сил з м. Дебальцеве Донецької області в с. Логвіново Донецької області виник обстріл колони, яка рухалась до м. Артемівськ Донецької області, під час якого позивач отримав поранення у вигляді ЗЧМТ (контузії головного мозку), залишився металевий об`єкт (осколок) в підшкірних відділах лівої лобної області. Внаслідок обстрілу позивач отримав поранення, проходив відповідні лікування та обстеження, що підтверджується медичною документацією, консультативними висновками, епікризом, медичною картою, довідками, виписками. Факт обстрілу колони та перебування позивача у складі вказаної колони та отримання поранення підтверджується свідченнями наданими в ГУНП Полтавської області Найденко О.П., ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які перебували разом з позивачем у зоні проведення АТО у складі зведеного батальйону МВС Полтавської області. Згідно з висновком експерта №536 було проведено судово-медичну експертизу під час якої встановлено, що ОСОБА_1 встановлено діагноз : закрита черепно-мозкова травма з контузією головного мозку та поверхневі шрами в ділянці лобу зліва, які є результатом загоєння поверхневих ран, які в подальшому ускладнились після травматичного енцефалопатією (після травматичні ділянки астрогліальні мікрорубці в коркових, підкоркових, відділах лобних, скроневих, тім`яних долях обох гемісфер головного мозку), після травматичним гіпертинзивно-лікворним синдромом у вигляді правобічної бівентрикулярної неоклюзійної внутрішньої гідроцефалії та вираженої зовнішньої гідроцефалії, локальні атрофічні зміни кори лобних скроневих долей обох гемісфер головного мозку - посттравматичного характеру, вегето-судинною дистонією по змішаному типу, хронічною двобічною сенсо-невральною приглухуватістю, які могли утворитись в результаті однократної дії повітряної хвилі та осколків при вибусі вогнепального снаряду, які діяли з достатньою силою. Вказані факти підтверджують отримання позивачем при виконанні службових обов`язків 18.02.2015 під час виведення сил з м. Дебальцеве Донецької області в с. Логвіново Донецької області - позивач отримав поранення у зоні проведення бойових дій на сході України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти Держави Україна, внаслідок якої позивач отримав другу групу інвалідності та втратив працездатність. Держава Російська Федерація є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України, порушено низьку прав та свобод громадян України, порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, його особистих прав, та, відповідно саме Російська Федерація є суб`єктом, на якого покладено обов`язок відшкодування завданих цими діями збитків. Російська Федерація як держава-агресор, грубо порушує норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року та Міжнародного пакту про громадський і політичні права, фундаментальні міжнародні договори в галузі прав людини, то відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, не є державою, яка сумлінно виконує взяті за міжнародними договорами зобов`язання і не може посилатись на імунітет від судового переслідування в Україні, який випливає зі статті 2 Статуту ООН. Закриваючи провадження у даній справі, суд першої інстанції посилався на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 466/674/18, від 09 червня 2021 року № 265/7703/19, від 17 червня 2020 року у справі № 711/15/19, відповідно до яких, прийнявши позовну заяву, суддя на стадії підготовки справи до судового розгляду має з`ясувати, чи є згода дипломатичного представництва, як компетентного органу держави, на розгляд спору в судах України. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, необхідно першочергово підготувати відповідний запит та отримати офіційну інформацію щодо того, чи існує згода компетентних органів відповідної держави на розгляд справи у судах України, оскільки це впливає на зміст подальших процесуальних дій. Суд першої інстанції зазначав, що судом було направлено запит до Міністерства закордонних справ України з проханням поінформувати Посольство Російської Федерації в Україні про надходження в суд зазначеного позову та отримати офіційну інформацію стосовно того, чи надає Посольство Російської Федерації в Україні згоду на розгляд зазначеної справи в суді України, згоду на пред`явлення цивільного позову до Посольства та набуття ним права процесуального статусу відповідача в цій справі. 01.11. 2021 року до суду надійшла відповідь Міністерства закордонних справ України від 28 жовтня 2021 року, № 721/17-636-257 з якої вбачається, що Посольству України в Російській Федерації було доручено передати до Міністерства закордонних справ Російської Федерації ноту від 26 жовтня 2021 року № 202/22-650-83980 з доданими до неї матеріалами. Станом на момент підготовки зазначеного листа відповіді від російської сторони не надходило. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що провадження у справі слід закрити, оскільки Посольство Російської Федерації в Україні не надало згоду на розгляд зазначеної справи в суді України та на набуття процесуального статусу відповідача в цій справі. З висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, з огляду на наступне. Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (ст.55). Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією України та законами України. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Частина 1 статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави. Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21), міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці. Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду. Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі. У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п.68,п. 31). У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudakv.Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті. Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду. Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає. Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, починаючи з 2014 року загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб. Наведені дії РФ вчиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього рішення. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни. Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом. Преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» встановлено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів «а»,«b»,«c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від18жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації; відзначаючи, що дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях. Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов`язань за статтею 3 Статуту Ради Європи. З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої йому у зв`язку з пораненням у зоні проведення бойових дій на сході України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти Держави Україна, в результаті чого позивач отримав другу групу інвалідності та втратив працездатність. У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров`ю, життю у результаті збройної агресії РФ) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ. Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21), юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті124 Конституції України). Тобто Верховний Суд виходив з того, що у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом. Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21), зазначав, що ухвала апеляційного суду про направлення посольству РФ запиту на згоду або незгоду про розгляд українським судом зазначеної цивільної справи, примірника апеляційної скарги і ухвали про відкриття апеляційного провадження, а також зупинення провадження у справі до надходження відповіді від компетентного органу іноземної держави посольства РФ в Україні або ненадходження в розумні строки такої відповіді з моменту належного підтвердження про отримання цим посольством зазначених процесуальних документів, підлягає скасуванню, оскільки вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, РФ заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає. А отже, і направляти до посольства цієї країни запит на згоду про участь у справі і зупиняти провадження у справі до отримання відповіді від РФ або повідомлення про вручення такого запиту не потрібно. Верховний Суд у постанові від 14.04.2022 року встановив підстави для висновку про те, що починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ. Верховний Суд у вказаній постанові дійшов висновку, що направлення запиту до посольства РФ та зупинення провадження у справі не відповідає вимогам статей 251, 252 ЦПК України, а висновок апеляційного суду щодо наявності підстав для направлення запиту до посольства РФ та зупинення провадження у справі є помилковим. При цьому Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. З викладеного вбачається, що починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. Отже, висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для закриття провадження, оскільки Посольство Російської Федерації в Україні не надало згоду на розгляд зазначеної справи в суді України та на набуття процесуального статусу відповідача в цій справі, колегія суддів вважає помилковим. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374-379, 381-383 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 26 листопада 2021 року - скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду з підстав, визначених ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складено 03 жовтня 2022 року. Суддя - доповідач: Ящук Т.І. Судді: Махлай Л.Д. Немировська О.В.