Постанова 4814 № 552/3135/21

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 552/3135/21 Номер провадження 22-ц/814/1119/22Головуючий у 1-й інстанції Турченко Т.В. Доповідач ап. інст. Кузнєцова О. Ю. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2022 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Кузнєцової О.Ю. суддів: Карпушина Г.Л., Хіль Л.М. секретар: Гречка Є.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві апеляційну скаргу ОСОБА_1 та його представника адвоката Репало Дениса Олександровича на рішення Київського районного суду м. Полтави від 04 березня 2022 року, додаткове рішення Київського районного суду м. Полтави від 23 березня 2022 року та ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 16 липня 2021 року постановлених суддею Турченко Т.В. по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на частку у майні, що є об`єктом права спільної сумісної власності, - В С Т А Н О В И В : У червні 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до відповідача ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, мотивуючи свій позов тим, що 03 червня 2011 року між нею та відповідачем було зареєстровано шлюб. Від даного шлюбу спільних дітей вони не мають. Сумісне життя не склалося через відсутність взаєморозуміння між ними, розходження поглядів на сімейні відносини та сімейні обов`язки з ведення спільного господарства. Вказувала, що у них різні погляди на життя і часто виникали сварки, тому сумісне життя і збереження сім`ї стало неможливим. Фактично сімейні відносини між ними припинилися. В зв`язку з чим просила суд розірвати шлюб між нею та ОСОБА_1 , який зареєстрований 03.06.2011 року у Октябрському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Полтавського міського управління юстиції Полтавської області, за актовим записом № 107. 16 липня 2021 року позивач ОСОБА_2 звернулась в суд з позовною заявою з урахуванням уточнених та збільшених позовних вимог до відповідача ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на частку у майні, що є об`єктом права спільної сумісної власності. Позовна заява в частині збільшених позовних вимог обгрунтована тим, що хоча шлюб сторони зареєстрували 03 червня 2011 року, проте проживали як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу з листопада 2008 року у її квартирі АДРЕСА_1 , де вели спільне господарство та в них був спільний бюджет, мали взаємні права і обов`язки, запрошували на свята спільних друзів, родичів, знайомих, виховували, на той час, її неповнолітнього сина. 30.07.2010 року вони придбали 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 , право власності на яку зареєстрували на ОСОБА_1 . Через 10 місяців, після придбання частини будинку, вони одружилися. Оскільки частина будинку мала невелику площу, вони вирішили зробити перебудову будинку та капітальний ремонт. Так як для цього була потрібна значна сума коштів, вона продала свою квартиру АДРЕСА_3 . Продаж даної квартири відбувся за 239 790 грн. Після продажу квартири іншої нерухомості вона не придбавала. Тому всі кошти від продажу її квартири були спрямовані на реконструкцію та ремонт будинку. Офіційних документів на будівництво за час їхнього спільного життя вони не отримували, тобто частина будинку, яку вони перебудували та поліпшили, є самочинним будівництвом, а тому вважає, що поділу підлягають будівельні матеріали у вигляді добудови до житлового будинку. В зв`язку з чим просила суд розірвати між нею та ОСОБА_1 зареєстрований 03 червня 2011 року шлюб. Встановити факт проживання як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу у період з листопада 2008 року по 02 червня 2011 року. Визнати об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 Ѕ частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 і будівельні матеріали у вигляді самочинно збудованих приміщень у житловому будинку за даною адресою. Здійснити поділ майна подружжя, а саме визнати за нею право власності на ј частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 та на Ѕ частину будівельних матеріалів у вигляді самочинно збудованих приміщень у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Стягнути з ОСОБА_1 на її користь понесені судові витрати. Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 04 березня 2022 року позов ОСОБА_2 задоволено. Шлюб зареєстрований 03 червня 2011 року, актовий запис № 107 Октябрським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Полтавського міського управління юстиції Полтавської області між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 розірвано. Встановлено факт проживання як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у період з листопада 2008 року по 02 червня 2011 року. Визнано об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 Ѕ частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами загальною площею будинку 102,6 кв.м, житловою площею 63,0 кв.м, господарські будівлі та споруди: сарай літера «Б», альтанка літера «Д», хвіртка № 11, трубопровід № 3, трубопровід № 4, огорожа № 12, огорожа № 13, хвіртка № 13, хвіртка № 14, огорожа № 10, Ѕ частина будівельних матеріалів у вигляді самочинно збудованих кухні (2-6) площею 10,9 кв.м, санвузла (2-7) площею 8,7 кв.м та мансарди (2-9) площею 25,5 кв.м, які знаходяться у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на ј частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами: загальна площа будинку літера «А-1» 102,6 кв.м, житлова площа 63,0 кв.м, господарські будівлі та споруди: сарай літ. «Б», альтанка літ. «Д», хвіртка № 11, трубопровід № 3, трубопровід № 4, огорожа № 12, огорожа № 13, хвіртка № 14, огорожа №

10. Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину будівельних матеріалів у вигляді самочинно збудованих кухні (2-6) площею 10,9 кв.м, санвузла (2-7) площею 8,7 кв.м та мансандри (2-9) площею 25,5 кв.м, які знаходяться у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Рішення суду мотивоване тим, що факт тривалого проживання ОСОБА_2 з відповідачем ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу та ведення ними спільного господарства з листопада 2008 року по 02 червня 2011 року підтверджено показами свідків. Свідками з боку позивача підтверджено та не спростовано свідками з боку відповідача, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були в стосунках, що притаманні подружжю ще до їх одруження, їх стосунки мали усталений характер з постійним проживанням та веденням спільного господарства та спільного бюджету. Враховуючи доведення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу між сторонами, місцевий суд прийшов до висновку про наявність правових підстав для визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності та визнанна права власності за ОСОБА_2 на частку у даному майні. Додатковим рішенням Київського районного суду м. Полтави від 23 березня 2022 року заяву представника ОСОБА_2 адвоката Кулішова Володимира Петровича про стягнення судових витрат задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати на правничу допомогу в сумі 10 000 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 7 737,81 грн. В задоволенні заяви адвоката Репало Дениса Олександровича про стягнення витрат на правничу допомогу відмовлено. Додаткове рішення Київського районного суду м. Полтави від 23 березня 2022 року мотивоване тим, що враховуючи складність справи та обсяг наданих адвокатом послуг, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню витрати на правову допомогу у розмірі 10 000 грн., згідно наданого позивачем розрахунку та сплачений судовий збір в розмірі 7 737,81 грн. Враховуючи те, що позовні вимоги ОСОБА_2 були задоволені в повному обсязі, вимога про стягнення судових витрат, які поніс відповідач ОСОБА_1 не підлягають задоволенню. Не погодившись з вказаними рішеннями місцевого суду ОСОБА_1 та його представник адвокат Репало Д.О. подали апеляційну скаргу, в якій просили скасувати рішення Київського районного суду м. Полтави від 04 березня 2022 року в частині встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, визнання об`єктом спільної сумісної власності житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та визнання за ОСОБА_2 прово вланості на частку у даному майні, додаткове рішення Київського районного суду м. Полтави від 23 березня 2022 року та ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 16 липня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на не неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішення суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Рішення Київського районного суду м. Полтави від 04 березня 2022 року в частині розірвання шлюбу сторонами не оскаржується, тому при апеляційному розгляді справи не переглядається законність рішення суду першої інстанції в даній частині. Апеляційна скарга мотивована тим, що позивачем належними та допустимими доказами не підтверджено факт спільного проживання чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, наявності спільного бюджету та спільного господарства. Вказали, що факт спільного проживання не може бути встановлений лише за показаннями свідків та/або світлин, за відсутності інших доказів, посилаючись на правові позиції викладені в постановах Верховного Суду від 15.07.2020 року справа № 524/10054/16, від 19.03.2020 року справа № 303/2865/17, від 30.10.2019 року справа № 643/6799/17, від 06.04.2020 року справа № 738/1452/17. Окрім того, зазначили, що ОСОБА_1 30.07.2010 прибдав частину будинку за власні кошти, які отримав від продажу 17.07.2010 року належного йому нерухомого майна - частки в квартирі АДРЕСА_4 . Таким чином, Ѕ частина житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться за адресою АДРЕСА_2 є особистою приватною власність ОСОБА_4 та не підлягає поділу. Позивачем не було надано доказів передачі відповідачу грошових коштів для ремонту та реконструкції будинку, відсутні докази замовлення нею будівельних чи ремонтно-монтажних робіт, якими було здійснено реконструкцію будинку, тому позовна вимога про визнання права власності на будівельні матеріали також є необгрунтованою. Окрім того, просили скасувати ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 16 липня 2021 року, якою прийнято заяву ОСОБА_2 про збільшення позовнних вимог. Від ОСОБА_2 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення місцевого суду не відповідають вказаним вимогам. Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, 03.06.2011 року між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 Октябрським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Полтавській області було зареєстровано шлюб. Після укладення шлюбу дружині було присвоєно прізвище « ОСОБА_5 », що підтверджується свідоцтвом про шлюб, виданим повторно серії НОМЕР_1 від 19.11.2019 року, актовий запис № 107 (а.с.12). 09 червня 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу укладеного між сторонами. 16 липня 2021 року позивач ОСОБА_2 звернулась в суд з позовною заявою з урахуванням уточнених та збільшених позовних вимог до відповідача ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на частку у майні, що є об`єктом права спільної сумісної власності. Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 16 липня 2021 року уточнену позовну заяву ОСОБА_2 прийнято до розгляду. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_6 просили дану ухвалу місцевого суду скасувати. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, Цивільного процесуального Кодексу України, Закону України «Про міжнародне приватне право», Законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 3 ЦПК України). Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання належить кожній особі. Право кожного звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного або оспорюваного цивільного права, свобод чи інтересів передбачено ч. 1 ст. 16 ЦК України та ч. 1 ст. 4 ЦПК України. Згідно зі ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства належать, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, розумність строків розгляду справи судом. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. У справі«Bellet v. France» ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права». Позивач являється активною стороною у цивільному процесі, його ініціатором, який наділений, окрім рівних правами з іншими учасниками процесу, особливими правами, зокрема збільшувати або зменшувати розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження (п. 2 ч. 2 ст. 49 ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 188 ЦПК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Колегія суддів апеляційного суду вважає, що позивач мала реальну можливість і скористалася своїм правом, передбаченим п. 2 ч. 2 ст. 49 ЦПК України, на остаточне формулювання своїх позовних вимог, зокрема, їх збільшення, тому місцевий суд, забезпечуючи особі доступ до правосуддя, прийшов до обгрунтованого рішення при прийняття до розгляду уточненої позовної заяви ОСОБА_2 . Таким чином, ухвала Київського районного суду м. Полтави від 16 липня 2021 року є законною та обгрунтованою, а тому апеляційна скарга в цій частині задоволенню не підлягає. Місцевим судом встановлено, що 30 липня 2010 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_1 прийняв від ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в особисту приватну власність Ѕ частку житлового будинку з відповідною часткою надвірних побудов, які знаходяться в АДРЕСА_2 ( т. 1, а.с. 89-91). ОСОБА_2 звертаючись до суду просила встановити факт проживання з ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з листопада 2008 року по 02 червня 2011 року, що в свою чергу вважає є правовою підставою для визнання вищевказаного нерухомого майна спільною сумісною власністю сторін та визнання за ОСОБА_2 права власності на належну їй частину спірного майна. Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, місцевий суд прийшов до висновку, що факт тривалого проживання ОСОБА_2 з відповідачем ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу та ведення ними спільного господарства з листопада 2008 року по 02 червня 2011 року доведений належними та допустимими доказами, зокрема підтверджений показами свідків. Колегія суддів не погоджується з даним висновком місцевого суду з наступних підстав. Відповідно до частин другої, четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі справі № 1-8/99 про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 31 березня 2020 року у справі № 205/4245/17 (провадження № 61-17628св19). Відповідно до частин 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя. Згідно із ч. 1 ст. 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Статтею 74 СК України визначено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. При застосуванні ст. 74 СК України судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю (п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»). У пунктах 23, 24 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України судам роз`яснено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч. 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зазначено, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки. Обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18), та Верховним Судом у постановах від 09 січня 2020 року у справі № 186/421/17 (провадження № 48280св18); від 09 червня 2021 року у справі № 346/5702/18 (провадження № 61-17111св20) та від 01 вересня 2021 року у справі № 523/9720/17 (провадження № 61-7715св21). Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною, визначеною законом підставою для виникнення у них прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. Згідно з частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. У постанові Верховного Суду від 23 вересня 2021 року в справі № 204/6931/20 викладена така правова позиція «що хоча проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу не породжує виникнення в них прав та обов`язків подружжя, однак якщо такі жінка та чоловік не перебувають в будь-якому іншому шлюбі в період такого спільного проживання, то на майно, набуте ними за час спільного проживання однією сім`єю, поширюється режим спільної сумісної власності, який регулюється тими же нормами, що і режим спільної сумісною власності майна подружжя. Відтак, майно, набуте жінкою та чоловіком під час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, може бути визначено та поділено між ними за тими ж правилами та на тих же підставах, що й спільне сумісне майно подружжя, зокрема із застосуванням презумпції спільності майна подружжя. Однак, для можливості такого поділу попередньо підлягає встановленню судом внаслідок доведення належним чином позивачем саме факт проживання чоловіка та жінки (сторін по справі) однією сім`єю без реєстрації шлюбу між собою в певний період часу, протягом якого і було придбане спірне майно, поділ якого просить здійснити в судовому порядку позивач. Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.» Даний правовий висновок суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц, від 28 листопада 2018 року в справі № 127/11013/17, від 16 січня 2019 року у справі № 343/1821/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі№ 522/25049/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 354/693/17-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 23 вересня 2019 року у справі № 279/2014/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18, від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17, від 18 грудня 2019 року в справі № 761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16-ц, від 09 листопада 2020 року №757/8786/15-ц. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 07 грудня 2020 року у справі № 295/14208/18-ц, від 03 березня 2021 року у справі № 127/28507/15 належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства. Місцевий суд, на підставі показів свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 встановив факт спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у період з листопада 2008 року по 02 червня 2011 року без реєстрації шлюбу. Проте судом першої інстанції не враховано, що для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї. Вказані обставини судом не встановлено, а покази свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення вказаного факту. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 129/2115/15-ц, у якій вказано, що самі по собі показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу. У постановіВерховного Суду у справі № 531/295/19 від 08 грудня 2021 року також зазначено, що показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Постановою Верховного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц встановлено, що факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю. Показання свідків щодо проживання сторін однією сім`єю у період з листопада 2008 року по 02 червня 2011 року носять узагальнений характер, стосуються здебільшого констатації факту сумісного проживання та не підтверджують наявність усталених відносин, які притаманні подружжю. Сам по собі факт перебування позивача з відповідачем у близьких стосунках, який не заперечував і сам відповідач, не може свідчити, що сторони проживали однією сім`єю в зазначений період, а придбане майно є спільною сумісною власністю, оскільки позивачу необхідно було надати докази ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та витрат на придбання майна саме в інтересах сім`ї. При дослідженні матеріалів справи встановлено, що позивачем не було надано доказів, які б підтверджували факт ведення сторонами сільного господарства, наявність у них спільного бюджету та придбання майна у даний період в інтересах сім`ї. Таким чином, суд першої інстанції, прийшов до помилкового висновку про наявність правових підстав для встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 без реєстрації шлюбу. Окрім того, колегія суддів приймає до уваги той факт, що відповідно до договору купівлі-продажу від 17.07.2010 року ОСОБА_1 продав ОСОБА_12 належну йому на праві власності частку квартири АДРЕСА_5 (т.1, а.с. 86-88). А вже, 30 липня 2010 року відповідно до договору купівлі-продажу, ОСОБА_1 придбав в особисту приватну власність Ѕ частку житлового будинку з відповідною часткою надвірних побудов, які знаходяться в АДРЕСА_2 (т. 1, а.с. 89-91). Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_1 спростував твердження позивача про розповсюдження правового режиму спільного сумісного майна на частину житлового будинку з відповідною часткою надвірних побудов, які знаходяться в АДРЕСА_2 , яке він придбав 30.07.2010 року, тобто до укладення шлюбу із ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 . Посилання ОСОБА_2 відносно того, що після продажу 13.04.2013 належної їй квартири АДРЕСА_6 , кошти від її реалізації були спрямовані на реконструкцію спірного майна та його ремонт, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки вони не підтверджені належними та допустимими даказами. Матеріали справи не містять жодного доказу безпосереднього придбання ОСОБА_2 будівельних матеріалів для реконструкції чи ремонту житлового будинку. Тобто, не можливо встановити чи дійсно кошти від продажу майна ОСОБА_2 були реалізовані саме на купівлю будівельних матеріалів, а не на інші потреби та чи куплялися такі взагалі. Враховуючи, що позовна вимога про визнання факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, тому не підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , будівельними матеріалами та їх розподіл, визнання за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та на 1/2 частину будівельних матеріалів, оскільки вони є похідними від вимоги про встановлення факту сумісного проживання без реєстрації шлюбу та ці вимоги не знайшли свого підтвердження у суді. Згідно пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи викладене, оцінюючи докази наявні в матеріалах справи в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Київського районного суду м. Полтави від 04 березня 2022 року в частині встановлення факту проживання як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у період з листопада 2008 року по 02 червня 2011 року, визнання об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, будівельних матеріалів, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та їх розподіл, визнання за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та на 1/2 частину будівельних матеріалів. Враховуючи часткове скасування рішення Київського районного суду м. Полтави від 04 березня 2022 року, додаткове рішення Київського районного суду м. Полтави від 23 березня 2022 року, яким здійснено розподіл судових витрат необхідно скасувати, оскільки воно не може існувати окремо від основного рішення у справі по суті спору. За правилами частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Як вбачається з матеріалів справи, правову допомогу ОСОБА_1 у даній справі надавав ОСОБА_6 , що підтверджується ордером, договором про надання правничої допомоги та додатковою угодою про надання правничої допомоги (т. 1, а.с. 92, т. 2 а.с. 20-22). На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу надану в суді першої інстанції було надано квитанцію б/н від 09 березня 2022 року, якою здійснено ОСОБА_1 адвокату Репало Д.О. оплату гонорару у сумі 26000 грн. Відповідно до додаткової угоди № 2 до Договору про надання правничої допомоги встановлено, що адвокат Репало Д.О. за домовленістю сторін, на стадії перегляду судового рішення отримує фіксований гонорар в розмірі 5000 грн. за підготовку документів по суті спору та захист інтересів ОСОБА_1 в Полтавському апеляційному суді (т. 2, а.с. 57). На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу надану в суді апеляційної інстанції було надано квитанцію б/н від 05 квітня 2022 року, якою здійснено ОСОБА_1 адвокату Репало Д.О. оплату гонорару у сумі 5000 грн. Згідно з частинами 1, 3 статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Враховуючи наданий адвокатом обсяг правової допомоги та критерії реальності та співмірності, колегія суддів приходить до висновку про задоволення вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції в сумі 26000 грн. та в суді апеляційної інстанції у сумі 4000 грн., а в загальній сумі 30000 грн. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача. Відповідно до підпункту 6 п. 1 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір» закріплено, що за подання до суду апеляційної скарги на рішення суду сплачується судовий збір в розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Встановлено, що позивачем за розгляд справи в суді першої інстанції було сплачено судовий збір в сумі 7737,81 грн. Судове рішення в частині розірвання шлюбу, що є немайновою вимогою в апеляційному порядку не оскаржувалося. Таким чином, ОСОБА_1 за розгляд справи в суді апеляційної інстанції мав сплатити 10244,72 грн. (7737,81 грн. - 908 грн. (за позовну вимогу про розірвання шлюбу, яку він не оскаржував) ?150% = 10244,72 грн.) Проте, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є інвалідом 2 групи, що підтверджується наявним в матеріалах справи посвідченням (т.1, а.с. 19), а тому відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору. Отже, судовий збір, який підлягав компенсації за рахунок держави ОСОБА_2 складає 908 грн., за розгляд позовної вимоги про розірвання шлюбу. Таким чином, враховуючи відмову у задоволенні позову в оскаржуваній апелянтом частині, з ОСОБА_2 на користь держави підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у сумі 9336,71 грн. ( 10244,72 грн. (за розгляд справи в суді апеляційної інстанції) - 908 грн. (сума, яка підлягає компенсації ОСОБА_2 за рахунок держави) Керуючись ст. 367, ст. 374 ч. 1 п. 2, ст. 376 ч. 1 п. 3, 4, ст. 382, 383 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та його представника адвоката Репало Дениса Олександровича задовольнити частково. Рішення Київського районного суду м. Полтави від 04 березня 2022 року в частині встановлення факту проживання як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у період з листопада 2008 року по 02 червня 2011 року, визнання об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, будівельних матеріалів, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та їх розподіл, визнання за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та на 1/2 частину будівельних матеріалів скасувати та ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у період з листопада 2008 року по 02 червня 2011 року, визнання об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, будівельних матеріалів, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та їх розподіл, визнання за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та на 1/2 частину будівельних матеріалів залишити без задоволення. В іншій частині рішення Київського районного суду м. Полтави від 04 березня 2022 року залишити без змін. Додаткове рішення Київського районного суду м. Полтави від 23 березня 2022 року скасувати. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в суді першої інстанції в розмірі 26000 грн., в суді апеляційної інстанції 4000 грн., в загальній сумі 30000 грн. Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 9336,71 грн. Ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 16 липня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий: О.Ю. Кузнєцова Судді: Г.Л. Карпушин Л.М. Хіль