Постанова 4813 № 522/16362/16-ц

Номер провадження: 22-ц/813/6250/22 Справа № 522/16362/16-ц Головуючий у першій інстанції Чернявська Л.М. Доповідач Цюра Т. В. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.09.2022 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: Головуючого: Цюри Т.В., Суддів: Комлевої О.С., Сегеди С.М., За участю секретаря судового засідання: Мілєвої М.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики В С Т А Н О В И В: У серпні 2016 року, ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договорами позики задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації АДРЕСА_1 ) та ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації АДРЕСА_1 за договором позики від 16.09.2010 року грошові кошти у загальній сумі 31 585,66 (тридцять одна тисяча п`ятсот вісімдесят п`ять) доларів США 66 центів, що складаються з: -сума основного боргу за договором позики 30 230 (тридцять тисяч двісті тридцять) доларів США; -проценти за користування чужими грошовими коштами за договором позики у розмірі 1355 (одна тисяча триста п`ятдесят п`ять) доларів США 66 центів; за договором позики від 28.10.2013 року грошові кошти у загальній сумі 333 203,29 (триста тридцять три тисячі двісті три) долари США 29 центів, з яких: - сума основного боргу за договором позики 320 000 (триста двадцять тисяч) доларів США; -проценти за користування чужими грошовими коштами за договором позики у розмірі 13 203 (тринадцять тисяч двісті три) долари США 29 центів; за договором позики від 16.01.2015 року грошові кошти у загальній сумі 5 255 175 (п`ять мільйонів двісті п`ятдесят п`ять тисяч сто сімдесят п`ять) гривень 91 копійка, з яких: -суму основного боргу за договором позики у розмірі 5 050 000 (п`ять мільйонів п`ятдесят тисяч); -проценти за користування чужими грошовими коштами за договором позики від 16.01.2015 року у розмірі 175 175,91 (сто сімдесят п`ять тисяч сто сімдесят п`ять) гривень 91 копійка. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про справедливу сатисфакцію відмовлено. Не погоджуючись із вищевказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подала до суду апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права просить суд скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів відмовити повністю. Ухвалити нове рішення, яким зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договорів позики недійсними задовольнити шляхом визнання недійсними договорів позики, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 16.09.2010 року в розмірі 30230 дол. США; від 28.10.2013 року в розмірі 320 000 дол. США; від 16.01.2015 року в розмірі 5050000 грн. Судові витрати покласти на сторони пропорційно до задоволених апеляційним судом вимог у процесуальному рішенні (постанові). Задовольнити клопотання ОСОБА_1 про справедливу сатисфакцію від 24.05.2021 року. У відзивах на апеляційну скаргу, посилаючись на її необґрунтованість: -представник ОСОБА_2 ОСОБА_5 , просить суд: відмовити у долучені копії письмових пояснень ОСОБА_6 з додатками; у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про справедливу сатисфакцію від 24.05.2021 року відмовити у повному обсязі; не розглядати п.3 прохальної частини апеляційної скарги щодо вирішення питання про задоволення зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 ; у задоволенні апеляційної скарги відмовити у повному обсязі, рішення Приморського районного суду м.Одеси від 10.12.2021 року залишити в силі; -ОСОБА_3 просить суд у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі, а рішення Приморського районного суду м.Одеси від 10.12.2021 року залишити в силі. В судове засідання, призначене на 15.09.2022 року та проведеному в режимі відеоконференції з`явилися: апелянт ОСОБА_1 , її представник ОСОБА_7 та представник ОСОБА_2 ОСОБА_5 ОСОБА_3 до суду апеляційної інстанції не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується довідкою секретаря судового засідання про доставку SMS. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з`явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи. Заслухавши пояснення осіб, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, апеляційний суд дійшов до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. За змістом ч.ч. 1, 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам відповідає, з огляду на таке. Так, судом першої інстанції встановлено, що 19.10.1996 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений шлюб, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_4 видане 26.02.1998 року Архівом РАГС Республіки Молдова та визнається сторонами. 16.09.2010 року ОСОБА_2 (Позикодавець) та ОСОБА_3 (Позичальник) уклали Договір позики (а.с. 6 том 1), відповідно до якого ОСОБА_2 передав на користь ОСОБА_3 грошову суму у розмірі 30 230 (тридцять тисяч двісті тридцять) доларів США, що на момент укладення договору було еквівалентно 239 100 (двісті тридцять дев`ять тисяч сто) гривень. Грошові кошти відповідно до п.1.1. Договору позики від 16.09.2010 року, надавалися "з метою задоволення сімейних потреб, а саме для придбання автомобіля Honda Civic 5D Executive". Строк дії договору позики становить 5 років (п. 2.2 Договору позики). 16.09.2010 року за заявою на видачу готівки № 15457710 ОСОБА_2 отримав з власного рахунку № НОМЕР_5 грошову суму у розмірі 239 100.00 грн. (двісті тридцять дев`ять тисяч сто гривень 00 копійок). Це підтверджує копія Заяви на видачу готівки № 15457710 від 16.09.2010 р., надана Акціонерним банком «Південний» 20 липня 2016 року (а.с. 10 том 1). Належність рахунку № НОМЕР_5 ОСОБА_2 підтверджується договором банківського рахунку від 02.09.2004 року, відповідно до якого АБ «Південний» відкрито на ім`я ОСОБА_2 поточний рахунок № НОМЕР_5 (а.с. 83 том.1). 16.09.2010 року отримані з власного рахунку грошові кошти ОСОБА_2 були передані на виконання договору позики грошових коштів відовідачу ОСОБА_3 . Факт отримання грошових коштів підтверджується п. 1.2 Договору позики від 16.09.2010 року та заявою ОСОБА_3 від 17.09.2015 року (а.с. 71 том. 1). 06 вересня 2010 року між ОСОБА_1 і ТОВ "ВіДі Дрім Моторз" було укладено договір купівлі-продажу № ДМхА-0002/251 від 06 вересня 2010 р (а.с.26 том 1). За вказаним Договором купівлі-продажу ОСОБА_1 набула у свою власність автомобіль Honda Civic 5D Executive, вартість автомобіля становить 250 240,00 грн. Договором купівлі-продажу (п. 3.1.2 Договору) передбачено, що останній платіж у розмірі 240 240.00 грн. повинен бути сплачений до 30 вересня 2010 року. 22 вересня 2010 року ОСОБА_1 відповідно до квитанції № 15478819 (а.с. 36 том 1) зарахувала на власний рахунок 240 240.00 грн., та відповідно до платіжного доручення № 2 від 22 вересня 2010 року (а.с. 37 том 1) ОСОБА_1 здійснила оплату за автомобіль по Договору ДМхА-0002/251 від 06 вересня 2010 року. Автомобіль Honda Civic 5D Executive відповідно до довідки з сервісного центру МВС України, зареєстрований на ОСОБА_1 , вказане не заперечується самою відповідачкою. Судом також встановлено, що 28.10.2013 року ОСОБА_2 (Позикодавець) та ОСОБА_3 (Позичальник) уклали Договір позики (а.с.7 том 1), відповідно до якого ОСОБА_2 передав на користь ОСОБА_3 , грошову суму у розмірі 320 000 (триста двадцять тисяч) доларів США, що на момент укладення договору еквівалентно 2 557 760 (два мільйони п`ятсот п`ятдесят сім тисяч сімсот шістдесят) гривень. Грошові кошти відповідно до п.1.1. Договору позики від 28.10.2013 року, надавалися "з метою задоволення сімейних потреб, а саме для придбання квартири". Строк дії Договору позики становить 2 роки (п. 2.2 Договору позики). Зазначену грошову суму було передано позичальнику ОСОБА_3 , 28.10.2013 року на виконання договору позики грошових коштів від 28.10.2013 року. Факт отримання грошових коштів підтверджується п. 1.2 Договору позики від 28.10.2013 року та Заявою ОСОБА_3 від 30.10.2015 року (а.с. 70 том. 1). 29.11.2013 року ОСОБА_3 вніс частину позичених коштів на власний рахунок відкритий у ПАТ «СБЕРБАНК». Дану операцію підтверджує виписка ПАТ «СБЕРБАНК» від 15 липня 2016 року по руху грошових коштів на рахунках позичальника ОСОБА_3 (а.с. 9 том 1). 03.06.2014 року було укладено договір купівлі-продажу квартири за адресою АДРЕСА_3 між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 . (а.с. 39 том 1) Сума договору відповідно до п. 2 згаданого Договору купівлі-продажу становить 1 582 747,00 грн. Факт придбання вказаної квартири та спільне проживання в ній відповідачів не зперечується ОСОБА_1 . Решту позичених грошових коштів відповідно до письмових пояснень ОСОБА_3 викладених у відзиві (а.с.51 том.1) було витрачено на сімейні потреби та на ремонт придбаної квартири. 16.01.2015 року ОСОБА_2 (Позикодавець) та ОСОБА_3 (позичальник) уклали договір позики (а.с. 8 том. 1), відповідно до якого ОСОБА_2 передав на користь ОСОБА_3 грошову суму у розмірі 5 050 000 (п`ять мільйонів п`ятдесят тисяч) гривень. Грошові кошти відповідно до п.1.1. Договору позики від 28.10.2013 року, надавалися "з метою задоволення сімейних потреб". Строк дії Договору позики становить 1 рік. (п. 2.2 Договору позики) ОСОБА_2 сплатив на користь ОСОБА_3 грошову суму у розмірі 5 050 000 (п`ять мільйонів п`ятдесят тисяч) гривень. Договором позики визначалися строки передачі у борг грошових коштів, а саме з 16.01.2015 року по 16.03.2015 року. Передача грошових коштів підтверджується наступними письмовими доказами: - довідкою № В-026-05-1456 від 19.07.2016 року, виданою начальником відділення №26 ПАТ «БАНК ВОСТОК» (а.с. 16 том 1), з якої вбачається, що 03.03.2015 року ОСОБА_2 зі свого поточного рахунку № НОМЕР_6 здійснив переказ коштів в сумі 1 490 000 грн. (один мільйон чотириста дев`яносто тисяч гривень) на користь ОСОБА_3 на його поточний рахунок № НОМЕР_7 ; - довідкою АБ «Південний» ф. 1134 про рух коштів по рахунку ОСОБА_2 № НОМЕР_8 з 01.01.2015 року по 19.02.2015 року (а.с. 76 том 1) та платіжним дорученням №4 від 18 лютого 2015 року (а.с. 15 том 1), відповідно до яких 18.02.2015 року ОСОБА_2 зі свого поточного рахунку № НОМЕР_8 здійснив переказ грошових коштів в розмірі 2 560 000 (два мільйони п`ятсот шістдесят тисяч гривень) грн. на користь ОСОБА_3 на його поточний рахунок № НОМЕР_9 ; - довідкою АБ «Південний» ф. 1134 про рух коштів по рахунку ОСОБА_2 № НОМЕР_5 з 01.01.2015 року по 20.01.2015 року (а.с. 77 том 1) та платіжними дорученнями № 1447387 від 19 січня 2015 р (а.с. 13 том 1) та № 1502421 від 19 січня 2015 р. (а.с.14 том 1), відповідно до якої 19.01.2015 року ОСОБА_2 зі свого поточного рахунку № НОМЕР_5 здійснив переказ грошових коштів в розмірі 148 444 (сто сорок вісім тисяч чотириста сорок чотири гривні) грн. та 851 556 грн. (вісімсот п`ятдесят одну тисячу п`ятсот п`ятдесят шість гривень) на користь ОСОБА_3 на його поточний рахунок № НОМЕР_9 . Факт належності вищевказаних поточних рахунків ОСОБА_2 та позичальнику ОСОБА_3 підтверджується: - договором банківського рахунку № 10/24859/Т від 17.03.2014 року, відповідно до якого ПАТ «БАНК ВОСТОК» відкрито на ім`я ОСОБА_2 поточний рахунок № НОМЕР_6 (а.с. 78 том 1); - договором банківського рахунку № 10/25621/Т від 04.06.2014 року. Відповідно до якого ПАТ «БАНК ВОСТОК» відкрито на ім`я ОСОБА_3 поточний рахунок № НОМЕР_7 (а.с. 80 том 1); - договором на здійснення розрахунково-касового обслуговування поточного рахунку фізичної особи від 16.10.2001 року, відповідно до якого АБ «Південний» відкрито на ім`я ОСОБА_2 рахунок № НОМЕР_8 (а.с. 82 том 1); - договором банківського рахунку від 02.09.2004 року, відповідно до якого АБ «Південний» відкрито на ім`я ОСОБА_2 поточний рахунок № НОМЕР_5 (а.с. 83 том 1); - договором банківського рахунку від 07.05.2008 року, відповідно до якого АБ «Південний» відкрито на ім`я ОСОБА_3 поточний рахунок № НОМЕР_9 (а.с. 84 том 1). Позичені грошові кошти, відповідно до письмових пояснень ОСОБА_3 викладених у відзиві (а.с.51 том.1) було витрачено на сімейні потреби та на ремонт квартири АДРЕСА_4 . Верховний суд у постанові від 28.04.2020 року по даній справі вказав: "Суди, вирішуючи спір в частині позову про стягнення коштів за договором позики, не звернули увагу на те, що ні ОСОБА_3 , ні ОСОБА_1 не спростували доводи позивача про придбання автомобіля Хонда СІVІС 5D ЕХEСUTIVE, 2010 року випуску за кошти, отримані в борг. Не надали суди оцінки й договору купівлі-продажу, укладеному між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 , за яким останній придбав квартиру АДРЕСА_4 , за ціною 1 582 747,00 грн." Наведене свідчить про те, що суди на порушення вимог процесуального закону не встановили усіх обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не надали оцінку умовам договорів позики, платіжним документам та укладеним у подальшому договорам купівлі-продажу." Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_2 , районний суд виходив з того що оскільки ОСОБА_3 при укладені договорів позики діяв в інтересах сім`ї та під час перебування в шлюбних відносинах із ОСОБА_1 , а отримані кошти витрачались для задоволення спільних потреб сімї , відтак ОСОБА_3 та ОСОБА_1 по зобов`язанням щодо повернення ОСОБА_2 позичених грошей повинні відповідати солідарно, у звязку із чим, суд дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 грошових коштів на підставі договору позики від 16.09.2010 року в сумі 30 230 доларів США, договору позики від 28.10.2013 року в сумі 320 000 доларів США та за договором позики від 16 січня 2015 в сумі 5 050 000 гривень. Апеляційний суд погоджується із таким висновком районного суду, оскільки він відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи, виходячи з наступного. Так, ч. 3 ст. 61 Сімейного кодексу України визначає, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частина 4 ст. 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Правовий аналіз ч.4 ст. 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим з подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виконання обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Норма ч.3 ст. 61 СК України кореспондує ч.4 ст. 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (ч.2 ст. 65 СК України). За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Отже, при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном. Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач зобов`язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а відповідачі - ті обставини, на які вони посилалися як на заперечення проти позову. Частиною 1 та 2 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Судовим розглядом справи встановлено, що при укладені договорів позики від 16.09.2010 року, від 28.10.2013 року та від 16.01.2015 року ОСОБА_3 діяв в інтересах сім`ї та під час перебування в шлюбних відносинах із відповідачкою ОСОБА_1 . При цьому, судом також встановлено, що коштами отриманими за вищевказаними договорами позики від ОСОБА_2 , подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 користувалися для задоволення спільних потреб, а тому ОСОБА_3 та ОСОБА_1 повинні солідарно відповідати за зобов`язаннями щодо повернення ОСОБА_2 позичених грошей. Вказаний висновок районного суду є обґрунтованим, вірним, а тому апеляційний суд погоджується із ним. У доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 посилається на неправильне застосування судом при ухваленні оскаржуванного рішення норм матеріального права, що регулюють правовідносини з укладення позики замість фактично наявних правовідносин з повернення безпідставно набутого майна, тобто на думку апелянта вказані правовідносини між сторонами мають регулюватися саме положеннями ст. 1212 ЦК України, а не ст. 1046 та ст. 1047 ЦК України. Разом з тим, такі доводи апелянта є необгрунтованими, оскільки визначення підстав і предмету позову покладено саме на позивача, а на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, що і було виконано судом першої інстанції під час розгляду справи. При цьому, апеляційний суд також вважає зазначити наступне. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України. Так як між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 було укладено договори позики, тому зазначене виключає застосування ст. 1212 ЦК України в даному випадку, у звязку із чим доводи апеляційної скарги в цій частині є необгрунтованими та безпідставними. Необгрунтованими є і твердження ОСОБА_1 про те, що кваліфікувавши правовідносини, що склалися між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , суд першої інстанції дійшов неправильних висновків щодо стверджуваного спрямування грошових коштів на потреби їх з ОСОБА_3 сім`ї, результатом чого стало неправильне застосування норм, передбачених ст.ст. 60-61, 65 СК України. Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Положення вищевказаної ст. 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма ч.3 ст.61 СК України кореспондує ч.4 ст.65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (ч.2 ст. 65 СК України). За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Вищевказане кореспондується з висновками, що викладені у постанові від 30.06.2020 року Великої палати Верховного суду по справі 638/18231/15-ц. Велика Палата Верховного Суду у згаданій постанові погоджується з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами. Отже, при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном. Судом було встановлено, що 19.10.1996 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений шлюб, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_4 видане 26.02.1998 року Архівом РАГС Республіки Молдова. Матеріалами справи також встановлено, що 06.09.2010 року ОСОБА_1 було укладено Договір купівлі-продажу автомобіля Honda Civic 5D Executive 2010 р.в. № НОМЕР_10 з ТОВ «ВіДі ДрімМоторз», в особі Директора Долгова В.В., за яким вона придбала вказаний автомобіль, загальна вартість якого становила 250240,00 грн. Відповідно до умов зазначеного Договору, перший платіж у розмірі 10.000 грн. було сплачено до 08.09.2010 року, а нсатупний платіж повинен був бути сплачений до 30.09.2010 року. З наявного у матеріалах справи договору позики від 16.09.2010 року вбачається, що ці гроші необхідні ОСОБА_3 для придбання автомобілю Honda Civic 5D Executive 2010 р.в. За заявою на видачу готівки № 15457710, 16.09.2010 року, ОСОБА_2 отримав з власного рахунку грошову суму у розмірі 239100.00 грн., а 22.09.2010 року ОСОБА_1 було внесено зазначені кошти за автомобіль (а.с. 11,12), який у подальшому був зареєстрований на її ім`я та отримав номерний знак НОМЕР_11 . Також необхідно зазначити, що твердження апелянта ОСОБА_1 про те, що автомобіль купувався нею особисто, жодним чином не спростовує того факту, що автомобіль був придбаний за позичені грошові кошти у ОСОБА_2 , оскільки остання не надає доказів того, що вказаний автомобіль був придбаний за грошові кошти, що належали їй особисто. Отже, з вищевказаного вбачається, що грошові кошти за договором позики від 16.09.2010 року, були використані ОСОБА_3 у інтересах своєї сім`ї, а саме придбано для ОСОБА_1 автомобіль. Судовим розглядом також було встановлено, що Договір позики від 28 жовтня 2013 року, укладався ОСОБА_3 , з метою отримання коштів для придбання квартири. Факт отримання грошових коштів підтверджується п. 1.2 Договору позики від 28.10.2013 року та Заявою ОСОБА_3 від 30.10.2015 року (а.с. 70 том. 1) На момент укладання вказаного договору позики та укладення договору купівлі - продажу квартири за адресою АДРЕСА_3 між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 від 03.06.2014 року, відповідачі знаходилися у шлюбних відносинах. У апеляційній скарзі ОСОБА_1 , «засвідчує особисту купівлю вказаної нерухомості ОСОБА_3 », проте апелянт не надає жодного доказу того, що ОСОБА_3 купив квартиру за сімейні кошти, а не за кошти отримані від ОСОБА_2 . Решту позичених грошових коштів відповідно до письмових пояснень ОСОБА_3 викладених у відзиві (а.с.51 том.1), було витрачено на сімейні потреби та на ремонт придбаної квартири. В подальшому як зазначає відповідач ОСОБА_3 , придбавши вищезгадану квартиру, вони із ОСОБА_1 вирішили розпочати робити ремонт у придбаній квартирі, проте грошових коштів, що були позичені за Договором позики від 28 жовтня 2013 року не вистачало на ремонт та обслуговування вказаної квартири, тому ОСОБА_3 знову звернувся до ОСОБА_2 за позикою у результаті чого було укладено з ним договір позики від 16.01.2015 року та надано у борг грошові кошти у сумі 5 050 000 грн. Вищевказані позичені грошові кошти за договором, відповідно до письмових пояснень ОСОБА_3 , викладених у відзиві (а.с.51 том.1), було витрачено на сімейні потреби та на ремонт квартири АДРЕСА_4 . При цьому ОСОБА_1 не спротосвується той факт, що після проведення ремонту у квартирі АДРЕСА_4 , вони разом із ОСОБА_3 та із своїми дітьми почали у ній проживати. З урахуванням наведенного, суд зазначає, що матеріали справи містять достатню кількість доказів у підтвердження того факту, що позичені ОСОБА_3 у ОСОБА_2 грошові кошти за договорами позики, були використані для задоволення сімейних потреб. Жодних документальних доказів у спростування наведенного, апелянт ОСОБА_1 не наводить. При цьому, у відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_3 зазначає, що у ОСОБА_1 на момент придбання вищевказаного майна, не виникало жодних запитань та заперечень щодо походження грошових коштів, які витрачалися на задоволення їх, спільних сімейний потреб з відповідачкою. Більш того, як вірно зауважив суд у оскаржуваному рішенні, постановою Верховного Суду від 28 квітня 2020 року по цій справі у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договорів позики недійсними відмовлено повністю. Щодо тверджень ОСОБА_1 про порушення меж розгляду справи судом І інстанції, то вони також є необгрнутованими, виходячи з наступного. Так, у апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що Верховний суд в постанові від 28.04.2020 року зазначив, що Суди, вирішуючи спір в частині позову про стягнення коштів за договором позики, не звернули увагу на те, що ні ОСОБА_3 , ні ОСОБА_1 не спростували доводи позивача про придбання автомобіля Хонда СІVІС 5D ЕХEСUTIVE, 2010 року випуску за кошти, отримані в борг. Не надали суди оцінки й договору купівлі-продажу, укладеному між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 , за яким останній придбав квартиру АДРЕСА_4 , за ціною 1 582 747,00 грн. та ВС в цій частині направив на новий розгляд справу до суду І інстанції. Апелянтка вказує, що ВС окреслив межі розгляду справи, а суд І інстанції в порушення вказівок ВС досліджував інші докази ніж ті, що вказані у постанові ВС по даній справі в т.ч. щодо договору позики від 16.01.2015 року. При цьому, необхідно відмітити, що ВС у постанові від 28.04.2020 року зазначив наступне: «Суди, вирішуючи спір в частині позову про стягнення коштів за договором позики, не звернули увагу на те, що ні ОСОБА_3 , ні ОСОБА_1 не спростували доводи позивача про придбання автомобіля Хонда СІVІС 5D ЕХEСUTIVE, 2010 року випуску за кошти, отримані в борг.. Не надали суди оцінки й договору купівлі-продажу, укладеному між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 , за яким останній придбав квартиру АДРЕСА_4 , за ціною 1 582 747,00 грн. Наведене свідчить про те, що суди на порушення вимог процесуального закону не встановили усіх обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не надали оцінку умовам договорів позики, платіжним документам та укладеним у подальшому договорам купівлі-продажу.». «Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне частково задовольнити касаційну скаргу, оскаржені рішення в частині вирішення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів скасувати з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В частині зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договорів позики недійсними скасувати з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у позові.» Отже, з вказаного вбачається, що Верховний суд задовольнив частково касаційну скаргу ОСОБА_2 та відмовив у задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 , а справу в частині вирішення позову ОСОБА_2 направив на новий розгляд до суду І інстанції. Відповідно до ст. 417 ЦПК, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи. Тобто апелянт ОСОБА_1 не вірно трактує, як доводи, що викладені у постанові ВС по даній справі так і сам зміст ст. 417 ЦПК України. Необхідно також зазначити, що при направленні справи на новий розгляд, Суд першої інстанції повинен провести повторне дослідження усіх доказів наявних у матеріалах справи для встановлення всіх фактичних обставин справи з урахуванням доводів наведених Верховним судом, що і було зроблено судом першої інстанції в рамках даної справи. Таким чином, з вказаного вбачається, що суд першої інстанції в рамках даної справи не порушував жодних меж розгляду справи, адже відповідно до норм чинного законодавства провів розгляд вимог ОСОБА_2 в межах його позову, у звязку із чим доводи апеляційної скарги в цій частині також є необгрунтованими. У прохальній частині апеляційної скарги (п.3), ОСОБА_1 просить суд ухвалити нове рішення, яким її зустрічний позов до ОСОБА_2 про визнання договорів позики недійсними задовольнити шляхом визнання недійсними договорів позики, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 16.09.2010 року в розмірі 30230 дол. США; від 28.10.2013 року в розмірі 320 000 дол. США; від 16.01.2015 року в розмірі 5050000 грн. Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, вказані вимоги вже були вирішені судом, зокрема постановою Верховного суду від 28.04.2020 року у вказаній справі, де ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні її зустрічного позову (Том ІІ: а.с. 103-108), а тому така вимога ОСОБА_1 є незаконною, оскільки вона була розглянута Верховним Судом і по нійбуло прийняте зазначене рішення. Що стосується п.5 прохальної частини апеляційної скарги ОСОБА_1 , у якому остання просить задовольнити її клопотання про справедливу сатисфакцію, то слід зазначити, що в цій частині апелянт не навела жодних доводів щодо незаконності оскаржуваного рішення суду першої інстанції в цій частині. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Таким чином наведені в апеляційній скарзі доводи спростовуються матеріалами справи та встановленими судами обставинами, в цілому зводяться до переоцінки доказів та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права. Одночасно із апеляційною скаргою, ОСОБА_1 також подала клопотання про витребування доказів, однак в ході апеляційного розгляду справи, просила його залишити без розгляду. Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Отже, апеляційний суд вважає, що судове рішення ґрунтується на повно та всебічно досліджених матеріалах справи, постановлено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається. На підставі ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, тому відповідно до ст. 141 ЦПК України новий розподіл понесених сторонами судових витрат не здійснюється. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 15 січня 2020 року у справі №145/1330/17. На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 26.09.2022 року. Головуючий Т.В. Цюра Судді: О.С. Комлева С.М. Сегеда