Постанова КЦС ВС № 758/9966/17

Постанова Іменем України 19 вересня 2022 року м. Київ справа № 758/9966/17 провадження № 61-16762св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач -ОСОБА_1 , відповідач - Публічне акціонерне товариство «Київенерго», розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Болотова Є. В., Музичко С. Г., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Публічного акціонерноготовариства «Київенерго» (далі - ПАТ «Київенерго»), правонаступником якого є Приватне акціонерне товариство «К.ЕНЕРГО» (далі - ПрАТ «К.ЕНЕРГО»). Позов обґрунтований тим, що з 2010 року він працював на посаді слюсаря в службі газу структурного відокремленого підрозділу «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» (далі - СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго»). Після його вступу в Незалежну професійну спілку «Свобода» ПАТ «Київенерго» та обрання його заступником голови Незалежної професійної спілки «Свобода» ПАТ «Київенерго» у СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» з боку керівництва відповідача почалось цькування та поширення неправдивих відомостей щодо нього серед членів трудового колективу, що принижувало його честь, гідність та ділову репутацію. Протиправні дії та цинічна поведінка адміністрації завдали йому певного дискомфорту та моральних страждань, у зв`язку з чим він подав заяву про звільнення з роботи відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, але йому було відмовлено у цьому та звільнено відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Позивач вважає своє звільнення незаконним внаслідок численних службових підробок. У день звільнення йому не видали трудової книжки, довідки з місця роботи про розмір зарплати, а також письмово не повідомили про належні йому до виплати грошові суми та не провели із ним остаточний розрахунок, що змусило його звернутись з позовом до суду. З урахуванням уточнених позовних вимог просив визнати незаконним та скасувати наказ директора СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» від 26 червня 2017 року № 3442-К про звільнення його з роботи відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України; поновити його на роботі на посаді слюсара в службі газу; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу до дня поновлення на роботі та допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за один місяць. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 08 листопада 2019 року позов задоволено. Поновлено ОСОБА_1 на посаді слюсара з експлуатації та ремонту газового устаткування 4 розряду СВП «Київські теплові мережі» ПрАТ «К.ЕНЕРГО» з 27 червня 2017 року. Стягнено з ПрАТ «К.ЕНЕРГО» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 154 819,68 грн без врахування відповідних податків та інших обов`язкових платежів. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді слюсара з експлуатації та ремонту газового устаткування 4 розряду СВП «Київські теплові мережі» ПрАТ «К.ЕНЕРГО». Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення з ПрАТ «К.ЕНЕРГО» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць в розмірі 5 442,88 грн, без врахування відповідних податків та інших обов`язкових платежів. Задовольнивши позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не отримав попередньої згоди виборного профспілкового органу - Незалежної професійної спілки «Свобода» ПАТ «Київенерго», членом якої є позивач, на звільнення позивача за прогули без поважних причин згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, отже, позивача звільнено з посади без отримання згоди на це профспілки, обов`язковість попереднього отримання якої передбачена статтею 252 КЗпП України та статтею 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ПрАТ «К.ЕНЕРГО» задоволено. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 08 листопада 2019 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові. Відмовивши у позові, суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції надав неправильну оцінку дослідженим обставинам справи. Роботодавець дотримався вимог, передбачених пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, водночас профспілка, надавши вказівки роботодавцю про звільнення позивача відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, не зазначила обґрунтованих мотивів щодо неправомірного його звільнення. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року, просив її скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що роботодавець дотримався вимог, передбачених пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки не дослідив його заяву від 18 квітня 2017 року про розірвання трудового договору відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України та факти порушення роботодавцем трудового законодавства. У заяві він просив звільнити його із 21 квітня 2017 року. У порушення постанови Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року № 950 службове розслідування щодо викладених у його заяві фактів проведено не було. Йому протиправно відмовлено у звільненні відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, в результаті чого незаконно звільнено за прогул, якого він не вчиняв. У день звільнення йому не видали трудової книжки, довідки з місця роботи про розмір зарплати, а також письмово не повідомили про належні йому до виплати грошові суми та не провели із ним остаточний розрахунок. Суд апеляційної інстанції не врахував, що роботодавець не має права самостійно змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи. Суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 22 травня 2013 року, провадження № 6-34цс13, від 20 лютого 2013 року, провадження № 6-157цс12; Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 741/1128/17, провадження № 61-13588св18, від 21 січня 2019 року у справі № 587/964/17, провадження № 61-14252св18. Аргументи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що із 2010 року ОСОБА_1 обіймав посаду слюсаря з експлуатації та ремонту газового устаткування 4 розряду у СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго». Також позивач має інвалідність 3 групи довічно. Наказом СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» від 21 вересня 2016 року № 1896 перерозподілено функції новостворених та реорганізованих підрозділів, в тому числі аварійно-відновлювальної служб, та затверджено новий штатний розклад зазначених підрозділів. 18 квітня 2017 року ОСОБА_1 подав заяву директору СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» про припинення трудового договору з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, з 21 квітня 2017 року. 18 квітня 2017 року на адресу ОСОБА_1 направлено відповідь СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго», згідно з якою позивача повідомлено про неможливість розірвання трудового договору відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, оскільки на це немає підстав, та запропоновано написати заяву про звільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КзпП України чи частини першої статті 38 КЗпП України або продовжувати працювати в товаристві. 18 травня 2017 року СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» направило лист на адресу позивача з проханням надати до 31 травня 2017 року пояснення про причини невиходу на роботу. ОСОБА_1 є членом Незалежної професійної спілки «Свободи» ПАТ «Київенерго» та заступником голови профспілки. 06 червня 2017 року СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» надіслав на адресу Незалежної професійної спілки Свободи» ПАТ «Київенерго», членом якої є позивач, подання про надання згоди на звільнення ОСОБА_1 за прогул без поважних причин. Листом голови Виконавчого комітету Незалежної професійної спілки Свободи» ПАТ «Київенерго» від 24 червня 2017 року № 14/6-КТМ повідомлено директора СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» про те, що ОСОБА_1 належним чином оформив та офіційно подав адміністрації письмову заяву про звільнення з роботи за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. Наказом від 26 червня 2017 року № 3442-К СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» припинив трудовий договір з ОСОБА_1 та звільнив позивача за прогули без поважних причин згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Суд апеляційної інстанції встановив, що на підставі отриманої від позивача заяви про звільнення, відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, у товаристві проведено перевірку з обставин зазначених у вказаній заяві. За результатами проведеної перевірки встановлено, що обставини, викладені позивачем в заяві не підтвердженні. Того ж дня позивачу надіслано та особисто вручено відповідь на його заяву, в якій повідомлено про неможливість розірвання трудового договору відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, оскільки відсутні підстави та запропоновано позивачу написати заяву про звільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КзпП України чи частини першої статті 38 КЗпП України або продовжувати працювати в товаристві. Від підпису про отримання вищевказаного листа позивач відмовився, про що складено відповідний акт від 20 квітня 2017 року. 24 квітня 2017 року та 25 квітня 2017 року позивач знаходився у відпустці відповідно до поданої ним заяви, що свідчить про те, що він продовжив працювати. Починаючи з 26 квітня 2017 року позивач не з`являвся на роботі, про що складені відповідні акти. 06 червня 2017 року відповідач надіслав на адресу Незалежної професійної спілки «Свобода» АК «Київенерго», членом якої був позивач, подання про надання згоди на його звільнення за прогул без поважних причин, відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Листом голови виконавчого комітету НПС «Свобода» ПАТ «Київенерго» Моцар М. Г. від 24 червня 2017 року № 14/6-КТМ повідомлено директора СВП «Київсткі теплові мережі» ПАТ «Київенерго» про те, що член НПС «Свобода», інвалід 3 групи, слюсар служби газу, ОСОБА_1 належним чином оформив та офіційно подав адміністрації письмову заяву про звільнення з роботи за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, тому для адміністрації не існує потреби звертатись до профспілки, а потрібно виконати законну вимогу працівника.

Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Згідно з трудовим законодавством працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин. Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір. Відповідно до частини першої статті 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення догана або звільнення. Згідно із статтею 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку. Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку. Дисциплінарним проступком визнаються діяння, що пов`язуються з невиконанням чи неналежним виконанням працівником своїх обов`язків без поважних причин. Тобто наявність поважних причин у такому разі свідчить про відсутність вини працівника. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. Верховний Суд зазначає, що під час розгляду позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин. Законодавством не визначено переліку обставин, за яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання поважності відсутності працівника на роботі, звільненого згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати докази, передбачені статтею 76 ЦПК України. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відмовивши у позові, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що роботодавець дотримався вимог, передбачених пунктом 4 частини першої статті 40 КЗПП України, водночас профспілка не навела обґрунтованих мотивів, надавши вказівки роботодавцю про звільнення позивача відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України. Верховний Суд, оцінивши доводи касаційної скарги, зазначає таке. Предметом спору є звільнення позивача за прогул. Позивач вважає, що оскільки він подав заяву про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, то відповідач за умови його невиходу на роботу не мав права звільнити його за прогул. Згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. Розірвання трудового договору відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи мали місце порушення з боку роботодавця законодавства про працю чи умов колективного чи трудового договору, а також письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку. За змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. Верховний Суд зазначає, що з огляду на підстави та зміст позову доводи касаційної скарги про обов`язок роботодавця звільнити позивача відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України не стосуються безпосередньо предмета спору у справі, яка переглядається в касаційному порядку, оскільки підставою звільнення позивача в наказі зазначено прогул. Суди встановили, що 18 квітня 2017 року позивач скористався наданим частиною третьою статті 38 КЗпП України правом і подав заяву про звільнення його з роботи за власним бажанням у зв`язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю. 20 квітня 2017 року листом позивача повідомлено про неможливість розірвання трудового договору відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України. Від підпису про отримання вищевказаного листа позивач відмовився, про що складено відповідний акт від 20 квітня 2017 року. Відповідно до листа, направленого позивачу 18 травня 2017 року, зобов`язано позивача надати пояснення невиходу на роботу, у зв`язку з тим, що 24 квітня 2017 року та 25 квітня 2017 року позивач знаходився у відпустці відповідно до поданої ним заяви, починаючи з 26 квітня 2017 року позивач не з`являвся на роботі, про що складені відповідні акти. У листі від 29 червня 2017 року позивача повідомлено, що його звільнено з роботи за прогули без поважних причин згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України. З урахуванням встановлених судами обставин, підстави, зазначені позивачем у заяві від 18 квітня 2017 року, не підтвердилися, ОСОБА_1 тривалий час був відсутній на робочому місці без поважних причин. Належних доказів поважності причин відсутності на роботі він не надав, тобто позивач допустив прогул без поважних причин, тому відповідач відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України припинив трудові відносини з позивачем. Верховний Суд зазначає, що звільнення працівникаобов`язково оформляється наказом чи розпорядженням роботодавця. Підставою для видання такого наказу є відповідна заява працівника, а за потреби - й інші документи. Подання заяви про звільнення за власним бажанням відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України не звільняє працівника від обов`язку виходити на роботу та виконувати передбачені трудовим договором обов`язки.У разі невидання наказу роботодавцем, непогодження з його діями, позивач мав право звернутися до суду з відповідним позовом. Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 686/21225/17, провадження № 61-4487св19, від 16 грудня 2020 року у справі № 127/32612/18, провадження № 61-961 св

20. Отже, суд апеляційної інстанції, розглянувши спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, на підставі належним чином оцінених доказів та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові. Доводи касаційної скарги про помилковий висновок суду апеляційної інстанції, що роботодавець дотримався вимог, передбачених пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, є необґрунтованими, з огляду на встановлені судом апеляційної інстанції обставини та оцінені докази у справі. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що щодо викладених у його заяві фактів не було проведено службове розслідування відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року № 950, є безпідставними, оскільки цією постановою затверджено Порядок проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та осіб, які для цілей Закону України «Про запобігання корупції» прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Позивач обіймав посаду слюсаря з експлуатації та ремонту газового устаткування 4 розряду у СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» та не належить до категорії осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та осіб, які для цілей Закону України «Про запобігання корупції» прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги, що позивачу протиправно відмовлено у звільненні відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, в результаті чого незаконно звільнено за прогул, якого він не вчиняв, оскільки спростовуються актом перевірки цих фактів від 20 квітня 2017 року, відповідно до якого недоліки, зазначені позивачем, не є порушенням відповідачем законодавства про охорону праці та умов колективного договору, а отже, відсутні підстави для звільнення позивача відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України. Доводи касаційної скарги про те, що у день звільнення йому не видали трудової книжки, довідки з місця роботи про розмір зарплати, а також письмово не повідомили про належні йому до виплати грошові суми та не провели із ним остаточний розрахунок, є необґрунтованими, оскільки у листі від 29 червня 2017 року позивача повідомлено, що його звільнено з роботи за прогули без поважних причин згідно з пунктом 4 частини першої статті КЗпП України та повідомлено, коли він може отримати трудову книжку. Такі доводи не спростовують висновки суду апеляційної інстанції про прогул. Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції не врахував, що роботодавець не має права самостійно змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи, оскільки з урахуванням поданої заяви про звільнення позивача за власним бажанням відповідач не змінив самостійно причини звільнення, а звільнив позивача за прогули відповідно до закону. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 22 травня 2013 року, провадження № 6-34цс13, від 20 лютого 2013 року, провадження № 6-157цс12; Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 741/1128/17, провадження № 61-13588св18, від 21 січня 2019 року у справі № 587/964/17, провадження № 61-14252св18. Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. У постановах Верховного Суду України від 22 травня 2013 року, провадження № 6-34цс13, від 20 лютого 2013 року, провадження № 6-157цс12, викладено правовий висновок, що за змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не має права самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на звільнення за власним бажанням без посилання на частину третю статті 38 КЗпП. Роботодавець не має права самостійно змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи. У постановах від 13 червня 2018 року у справі № 741/1128/17, провадження № 61-13588св18, від 21 січня 2019 року у справі № 587/964/17, провадження № 61-14252св18, Верховний Суд вказав, що що у разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, роботодавець не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на частину першу статті 38 КЗпП України. Доводи заявника щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновків, у наведених ним постановах Верховного Суду України та Верховного Суду не спростовують висновки суду апеляційної інстанції, оскільки вказані постанови прийняті за різних обставин, які встановлені судами, зокрема предметом спору у справі, яка переглядається є звільнення позивача за прогул, а в наведених постановах розглядалося питання щодо зміни формулювання причини звільнення. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: А. С. Олійник Г. І. Усик В. В. Яремко