Ухвала КЦС ВС № 490/6057/19

Ухвала 05 вересня 2022 року м. Київ справа № 490/6057/19-ц провадження № 61-18514сво21 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя - доповідач), суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Погрібного С. О., Фаловської І. М., розглянув справу за заявою ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року ВСТАНОВИВ: У липні 2019 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , звернулася до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловік та батько її сина ОСОБА_3 , був призваний у Збройні сили України, у зв`язку з мобілізацією. Військову службу проходив у військовій частині п/п НОМЕР_6 та мав військове звання «молодший сержант». У період із 25 січня до 09 лютого 2015 року брав безпосередню участь у бойових діях та забезпеченні їх проведення, захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей у складі військової частини - польова пошта НОМЕР_1 . 09 лютого 2015 року під час артилерійського обстрілу вогневого опорного пункту українських військових сил у селищі Чернухіне Попаснянського району Луганської області її чоловік отримав поранення й після надання першої медичної допомоги він з волонтерами та іншими військовослужбовцями на автомобілі швидкої медичної допомоги був направлений до Артемівської лікарні. Під час переїзду автомобіль підірвався на міні, її чоловік з тих пір вважається таким, що зник без вісти. 15 червня 2015 року слідчим управлінням УМВС України в Миколаївській області встановлено, що її чоловіка ОСОБА_3 , який 09 лютого 2015 року безвісно зник у зоні бойових дій на території Донецької - Луганської областей, встановлено як загиблого. Вважає, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, розпочатих Російською Федерацією, її чоловік загинув у лютому 2015 року під час захисту Батьківщини на території Донецької та Луганської областей України у районі Дебальцеве, де згідно з численними повідомленнями 09-10 лютого 2015 року була найгарячіша точка збройного конфлікту. А тому саме внаслідок військової агресії Російської Федерації на території цих областей України порушено невід`ємне право на життя ОСОБА_3 , передбачене статтею 27 Конституції України, статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Посилаючись на викладене та на те, що звернення до суду обумовлено тим, що вона має на меті визначити статус її чоловіка як жертви міжнародного збройного конфлікту, тобто як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, просила встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької та Луганської областей України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , закрито. Закриваючи провадження, суд першої інстанції виходив із того, що законодавством передбачено позасудову процедуру надання особам статусу сім`ї загиблого під час АТО. ОСОБА_3 вже має статус загиблого, причина смерті, якого пов`язана із захистом Батьківщини, що підтверджується відповідними матеріалами справи, наданими самим заявником. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року ухвала суду першої інстанції залишена без змін. Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у позасудовому порядку встановлено, що ОСОБА_3 загинув та були видані відповідний висновки ВЛК і встановлено причину травми, яка стала причиною смерті, а отже, вказане не може бути встановлено у судовому порядку. Факт збройної агресії Російської Федерації проти України на Сході країни встановлено рядом нормативно-правових актів. У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року, в якій просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення заяви, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що отримання нею від гуманітарних організацій допомоги залежить від наявності встановленого судом факту загибелі ОСОБА_3 внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між пораненням, загибеллю військовослужбовців у зоні проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації. Суд не звернув уваги на те, що вона просила встановити не юридичний факт збройної агресії Російської Федерації проти України, а юридичний факт того, що загибель її чоловіка ОСОБА_3 під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької - Луганської областей України відбулася внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Факт загибелі ОСОБА_3 внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України у лютому 2015 року не є загальновідомим. Цей факт має індивідуальний характер та стосується виключно загиблого та членів його сім`ї. Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16, від 21 березня 2018 року у справі № 428/12368/16, від 21 березня 2018 року у справі № 417/3852/17, від 12 квітня 2018 року у справі № 243/7029/17, від 06 червня 2018 року у справі № 428/13977/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16, від 12 вересня 2018 року у справі № 755/14659/16. Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року. Відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 10 січня 2022 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 червня 2022 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2022 року зазначену справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвала суду мотивована наявністю застосування судом касаційної інстанції у різних палатах принципово різного підходу до розуміння статті 315 ЦПК України, що викликає необхідність усунення виявлених розбіжностей у практиці їх розгляду Верховним Судом. У справі № 711/7922/17 ОСОБА_4 звернулася до суду з заявою про встановлення юридичного факту загибелі її сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , при виконанні обов`язку військової служби ІНФОРМАЦІЯ_5 в с. Лисиче Амвросіївського району Донецької області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Заява мотивувалася тим, що її син ОСОБА_5 загинув у с. Лисиче Амвросіївського району Донецької області ІНФОРМАЦІЯ_5 в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією. Заявник вказувала, що саме внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України на території Донецької області порушено невід`ємне право на життя її сина, передбачене статтею 27 Конституції України, статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. У справі № 711/7922/17 постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2020 року залишено без змін постанову Апеляційного суду Черкаської області від 26 червня 2018 року про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_4 . Залишаючи без змін судове рішення суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходив із того, що ОСОБА_4 має достатньо переконливі докази того, що її син загинув під час проведення антитерористичної операції ІНФОРМАЦІЯ_5 у зоні її проведення, що підтверджується, зокрема, постановою ВЛК УМВС України в Миколаївській області від 12 вересня 2014 року № 83, довідкою від 03 вересня 2014 року № 836 першого заступника командира НОМЕР_2 , свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 , актом № 10 про нещасний випадок (загибель) від ЗО серпня 2014 року, актом розслідування нещасного випадку, що стався ІНФОРМАЦІЯ_5, від 30 серпня 2014 року, а тому підстави для висновку про те, що у заявника наявні перепони для підтвердження факту загибелі її сина ОСОБА_5 внаслідок проведення антитерористичної операції відсутні. Суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що юридичний факт, про встановлення якого порушує у цій справі питання заявник ОСОБА_4 (факт смерті внаслідок збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації), є загальновідомим та встановленим у порядку окремого провадження бути не може. У зв`язку зі смертю ОСОБА_5 видано свідоцтво про смерть, а причина смерті не може бути встановленою у судовому порядку. У справі № 707/52/17 ОСОБА_6 звернулася до суду з заявою, в якій просила встановити юридичний факт загибелі її сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , при виконанні обов`язку військової служби ІНФОРМАЦІЯ_6 на території Луганської області України поблизу с. Красний Яр Краснодонського району, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Заява мотивувалася тим, що її син ОСОБА_7 24 травня 2014 року вибув для виконання заходів Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей в складі 3-ї батальйонно-тактичної групи. У період із 16 червня 2014 року до ІНФОРМАЦІЯ_6 її син безпосередньо брав участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей у складі військової частини НОМЕР_4 . 10 вересня 2014 року командир військової частини НОМЕР_4 видав Акт про нещасний випадок №

16. Цього ж дня командир військової частини НОМЕР_4 видав Акт проведення службового розслідування, в якому зазначається, що комісією військової частини НОМЕР_4 проведено службове розслідування і встановлено обставини та причини, що призвели до загибелі капітана ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_7 ОСОБА_6 отримала посвідчення члена сім`ї загиблого військовослужбовця серії № НОМЕР_5 . Заявник вказувала, що внаслідок військової агресії Російської Федерації на території Луганської області було порушено невід`ємне право її сина на життя, передбачене статтею 27 Конституції України та статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Установлення юридичного факту, що поранення та загибель її сина ОСОБА_7 при виконанні обов`язку військової служби сталася внаслідок військової агресії Російської Федерації, буде породжувати юридичні наслідки - визначення статусу ОСОБА_7 як жертви міжнародного збройного конфлікту, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. Після визначення цього статусу заявник отримає право звернутися за допомогою до міжнародних гуманітарних організацій, у тому числі до Міжнародної Федерації Червоного Хреста. ОСОБА_6 указувала, що встановлення того факту, що її син загинув саме внаслідок агресії Російської Федерації проти України, можливе лише в судовому порядку, оскільки позасудовий порядок установлення такого факту чинним законодавством України не передбачений. У справі № 707/52/17 постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 11 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 31 травня 2017 року скасовано. Провадження у справі закрито. Закриваючи провадження у справі, Верховний Суд виходив із того, що юридичний факт, про встановлення якого просить заявник, не підлягає встановленню у судовому порядку. ОСОБА_6 має відповідні належні докази того, що її син загинув під час проведення антитерористичної операції ІНФОРМАЦІЯ_6 в зоні її проведення, а саме: лікарське свідоцтво про смерть від 05 серпня 2014 року № 2454 Дм/14, де причиною смерті ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_6 зазначено «отримана під час бойових дій в зоні антитерористичної операції вибухова травма»; наказ командира військової частини НОМЕР_4 від 08 серпня 2014 року № 173 про виключення ОСОБА_7 зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення в зв`язку зі смертю, пов`язаною з виконанням обов`язку військової служби; протокол засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювання, поранень, контузій, травм, каліцтв від 29 серпня 2014 року № 52442, яким установлено, що травма і причина смерті ОСОБА_7 пов`язані з виконанням обов`язків військової служби. Факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановлено нормативно-правовими актами зокрема, Законом України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», а тому цей факт установленню в судовому порядку не потребує. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц (провадження № 14-505цс19) та від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц (провадження № 14-354цс19). Юридичний факт, про встановлення якого просить ОСОБА_6 (наявність збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації), є загальновідомим та встановленим у порядку окремого провадження бути не може. Факт смерті сина ОСОБА_7 , її причини, обставини, місце настання підтверджені відповідними належними і допустимими доказами і встановленню в судовому порядку не підлягає. Отже, у зазначених постановах Верховного Суду та у справі, що переглядається, заявники зверталися із заявами про встановлення факту загибелі (смерті) члена своєї сім`ї при виконані обов`язку військової служби із захисту Батьківщини у зоні АТО від збройної агресії Російської Федерації. Необхідність встановлення такого факту в судовому порядку пов`язана із неможливістю у позасудовому порядку встановити (підтвердити) факт загибелі (смерті) військового не просто під час виконання своїх службових обов`язків, а саме внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Встановлення цього факту є необхідним для отримання загиблими статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, з подальшим отримання допомоги від гуманітарних організацій. Тож у справах № 711/7922/17 та № 707/52/17 Верховний Суд дійшов спільного висновку про те, що такі заяви не підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки факт смерті встановлений у позасудовому порядку, а факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановлено нормативно-правовими актами і додаткового встановлення у судовому порядку не потребує. Поряд із цим, Верховним Судом у порядку касаційного провадження сформульовано висновки щодо встановлення факту вимушеного переселення у липні 2014 року з окупованої території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. У постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16-ц та від 06 червня 2018 року у справі № 428/13977/16-ц колегії суддів зробили висновки про те, що відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу- окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права. Суди попередніх інстанцій всупереч вищевказаним положенням закону та нормам статей 212, 214, 234, 315 ЦПК України 2004 року не звернули уваги на те, що встановлення факту, що має юридичне значення, а саме: що вимушене переселення заявників з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового, способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації. Отже, суди, відмовляючи в задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично позбавили заявників права на встановлення причини їх внутрішнього переселення. (...) Ураховуючи викладене, колегії суддів дійшли висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу- окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення заявників у липні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Зазначений юридичний факт заявники довели, суди підтвердили, проте дали йому неправильну правову оцінку. Висновки судів про те, що встановлення факту, який просять встановити заявники, належить до повноважень відповідних державних органів, які нормативно-правовими актами цей факт встановили, і що цей факт є загальновідомим, лише підтверджують те, що заява є обґрунтованою та підлягає задоволенню. А доводи судів про те, що з огляду на наведене цей факт не потребує судового підтвердження, є помилковими і такими, що суперечать статті 124 Конституції України, статті 256 ЦПК України 2004 року, оскільки заявники довели, що від встановлення цього юридично значимого для них факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких вони через дії Російської Федерації вимушено беруть участь. Аналогічні висновки надалі також викладені у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 428/12368/16, від 21 березня 2018 року у справі № 417/3852/17, від 12 квітня 2018 року у справі № 243/7029/17, від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16, від 12 вересня 2018 року у справі № 755/14659/16. Таким чином, Верховний Суд неодноразово зазначив про можливість встановлення не самого факту поранення, смерті чи вимушеного переселення внаслідок збройної агресії Російської Федерації, а про можливість встановлення причинно-наслідкового зв`язку між певною подією та збройною агресією Російської Федерації. У справі, що переглядається, та у справах № 711/7922/17 (провадження №61-41461св18) та № 707/52/17 (провадження № 61-3784св18) заявники зверталися до суду з метою встановлення факту, що має юридичне значення, у порядку, передбаченому статтею 315 ЦПК України. Метою встановлення такого факту є визначення статусу загиблих військовослужбовців як осіб, які перебували під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (далі - Конвенція), яка набрала чинності 21 жовтня 1950 року, ратифікована Президією Верховної Ради Української PCP від 03 липня 1954 року, тобто отримати статус жертви міжнародного збройного конфлікту; порушення невід`ємного права на життя, передбаченого статтею 27 Конституції України, статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року з подальшим отриманням допомоги від гуманітарних організацій. На думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від встановлення факту загибелі ОСОБА_3 при виконанні військової служби внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, залежить виникнення та реалізації особистих та майнових прав заявниці як дружини загиблого військовослужбовця. Тобто, відповідний юридичний факт має індивідуальний характер, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника, а саме: отримання загиблим статусу жертви міжнародного збройного конфлікту з подальшим отриманням членами сім`ї загиблого допомоги від гуманітарних організацій та можливості звернення членів сім`ї загиблого до міжнародних судів із відповідними вимогами. Верховний Суд вважає, що суди, розглядаючи заяву ОСОБА_1 , не звернули уваги на суть та мету цієї заяви - встановлення причинно- наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією Російської Федерації проти України. Суди попередніх інстанцій розділили вимогу заявника на встановлення факту смерті військовослужбовця та факту військової агресії Російської Федерації, зробивши висновок про те, що у першому випадку такі факти судами не встановлюються, а в другому - про загальновідомість факту через закріплення його на державному рівні на підставі нормативно-правових актів. Фактичною ж підставою звернення до суду заявника стала необхідність встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю та збройною агресією Російської Федерації проти України з метою подальшого отримання допомоги від гуманітарних організацій. Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що є підстави для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2020 року у справі № 711/7922/17 (провадження № 61-41461 св18, та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року у справі № 707/52/17 (провадження № 61 -3784св18). З огляду на викладене, касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року підлягає прийняттю до розгляду Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. З огляду на вказане справа розглядатиметься Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами та без проведення судового засідання. Керуючись частиною тринадцятою статті 7, частиною першою статті 402 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Прийняти до розгляду справу за заявою ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року. Призначити справу до розгляду Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Ухвала оскарженню не підлягає. ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: А. І. Грушицький Б. І. Гулько В. І. Крат Д. Д. Луспеник С. О. Погрібний І. М. Фаловська