Постанова Київський апеляційний суд № 753/13347/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 серпня 2022 року місто Київ єдиний унікальний номер справи: 753/13347/20 номер провадження: 22-ц/824/2037/2022 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач), суддів: Мельника Я.С., Шебуєвої В.А., за участю секретаря - Осінчук Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Гарницького Павла Петровича на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 жовтня 2021 року у складі судді Заставенко М.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про поділ майна подружжя шляхом стягнення грошової компенсації вартості належної одному з подружжя частини майна, В С Т А Н О В И В: У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про поділ майна подружжя шляхом стягнення грошової компенсації вартості належної одному з подружжя частини майна. Позовна заява мотивована тим, що з 26 червня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 29 вересня 2014 року. Під час шлюбу у 2008 році вони за особисті кошти позивачки придбали автомобіль «Honda CR-V», номер кузова НОМЕР_1 , номер двигуна НОМЕР_2 , державний номерний знак (далі - д.н.з.) НОМЕР_3 , вартістю 40 000 доларів США, який був зареєстрований на відповідача. Вказаний автомобіль використовувався позивачкою у сімейних справах, а відповідач користувався іншим автомобілем. Вказувала, що на початку 2018 року їй через свого адвоката стало відомо, що відповідач 11 квітня 2014 року без її згоди переоформив спірний автомобіль на свого рідного брата ОСОБА_3 на підставі довідки-рахунку № ВІА408036 від 11 квітня 2014 року, у зв`язку з чим порушив її право на особисту власність, набуту під час подружжя. Оскільки спірний автомобіль був відчужений під час шлюбу сторін, то позивачка вважала, що кошти за його продаж є спільною сумісною власністю подружжя. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 на свою користь грошові кошти у розмірі 353 096 грн 20 коп., як компенсацію в рахунок 1/2 частини проданого автомобіля у праві спільної сумісної власності. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 05 жовтня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Гарницький П.П. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі, а також стягнути з відповідача на користь позивачки судові витрати, які вона понесла за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції, а саме, судовий збір та витрати на правову допомогу адвоката. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність позивачкою тих обставин, що спірний автомобіль був придбаний під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбу та є їх спільною сумісною власністю. Вказує, що відповідач долучив до матеріалів справи документи, що підтверджують придбання спірного автомобіля «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , а саме: договір купівлі-продажу № 4199 від 11 грудня 2008 року з фіскальним чеком та додатками до нього; видаткову накладну № 3422 від 12 грудня 2008 року; акт прийому-передачі № 4199 від 12 грудня 2008 року; акт прийому передачі документів на автомобіль, які фактично є доказами на підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 .Зазначає, що оскільки у позивачки був відсутній доступ до квартири, в якій сторони раніше проживали, то у неї був лише лист Регіонального сервісного центру в місті Києві Міністерства внутрішніх справ України від 23 січня 2018 року №31/26-36Аз та реєстраційна картка транспортного засобу «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , відповідно до яких відповідач 11 квітня 2014 року перереєстрував спірний автомобіль на третю особу. Тому вважає, що вказаними доказами підтверджується період, в який було придбано спірний автомобіль та на кого він був зареєстрований, однак суд першої інстанції ці докази належним чином не дослідив, внаслідок чого ухвалив незаконне рішення. Зазначає, що спірний автомобіль був придбаний у шлюбі, а тому позивачка не повинна була доводити те, що він був придбаний саме за її особисті кошти. До того ж предметом спору у даній справі є стягнення 1/2 частини вартості автомобіля, а не його повної вартості. Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що позивачкою не надано документального підтвердження дійсної вартості спірного автомобіля, оскільки у наданому нею звіті про оцінку майна від 10 січня 2018 року дані є застарілими. Вказує, що відповідно до цього звіту вартість автомобіля «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , визначена за порівняльним підходом та складає 372 410 грн 00 коп., що станом на 11 січня 2018 року було еквівалентно 29 629 доларів США. Тобто, вартість 1/2 частини спірного автомобіля становить 353 096 грн 20 коп., що було еквівалентно 14 814,50 доларів США, а тому вважає, що у суду першої інстанції були наявні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивачки грошових коштів за 1/2 частину вартості спірного автомобіля, що є меншою за його реальну вартість, якщо порахувати згідно курсу на момент звернення до суду з даним позовом. Звертає увагу, що у суді першої інстанції відповідач не виявив бажання здійснити експертизу автомобіля для визначення ринкової вартості на момент ухвалення судового рішення. До того ж вважає, що у випадку незгоди із заявленим розміром відшкодування 1/2 частини вартості автомобіля, суд першої інстанції міг зменшити суму на власний розсуд. Також вказує, що у суді першої інстанції відповідачем заявлено клопотання про застосування строку позовної давності, однак до даного клопотання ним не додано доказів про те, що позивачці стало відомо про те, що відповідачем продано спірний автомобіль раніше ніж вказано у позові, а саме, раніше отримання листа Регіонального сервісного центру в місті Києві МВС України від 23 січня 2018 року. Оскільки позивачка звернулась до суду з даним позовом 12 серпня 2020 року, то представник позивачки вважає, що нею не пропущений трирічний строк звернення до суду з моменту, коли вона дізналася про порушення свого права. Представник ОСОБА_2 - адвокат Левківський Б.К. подав письмові пояснення на апеляційну скаргу, у яких зазначає, що скарга є надуманою та безпідставною, а вимоги скаржника такими, що суперечать нормам матеріального та процесуального права, порушують права та інтереси ОСОБА_2 . Вказує, що як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі, позивачка та її представник неправдиво вказують, що спірний автомобіль було придбано за особисті кошти саме ОСОБА_1 . Зазначає, що наданий позивачкою звіт про оцінку майна від 10 січня 2018 року не є належним доказом, оскільки при його складанні фахівцем з оцінки взято для порівняння автомобілі, які значно новіші за спірний автомобіль, До того ж ціна позову не відповідає вартості автомобіля, визначеного у наданому позивачкою звіті. Вказує, що спірний автомобіль «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , не є спільною власністю сторін, а є особисто приватною власністю відповідача, оскільки придбаний останнім за рахунок коштів, отриманих від продажу автомобіля «Toyota RAV4», д.н.з. НОМЕР_4 , 2001 року випуску, який належав особисто відповідачу на підставі договору купівлі-продажу. Вказані обставини підтверджуються рішенням Печерського районного суду міста Києва від 07 серпня 2007 року та ухвалою апеляційного суду міста Києва від 21 січня 2008 року, якими преюдиційно встановлено, що автомобіль «Toyota RAV4», д.н.з. НОМЕР_4 , 2001 року випуску, належав ОСОБА_2 . Тому відповідач ОСОБА_2 розпорядився вказаним автомобілем на власний розсуд. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін (а.с.96-100, т.2). 17 серпня 2022 року на адресу Київського апеляційного суду надійшло клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Левківського Б.К. від 15 серпня 2022 року, в якому він просить постановити окрему ухвалу за фактом вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч.1 ст.384 КК України за завідомо неправдиве показання свідка (введення суду в оману), яку направити до Дарницького районного управління поліції Головного управління Національної поліції міста Києва та зобов`язати внести відомості в Єдиного реєстру досудових розслідування (далі - ЄРДР) за даним фактом. Клопотання мотивоване тим, що 05 жовтня 2021 року у суді першої інстанції було досліджено письмову заяву ОСОБА_1 як свідка, надану у порядку ст.93 ЦПК України, у якій, на думку адвоката Левківського Б.К., позивачка вчинила дії, які кваліфікуються за ч.1 ст.384 КК України, оскільки завідомо неправдиво свідчила про те, що спірний автомобіль «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , був придбаний виключно за її особисті кошти. Такі покази ОСОБА_1 спростовані документами, які були надані відповідачем (а.с.101-102, т.2). Також 17 серпня 2022 року на адресу Київського апеляційного суду надійшло клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Левківського Б.К. від 15 серпня 2022 року, в якому він просить притягнути ОСОБА_1 до процесуальної відповідальності за зловживання процесуальними правами та стягнути з неї штраф у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що станом на 15 серпня 2022 року становить 4 962 грн 00 коп. Вказане клопотання мотивоване тим, що починаючи з 2014 року між сторонами тривало декілька судових процесів. Вказує, що позивачка ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Гарницького П.П.активно звертається до суду з різними позовними вимогами до ОСОБА_2 . Вважає, що звернення ОСОБА_1 з даним позовом до суду до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про поділ майна подружжя шляхом стягнення грошової компенсації вартості належної одному з подружжя частини майна, пов`язане з наявним у неї перед ОСОБА_2 боргом зі сплати аліментів. Вказує, що оскільки адвокату Гарницькому П.П. протягом багатьох років не вдалося отримати рішення суду про звільнення позивачки від сплати аліментів, тому останній намагається за рахунок поданого ним позову про поділ майна, вирішити для позивачки питання із заборгованістю по аліментам, так як розмір позовних вимог у даній справі відповідає розміру заборгованості позивачки зі сплати аліментів (а.с.103-106, т.2). Крім того, 17 серпня 2022 року на адресу Київського апеляційного суду надійшло клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Левківського Б.К. від 15 серпня 2022 року, в якому він просить постановити окрему ухвалу, в якій звернути увагу судді Дарницького районного суду міста Києва Заставенко М.О. на допущені порушення норм процесуального та матеріального права при розгляді цивільної справи № 753/0347/20 та зобов`язати усунути їх в подальшому. Довести до відома Вищої ради правосуддя про допущені при вирішенні вказаної цивільної справи порушення норм матеріального закону та норм процесуального права суддею Дарницького районного суду міста Києва Заставенко М.О. Клопотання мотивоване тим, що 05 жовтня 2021 року у суді першої інстанції було досліджено письмову заяву ОСОБА_1 як свідка, надану у порядку ст.93 ЦПК України, у якій, на думку адвоката Левківського Б.К., позивачка ОСОБА_1 вчинила дії, які підпадають під кваліфікацію ч.1 ст.384 КК України, так як вона завідомо неправдиво свідчила про те, що спірний автомобіль «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , був придбаний виключно за її особисті кошти. Такі покази ОСОБА_1 спростовані документами, які були надані відповідачем. Вказує, що, отримавши заяву відповідача про притягнення ОСОБА_1 до відповідальності за надання суду неправдивої інформації, суд першої інстанції відхилив зазначене клопотання без належної аргументації. Зазначає, що непритягнення ОСОБА_1 до відповідальності за надання неправдивої інформації підриває авторитет до судової влади України, не сприяє правосуддю та прямо порушує норми чинного законодавства України, оскільки сам суд сприяє такому порушенню (а.с.107-109, т.2). Третя особа: ОСОБА_3 не скористався своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направив. Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у поясненнях на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ майна подружжя шляхом стягнення грошової компенсації вартості належної одному з подружжя частини майна, суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою не надано суду жодних доказів, які б підтверджували факт придбання подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_2 автомобіля «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , у період перебування ними у шлюбі, а також, що цей автомобіль було придбано за особисті кошти позивачки. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачкою не надано належної оцінки вартості спірного автомобіля на момент розгляду справи, а наданий нею звіт про оцінку майна від 10 січня 2018 року є неналежним доказом, оскільки він складений 10 січня 2018 року, дата оцінки 11 квітня 2014 року, та ньому для порівняння бралися ціни на автомобілі 2013 року випуску, тоді як спірний автомобіль «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , 2008 року випуску. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у позові ОСОБА_1 з підстав його необґрунтованості та недоведеності. Однак з такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна з таких підстав. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст.12 ЦПК України). Відповідно до положень ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 ст.80 ЦПК України). У ч.1 ст.89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 26 червня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу сторін, 11 грудня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Дніпро Мотор Інвест» (продавець) і відповідачем ОСОБА_2 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу №4199, відповідно до якого ОСОБА_2 придбав автомобіль «Honda CR-V», вартістю 198 882 грн 00 коп. (а.с.179-186, т.1) На підставі акту прийому-передачі № 4199 від 12 грудня 2008 року та акту прийому передачі документів на автомобіль від 13 грудня 2008 року, ОСОБА_2 отримав придбаний за договором купівлі-продажу №4199 від 11 грудня 2008 року автомобіль «Honda CR-V», номер кузова НОМЕР_1 , номер двигуна НОМЕР_2 (а.с.187-188, т.1). Установлено, що держана реєстрація вказаного вище автомобіля «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , була здійснена за відповідачем ОСОБА_2 . Тобто, відповідач ОСОБА_2 був титульним власником автомобіля «Honda CR-V», 2008 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 . Встановлено, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 29 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 26 листопада 2014 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано (а.с.73, 74-75, т.1). У ч.1 ст.61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Відповідно до ч.1 ст.60 CK України, майно, набуте, подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми ст.60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17. Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, враховуючи, що спірний автомобіль «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , був придбаний ОСОБА_2 11 грудня 2008 року, тобто під час перебування його у зареєстрованому шлюбі та ведення спільного господарства з позивачкою ОСОБА_1 , то в силу конструкції норми ст.60 СК України на це майно поширюється режим права спільної сумісної власності подружжя. Колегія суддів вважає, що всупереч тверджень представника відповідача, ті обставини, що покупцем спірного автомобіль «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , у договорі купівлі-продажу №4199 від 11 грудня 2008 року зазначено ОСОБА_2 та за ним здійснено державну реєстрацію права власності на цей автомобіль (титул власника), самі по собі не впливають на режим права спільної сумісної власності подружжя щодо цього автомобіля та не спростовують презумпцію спільності права власності подружжя. Також апеляційний суд відхиляє доводи представника ОСОБА_2 - адвоката Левківського Б.К. про те, що автомобіль «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , було придбано відповідачем за рахунок коштів, отриманих від продажу автомобіля «Toyota RAV4», д.н.з. НОМЕР_4 , 2001 року випуску, який належав особисто відповідачу на підставі договору купівлі-продажу, а тому вважає, що спірний автомобіль «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , був особистою приватною власністю ОСОБА_2 , виходячи з такого. По справі встановлено та підтверджується матеріалами справи, що до шлюбу сторін відповідачу ОСОБА_2 належав на праві особистої приватної власності автомобіль «Toyota RAV4», д.н.з. НОМЕР_4 , 2001 року випуску. У матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_2 продав належний йому автомобіль «Toyota RAV4», д.н.з. НОМЕР_4 , та за яку суму грошових коштів, а також відсутні докази того, що грошові кошти від його реалізації були направлені саме на придбання спірного автомобіля «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , а згідно з положеннями ст.ст.12, 81 доказування та, відповідно, рішення суду, не можуть ґрунтуватися на припущеннях. Колегія суддів вважає, що надані представником ОСОБА_2 - адвокатом Левківським Б.К. копія рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 серпня 2007 року, копія ухвали апеляційного суду міста Києва від 21 січня 2008 року та копія виконавчого листа, який виданий 26 лютого 2008 року Печерським районним судом міста Києва, у справі №2-834/07 за позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Альянс-Столиця» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, підтверджують лише факт того, що ОСОБА_2 належав на праві власності автомобіль «Toyota RAV4», д.н.з. НОМЕР_4 , 2001 року випуску і вони не стосуються предмету доказування у даній справі. Крім того, колегія суддів враховує, що відповідач ОСОБА_2 , стверджуючи про те, що спірний автомобіль «Honda CR-V», д.н.з НОМЕР_3 , був придбаний ним за його особисті кошти, не звертався до суду першої інстанції із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання спірного автомобіля його особистою приватною власністю на підставі ст.57 СК України, відповідно до п.3 ч.1 якої особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Таким чином, колегія суддів вважає, що відповідачем не спростована презумпція спільності права власності подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 на автомобіль «Honda CR-V», 2008 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 . Також у суді першої інстанції позивачка ОСОБА_1 вказувала про те, що спірний автомобіль «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , був придбаний за її особисті кошти. Однак будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин позивачка, ні у суді першої інстанції, ні під час апеляційного розгляду справи, не надала. Згідно зі ст.63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Частиною 1 ст.69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням. Згідно з положеннями ч.1 ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч.ч.1, 2 ст.71 СК України). Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання. Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст.ст. 69-72 СК України та ст.372 ЦК України. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Відповідно до ч.2 ст. 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, однак дружина або чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Частина 4 ст.65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. За системним тлумаченням ч.ч.4, 5 ст.71 СК України згоду на отримання компенсації за частину майна при його поділі повинен надати той з подружжя, на чию користь така компенсація присуджується, оскільки іншому з подружжя присуджується майно. Вимога одного з подружжя (позивача) про стягнення з іншого з подружжя (відповідача) грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, не породжує обов`язку такого відповідача попередньо вносити відповідну грошову суму на депозитний рахунок суду. Відповідно до пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (далі - Постанова), спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу відповідно до частин 2 та 3 ст.325 ЦК України, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Вказаною постановою роз`яснено, що сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Поділу підлягає усе майно, що є у спільній сумісній власності подружжя. Із наданого представником позивача листа Регіонального сервісного центру в місті Києві Міністерства внутрішніх справ України від 23 січня 2018 року за №31/26-36Аз, реєстраційної картки ТЗ «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , а також листа Регіонального сервісного центру в місті Києві Міністерства внутрішніх справ України від 30 червня 2021 року, вбачається, що 11 квітня 2014 року спірний автомобіль «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , було перереєстровано (відчужено) ОСОБА_2 на третю особу: ОСОБА_3 (а.с.68, 71, 150, т.1). Позивачка ОСОБА_1 зазначала та не заперечується відповідачем, що ОСОБА_3 є його братом. Матеріали справи не містять доказів того, що позивачка ОСОБА_1 надавала відповідачу ОСОБА_2 згоду на перереєстрацію (відчуження) автомобіля «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 . Апеляційний суд вважає, що відчуження автомобіля «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , яке мало місце 11 квітня 2014 року, не може вважатись таким, що відбулося в інтересах сім`ї сторін у справі, оскільки рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 29 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 26 листопада 2014 року у справі №753/5206/14-ц, встановлено, що сторони з лютого 2014 року не підтримують сімейно-шлюбні відносини, не ведуть спільного господарства, не мають спільного бюджету, не живуть однією сім`єю та за різними адресами. Тому вказані обставини не підлягають доказуванню відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України, якою передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Тобто спірний автомобіль «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , ОСОБА_2 відчужив після припинення сімейних відносин між сторонами, а тому це відчуження не може вважатись таким, що відбулося в інтересах сім`ї сторін по справі. Аналогічного висновку у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 19 серпня 2020 року у справі № 728/846/19 (провадження №61-4672св20). Отже, враховуючи, що відповідач ОСОБА_2 без згоди позивачки ОСОБА_1 та не в інтересах сім`ї відчужив 11 квітня 2014 року належний їм на праві спільної сумісної власності автомобіль «Honda CR-V», д.н.з НОМЕР_3 , колегія суддів приходить до висновку, що з урахуванням наведених вище вимог чинного законодавства позивачка має право на стягнення з відповідача на свою користь грошову компенсацію вартості 1/2 частини спірного транспортного засобу. Вирішуючи спір, суд першої інстанції, у порушення вимог ст.ст.263, 264 ЦПК України, наведених вище положень закону та встановлених обставин справи належним чином не врахував, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 з підстав його необґрунтованості та недоведеності. Разом з тим, колегія суддів вважає, що позов ОСОБА_1 про поділ майна подружжя шляхом стягнення грошової компенсації вартості належної одному з подружжя частини майна, не підлягає задоволенню з підстав пропуску строку позовної давності. З матеріалів справи вбачається, що у суді першої інстанції відповідач ОСОБА_2 у відзиві на позов заявив про застосування строку позовної даності (а.с.91-95, т.1). Також представник відповідача - адвокат Левківський Б.К. подав окреме клопотання про застосування строку позовної давності (а.с.118-120, т.1). Статтями 256, 257, 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У ч.2 ст.72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі, до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (див. постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15). Отже, початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, якщо шлюб розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (ст.ст.106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (ст.ст. 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч.2 ст.72 СК України). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19) від 13 лютого 2020 року в справі № 320/3072/18 (провадження №61-5819св19). Констатований Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) принцип правової визначеності є невід`ємною, органічною складовою принципу верховенства права. Він гарантує забезпечення легкості з`ясування змісту права і можливість скористатися цим правом у разі необхідності. Правова визначеність забезпечує постійну прогнозованість ситуацій правовідносин, що виникають. У позовній заяві ОСОБА_1 вказувала, що під час її проживання з відповідачем у зареєстрованому шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах, спірний автомобіль «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , використовувався саме нею у сімейних справах. Як зазначалось вище, автомобіль «Honda CR-V», д.н.з. НОМЕР_3 , був відчужений (перереєстрований) відповідачем ОСОБА_2 на свого брата ОСОБА_3 11 квітня 2014 року. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 29 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 26 листопада 2014 року у справі №753/5206/14-ц про розірвання шлюбу, преюдиційно встановлено, що сторони з лютого 2014 року не підтримують сімейно-шлюбні відносини, не ведуть спільного господарства, не мають спільного бюджету, не живуть однією сім`єю та за різними адресами. Тобто, ОСОБА_1 , яка наполягала на тому, що саме вона користувалась спірним автомобілем, не могла не знати про порушення її права на цей автомобіль внаслідок перереєстрації 11 квітня 2014 року права власності на нього за третьою особою, оскільки в будь-якому випадку під час такої перереєстрації новому власнику цього автомобіля було передано правовстановлюючі документи на цей автомобіль, без яких ОСОБА_1 не могла легально користувалась спірним автомобілем. Також апеляційний суд враховує, що, починаючи з 2014 року між сторонами існували судові спори, у тому числі, майнового характеру. Апеляційний суд не приймає до уваги доводи представника ОСОБА_1 - адвоката Гарницького П.П. про те, що позивачці стало відомо про відчуження спірного автомобіля лише з моменту отримання листа Регіонального сервісного центру в місті Києві МВС України від 23 січня 2018 року, оскільки посилання на відсутність документального підтвердження інформації щодо перереєстрації права власності на спірний автомобіль без зазначення обставин, які об`єктивно перешкоджали позивачці отримати таку інформацію, не дають підстав для висновку про пропуск позовної давності з поважних причин. Аналогічного правового висновку щодо застосування строку позовної давності у справі про поділ майна подружжя в контексті критичної оцінки посилання позивача на відсутність у нього інформації щодо оформлення права власності на спірне майно дійшов Верховний Суд у постанові від 28 грудня 2020 року у справі № 345/2962/14 (провадження № 61-2361св20). Отже, надаючи оцінку наявним у справі доказам та доводам сторін, колегія суддів вважає, що в даному випадку позивачка ОСОБА_1 що найменше з 26 листопада 2014 року, тобто з дня набрання законної сили рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 29 вересня 2014 року у справі №753/5206/14-ц про розірвання шлюбу, не могла не знати про порушення її права на володіння, користування та розпорядження автомобілем «Honda CR-V», д.н.з НОМЕР_3 , як спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2 . Проте з даним позовом до суду ОСОБА_1 звернулася лише 12 серпня 2020 року, тобто після спливу позовної давності. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Отже, враховуючи, що ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом 12 серпня 2020 року, тобто з пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності, про застосування якого відповідач та його представник заявили у суді першої інстанції, подавши про це письмові заяви, що згідно з ч.4 ст.267 ЦК України є підставою для відмови у позові, колегія суддів вважає, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про поділ майна подружжя шляхом стягнення грошової компенсації вартості належної одному з подружжя частини майна, не підлягає задоволенню з підстав пропуску строку позовної даності. Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не може бути залишене в силі та підлягає скасуванню відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України, з ухваленням нового рішення про відмову у позові ОСОБА_1 за спливом позовної давності. Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом судової справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч.3 ст.133 ЦПК України). Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно з ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки колегія суддів ухвалює нове рішення і в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовляє, то у даному випадку відсутні правові підстави для компенсації понесених нею судових витрат по сплаті судового збору та витрат на професійну правничу допомогу. Що стосується поданого представником ОСОБА_2 - адвокатом Левківським Б.К. клопотання про постановлення окремої ухвали за фактом вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч.1 ст.384 КК України за завідомо неправдиве показання свідка (введення суду в оману), а також клопотання про постановлення окремої ухвали, в якій звернути увагу судді Дарницького районного суду міста Києва Заставенко М.О. на допущені порушення норм процесуального та матеріального права при розгляді цивільної справи № 753/0347/20 та зобов`язати усунути їх в подальшому, то ці клопотання задоволенню не підлягають з таких підстав. Відповідно до ч.1 ст.262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року у справі №800/500/16 (провадження № 11-1156заі18) зазначено, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов`язком суду. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (провадження № 14-577цс19) вказано, що постановлення окремої ухвали є процесуальною дією суду, вчинення якої не залежить від наявності клопотань учасників справи. Суд постановляє окрему ухвалу лише тоді, якщо встановить порушення певним органом чи іншою особою вимог законодавства або недоліки в їхній діяльності під час вирішення спору. Апеляційний суд, розглядаючи вказані клопотання адвоката Левківського Б.К. про постановлення окремої ухвали стосовно позивачки ОСОБА_1 , а також стосовно судді Дарницького районного суду міста Києва Заставенко М.О., не встановив передбачених законом підстав для їх задоволення. Щодо клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Левківський Б.К. про притягнення позивачки ОСОБА_1 до процесуальної відповідальності за зловживання процесуальними правами з тих підстав, що між сторонами, починаючи з 2014 року тривало декілька судових процесів і ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Гарницького П.П.активно звертається до суду з різними позовними вимогами до ОСОБА_2 , у тому числі, з даним позовом виключно з метою вирішення для позивачки питання із заборгованістю по аліментам, то воно не підлягає до задоволення, виходячи з такого. Статтею 21 Конституції України та п.1 ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону. Відмова у доступі до правосуддя є недопустимою. Згідно з ч.2 ст.44 ЦПК України залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема: 1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення; 2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями; 3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер; 4) необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою; 5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі. Апеляційний суд не встановив обставин, які б свідчили про те, що подання ОСОБА_1 даного позову до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про поділ майна подружжя шляхом стягнення грошової компенсації вартості належної одному з подружжя частини майна, суперечить завданню цивільного судочинства та є зловживанням процесуальними правами у розумінні ст.44 ЦПК України, оскільки подавши цей позов ОСОБА_1 реалізувала своє гарантоване Конституцією України та Конвенцією право на доступ до правосуддя і характер позовних вимог не містить ознак їх штучності, завідомої безпідставності чи іншої мети, яка не пов`язана із реалізацією права особи на доступ до правосуддя. Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гарницького Павла Петровича задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 жовтня 2021 рокускасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про поділ майна подружжя шляхом стягнення грошової компенсації вартості належної одному з подружжя частини майна відмовити за спливом позовної давності. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Головуючий Судді: