Постанова 4873 № 910/17459/20

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "29" серпня 2022 р. Справа№ 910/17459/20 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Коротун О.М. суддів: Ткаченка Б.О. Майданевича А.Г. за участю секретаря судового засідання Безрука Д.Д., за участю представників учасників справи: від позивача: Русаков С.О.; від відповідача 1: Михайлик Л.Г.; від відповідача 2: Бахір Р.В.; від відповідача 3: Кандиба М.В., за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2021 (повний текст складено 29.10.2021) у справі №910/17459/20 (суддя Зеленіна Н.І.) за позовом ОСОБА_1 до

1. Публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України»

2. Міністерства аграрної політики та продовольства України

3. Міністерства економки України про визнання недійсним і скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення 942 236, 25 грн, Розглянувши справу в порядку ст. 269, 270 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), Північний апеляційний господарський суд, УСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст заявлених вимог та рух справи ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" (надалі - відповідач 1), Міністерства аграрної політики та продовольства України (надалі - відповідач 2), Міністерства економки України (надалі - відповідач 3) про: визнання недійсним та скасування наказу Міністерства аграрної політики та продовольства України від 27.03.2014 №41-п "Про звільнення ОСОБА_1 "; визнання недійсним та скасування наказу Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" №514-к від 01.07.2014 "Про звільнення ОСОБА_1 ", поновлення на посаді заступника голови правління ПАТ "ДПЗКУ", стягнення заборгованості по виплаті середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу у розмірі 926 623,75 грн, компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 5 612,50 грн та моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн.

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.10.2021 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України», Міністерства аграрної політики та продовольства України, Міністерства економки України про визнання недійсним і скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення 942 236,25 грн відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції зазначив, що відсутність у спірних наказах посилання на конкретне порушення трудових обов`язків та дату його вчинення унеможливлює надання оцінки дотримання Міністерством аграрної політики та продовольства України та ПАТ "ДПЗКУ" установлених законом порядку та строку притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності. Наведене у сукупності дає підстави для висновку про незаконність оскаржуваних наказів та наявність підстав для їх скасування. Однак, у зв`язку з тим, що позивачем не подано до суду належних доказів на підтвердження заявлених вимог та пропуску з поважних причин строків, передбачених ст. 233 КЗпП України для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору, суд відмовив у задоволенні позову.

3. Надходження апеляційної скарги на розгляд Північного апеляційного господарського суду Не погодившись з ухваленим рішенням, ОСОБА_1 звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив поновити строк на апеляційне оскарження, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2021 та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 31.01.2022 було, зокрема, задоволено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, поновлено відповідний строк, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2021. Справу призначено до розгляду на 21.02.2022. 10.02.2022 до суду апеляційної інстанції від відповідачів 1, 3 надійшли відзиви на апеляційну скаргу. Відповідач 1 також просив здійснювати розгляд за участі його представника. 21.02.2022 від відповідача 3 надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника сторони. Розгляд справи 21.02.2022 не відбувся у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності судді-доповідача. Також 23.02.2022 у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності судді Суліма В.В. відбулася заміна указаного судді, було визначено новий склад суду: головуючий суддя - Коротун О.М., судді: Майданевич А.Г., Ткаченко Б.О., а тому справу було прийнято до розгляду новим складом, який розглянув апеляційну скаргу по суті на ухвалив постанову у даній справі. Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24.02.2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України. Надалі Указами Президента України від 14.03.2022 № 133/2022, затвердженим Законом України від 15.03.2022 року № 2119-ІХ, від 18.04.2022 № 259/2022, затвердженим Законом України від 21.04.2022 року № 2212-ІХ та від № 341/2022 від 17.05.2022, затвердженим Законом України від 22.05.2022 № 2263-IX, продовжувався строк запровадженого воєнного стану, зокрема, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25.05.2022 строком на 90 діб. Розгляд справи неодноразово відкладався, оголошувалась перерва. Зокрема, в судовому засіданні 03.08.2022 на 29.08.2022. В судове засідання 29.08.2022 з`явилися представники усіх учасників апеляційного провадження. Судове засідання за клопотанням відповідача 3 проводилося в режимі відеоконференції. Представник скаржника підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати. Представники відповідачів заперечили проти вимог апеляційної скарги та просили відмовити в її задоволенні. В судовому засіданні 29.08.2022 судом апеляційної інстанції досліджувались докази, в тому числі оглянуто оригінали документів, надані відповідачем 2.

4. Вимоги апеляційної скарги та короткий зміст наведених у них доводів ОСОБА_1 в апеляційній скарзі не погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог з огляду на наступне. Скаржник зазначає, що судом першої інстанції не було встановлено, а матеріали справи не містять доказів обізнаності позивача зі змістом наказу про звільнення та службової записки, а також отримання трудової книжки, що свідчить про дотримання позивачем строку звернення до суду, передбаченого ч.1 ст. 233 КЗПП України. Крім того, позивач був позбавлений можливості обґрунтувати незаконність свого звільнення до моменту отримання від відповідачів службової записки, яка містила підстави для звільнення позивача. Відтак, за доводами апелянта, присічний строк, на який послався суд як на підставу відмови в позові, відраховується з моменту вручення копії наказу про звільнення або з дня вручення трудової книжки. Окрім цього апелянт зазначив про відсутність належного оформлення рішення Мінагрополітики про звільнення позивача. Так, за доводами апелянта, суд першої інстанції не застосував ч. 2 ст. 49 ЗУ «Про акціонерні товариства» в редакції від 13.05.2014), за змістом якої рішення акціонера з питань, що належать до компетенції загальних зборів, оформлюється ним письмово (у формі рішення) та засвідчується печаткою товариства або нотаріально. Таке рішення акціонера має статус протоколу загальних зборів акціонерного товариства. Натомість, за доводами апелянта, відповідачами не долучено до матеріалів справи доказів належного оформлення рішення про звільнення позивача (в розумінні ч. 2 ст. 49 ЗУ «Про акціонерне товариство»).

5. Узагальнені доводи відзивів на апеляційну скаргу та пояснень Відповідач 1 у поданому відзиві на апеляційну скаргу зазначив, що наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України № 41-п від 27 березня 2014 року «Про звільнення заступника голови правління ПАТ «ДПЗКУ» ОСОБА_1 » прийнято останнім у межах повноважень, визначених ЗУ «Про акціонерні товариства» та Статутом товариства, а доводи позивача в апеляційній скарзі є необґрунтованими та такими, що ґрунтуються на довільному трактуванні законодавства. Окрім цього сторона зазначила, що позивачем було пропущено, встановлений ст. 233 КЗпП України строк, оскільки звернувся вперше з позовом для захисту своїх прав лише через 5 років, тоді як після прийняття постанови у справі № 760/21768/19 минуло 2 місяці. Водночас, відповідач 1 наголосив, що позивачем при зверненні до суду з позовом навіть не було заявлено клопотання про поновлення пропущеного строку. Відповідач 3 у поданому 10.02.2022 відзиві на апеляційну скаргу зазначив, що категорично не погоджується з наведеними твердженнями апелянта та вважає рішення місцевого господарського суду законним та обґрунтованим. Так, відповідач 3 зазначив, що положення частини першої статті 233 КЗпП України встановлюють спеціальну позовну давність для трудових спорів в 3 місяці та 1 місяць для справ про звільнення. Порівняльний аналіз термінів «довідався», «мiг довідатися», «дізнався» та «повинен був дізнатись», що містяться в статті 261 ЦК України та частини першої 233 КЗпП України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Також це випливає із загального правила, встановленого частиною першою статті 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Крім того, у постанові Верховного Суду України від 29.10.2014 у справі № 6-152цс14, суд виходив з того, що для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини такого порушення. При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення прав, покладається на позивача. Позивача звільнено із займаної посади 27.03.2014, однак лише в липні 2019 позивач вперше звернувся до Солом`янського районного суду міста Києва у межах справи № 760/21768/19. За результатами розгляду вказаної справи було ухвалено постанову від 20.01.2020 (про закриття провадження та з роз`ясненням, що спір віднесено до господарської юрисдикції). Водночас, позовну заяву ОСОБА_1 подано до Господарського суду міста Києва тільки 09 листопада 2020 року, тобто з пропуском місячного строку на звернення до суду, встановленого статтею 233 Кодексу законів про працю України. Вказана обставина, на думку відповідача 3, є підставою для відмови в задоволенні позову. Окрім цього, відповідач 3 зазначив, що Господарський суд міста Києва в оскаржуваному рішенні дійшов до правильних та законних висновків та відхилив доводи ОСОБА_1 щодо відсутності рішення загальних зборів про звільнення, оскільки Міністерство в межах наданих йому повноважень, виконуючи функції загальних зборів до проведення перших загальних зборів, прийняв рішення про звільнення позивача, (яке оформлено у вигляді наказу Міністерства аграрної політики та продовольства України від 27.03.2014 № 41-п) з посади заступника голови правління ПАТ «ДПЗКУ» за одноразове грубе порушення трудових обов`язків. Таким чином, відповідачі 1, 3 просили апеляційну скаргу у даній справі залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідач 2 своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, однак в судовому засіданні 29.08.2022 заперечив проти задоволення апеляційної скарги на надав на огляд оригінали оскаржуваних наказів.

6. Фактичні обставини, неоспорені сторонами, встановлені судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України №192-п від 23.10.2013 "Про призначення ОСОБА_1 " призначено ОСОБА_1 на посаду заступника голови правління ПАТ "Державна продовольчо-зернова корпорація України". Службовою запискою Голови правління ПАТ "ДПЗКУ" від 27.03.2014 за вих. №130-7-9/902 відзначено, що комісією ПАТ "ДПЗКУ" за результатами проведення службового розслідування стосовно договору поставки №П-14/4-2Г між ПАТ "ДПЗКУ" та ТОВ "Гранум Інвест" було встановлено грубі порушення розпорядчих документів та прав ПАТ "ДПЗКУ" та наявність значних ризиків можливих втрат. Враховуючи викладене, голова правління просив вжити заходи відповідного реагування у вигляді звільнення з займаних посад причетних осіб керівного складу ПАТ "ДПЗКУ", а саме: першого заступника голови правління, заступника голови правління ОСОБА_3 , заступника голови правління ОСОБА_1 . Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України №41-п від 27.03.2014 "Про звільнення ОСОБА_1 " звільнено ОСОБА_1 з посади заступника голови правління ПАТ "ДПЗКУ" за одноразове грубе порушення трудових обов`язків, згідно п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України. Підставою зазначено службову записку голови правління ПАТ "ДПЗКУ" від 27.03.2014 №130-7-9/902. Наказом Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" №514-к від 01.07.2014 "Про звільнення ОСОБА_1 " звільнено останнього з посади заступника голови правління відповідно до наказу Міністерства аграрної політики та продовольства України від 27.03.2014 №41 "Про звільнення ОСОБА_1 " Відповідно до спірного наказу Міністерства аграрної політики та продовольства України №41-п від 27.03.2014 "Про звільнення ОСОБА_1 " позивача звільнено з посади заступника голови правління ПАТ "ДПЗКУ" за одноразове грубе порушення трудових обов`язків, згідно п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України. Вбачається, що підставою щодо видачі оскаржуваного наказу є службова записка голови Правління ПАТ «ДПЗКУ». Із службової записки Голови правління ПАТ "ДПЗКУ" від 27.03.2014 за вих. №130-7-9/902 вбачається, що комісією ПАТ "ДПЗКУ" за результатами проведення службового розслідування стосовно договору поставки №П-14/4-2Г між ПАТ "ДПЗКУ" та ТОВ "Гранум Інвест" було встановлено грубі порушення розпорядчих документів та прав ПАТ "ДПЗКУ" та наявність значних ризиків можливих втрат, які визначені у зазначеній службовій записці. ПОЗИЦІЯ ПІВНІЧНОГО АПЕЛЯЦІЙНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ

7. Мотиви, з яких виходить Північний апеляційний господарський суд, застосовані ним положення законодавства та межі апеляційного перегляду рішення суду Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Спір у справі стосується правомірності ухвалення рішення щодо звільнення керівника такої організації з посади. Відповідно до ч.ч. 1,3 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України. Пунктом 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого органу може бути розірваний також у випадках, зокрема, одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами. Щодо юрисдикції даного спору, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19) зроблено висновок, що «реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини. У зв`язку з цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень. Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права. Конституційний Суд України у Рішенні від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України (у попередній редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 13 травня 2014 року № 1255-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів») зазначив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним в порядку господарського судочинства. Щодо доводів апелянта про відсутність належно оформленого рішення Мінагрополітики про звільнення позивача. Відповідно до п. 2.7 постанови Кабінету Міністрів України від 02.09.2019 №829 «Деякі питання оптимізації систем центральних органів виконавчої влади» реорганізовано Міністерство аграрної політики та продовольства шляхом приєднання до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства. Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства є правонаступником майна, прав і обов`язків Міністерства аграрної політики та продовольства. Відповідно до пункту 1.4. Статуту ПАТ «ДПЗКУ» від 17.11.2011 № 634 (редакція чинна на момент виникнення спірних правовідносин) (далі - Статут) засновником Товариства є держава в особі Кабінету Міністрів України. Повноваження з управління корпоративними правами Товариства відповідно до постанови Кабінету Міністрів країни від 06.06.2011 № 593 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11.08.2010 № 764» здійснює Міністерство аграрної політики та продовольства України. Згідно пункту 9.1. Розділу 9 Статуту органами управління Товариства є: Загальні Збори, Наглядова Рада, Правління, Ревізійна комісія. Відповідно до підпункту 11 пункту 9.7.1. Розділу 9 Статуту до виключної компетенції Загальних Зборів належить, зокрема, призначення (обрання) на посаду звільнення (припинення повноважень) з посади голови Правління, першого заступника голови Правління, заступників голови Правління та членів Правління; затвердження умов контрактів, які укладатимуться з ними, встановлення розміру винагороди; прийняття рішення про відсторонення голови або члена Правління від здійснення повноважень. Згідно підпунктів 2, 5, 7, 8, 11, 18 пункту 11.11. Розділу 11 голова Правління, зокрема, видає накази, затверджує інструкції та інші документи з питань діяльності Товариства; встановлює порядок підписання договорів від імені Товариства; затверджує організаційну структуру та штатний розпис Товариства, визначає посадові оклади, тарифи, ставки, форми і системи оплати праці працівників Товариства та інших осіб, що залучаються до роботи в ньому, згідно із законодавством визначає умови оплати праці керівників, а також приймає рішення про притягнення таких осіб до відповідальності; затверджує посадові інструкції працівників Товариства; укладає договори (контракти) та вчиняє інші правочини від імені Товариства. Відповідно до підпункту 3 пункту 9.14. Розділу 9 Статуту Міністерство аграрної політики та продовольства України у період до проведення перших Загальних Зборів призначає на посаду та звільняє з посади голову Правління, першого заступника голови Правління, заступників голови Правління та членів Правління. Таким чином, суд апеляційної інстанції відхиляє доводи апелянта про неврахуванням судом першої інстанції положень ч. 2 ст. 49 ЗУ «Про акціонерні товариства», оскільки відповідачем 2 в межах наданих йому повноважень, виконуючи функції загальних зборів до проведення перших загальних зборів, прийнято рішення про звільнення позивача, яке оформлено у вигляді наказу Міністерства аграрної політики та продовольства України від 27.03.2014 №41-п "Про звільнення ОСОБА_1 " з посади заступника голови правління ПАТ "ДПЗКУ". А тому доводи апелянта в цій частині не приймаються судом апеляційної інстанції як підстава для скасування рішення суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції також зазначає, що засновником Товариства є держава в особі Кабінету Міністрів України. Повноваження з управління корпоративними правами держави щодо Товариства здійснює Міністерство економіки України. А тому суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог до трьох відповідачів. Щодо доводів апелянта про відсутність фактичного обґрунтування в спірних наказах, в чому саме полягало одноразове грубе порушення трудових обов`язків, згідно пункту 1 частини 1 статті 41 КЗпП України, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Статтею 139 КЗпП України встановлено, що працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір. Статтею 147 КЗпП України визначено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення. Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у статтях 40, 41 КЗпП України. Пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України передбачено, що трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами. Аналіз наведених норм права дає можливість дійти висновку про те, що рішення про звільнення працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України може бути прийняте роботодавцем за наявності сукупності таких умов: суб`єктом дисциплінарної відповідальності може бути певна категорія працівників; для застосування вказаної норми закону необхідно встановити факт порушення працівником своїх трудових обов`язків; порушення повинно бути одноразовим та грубим; рішення про звільнення працівника може прийняти лише уповноважена на те особа. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган, в силу частини третьої статті 149 КЗпП України, повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Обов`язковою умовою визнання діянь працівника як порушення трудових обов`язків є протиправність цих діянь, наявність вини, незалежно від її форми та причинного зв`язку між порушенням і його наслідку. Порушення трудових обов`язків з прямим умислом може бути визнаним таким, що підпадає під пункт 1 частини першої статті 41 КЗпП України, навіть за відсутності шкідливих наслідків. Під порушенням трудових обов`язків розуміється невиконання чи неналежне їх виконання. До трудових обов`язків віднесені обов`язки працівника, визначені трудовим договором (контрактом), посадовою інструкцією, іншими локальним нормативним актом та законодавством про працю. Якщо порушення носить тривалий, а не разовий характер, зокрема, неналежне керівництво роботою ввіреного підрозділу, ослаблення контролю за роботою підлеглих працівників тощо, не дає підстав для звільнення керівника за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України. Водночас, як вбачається з матеріалів справи, наказ Мінагрополітики від 27.03.2014 № 41-п не містить сформульоване одноразове грубе порушення трудових обов`язків, яке стало підставою для звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України. Саме по собі посилання у наказі на те, що підставою звільнення позивача з посади заступника голови правління за одноразове грубе порушення своїх посадових обов`язків, згідно з пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України на підставі службової записки голови правління ПАТ "ДПЗКУ" від 27.03.2014 №130-7-9/902. (Аналогічна правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2021 року у справі № 466/6109/18). Із службової записки Голови правління ПАТ "ДПЗКУ" від 27.03.2014 за вих. №130-7-9/902 вбачається, що комісією ПАТ "ДПЗКУ" за результатами проведення службового розслідування стосовно договору поставки №П-14/4-2Г між ПАТ "ДПЗКУ" та ТОВ "Гранум Інвест" було встановлено грубі порушення розпорядчих документів та прав ПАТ "ДПЗКУ" та наявність значних ризиків можливих втрат, які визначені у зазначеній службовій записці. Водночас, ані службова записка голови правління ПАТ "ДПЗКУ" від 27.03.2014 за вих. №130-7-9/902, ані наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 27.03.2014 №41-п "Про звільнення ОСОБА_1 ", ані наказ Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" №514-к від 01.07.2014 "Про звільнення ОСОБА_1 " не містять вказівки про те, яке порушення вчинено саме ОСОБА_1 та в чому воно полягає, які саме посадові обов`язки порушені останнім та чим вони передбачені, дату вчинення порушення. Тому ці доводи скаржника підтверджуються вищевстановленим. Таким чином, враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції зазначає, що відсутність у спірних наказах посилання на конкретне порушення трудових обов`язків та дату його вчинення свідчить про недотримання Міністерством аграрної політики та продовольства України та ПАТ "ДПЗКУ" установлених законом порядку та строку притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності. Вказані обставини дають підстави для висновку про незаконність оскаржуваних наказів (з посиланням на підставу звільнення: одноразове грубе порушення трудових обов`язків) та наявність підстав для їх скасування. (Вказаний висновок суду релевантний позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеній у постанові від 15 квітня 2019 року у справі № 461/605/18). Водночас, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити також наступне. Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України (в редакції чинній на час звільнення позивача) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Встановлений статтею 233 КЗпП України строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору. У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки (стаття 234 КЗпП України). Стаття 234 КЗпП України не визначає переліку причин для поновлення строку та їх поважність має визначається судом в кожному випадку, залежно від конкретних обставин справи. При цьому очевидно, що як поважні причини пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали істотні труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. У постанові від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц Верховний Суд України вказав, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. У трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачених трудовим законодавством та трудовим договором. Реалізуючи права і виконуючи обов`язки, суб`єкти трудових правовідносин зобов`язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. Не допускаються дії працівника чи роботодавця, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Під зловживанням трудовим правом для сторін трудових відносин варто розуміти особливу недобросовісну поведінку, пов`язану з навмисним створенням для працівника та (або) роботодавця ситуації правової невизначеності за межами права, з порушенням принципів справедливості, добросовісності та розумності. Відповідно до частин першої-другої статті 47 КЗпП України (в редакції на час звільнення позивача) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника. Реалізація передбаченого статтею 47 КЗпП України (в редакції на час звільнення позивача) права працівника отримати в день звільнення трудову книжку та копію наказу про звільнення кореспондується не лише з обов`язком роботодавця видати вказані документи, а й із добросовісною поведінкою самого працівника, який за наявності відповідної пропозиції роботодавця та фактичної можливості отримати ці документи, не ухиляється від їх отримання. Із матеріалів справи вбачається, що наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України №41-п "Про звільнення ОСОБА_1 " видано 27.03.2014, наказ Публічного акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" №514-к видано 01.07.2014. Суд апеляційної інстанції зазначає, що позивачем протягом 5 років взагалі не вчинялись будь-які дії з метою отримання оскаржуваних наказів або ж з метою їх оскарження. Вказана обставина не була спростована позивачем ні під час розгляду справи в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції. Як вбачається із матеріалів справи, у липні 2019 року позивач звернувся із аналогічним позовом до Солом`янського районного суду міста Києва. Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 20.01.2020 у справі №760/21768/19 відмовлено у задоволенні позовних вимог. Постановою Київського апеляційного суду від 08.09.2020 скасовано рішення суду від 20.01.2020, провадження у справі закрито та роз`яснено позивачу, що спір віднесено до господарської юрисдикції. З тексту постанови вбачається, що представник позивача був присутнім на судовому засіданні 08.09.2020, на якому було прийнято постанову. Натомість, звернувся позивач з аналогічним позовом до Господарського суду (згідно відтиску вхідного штемпеля суду) лише 09.11.2020, тобто через 2 місяці після скасування рішення суду від 20.01.2020. Жодних обґрунтувань поважності пропуску строку на звернення до суду з відповідним позовом не надав. Суд апеляційної інстанції таких не встановив з урахуванням невчинення позивачем жодних дій для встановлення дійсних правовідносин з роботодавцем протягом більше п`яти років, не оскарження спірних наказів та не звернення з відповідним позовом вподальшому протягом двох місяців (після ухвалення постанови Київського апеляційного суду). Окрім того, як вбачається з матеріалів справи (т. 1, а.с. 238-240) 25.07.2014 на сайті https:smida.gov.ua та газеті "Бюлетені. Цінні папери України" було розміщено особливу інформацію емітента - ПАТ "ДПЗКУ" про зміну складу посадових осіб емітента, зокрема ОСОБА_1 . Матеріали справи не містять жодних доказів в розумінні ст.ст.76-79 ГПК України, які свідчили про поважність причин пропуску строку для звернення до суду із даним позовом. Таким чином, суд апеляційної інстанції зазначає, що оскільки строки звернення з позовом до суду пропущені позивачем без поважних на те причин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду про неможливість поновлення пропущеного строку. Вказане є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. А тому суд апеляційної інстанції не приймає доводи апелянта щодо того, що останній не був обізнаний зі змістом спірних наказів включно до дати подання позову. Щодо позовної вимоги про стягнення заборгованості по виплаті середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу у розмірі 926 623,75 грн, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, що правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах. Оскільки у даній справі позивач не підлягає поновленню на роботі, безпідставними є вимоги про стягнення середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу у розмірі 926 623,75 грн. Щодо компенсації за невикористану відпустку у розмірі 5 612,50 грн, суд апеляційної інстанції зазначає, що матеріали справи не містять доказів наявності заборгованості роботодавця перед позивачем за невикористану відпустку. Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду, що оскаржувані накази були видані з порушенням норм трудового законодавства (з урахуванням підстави звільнення: одноразове грубе порушення трудових обов`язків) в частині незазначення, яке саме порушення стало підставою для звільнення. Однак, позивачем було пропущено строк (встановлений ст. 233 КЗпП), протягом якого працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. А тому суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні вимог про скасування спірних наказів. Оскільки вимоги про поновлення на посаді заступника голови правління ПАТ "ДПЗКУ", стягнення заборгованості по виплаті середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу у розмірі 926 623,75 грн, компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 5 612,50 грн та моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн є похідними від вимоги про скасування наказів, суд першої інстанції правомірно відмовив у їх задоволенні.

8. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Отже, Північний апеляційний господарський суд зазначає, що суд першої інстанції ухвалив правильне рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Водночас підстав для задоволення апеляційної скарги, судом апеляційної інстанції не встановлено, а тому така скарга підлягає залишенню без задоволення. Таким чином, на підставі ст. 2, 4, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, 276 ГПК України - суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність залишення судового рішення без змін, а скарги без задоволення.

9. Судові витрати З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги, понесений судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покладається на скаржника в порядку ст. 129 ГПК України. Керуючись ст. 2, 129, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 281 - 283 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2021 у справі №910/17459/20 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 13.10.2021 у справі №910/17459/20 -залишити без змін.

3. Судовий збір, понесений у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на скаржника.

4. Поновити дію рішення, зупиненого ухвалою від 20.01.2022.

5. Матеріали справи повернути до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку, передбаченому ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст складено 30.08.2022. Головуючий суддя О.М. Коротун Судді Б.О. Ткаченко А.Г. Майданевич