Постанова Одеський апеляційний суд № 522/9907/17

Номер провадження: 22-ц/813/1689/22 Справа № 522/9907/17 Головуючий у першій інстанції Домусчі Л.В. Доповідач Дришлюк А. І. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.08.2022 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Дришлюка А.І., суддів Драгомерецького М.М., Громіка Р.Д., при секретарі судового засідання Нечитайло А.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Одесі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 березня 2020 року в цивільній справі за позовом Одеської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування майна, виселення та звільнення самовільно зайнятих приміщень та позовною заявою ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Одеської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, - ВСТАНОВИВ: 30 травня 2017 року до Приморського районного суду м. Одеси надійшов позов до Одеської міської ради, пред`явлений до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за яким просили: зобов`язати відповідачів звільнити самовільно зайняті приміщення, розташовані у флігелі під АДРЕСА_1 , а саме приміщення, пл. 6,36 кв.м., 2,24 кв.м., 6,65 кв.м., 6 кв.м, 4,72 кв.м., 14,75 кв.м.. 7,91 кв.м.; виселити відповідачів із самовільно зайнятих приміщень, розташованих у флігелі під АДРЕСА_1 , а саме приміщення, пл.. 6,36 кв.м., 2,24 кв.м., 6,65 кв.м., 6 кв.м, 4,72 кв.м., 14,75 кв.м.. 7,91 кв.м.; витребувати у відповідачів нежитлове приміщення, що розташоване у флігелі під АДРЕСА_2 ; вирішити питання про судові витрати. В обґрунтування позову посилались на те, що 21 вересня 2016 року постановою Одеського окружного адміністративного суду було задоволено позовні вимоги Одеської міської ради до Департаменту ДАБІ в Одеській області, за участі третіх осіб без самостійних вимог: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про скасування реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації «Реконструкція квартири АДРЕСА_1 », замовниками якої визначено ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Постанова набрала законної сили 25.10.2016 року (т.1, а.с 1-21). 17 жовтня 2017 року ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися з позовною заявою до Одеської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю (т.1, а.с. 152-252). 23 листопада 2017 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси (головуючий-суддя Домусчі Л.В.) задоволено клопотання представника позивача. Об`єднано в одне провадження цивільну справу за позовною заявою Одеської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування майна, виселення та звільнення самовільно зайнятих приміщень (провадження №2/522/7649/17, справа №522/9907/17) з цивільною справою за позовною заявою ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Одеської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, яка знаходиться у провадженні судді Приморського районного суду м. Одеси Свяченої Ю.Б. (провадження №2/522/9780/17, справа №522/19373/17). Присвоїно справам номери: Провадження №2/522/7649/17, справа №522/9907/17 (т.1, а.с. 263). 11 березня 2020 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси (головуючий-суддя Домусчі Л.В.) відмовлено у задоволенні позовних вимог Одеської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування майна, виселення та звільнення самовільно зайнятих приміщень. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Одеської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю (т.2, а.с 161-166). 16 червня 2020 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - ОСОБА_5 направила засобами кур`єрської компанії «Світ» направила до Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 березня 2020 року. Апелянти не погоджуються з рішенням суду першої інстанції в частині відмови на нерухоме майно за набувальною давністю, вважає його необґрунтованою, прийнятим з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням процесуального права. Апелянт пояснює, що самі лише акти не можуть бути єдиною підставою виникнення права власності територіальної громади в особі Одеської міської ради на спірне нерухоме майно. Крім того зазначає, що судом першої інстанції, при визначенні права власності на спірні приміщення за Одеською міською радою помилково встановлено, що Одеська міська рада є власником спірного майна, адже позивач не підтвердив правову підставу набуття у власність спірних приміщень. Також вказує на те, що за весь час, ОМР не було вчинено жодних дій задля відновлення стану будинку та безпечному в ньому проживання. Апелянт просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 березня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 до ОМР. В цій частині ухвалити нове рішення, яким задовольнити їх позовні вимоги. Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив. З врахуванням недостатньої кількості суддів в Одеському апеляційному суді (з 2013 року кількість суддів в цивільній палаті зменшилася з 48 до 14, які фактично здійснюють судочинство), щодо яких здійснюється автоматизований розподіл справ (без урахування суддів, які хворіють, перебувають у відрядженні, знаходяться у відпустці), що створює надмірне навантаження та виключає можливість розгляду справи в строки, передбачені національним законодавством, судом апеляційної інстанції було здійснено розгляд справи з врахуванням поточного навантаження, яке обумовило затягування розгляду справи по незалежним від суду причинам. Учасники провадження в судове засідання не з`явились. Про час та місце судового засідання повідомлялись належним чином. Апеляційним судом було відхилено клопотання представника Одеської міської ради про відкладення розгляду справи з огляду на те, що клопотання представника не містить відомостей щодо наявності поважних причин та власне необхідності відкладення розгляду справи. Доводи представника щодо потреби проводити судові засідання за участю представника Одеської міської ради не приймаються до уваги апеляційним судом, оскільки не містять жодних обґрунтувань, а клопотання про участь в судовому засіданні в режимі відео конференції представник Одеської міської ради не подавав. Учасникам провадження були створені всі умови для повної реалізації своїх цивільних процесуальних прав та обов`язків, в тому числі на звернення до суду з клопотаннями, подання додаткових пояснень, заперечень тощо. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Дослідивши матеріали цивільної справи, доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке. Приймаючи оскаржуване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Одеської міської ради, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі з 1948 р. відкрито користуються квартирою на законних підставах, постійно там проживають, не мають іншого житла, більш ніж 22 роки чекають відселення, вимушені здійснювати ремонтні роботи в квартирі, і до теперішнього часу питання щодо відселення відповідачів не вирішено. Той факт, що у відповідачів не має відповідних дозвільних документів на флігель літ. «Г» не може бути беззаперечним аргументом на користь припинення права на повагу до житла відповідача у формі такого втручання держави як виселення з флігеля під АДРЕСА_1 , в яких проживають відповідачі. Одеською міською радою не обґрунтовано належним чином та не підтверджено відповідними доказами необхідності такого виселення відповідачів, оскільки користування останніми спірними приміщення не позбавляє Одеську міську раду права володіння цим майном та суду не надано достеменних доказів того, що проживання відповідачів у аварійному будинку, перешкоджає місцевій раді розпоряджатись цим майном. Оскільки зміст і спрямованість діяльності держави визначають права та свободи людини і їх гарантії, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина друга статті 3 Конституції України), суд погодився з позицією відповідачів про вимушення проживати в даних умовах і що квартира надана їм на законних умовах, а тому відхилив решту аргументів позивача Одеської міської ради як явно необґрунтованих. Щодо вимог за зустрічним позовом суд зазначив, що власником спірного майна є територіальна громада в особі Одеської міської ради, а отже зазначене виключає визнання за родиною ОСОБА_1 права власності на спірне майно за набувальною давністю. Тому суд відмовив у задоволенні зустрічних вимог. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 березня 2020 року оскаржується лише в частині зустрічних позовних вимог. Апеляційний суд частково задовольняючи апеляційну скаргу та позовні вимоги зустрічного позову вважає необхідним зазначити таке. Фактичні обставини справи Як вбачається з матеріалів справи та правильно було встановлено судом першої інстанції 21 вересня 2016 року постановою Одеського окружного адміністративного суду було задоволено позовні вимоги Одеської міської ради до Департаменту ДАБІ в Одеській області, за участі третіх осіб без самостійних вимог: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , та скасовано реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 15.08.2014 року № ОД № 142142270594 «Реконструкція квартири АДРЕСА_1 », замовником за якою визначено ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (справа №815/3707/16 (т.1, а.с.10-14). За розглядом вищевказаної справи судом було встановлено, що згідно з випискою з рішення виконавчого комітету Центральної райради народних депутатів м. Одеси від 03.09.1993 року № 500 сім`ї ОСОБА_1 було дозволено відкрити особовий рахунок на квартиру АДРЕСА_1 , житловою площею 43,72 кв.м., з правом укладення договору найму. Відповідно до довідки за формою Ф-1 від 07.05.2015 року, що видана КП «ЖКС «Порто-Франківський», квартира АДРЕСА_1 не приватизована та загальна її площа складає 54,72 кв.м., житлова 43,72 кв.м. Особовий рахунок відкритий на ОСОБА_4 , який зареєстрований у вказаній квартирі з 1984 року. Також у квартирі зареєстровані ОСОБА_3 (з 08.01.1986 року), ОСОБА_1 (з 28.02.1999 року), ОСОБА_2 (з 1987 року), що підтверджується довідкою (випискою із домової книги про склад сім`ї та прописку від 01.03.2001 року (т.1, а.с.111). Крім того, в матеріалах справи міститься довідка про склад сім`ї, видана ОСОБА_3 30.10.1982 року, з якої вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_6 (зять) з 1969 року, ОСОБА_4 (онук) з 1984 року, ОСОБА_3 (дружина онука) з 1986 року, ОСОБА_7 (онучка) з 1988 року, ОСОБА_1 (правнук) з 1986 року, ОСОБА_2 (правнучка) з 1987 року (т. 3, а.с. 13, 14,24). Згідно з листом Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 05.02.2016 року № 01-11/98 останньою не укладався договір найму житла в будинках державного та комунального житлового фонду з ОСОБА_4 . Проте зазначене спростовується листом начальника райжилуправління Центрального району від 06.09.1993р. про відкриття особового рахунку № НОМЕР_1 сім`ї ОСОБА_4 на підставі рішення виконкому Центрального районної ради народних депутатів м.Одеси №500 від 03.09.1993р. про відкриття особового рахунку на кв. АДРЕСА_3 на 3-х кімнатну квартиру пл. 43,72 кв.м. (а.с.231). Відповідно до листа КП «БТІ» Одеської міської ради від 01.06.2016 року №1867-02/65 станом на 31.12.2012 року реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_1 та реєстрація інвентаризаційної справи відсутні. Як вбачається з позовних вимог та пояснень сторони позивача, сім`я ОСОБА_8 здійснила реконструкцію квартири із збільшенням площі до 120,2 кв.м. із зайняттям кімнат у одноповерховому фасадному флігелі під літ. «А» (кв. АДРЕСА_4 ) та за рахунок площі нежитлового приміщення, заг пл.. 20,9 кв.м., що розташоване в правоворотньому флігелі під літ. «Г». Користування відповідачами флігелем «А» та «Г» підтверджується актом обстеження від 03.02.2017 року, складеним начальником дільниці №12 КП «ЖКС «Порто-Франківський», актом обстеження об`єктами містобудування та дотримання законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудови території м. Одеси від 07.02.2017 року, складеного майстром дільниці №6 КП «ЖКС «Порто-Франківський» та представником ПРА ОМР, актом обстеження від 03.03.2017 року, складеним начальником дільниці №6 КП «ЖКС «Порто-Франківський». Проте, рішення про передачу у власність сім`ї ОСОБА_1 нежитлового приміщення у флігелі під літ. «Г» та частини флігеля під літ «А» за адресою АДРЕСА_2 , Одеською міською радою не приймалось. При цьому така реконструкція була здійснена без дозвільних документів та за відсутності правовстановлюючих документів на квартиру та земельну ділянку, що і стало підставою для скасування реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 15.08.2014 року № ОД № 142142270594 «Реконструкція квартири АДРЕСА_1 ». Також під час розгляду справи встановлено, що згідно рішення Центрального райвиконкому №326 від 14.07.1978 року, будинок за адресою: АДРЕСА_2 , був визнаний ветхим (т.1, а.с.239). Згідно рішення райвиконкому №698 від 20.12.1985 року вказаний будинок був визнаний аварійним (т.1, а.с.242). Суд вбачає, що починаючи із 1994 року, сім`я ОСОБА_1 неодноразово зверталась до органів місцевої влади із проханнями вирішення питання про приєднання квартири АДРЕСА_5 до квартири АДРЕСА_4 , а також вирішення офіційно питання про надання права користування сараєм (флігель «Г») (т.1, а.с.103-104, 132-134), а також з заявою від 25.10.1989р. про обстеження будинку і квартири, оскільки проживання в квартирі є неможливим (т.1, а.с.238), від 31.05.1990 р. (т.1, а.с.236). Згідно довідки за ф.№1 про склад сім`ї від 16.05.1994р. (т.1, а.с.229) та від 01.03.2001р. (т.1, а.с.111) відповідачі наймають житлову площу 43,72 кв.м. Згідно заяви від 09.11.1994 р. голові Центрального райвиконкому м.Одеси сім`я відповідачів просили виділити та приєднати їм кв. АДРЕСА_6 , оскільки це була та є одна ціла квартира, але в 1948 р. було відкрито два особових рахунки (т. 1, а.с.228). З аналогічними заявами про приєднання кв. АДРЕСА_5 звертались і 20.08.2007р (т. 1, а.с.104) під підсобне. Листом №П-4054 від 12.09.2007 року Приморська районна адміністрації Одеської міської ради відмовила в задоволенні клопотань ОСОБА_4 із тих підстав, що будинок є аварійним та їх сім`я підлягає відселенню. Між тим, згідно акту комісії КП «ЖКС «Порто-Франківський» від 03.02.2016 року (т.1, а.с.251), було встановлено, що квартира АДРЕСА_4 , розташована в фасадному флігелі літ «А», складається із 3-х житлових кімнат, пл. 52,0 кв.м., загальна площа 99,3 кв.м., відповідає по поверховому плану будинку. Також частина квартири розташована в правоворотньому флігелі під літ. «Г» та дане приміщення, заг. пл. 20,9 кв.м., в 1984 році було надано ОСОБА_1 в якості підсобного. При цьому, у період із 2010 року по 2012 рік (т.1, а.с.106-109) родина відповідачів неодноразово зверталась до КП «ЖКС «Порто-Франківський» про перерахунок тарифів, а також із приводу наданням послуг із ремонту та благоустрою квартири. Згідно листа Приморська районна адміністрації Одеської міської ради від 20.09.2009 року №П-6763 (т.1, а.с.124), родина ОСОБА_8 з 28.10.1994 року перебуває на квартирному обліку, станом на 01.01.2009 рік їх черговий номер становить 1705, також родина була включена до списку на відселення згідно рішення райвиконкому №329 від 16.06.2000 року. Також у листі додатково зазначено, що квартири, які звільняються в аварійних будинках повторному заселенню не підлягають. Крім того, листом від 10.09.2009 р. вих. №п-6763 (т.1, а.с.219) зазначено, сім`я ОСОБА_8 включена до списку на відселення, який затверджено рішенням виконкому № 329 від 16.06.2000 р. Проте згідно відповіді заступника голови Центрального виконкому від 13.06.1990р. вих. №09-1147 повідомляється, що сім`я відповідача включена до списку сімей, що підлягають додатковому включенню в план відселення сімей з аварійних будинків, затверджених рішенням Одеського міськвиконкому № 92 від 18.02.1988 р. (т. 1, а.с.235). З наданих копій заяв відповідачів від 02.08.2010, 04.10.2010 вбачається прохання відповідача здійснити перерахунок комунальних тарифів, так як ЖЕК ніяких ремонтних робіт не проводив та послуги ніколи не надавались (т. 1, а.с. 107), та вони за свій рахунок замінили шифер на даху, оскільки дах протікав (т. 1, а.с. 108). У матеріалах справи міститься технічний паспорт, виданий 26 серпня 2014 року на ім`я ОСОБА_4 , на квартиру АДРЕСА_1 , згідно якого загальна площа квартири визначена 20,9 кв.м., житлова 11,9 кв.м. (т.1, а.с.211-212). Також наявний технічний паспорт, складений 18 серпня 2014 року на ОСОБА_4 , на квартиру АДРЕСА_1 , згідно якого загальна площа квартири становить 99,3 кв.м., житлова - 52,0 кв.м., та квартира складається із трьох житлових кімнат (т.1, а.с.213-214). Щодо ефективного способу захисту Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною 2 вказаної статті передбачений перелік способів захисту цивільних прав та інтересів. Разом з тим вказаний перелік не є вичерпним, що логічно випливає зі змісту частини 3 статті: суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Одночасно, частина друга статті встановлює, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Касаційний цивільний суд Верховного Суду в своїй постанові від 10.11.2021 р. в справі № 361/3659/18 зазначив, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. За обставинами даної справи ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулись до Одеської міської ради з позовом про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю. Разом з тим, вказаний спосіб захисту, обраний позивачем, не є ефективним для захисту його порушеного права, оскільки не відповідає специфіці спірних правовідносин. Враховуючи зазначене, в контексті ст. 5 ЦПК України, апеляційний суд відповідно до викладеної в позові вимоги визначає ефективний спосіб захисту, який не суперечить закону. Так, апеляційний суд враховує, що відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. За статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Відповідно до положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції необхідно звернути увагу на те, що особа може бути позбавлена її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника, чого судом першої інстанцій під час розгляду справи зроблено не було. Як зауважив ЄСПЛ в рішенні «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) від 02.03.2011 року в п.п. 40-42, 44 згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I). Колегія суддів дослідивши в сукупності обставини даної справи, норми діючого національного та міжнародного законодавства, практику судових органів вищих інстанцій враховуючи, що право на житло є невід`ємним правом людини, гарантованим Конвенцією та Конституцією України, а позбавлення житла є крайньою мірою, дійшла висновку, що відмова у задоволенні зустрічних позовних вимог в повному обсязі з врахуванням конкретних обставин справи не забезпечить ефективного судового захисту та не змінить ситуацію правової невизначеності, яка фактично має місце в справі та триває значний час. Згідно з ч.ч. 3-5 ст. 9 ЖК України громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму. Відповідно до ч. 4 ст. 5 цього Закону право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону. У випадку, що розглядається фізичні особи - позивачі по зустрічному позову не вірно визначивши ефективний спосіб захисту отримали відмову у визнанні права власності на спірне майно. Проте звертаючись до суду з позовом про витребування майна, виселення та звільнення самовільно зайнятих приміщень ОМР, отримавши відмову у позові, хоч і не оскаржила відмову суду першої інстанції, фактично підтвердила статус приміщень, як таких, що внаслідок тривалого часу не мають чіткого правового статусу, а тому для підтвердження правого статусу фізичних осіб - користувачів спірних приміщень, які є об`єктивно більш слабкою стороною у спірних правовідносинах у порівнянні з державою та органами місцевого самоврядування в порядку ст. 5 ЦПК України апеляційний суд вважає за необхідним визнати право користування за ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 право користування квартирою АДРЕСА_1 , загальною площею 99, 3 кв.м., житловою 52 кв.м.; право користування нежитловим приміщенням розташованим у флігелі під АДРЕСА_2 , загальною площею 20, 9 кв.м., а також право на приватизації вказаних приміщень у порядку визначеному законом. Одночасно, апеляційний суд вважає за потрібне зазначити, що Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain, серія А, №303-А, параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною. Таким чином, оскільки суд першої інстанції не в повній мірі встановив обставини, що мають значення для справи, апеляційний суд на підставі ст. 376 ЦПК України, частково задовольняє апеляційну скаргу, скасовує оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалює нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 березня 2020 року - задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 березня 2020 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову скасувати, та ухвалити нове рішення в скасованій частині про часткове задоволення позовних вимог зустрічного позову. Визнати право користування за ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 право користування квартирою АДРЕСА_1 , загальною площею 99, 3 кв.м., житловою площею 52 кв.м.; право користування нежитловим приміщенням розташованим у флігелі під АДРЕСА_2 , загальною площею 20, 9 кв.м. та право на приватизацію вказаних приміщень у порядку визначеному законом. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня постановлення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді Одеського апеляційного суду А.І. Дришлюк Р.Д. Громік М.М. Драгомерецький