Постанова КЦС ВС № 211/2449/20

Постанова Іменем України 08 грудня 2021 року м. Київ справа № 211/2449/20 провадження № 61-12218св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Грушицького А. І., суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Страха Вадима Олеговича на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 січня 2021 року у складі судді Середньої Н. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 червня 2021 року у складі колегії суддів: Зубакової В. П., Барильської А. П., Бондар Я. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про вселення, ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_1 у квітні 2020 року звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила вселити її у квартиру АДРЕСА_1 . Зазначений позов ОСОБА_1 мотивувала тим, що перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, під час якого придбали (сплатити вартістю паю) трикімнатну кооперативну квартиру АДРЕСА_1 . Шлюб між ними було розірвано 16 грудня 2005 року. Вона залишилась проживати у спірній квартирі. На підставі рішення Виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті ради від 20 грудня 2006 року, ОСОБА_2 06 лютого 2007 року було видано свідоцтво про право власності на вказану квартиру, проте, про отримання вказаного свідоцтва ОСОБА_2 їй не казав. Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області суду від 16 серпня 2019 року її було визнано такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 . Відповідачі, скориставшись тим, що власником спірної квартири у правовстановлюючих документах є ОСОБА_2 , 27 листопада 2019 року уклали договір купівлі-продажу спірної квартири, згідно з яким ОСОБА_3 придбала зазначену квартиру. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2020 року рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 жовтня 2019 року скасовано та постановлено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено. Однак незважаючи на це, відповідачі продовжують чинити їй перешкоди у вселенні. При цьому, нею подано також позовну заяву про визнання вказаного договору купівлі-продажу квартири недійсним. Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Довгинцівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 11 січня 2021 року позов задовольнив. Вселив ОСОБА_1 до квартири загальною площею 63,9 кв. м, житловою площею 36,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Рішення місцевий суд мотивував тим, що позивач іншого житла не має та набула охоронюване законом право користування майном у законний спосіб, не відмовляється від свого права користування жилим приміщенням, ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Довгинцівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області додатковим рішенням від 25 січня 2021 року стягнув в рівних частках з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені витрати, пов`язані зі сплатою судового збору в сумі 840,80 грн, тобто по 420,40 грн з кожного. В задоволенні стягнення витрат за отриманням професійної правничої допомоги відмовив. Додаткова постанова мотивована тим, що позивачем сплачено судовий збір у сумі 840,80 грн, які за результатами розгляду справи підлягають стягненню на її користь з відповідачів. Відмовляючи у стягнення витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з того, що у матеріалах відсутні документи, що свідчать про оплату гонорару адвокату та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені в установленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, тощо). Дніпровський апеляційний суд постановою від 29 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Страх В. О., залишив без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив. Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 січня 2021 року залишив без змін. Додаткове рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 25 січня 2021 року скасував в частині відмови в задоволенні заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та ухвалив в цій частині нове рішення про задоволення заяви в цій частині. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що рішення суду відповідає вимогам законності та обґрунтованості й підстави для його зміни у відповідності до доводів апеляційної скарги ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Страх В. О., відсутні. Скасовуючи додаткове рішення участині відмови в задоволенні заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та приймаючи в цій частині нову постанову, апеляційний суд виходив з того, щопосилання суду першої інстанції на відсутність в матеріалах справи документів, що свідчать про оплату гонорару адвокату та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, є помилковим. З урахуванням складності справи, обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності підготовки процесуальних документів та значимості таких дій у справі виходячи з її конкретних обставин, колегія суддів вважає, що витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 350 грн є обґрунтованими та їх стягнення в рівних частках з відповідачів не суперечить принципу розподілу судових витрат та є пропорційним до розміру задоволених позовних вимог. Дніпровський апеляційний суд додатковою постановою від 14 липня 2021 року заяву ОСОБА_1 та її представника адвоката Якименка С. Г. про стягнення витрат на правничу допомогу на стадії апеляційного оскарження рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про вселення задовольнив. Прийняв у цій справі додаткову постанову, якою стягнув у рівних частках з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу професійну допомогу, пов`язані з розглядом справи в апеляційному порядку в сумі 3 300 грн, тобто по 1 650 грн з кожного. Додаткову постанову апеляційний суд мотивував тим, що з урахуванням складності справи, обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності підготовки процесуальних документів та значимості таких дій у справі виходячи з її конкретних обставин, витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 300 грн на стадії апеляційного провадження є обґрунтованими та їх стягнення в рівних частках з відповідачів не суперечить принципу розподілу судових витрат. Короткий зміст вимог касаційної скарги Представник ОСОБА_3 - адвокат Страх В. О. у липні 2021 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 червня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що у даному випадку набуття прав у відповідача відбулося майже після 2 років з моменту розірвання шлюбу з позивачем, а відтак автоматично будь-яка частка у позивача не виникає. Предметом розгляду цивільної справи № 22ц-21711/09 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах недієздатного сина ОСОБА_4 , про визначення порядку користування житловим приміщенням та розподіл боргових зобов`язань, було визначення порядку користування житловим приміщенням та розподіл боргових зобов`язань. Суд не вирішував питання поділу чи належності майна подружжю. Апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 є власником квартири, в якій зареєстровані він, його колишня дружина (позивач) та їх син. Рішення суду, в якому питання про спільність майна подружжя не вирішувалося за предметом, не порушувалося сторонами та не досліджувались відповідні докази, не може бути підставою для звільнення від доказування в розумінні статті 82 ЦПК України враховуючи, що спільність майна між колишнім подружжям ОСОБА_1 не встановлена, а позивач не порушував зазначене питання перед судом, а квартира була набута відповідачем після розірвання шлюбу з позивачем та після цього зареєстровано за ним на праві особистої приватної власності, тому при посвідченні договору нотаріус належним чином перевірив правовий статус відповідача, який вказав, що є одноосібним власником майна, тому порушень закону не вбачається. Суд залишив поза увагою пояснення ОСОБА_3 , згідно з якими вона є єдиним та новим власником спірної квартири, яку придбала у ОСОБА_2 , та у якій не було зареєстрованих осіб на час продажу. Позивач поновила свою реєстрацію у квартирі лише у листопаді 2020 року після скасування рішення про зняття її з реєстраційного обліку. Позивач є сторонньою особою для ОСОБА_3 чи членів її сім`ї, тому вимоги про вселення застосовуватись не можуть. Судами не врахована правова позиція, висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, згідно з якою втрата сімейних зв`язків є підставою для виселення колишнього члена сім`ї та припинення сервітуту на житлове приміщення. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Від ОСОБА_1 03 вересня 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просила відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю її та відповідача як подружжя, оскільки набута під час шлюбу. ОСОБА_2 20 грудня 2006 року було видано свідоцтво, оскільки згідно із статтею 15 Закону України «Про власність» свідоцтво видавалося лише члену ЖБК, яким був відповідач. Пай повністю був сплачений 20 вересня 1992 року, тобто до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому твердження заявника про те, що право власності на спірну квартиру виникало після реєстрації свідоцтва на ім`я номінального власника не відповідає закону. Вона є співвласником спірного майна та має право користуватися (мирно володіти) власністю. Від ОСОБА_2 09 вересня 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просив скасувати оскаржувані судові рішення і задовольнити касаційну скаргу, посилаючись на те, що він не може бути відповідачем у цій справі, оскільки не є власником квартири (знятий з реєстрації у 2009 році). З 03 листопада 2009 року він зареєстрований у селі Новоселівка та не має будь-якого статусу ні користувача, ні власника. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2009 року у справі № 2-1010/2009 не встановлювалися обставини щодо того, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 . Юридично квартира на час продажу належала йому, його право власності на квартиру є правомірним та ніким не оскаржувалося. Позовні вимоги ОСОБА_1 не ґрунтуються на законі, а мають мету збагачення за рахунок відповідачів. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 05 серпня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області. Справа № 211/2449/20 надійшла до Верховного Суду 27 серпня 2021 року. Верховний Суд ухвалою від 25 листопада 2021 року справу призначив до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу від 04 грудня 2007 року у справі № 2-2646/2007 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Виконавчого комітету Довгинцівської районної у місті ради, третя особа - Комунальне підприємство «Криворізьке бюро технічної інвентаризації», про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету про видачу права власності на квартиру, стягнення моральної шкоди встановлено, що сторони зареєстрували шлюб 25 січня 1985 року, який було розірвано рішенням суду 16 грудня 2005 року. Згідно з довідкою Відділу реєстрації місця проживання громадян Виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті ради від 13 листопада 2020 року № 11148 ОСОБА_1 з 22 березня 1990 року по теперішній час зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 жовтня 2019 року у справі № 211/2632/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, визнано ОСОБА_1 особою, яка втратила право користування приміщенням, за адресою: АДРЕСА_1 . Постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 жовтня 2019 року скасовано та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позовних вимог. Між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 27 листопада 2019 року було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Русавською Т. В., згідно з яким новим власником квартири стала ОСОБА_3 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Під час розгляду справи № 22ц-21711/09 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах недієздатного сина ОСОБА_4 , про визначення порядку користування житловим приміщенням та розподіл боргових зобов`язань, Апеляційним судом Дніпропетровської області у рішенні від 22 вересня 2009 року встановлено, що спірна кооперативна квартира придбана подружжям ОСОБА_1 за час шлюбу, тому відповідно до положень статті 60 СК України належить їм на праві спільної сумісної власності. Крім того, постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2020 року у справі № 211/2632/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням встановлено, що квартира АДРЕСА_1 придбана подружжям ОСОБА_1 за час перебування у шлюбі, тому відповідно до положень статті 60 СК України, належить їм на праві спільної сумісної власності.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частин першої-третьої статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 369 ЦК України). При вирішенні справ суди відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I). Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, встановивши, що ОСОБА_1 набула право користування спірним житловим приміщенням згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном, не має іншого житла, відчуження спірної квартири попереднім власником ОСОБА_2 , колишнім членом сім`ї якого є позивач, поставило під загрозу соціальний статус ОСОБА_1 , яка стала безхатченком, втративши право користування житлом, яким користувалася з 1990 року, не відмовляється від свого права користування житловим приміщенням, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Як зазначено вище, відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Доводи касаційної скарги про те, що судами не врахована правова позиція, висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, згідно з якою втрата сімейних зв`язків є підставою для виселення колишнього члена сім`ї та припинення сервітуту на житлове приміщення не заслуговують на увагу, оскільки саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Таким чином, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій і не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Страха Вадима Олеговича залишити без задоволення. Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийА. І. Грушицький Судді:А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук