Постанова КАС ВС № 420/591/20

ф ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 серпня 2022 року м. Київ справа № 420/591/20 адміністративне провадження № К/990/3641/22, №К/990/3642/22 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Загороднюка А.Г., суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційні скарги Міністерства юстиції України та Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2021 року (суддя Єфіменко К.С.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року (судді: Федусик А.Г., Бойко А.В., Шевчук О.А.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції в Одеській області, Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, УСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) до Міністерства юстиції України (далі - відповідач-1, Мін`юст), Головного територіального управління юстиції в Одеській області (далі - відповідач-2, ГТУЮ в Одеській області), Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - відповідач-3) за результатом якого позивачка просила: - визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України "Про звільнення" 3983/к від 20 грудня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 ; - визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції в Одеській області "Про оголошення наказу Міністерства юстиції України "Про звільнення"" №1787/к від 23 грудня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 ; - поновити на роботі ОСОБА_1 шляхом поновлення на рівнозначній посаді категорії "Б" заступника начальника Управління начальника відділу організації та контролю за виконанням рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одeca); - стягнути з Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса ) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у розмірі 25 395,10 грн; - зобов`язати відповідачів подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. На обґрунтування позовних вимог позивачкою зазначено, що органи державної виконавчої служби відповідно до наказу Міністерства юстиції України №4053/5 від 17 грудня 2019 року «Про відділи державної виконавчої служби» вивели зі складу головних територіальних управлінь юстиції в областях та ввели їх до складу міжрегіональних управлінь, тобто відбулося фактично перейменування органів державної виконавчої служби. 25 жовтня 2019 року позивачку попереджено про припинення державної служби на підставі частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління в Одеській області та звільнення з займаної посади не раніше двох місяців з дня попередження. Наказом Міністерства юстиції України від 20 грудня 2019 року №3983/к «Про звільнення», ОСОБА_1 звільнена з займаної посади з 26 грудня 2019 відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції в Одеській області, з припиненням державної служби. Належним чином завіреної копії наказу позивачці надано не було, лише фотокопію. Наказ Міністерства юстиції України від 20 грудня 2019 року №3983/к «Про звільнення» був оголошений наказом від 23 грудня 2019 року №1787-к Головного територіального управління юстиції в Одеській області «Про оголошення наказу Міністерства юстиції України «Про звільнення»». Позивачка уважає, що зазначений вище наказ Міністерства юстиції України від 20 грудня 2019 року №3983/к та наказ Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 23 грудня 2019 року №1787-к є такими, що прямо суперечать вимогам чинного законодавства, грубо порушують її право на працю. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України «Про звільнення» №3983/к від 20 грудня 2019 року. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного територіального управління юстиції в Одеській області «Про оголошення наказу Міністерства юстиції України «Про звільнення»» №1787/к від 23 грудня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 . Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління - начальника відділу організації та контролю за виконанням рішень Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області з 26 грудня 2019 року. Стягнуто із Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) на користь ОСОБА_1 різницю у середньому заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26 грудня 2019 року по 01 серпня 2021 року в розмірі 373636,77 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції про те, що внаслідок реалізації приписів Постанови №870 фактично відбулася реорганізація державного органу - Мінюсту шляхом ліквідації та утворення його територіальних органів, як юридичних осіб публічного права, а не ліквідація державного органу. З огляду на викладене, суди вважали, що при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших своїх територіальних органів (реорганізації) Міністерство юстиції України було зобов`язане додержуватися встановленого КЗпП України порядку звільнення працівників з цієї підстави, в основу якого покладено вимогу щодо працевлаштування працівників реорганізованої (ліквідованої) установи. Натомість, Мін`юст не запропонував позивачці жодної вакансії, незважаючи на те, що з моменту попередження про наступне звільнення і до фактичного її звільнення у Південному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Одеса) - правонаступнику Головного територіального управління юстиції в Одеській області, були наявні вакантні посади. Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування У касаційних скаргах Мін`юст та Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) указують на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просять скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року у справі №420/591/20 в частині задоволення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі. Підставами касаційного оскарження відповідачами рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2021 року та постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року є пункти 1, 2 частини четвертої статті 328 КАС України. Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. На обґрунтування наявності зазначеної підстави касаційного оскарження Мін`юст та Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Одеса) зазначають, що судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови не правильно застосовані норми матеріального права, без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 липня 2021 року у справі №640/11024/20, а саме Суд визначив порядок застосування частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» №889- VIII (із змінами), яка надає право суб`єкту призначення або керівнику державної служби на свій розсуд вирішувати питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні. Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Одеса) зазначає, що судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови не правильно застосовані норми матеріального права, а саме не враховано висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 липня 2021 року у справі №440/395/20, а саме щодо того, що стаття 87 Закону України «Про державну службу» надає право суб`єкту призначення або керівнику державної служби на свій розсуд вирішувати питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні. Також скаржники указують на те, що судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови не правильно застосовані норми матеріального права, без урахування висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 07 березня 2018 року у справі №569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справі №461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі №820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі №569/16681/16- а та від 12 квітня 2018 року у справі №826/8803/15, якими встановлено, що дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може" (постанова Верховного Суду від 30 липня 2020 року справа №826/10085/16). Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Обґрунтовуючи пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій відповідач указує, що є необхідність відступити від висновків викладених: -у постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року по справі № 826/19187/16, яка врахована судами при винесенні оскаржуваних рішень, вказані висновки касаційного суду зроблені на підставі введений в дію нового штатного розпису, а саме перетворення одного структурного підрозділу юридичної особи публічного права в інший, хоча у справі №420/591/20 здійснювалась ліквідація територіального органа виконавчої влади; -у постанові Верховного Суду від 31 березня 2020 року у справі №826/6148/16, яка врахована судами при винесенні оскаржуваних рішень, висновок зроблений на підставі організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, які наведені у Законі №460-ІХ. Зі змісту цього Закону слідує, що його нормами визначено лише загальні підстави звільнення прокурорів з займаної посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури та визначено коло осіб, уповноважених приймати рішення про таке звільнення. -у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року № 821/595/16 та від 25 липня 2019 року справі №807/3588/14, які унеможливлюють ефективний захист інтересів держави в адміністративному судочинстві та не забезпечують в публічних правовідносинах справедливого балансу між приватними інтересами окремих осіб та публічними інтересами суспільства, які репрезентує держава. Також на переконання скаржників судами першої та апеляційної інстанцій проігноровано той факт, що ОСОБА_1 порушено строк звернення до суду з цим адміністративним позовом по справі. Скаржники уважають, що днем виникнення підстав для звернення до суду є 24 грудня 2019 року, а днем завершення 23 січня 2020 року, що свідчить про порушення строку на подання даного адміністративного позову позивачкою, встановленого чинним законодавством. Більше того, судом апеляційної інстанції взагалі не досліджувалось питання щодо порушення строку на подання адміністративного позову позивачкою та не надано правової оцінки щодо незастосування судом першої інстанції наслідків такого порушення, про що було подано відповідне клопотання відповідача-3, а саме, залишення позову без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду. Позиція інших учасників справи Від позивачки відзиву на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи. Рух касаційної скарги Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 05 травня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 10 серпня 2022 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи ОСОБА_1 працювала в системі органів юстиції з 27 січня 2003 року. На підставі наказу Міністерства юстиції України №498/к від 01 лютого 2017 року позивачка призначена на посаду заступника начальника Управління - начальника відділу організації та контролю за виконанням рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області. Зазначений наказ оголошено наказом Головного територіального управління юстиції в Одеській області №107-к від 01 лютого 2017 року. Постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» № 870 від 09 жовтня 2019 року ліквідовано, як юридичні особи публічного права, територіальні органи Міністерства юстиції, серед яких і Головне територіальне управління юстиції в Одеській області. Попередженням від 25 жовтня 2019 року в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції (додається) позивачку попереджено про припинення державної служби на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції Одеській області та звільнення з займаної посади не раніше двох місяців. З вказаним попередженням позивачка ознайомилася особисто під підпис 25 жовтня 2019 року. Наказом Міністерства юстиції України від 20 грудня 2019 року №3983/к «Про звільнення», ОСОБА_1 звільнено з займаної посади 26 грудня 2019 року відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції в Одеській області, з припиненням державної служби. Наказ Міністерства юстиції України від 20 грудня 2019 року №3983/к оголошений наказом від 23 грудня 2019 року №1787-к Головного територіального управління юстиції в Одеській області «Про оголошення наказу Міністерства юстиції України «Про звільнення»». Указані обставини у сукупності і стали підставою для звернення з цим позовом до суду. Релевантні джерела права й акти їхнього застосування За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Статтею 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Спеціальним законом, що регулює відносини, які виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, є Закон України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII), у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року № 117-IX, який набрав чинності 25 вересня 2019 року (далі - Закон № 117-IX). Дія цього Закону поширюється на державних службовців, зокрема, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (пункт 3 частини другої статті 3 Закону № 889-VIII). Частинами першою - третьою статті 5 Закону № 889-VIIІ встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Частиною п`ятою статті 22 Закону № 889-VIII (у редакції Закону № 117-IX) передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 41 Закону № 889-VIII (державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення. Згідно із частиною першою статті 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення. За змістом абзацу третього частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу. Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників (далі - КЗпП України). Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників (частина друга статті 1 КЗпП України). Статтею 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, у разі зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України). Згідно з частиною п`ятою статті 40 КЗпП України (у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року № 113-IX, який набрав чинності 25 вересня 2019 року (далі - Закон № 113-IX), особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Частинами першою - третьою статті 49-2 КЗпП України у цій же редакції визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників. За змістом частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Згідно з частинами другою, третьою статті 81 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України, у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом. Відповідно до частин першої, п`ятої статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв`язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами. Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" від 17 березня 2011 року № 3166-VI (далі - Закон № 3166-VI, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Згідно з частиною першою статті 13 Закону № 3166-VI територіальні органи міністерства утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерства, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра Кабінетом Міністрів України. За змістом частини четвертої статті 13 Закону № 3166-VI територіальні органи міністерства набувають статусу юридичної особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про їх державну реєстрацію як юридичної особи та припиняються як юридичні особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про державну реєстрацію їх припинення. Відповідно до пункту 7 Положення про МЮ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228 (далі - Положення № 228, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) Мін`юст здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи Мін`юсту. Постановою КМ України від 20 жовтня 2011 року № 1074 затверджено Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - Порядок № 1074, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), який визначає механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів. Пунктами 5, 6, 7, 8 цього Порядку передбачено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Права та обов`язки органів виконавчої влади переходять: у разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття; у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади; у разі поділу органу виконавчої влади -- до органів виконавчої влади, утворених внаслідок такого поділу; у разі перетворення органу виконавчої влади - до утвореного органу виконавчої влади; у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України. Майнові права та обов`язки органів виконавчої влади у разі їх злиття, приєднання або перетворення переходять правонаступникові на підставі передавального акта, а у разі їх поділу - згідно з розподільчим балансом. У разі ліквідації органу виконавчої влади складається ліквідаційний баланс. Кабінет Міністрів України приймає рішення щодо подальшого використання нерухомого майна органу виконавчої влади, що ліквідується, та визначає суб`єкта управління підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління такого органу. Внаслідок реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) органів виконавчої влади припиняється той орган виконавчої влади, майнові права та обов`язки якого переходять його правонаступникам. Наказом МЮ України від 23 червня 2011 року №1707/5, зареєстрованим в МЮ України 23 червня 2011року за №759/19497, затверджено Положення про Головні територіальні управління юстиції МЮ України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі (далі - Положення №1707/5). Відповідно до пунктів 1, 3 Положення №1707/5 (у редакції до 25 жовтня 2019 року) Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі (далі - Головне територіальне управління юстиції) підпорядковуються МЮ України та є його територіальними органами. Основними завданнями Головного територіального управління юстиції є: реалізація державної правової політики, державної політики з питань банкрутства, у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації; забезпечення реалізації державної політики у сферах організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб); внесення на розгляд Мін`юсту пропозицій щодо формування та реалізації політики у зазначених сферах; забезпечення роботи нотаріату; експертне забезпечення правосуддя; протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо нотаріусів, адвокатів, адвокатських бюро та об`єднань, суб`єктів господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових відносин)); здійснення в межах повноважень міжнародно-правового співробітництва. Згідно з пунктами 1, 2 постанови КМ України "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції" від 09 жовтня 2019 року № 870 (далі - постанова №870) Уряд постановив ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи МЮ України за переліком згідно з додатком 1 та утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи МЮ України за переліком згідно з додатком

2. Пунктом 3 постанови № 870, серед іншого, постановлено, що: територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції; здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 цієї постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 цієї постанови, покладається на МЮ України; міжрегіональні територіальні органи МЮ України, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів МЮ України, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) є правонаступником ГТУЮ у Одеській області. Наказом МЮ України від 23 жовтня 2019 року № 3228/5, зареєстрованим в МЮ України 23 жовтня 2019 року за № 1126/34097, відповідно до постанови № 870 заголовок Положення №1707/5 викладено в такій редакції: "Про затвердження Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України"; у пункті 1 слова "Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі" замінено словами "міжрегіональні управління Міністерства юстиції України". Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин). Згідно з пунктом 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Пунктом 8 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. За змістом пункту 10 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення. Позиція Верховного Суду Частиною першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Згідно з частиною другою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Переглянувши оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції в межах доводів і вимог касаційних скарг на підставі встановлених фактичних обставин справи, Верховний Суд зазначає таке. Спір у цій справі виник у зв`язку зі звільненням наказом Міністерства юстиції України від 20 грудня 2019 року №3983/к ОСОБА_1 відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII у зв`язку з ліквідацією ГТУЮ у Одеській області, з припиненням державної служби. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справах №440/395/20, №340/221/20 визнав, що Міністерство юстиції не ліквідувало територіальні управління, а реорганізувало їх, оскільки фактично відбулося не припинення державою виконання функцій ліквідованого органу, а покладання виконання його функцій на інший новостворений орган. Тому мала місце не ліквідація, а реорганізація органів юстиції зі створенням нових міжрегіональних управлінь юстиції, що передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Підставою для прийняття МЮ України рішення про звільнення позивачки, реалізованого спірним наказом, слугували постанова КМ України № 870, якою вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції, зокрема ГТУЮ у Одеській області. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оскільки у ГТУЮ у Одеській області фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація, яка супроводжувалася змінами в організації виробництва і праці, роботодавець зобов`язаний був дотриматися процедури вивільнення працівників у зв`язку з реорганізацією, визначеною законодавством про працю. Надаючи оцінку доводам касаційних скарг МЮ України та ГТУЮ у Кіровоградській області в частині незгоди з висновками судів попередніх інстанцій про те, що на підставі постанови КМ України від 09 жовтня 2019 року № 870 відбулася саме реорганізація територіального органу МЮ України - ГТУЮ у Кіровоградській області як юридичної особи публічного права, а не його ліквідація, Верховний Суд враховує таке. Ліквідація юридичної особи публічного права, на відміну від ліквідації юридичних осіб приватного права, має певні особливості, що обумовлені відмінностями в їхньому правовому статусі. Правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції (постанова Верховного Суду у від 12 червня 2018 року у справі № 2а-23895/09/1270). Верховний Суд в аналогічних спорах вже вирішував питання публічного правонаступництва для цілей визначення обставин припинення юридичної особи, які фактично відбулися у межах спірних правовідносин: ліквідація чи реорганізація (наприклад, постанови від 22 квітня 2021 року у справі № 440/395/20, від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20). Відповідаючи на це питання, Верховний Суд виходив з того, що особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган. Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їхньої передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що для вирішення питання про те, що саме мало місце - ліквідація юридичної особи публічного права чи її реорганізація, необхідно надати оцінку правовому акту, який став підставою ліквідації, зокрема на предмет того, чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший державний орган виконавчої влади. Підґрунттям такого підходу є правова позиція Верховного Суду України, сформована у постановах від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-237а11, від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справа №21-484а14, від 19 січня 2016 року у справі №810/1783/13-а, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Ця позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 826/25887/15, від 17 липня 2019 року у справі № 820/2932/16, від 26 травня 2021 року у справі № 140/90/20 та інш. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 13 січня 2011 по справі "Чуйкіна проти України" (заява № 28924/04), яке набуло статусу остаточного 13 квітня 2011 року, установив, що ліквідація державної установи без правонаступництва не може звільнити державу від необхідності виконання рішення щодо ліквідованого органу. Суд також зазначив, що "інший висновок дозволить державі використовувати такий підхід, щоб уникати сплати боргів своїх органів, особливо беручи до уваги те, що потреби, які змінюються, змушують державу часто змінювати свою організаційну структуру, включаючи формування нових органів та ліквідацію старих". У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 2а-15057/09/2670 Верховний Суд указав, що публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов`язків одного суб`єкта права іншому. При цьому, обов`язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов`язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів. У цьому разі, при реорганізації до правонаступника переходять права та обов`язки юридичної особи, які стосуються не лише майнових правовідносин, але і правовідносин з приводу проходження публічної служби, зокрема, в частині продовження дії трудового договору з працівниками. Такий підхід ґрунтується на конституційних принципах безперервності процесу державного управління та відповідальності держави перед людиною за свою діяльність. У цій справі суди попередніх інстанцій установили, що у постанові КМ України від 09 жовтня 2019 року № 870, як у розпорядчому акті органу державної влади, не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій територіальних органів Мін`юсту або передачі їх іншим органам виконавчої влади. Натомість передбачено об`єднання (злиття) кількох територіальних органів Мін`юсту, що припиняються, в новий (міжрегіональний) територіальний орган Мін`юсту, повноваження якого поширюються на декілька адміністративно-територіальних одиниць (областей). Пунктом 3 цієї постанови прямо передбачено, що Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) є правонаступником ГТУЮ у Одеській області, що спростовує доводи відповідачів про ліквідацію цієї юридичної особи публічного права без правонаступництва. Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що фактично відбулася реорганізація територіального органу Мін`юсту - ГТУЮ у Одеській області як юридичної особи публічного права, а не його ліквідація. До правонаступника - новоствореної юридичної особи - Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) - перейшли як функції та повноваження щодо реалізації державної політики у відповідних сферах, що виконувалися ГТУЮ у Одеській області, так і майнові права та обов`язки цієї юридичної особи, що припиняється. Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд у подібних спорах, зокрема у постановах від 22 квітня 2021 року у справі № 440/395/20 та від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20. Підстави для відступу від цієї позиції у цій справі відсутні. Надаючи оцінку доводам касаційних скарг МЮ України та Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) в частині незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо застосування норм законодавства про працю у спірних правовідносинах, Верховний Суд виходить із такого. Доводи касаційних скарг в цій частині ґрунтуються на тому, що на час звільнення ОСОБА_1 такі нормативно-правові акти як Закон № 889-VIII та КЗпП України зазнали значних змін у зв`язку із набранням чинності Законами №117-IX та №113-IX з 25 вересня 2019 року. Зокрема, були внесенні зміни до Закону № 889-VIII, в тому числі до статей 22 та 87 (перша частина останньої була доповнена пунктом 1-1), які регулювали підстави та порядок припинення державної служби. Водночас у зв`язку із набранням чинності Законом № 113-IX з 25 вересня 2019 року змін зазнала стаття 40 КЗпП України, шляхом доповнення її частиною п`ятою, згідно з приписами якої особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. На переконання скаржників частина п`ята статті 40 КЗпП України (у редакції Закону № 113-ІХ) виключає державних службовців із під дії трудового законодавства, а тому правові підстави припинення державної служби регулюються виключно розділом ІХ "Припинення державної служби" спеціального Закону №889-VIII, яким урегульовано статус державних службовців. Так, 25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року №117-IX, який мав на меті спрощення порядку прийняття на державну службу та розширення підстав її припинення з метою швидкого та ефективного перезавантаження державної влади в Україні. Внаслідок цих законодавчих змін частиною першою статті 87 Закону №889-VIII (у редакції підпункту 53 пункту 6 розділу I Закону № 117-ІХ) виокремлені дві підстави припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення: - скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу (пункт 1 частини першої); - ліквідація державного органу (пункт 1-1 частини першої). Законом № 117-ІХ були також виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав реорганізації або ліквідації державного органу лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення. У свою чергу ретроспективний аналіз положень Закону № 889-VІІІ дає підстави для висновку, що стаття 87 цього Закону до набрання чинності Законом №117-IX (до 25 вересня 2019 року) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю. Одночасно із набранням чинності Законом № 117-IX набрав чинності Закон № 113-IX, яким статтю 40 КЗпП України доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус". Верховний Суд у справах № 140/90/20 та № 260/261/20, аналізуючи вищевказані законодавчі зміни, зазначив, що аналіз статті 87 Закону № 889-VІІІ (у редакції Закону № 117-IX) дає підстави для висновку про відсутність будь-яких застережень стосовно процедури припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, в тому числі і у разі ліквідації державного органу. Отже, відповідні питання щодо особливостей вивільнення працівників у разі реорганізації, ліквідації державного органу нормами спеціального закону не врегульовано, що свідчить про необхідність застосування положень законодавства про працю. Поряд із цим Верховний Суд у вищевказаних справах також зазначив, що виключення зі статті 87 Закону № 889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин. Приписи частини п`ятої статті 40 КЗпП України вказують лише на можливість врегулювання спеціальним законом особливостей застосування порядку звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом першим частини першої цієї статті. Також Верховний Суд у справах № 260/261/20 та № 240/455/20 зауважив, що додатковим підтвердженням аргументованості застосування законодавства про працю до спірних правовідносин, що виникли у період дії статті 87 Закону № 889-VІІІ у редакції Закону № 117-ІХ, є наступні зміни до цієї статті, внесені згідно із Законами України від 14 січня 2020 року № 440-ІХ та від 23 лютого 2021 року № 1285-ІХ, якими законодавець визначав особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VІІІ, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю. Норми, які змінилися внаслідок цих законодавчих змін не регулюють спірних правовідносин, оскільки вони набрали чинності у лютому 2020 року, а тому застосування цих норм не є предметом правового аналізу у цій справі. Колегія суддів уважає за необхідне підкреслити, що відносини публічної служби в основі своєї правової природи є наслідком реалізації не тільки права на участь в управлінні державними справами через забезпечення доступу до державної служби, визначеного статтею 38 Конституції України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у статті 43 Конституції України, а тому за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 06 листопада 2013 року у справі № 21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині неврегульованій спеціальним законодавством. Усталеною є також судова практика субсидіарного застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір, у значенні різновиду аналогії закону як засобу подолання прогалин спеціального законодавства. Підстави припинення державної служби у зв`язку з ліквідацією чи реорганізацією державного органу за своєю правовою природою відповідають ознакам вивільнення працівників, що ґрунтується на загальних підставах звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. У свою чергу, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників. Таким чином, Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20 дійшов висновку, що ліквідація відноситься до терміну "змін в організації виробництва і праці", що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення частини третьої статті 49-2 КЗпП України, відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. Процедура вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) регламентована положеннями частини другої статті 40, статей 42, 49-2 цього Кодексу, що містять юридичні гарантії забезпечення прав працівників від незаконного звільнення та сприяння у збереженні роботи, до яких можна віднести обов`язок роботодавця попередити працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці та вчинити дії щодо працевлаштування працівника, в тому числі з урахуванням переважного права на залишення на роботі, а також заборону на звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності або відпустки, крім випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації. Тож, враховуючи відсутність на момент виникнення спірних правовідносин у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців у разі реорганізації, ліквідації державного органу, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону № 889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті, суди попередніх інстанцій на підставі частини третьої статті 5 цього Закону дійшли обґрунтованого висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин вищевказаних положень КЗпП України. У підсумку частина третя статті 5 Закону № 889-VIIІ залишена у своїй первинній редакції, якою установлено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Верховний Суд повторює, що за такого правового регулювання встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників. Тобто роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі №826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18). При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення. Вказана правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 807/3588/14, від 27 травня 2020 року у справі № 813/1715/16 та інш. За змістом частини п?ятої статті 22 і пункту 2 частини першої статті 41 Закону №889-VІІІ працевлаштування державного службовця у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу передбачає його переведення на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. Переведення у такому випадку відбувається за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець. Водночас застосування законодавцем у наведених положеннях Закону № 889-VІІІ слова "може", підтверджує виключне право адміністративного розсуду суб`єкта призначення на переведення державного службовця без обов`язкового проведення конкурсу та жодним чином не увільняє його від обов`язку дотриматися процедури вивільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби у разі реорганізації державного органу. Тож при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших територіальних органів МЮ України, відповідний територіальний орган МЮ України як юридична особа публічного права, з якою позивач перебував у трудових відносинах, мав додержуватися установленого КЗпП України порядку вивільнення працівників, в основу якого покладено вимогу щодо сприяння збереження роботи працівників ліквідованої (реорганізованої) установи. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 26 травня 2021 року у справі № 140/90/20, від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20, від 06 липня 2021 року у справах № 640/3456/20 та № 640/1627/20, від 16 вересня 2021 року у справі № 440/413/20, у яких правовідносини є подібними. Підстави для відступу від цієї позиції у цій справі відсутні. Натомість, як установлено судами, ГТУЮ у Одеській області, обмежившись виключно попередженням позивача про наступне звільнення за два місяці до запланованої дати, не вжило жодних заходів з метою працевлаштування ОСОБА_2 . За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що порушення відповідачем установленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої статті 235 КЗпП України є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Отже висновки судів попередніх інстанцій в цій частині відповідають нормам матеріального та процесуального права, а тому підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень в цій частині відсутні. Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд у аналогічному спорі у постанові від 20 вересня 2021 року у справі №340/221/20, від 09 грудня 2021 року у справі №340/588/20, від 22 квітня 2021 року у справі №440/395/20. Верховний Суд не убачає підстав для відступу від правових висновків, викладених у вищезазначених постановах. Верховний Суд не приймає до уваги посилання Мін`юсту на правовий висновок, викладений Верховним Судом у справі №640/11024/20, з огляду на таке. У справі №640/11024/20 предметом оскарження були накази Державного бюро розслідувань: від 09 січня 2020 року № 15-ос про призначення позивача на посаді слідчого третього слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених у зв`язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідувань військових злочинів) Державного бюро розслідувань, з 10 січня 2020 року в порядку переведення з Генеральної прокуратури України, в частині застосування статті 35 Закону України "Про державну службу", постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2016 року № 229 "Про затвердження Порядку обчислення стажу державної служби", із застосуванням випробувального строку 6 місяців, встановлення доплати за вислугу років через зарахування роботи на державній службі; від 31 березня 2020 року № 223-ос "Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань" в частині звільнення позивача з посади слідчого третього слідчого відділу (Відділу з розслідування злочинів, вчинених у зв`язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань 02 квітня 2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби; від 13 квітня 2020 року № 256-ос "Про внесення змін до наказу від 31 березня 2020 року № 223-ос "Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань", яким звільнено позивача з посади слідчого третього слідчого відділу (Відділу з розслідування злочинів, вчинених у зв`язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань 13 квітня 2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби. На час звільнення позивача у справі №640/11024/20 частина третя статті 87 Закону № 889-VIII законодавцем, викладена у такій редакції: «Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення». У наведеній скаржником справі №640/11024/20 Верховний Суд підкреслив, що вжите у частині третій статті 87 Закону № 889-VIII слово «може», означає, що на суб`єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов`язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб`єкта призначення. У цій справі №420/591/20 на час звільнення позивачки частина третя статті 87 Закону № 889-VIII законодавцем, викладена у такій редакції: «Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу». Таким чином на час звільнення позивача у справі №640/11024/20 процедура вивільнення законодавцем врегульована, тому у цьому випадку застосуванню норми законодавства про працю не підлягають. Рішення судів попередніх інстанцій в частині поновлення позивачки на посаді заступника начальника Управління - начальника відділу організації та контролю за виконанням рішень Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області з 26 грудня 2019 року та стягнення з відповідача різниці у середньому заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26 грудня 2019 року по 01 серпня 2021 року не є предметом касаційного оскарження, тому в силу статті 341 КАС України не підлягають касаційному перегляду. Щодо доводів скаржників про порушення судами попередніх інстанцій процесуальних норм стосовно строків на оскарження при звільненні з публічної служби, Верховний Суд зазначає таке. Частиною першою статті 122 КАС України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Відповідно до частини п`ятої статті 122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Так, суд першої інстанції встановив та не заперечується представником відповідача, що наказом Міністерства юстиції України від 20 грудня 2019 року №3983/к «Про звільнення», позивач звільнений з займаної посади 26 грудня 2019 року відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції в Одеській області, з припиненням державної служби. Отже, позивачку звільнено з 26 грудня 2019 року. Відповідно до частини першої статті 120 КАС України, перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Відповідно до частини шостої цієї статті кодексу, якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день. Таким чином, Верховний Суд погоджується із висновками суду першої інстанції, що місячний строк для позивачки у цій справи починає перебіг з 27 грудня 2019 року (дати фактичного звільнення позивачки) та спливає 26 січня 2020 року, яке припадає на вихідний день, а тому, позивачка звернулась з цим позовом до суду 27 січня 2020 року на наступний робочий день, тобто у межах строку, встановленого частиною п`ятою статті 122 КАС України. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). За таких обставин, Верховний Суд уважає, що рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині у цій справі постановлено з додержанням норм процесуального та матеріального права, підстави для їх скасування відсутні. Оцінюючи доводи касаційних скарг, колегія суддів зазначає, що ці доводи були перевірені та проаналізовані судами першої та апеляційної інстанції під час розгляду та ухвалення оскаржуваних судових рішень, та їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено. Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права. Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з частиною першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Висновки щодо розподілу судових витрат З огляду на результат касаційного розгляду у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційні скарги Міністерства юстиції України та Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) залишити без задоволення.

2. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк судді Л.О. Єресько В.М. Соколов